Пальміра: перлина пустелі
Пальміра розташована за 240 км від столиці Сирії Дамаска. Вже в глибоку доісторію оазис, де стоїть Пальміра, населяли семітські племена. На початку ІІ тис. до н. е. тут було відоме місто Тадмор (ця назва Пальміри арабською мовою збереглася донині).
При ассирійських царях у ХІІ-ХІ ст. до н. е. це місто називалося «Тадмор у країні Амурру» — так ассирійці продовжували називати Сирію навіть після падіння аморейських держав і приходу арамеїв. Арамеїразом з арабами становили основне населення Сирії, а їхня мова стає мовою спілкування на величезній території — від Ірану до Палестини.У І ст. до н. е., за часів римського панування, місто формально набуло самостійності: Рим не приєднав його до своєї провінції Сирія, оскільки волів мати буферну зону між собою і головним суперником на Сході — перським Парфянським царством. Тадмор стає багатим торговельним центром, а за римського імператора Тиберія (14-37 рр.) одержує свою римську назву Пальміра (тобто «місто пальм»). Лише за Септимія Севера 211 р. місто було остаточно зараховане до римських володінь зі статусом колонії.
У 258 р. Пальмірою правив онук римського сенатора арабського походження консул Оденат, який успадкував титул «князя Пальмірського» («раш Тадмор») і став одним з відомих полководців Сходу. Внаслідок змови й убивства Одената регентшею при його малолітньому синові стає його дружина Зенобія Септимія - освічена, вольова і вкрай честолюбна жінка. Зенобія (пальмірською Зубайдат) вторглася в Єгипет, перемігши там римські війська, а потім і в Малу Азію аж до Босфору. Пальміра проголосила себе незалежною, почала карбувати монету із зображенням цариці та її сина. Проте римський імператор іллірійського походження Авреліан (270-275 рр.) сформував зі своїх співвітчизників іллірійців (тобто жителів нинішніх Словенії, Хорватії, Боснії) легіон і розбив війська Зе- нобії. Пальміра здалася, а потім була розграбована (частина здобичі від здобуття Пальміри пішла на храм Непереможного Сонця — Мітри, зведений Авреліаном у Римі).
Найбільшою спорудою Пальміри, що височіла на сході, був храм бога Бела (він же Баал або Ваал, культ якого ввели ханаани, і арамейською звучав як Бол, але під впливом вавилонської вимови перетворився на Бела). В еллінізова- ній Пальмірі семітський верховний владика неба Бел ототожнювався з грецьким Зевсом і римським Юпітером, але водночас зберігалась і традиційна для місцевих вірувань звична тріада пальмірських богів: Бел (Бол), бог сонця Ярихбол і бог місяця Аглібол (або паралельна до них аналогічна тріада: Баалшамін - Ма- лакбел - Аглібол).
Храм Бела належить до найдавніших будівель міста (основне приміщення споруджене за імператора Тиберія в І ст.). Храм міститься в центрі великого двору, оформлення якого було завершене у ІІ ст. Стіна, що огороджує комплекс, складена зі щільно припасованих великих кам’яних блоків. Двір святилища з трьох боків був оточений подвійною колонадою. Із західної сторони, у центрі якої були головні ворота, колони поставлені в один ряд, але тут вони значно вищі. Спочатку ворота прикрашав восьмиколонний портик, до якого вели похилі монументальні сходи.
У храмі Бела зберігся фундамент вівтаря, де приносили в жертву овець, верблюдів і велику рогату худобу (потім їх з’їдали на спільних бенкетах, що влаштовувались у храмі колегією жерців Бела). На свято Бела до Пальміри стікалися паломники з найвіддаленіших областей. Храм був обладнаний басейном для ритуальних обмивань, водогінною і каналізаційною системами. Загалом храм Бела є спорудою радше східною, ніж античною. Наприклад, для грецьких і римських храмів не властива поперечна орієнтація святилища Бела: вхід міститься не у вузькій торцевій стіні, а в довгій, поздовжній. Необхідність просторого входу диктувалася ритуалом, усталеним на Сході, відповідно до якого жерці мали урочисто виносити статуї богів, обходити з ними процесією навколо храму і так само урочисто повертати їх на місце.
Храм Бела був пишно прикрашений рельєфами. У його північній (лівій) ніші, як припускають, стояли статуї пальмірської тріади богів, а в південній (правій) — містилася ще одна статуя Бела (можливо, золота).
