Вулканізм і приполярна свастика

Західноєвропейські традиціоналісти (Юліус Евола, Рене Генон та ін.) також пов’язували знак свастики з Північним полюсом, Сонцем і вогнем, давніми арій­цями. При цьому з давніх-давен були відомі дві форми свастики — «права» і «ліва», перша з яких вважалась благою, такою, що приносить щастя.

Давніх авторів, які розповідали про гіпербореїв, а також мапу Г. Меркатора (1595 р.), книги ректора Бостонського університету У. Уоррена «Знайдений рай на Північному полюсі» (1885 р.) й індійського вченого Б. Г. Тілака «Арктична бать­ківщина у Ведах» (1903 р.) вирішив прокоментувати в журналі «Наука і релігія» (2005 р.) ще один російський дослідник — Ю. Лоскутов, співробітник Сибірсько­го НДІ геології, геофізики та мінеральної сировини (м. Новосибірськ). На його думку, обриси полярного басейну з гіперборейських часів зазнали чисельних змін внаслідок швидкого зсуву значних масивів суші, що відбувався як у третинному, так і в нашому, четвертинному періоді. Льодовитий океан молодий, і тектоніч­ну активність цього регіону засвідчують виявлені на Шпіцбергені та Новій Зем­лі вулканічні структури, а інтенсивність землетрусів на Шпіцбергені може сягати 8 балів.

Проте, на думку Ю. Лоскутова, деякі форми підводного сучасного рельєфу таки є уламками «Гіперборейської континентальної платформи». На цю роль пре­тендує насамперед хребет Ломоносова, що проходить через самий полюс, і вся Центрально-Арктична область океанічних піднять, які простягаються від нього в бік Чукотки та Аляски. Тут справді переважає земна кора не океанічного, а конти­нентального типу. Причому час кінцевого занурення під воду хребта Ломоносова деякі вчені визначають лише в 2,5-3 тис. років тому. Занурення колополярної суші було, ймовірно, катастрофічно швидким, і з тих, хто заселяв її, ніхто не вцілів. За­сновники Вед, що зберегли пам’ять про арктичну прабатьківщину, жили, очевид­но, дещо південніше — на просторій рівнині, оточеній горами (нині це арктичні архіпелаги), багатій на повноводні річки та озера, що засвідчили дослідження дна полярних морів. І клімат там, за винятком деяких періодів особливо значних по­холодань, був цілком прийнятним для життя «ведичних» гіперборейців: у річках було повно риби, у лісі та тундрі — тварин. Лише останнє, найрізкіше похолодан­ня (і, ймовірно, одночасний зсув суші) змусило протоіндоєвропейців, що жили між 83 і 77 градусами північної широти, вирушити на південь.

На рис. 7 зображено мапу Арктики, що була складена за участю Ю. Лоску­това.

Сейсмічна теорія існування і подальшої загибелі Гіпербореї підтверджуєть­ся й іншими сучасними дослідженнями, зокрема хребта Гаккеля, що простягнув­ся на 1800 км між північно-східним краєм Гренландії і морем Лаптєвих — там, де межують дві літосферні плити: Євразійська та Північно-Американська. В зоні прилягання плит земна стихія завжди проявляє активність (там відбуваються землетруси, вивергаються вулкани). Справді, американо-німецька експедиція «Amore» виявила в цьому районі діючі вулкани та гідротермальні джерела. За при­пущенням учених, вік найдавніших вулканів — 25 млн років. Попри те, посеред хребта Гаккеля виявлено ділянку завдовжки 300 км, де мантія виходить прямо на поверхню Землі (такого немає ніде на всій нашій планеті) [151].

Рис. 7. Мапа Арктики кінця третинного періоду, коли мілководний шельф Льодовитого океану перебував у надводному положенні

(мапа складена колективом авторів «Атласу Арктики» і доповнена Ю. Лоскутовим)

Умовні позначення до карти:

1 — море; 2 — прибережні низовини; 3 — пониження (депресії) в глибині материків; 4 — підвищення;

5 — гори і плато; 6 — вісі океанічних хребтів; 7 — області прогнозованого коротворення в новітній час;

8 — Брито-Арктична вулканічна зона; 9 — Тихоокеанська вулканічна зона; 10 — Північний полюс;

11 — паралель стодобової полярної ночі (77,4° п. ш.)