На монолітній стелі північної ніші — витончено виконані зображення сімох планет, оточених знаками зодіаку (у центрі кола розміщено зображення Юпітера і там само — орел, один з його символів). Стеля південної ніші також вишукано оформлена: вирізана в камені троянда обрамлена орнаментом з трикутників, квадратів і шестикутників у різних варіаціях. На одному з барельєфів відтворені колони храму, божество в римському одязі з півмісяцем за головою (бог місяця Аглібол), два вівтарі з плодами і жертовним козлятком і ще один бог (ледь помітний), що тримає першого за руку. Припускають, що барельєф присвячений богам-братам Агліболу і Малак- белу, який водночас вважався богом Сонця і богом родючості (звідси — фрукти на вівтарі). З протилежного боку зображена битва двох богів — одного на колісниці, другого на коні — з чудовиськом у вигляді людини зі зміями замість ніг; шість інших божеств також беруть участь у цій битві проти уособлення зла. Тема барельєфа дуже нагадує вавилонсько-ассирійський міф про битву «молодших богів» під проводом Мардука з чудовиськом Тіамат або ж давньогрецький — про боротьбу Зевса з Тифоном.На рис. 75-78 показано різні види храму Бела в Пальмірі (див. кольорову вклейку).
Від святилища Бела відкривається панорама Пальміри — чудового зразка греко-римського міського будівництва, що бурхливо розвинулося в Сирії з другої половини І ст. і ввібрало в себе східні мотиви (див. кольорову вклейку, рис. 79-81).
У Пальмірі міститься також храм Баалшаміна (115-130 рр.) — невеликий, але непогано збережений, із шістьма колонами при вході. Стародавній спільнос- емітський бог Баалшамін («володар неба») — бог дощу і грому — широко визнавався на території нинішніх Сирії і Лівану. Його культ засвідчений уже в ІІІ тис. до н. е. Він згаданий як божество, ідентичне Белу в пальмірських тріадах. Але Баалшамін сприймався ближчим до людей і милостивішим, ніж Бел.
Як зазначалося, у пантеоні Пальміри головну роль відігравали дві тріади богів, які існували паралельно і мали тенденцію до поступового злиття: Бел (верховний бог, владика світу, глава тріади) — Ярихбол (бог Сонця) — Аглібол (бог Місяця) і Баалшамін (бог неба, голова тріади) — Малакбел (бог Сонця, прирівняний до Ярихбола) — Аглібол (бог Місяця).
Ярихбол зображувався воїном із сонячними променями навколо голови, а Малакбел — несений орлами або з козеням (символом родючості) у руках. Близько ІІ-ІІІ ст. головних богів у пальмірських тріадах заміняють богом із забороненим, невідомим ім’ям, що йменувався «Той, чиє ім’я благословенне у вічності». Цей бог був дуже вшановуваний як добрий і великодушний і нерідко наділявся епітетами «милосердний», «той, що віддає». З написів-присвят ми довідуємося, що до нього зверталися в горі і в смутку.На храм Баалшаміна схожий за формою і розмірами (10 · 19 м) храм Ал- лат — великої арабської богині (Коран, 53, 19), який також розташований у Пальмірі. Вівтар, що стоїть перед цим храмом, датується ще VI ст. до н. е., присвячений «Аллат, яка є Артеміда» (грецька богиня місяця і полювання, сестра-близнюк Аполлона). Пізніше Аллат стала ототожнюватися з іншими античними богинями — войовничими Мінервою й Афіною (прирівнювалася також до сирійської Атаргатіс). У Пальмірі виявлені й залишки храму Белхаммона — місця поклоніння західносемітському сонячному богу Белхаммону (або Баал-Хаммону). Поки що не виявлені інші святилища, згадувані в написах Пальміри, такі як храм Манат — арабської богині долі (Коран, 53, 20), храми сирійської богині Атаргатіс, арабських богів Шамса й Арсу (покровителів караванів), священного лісу Агліболаі Ма- лакбела. Поблизу парадної арки, що відкриває вхід у Пальміру, — залишки храму Набу — сина вавилонського Мардука — Бела, ототожнюваного з римським Меркурієм.
Пальмірці поклонялися приблизно 30-40 богам, серед яких були арамейські, арабські, месопотамські, іранські, грецькі, римські божества і навіть єгипетська Ісіда. До того ж одне й те саме за своїм значенням і місцем у пантеоні божество часто фігурувало під кількома іменами. Наприклад, головне божество могло мати імена Баалшамін, Бел, Набу, Зевс, Юпітер і навіть «Той, чиє ім’я невідоме». Спричинено це було, очевидно, строкатістю населення Пальміри, що складалося з різних народностей і племен, кожне з яких прагнуло зберегти свої вірування, а також залежало від конкретних історичних періодів, що уособлювалися різними головними богами, об’єднуваними подеколи у численні групи (див. кольорову вклейку, рис. 82, де зображені п’ять основних пальмірських божеств).