Соціальна історія крізь призму зодіакальних епох
У стародавніх майя була відома також дата, яка вважалася основою нинішньої історичної епохи (354 р. до н. е.)*, близька до періоду, що майже збігається, на думку Г. Єршової, з переходом весняного рівнодення у Старому Світі з Овна в Риби.
Зодіакальна епоха Риб, як відомо, відповідає християнській епосі. Так, на думку відомого астронома Й. Кеплера (1571-1630), ілюзію сяючої Віфлеємської зірки, що вказала волхвам на народження Спасителя, могло викликати незвичайне поєднання Юпітера і Сатурна, посилене Марсом, у сузір’ї Риб, що спостерігалося в 6 р. до н. е., який визнається нині багатьма дослідниками роком народження Ісуса Христа [3, Атлантиди (за іншими даними, між 11638 р. і 11542 р. до н. е.). Епоха переходу від привласнюючого господарства до відтворюючого | Рак | ІХ-ХІІ тис. до н. е. | Утвердження нового кам’яного віку (неоліту). В цю епоху знаряддя з каменю шліфували, свердлили, з’явився глиняний посуд, зародилося прядіння, ткацтво. Розвивається землеробство і доместикація тварин (олені, вівці, кози, свині, велика рогата худоба). Обробка міді, золота, срібла методом холодного кування, потім плавлення (Анатолія й Іран). Поява поселень (великих сіл і перших міст) у Курдистані, Анатолії, Палестині. Близько 10 тис. років тому зароджуються передумови віри в певну Вищу Істоту, що має, вірогідно, андро- гінну природу |
| Близнюки | УІІ-У тис. до н. е. | Епоха демографічного вибуху і розвитку торгівлі. Приручення верблюда і коня (що стали на багато тисячоліть основними засобами пересування), а також осла і буйвола. Поява колісних візків і обпаленої цегли (Месопотамія), подальший розвиток протоміст і ремесел. Поява перших мегалітичних пам’яток (менгірів, дольменів і кромлехів) з багатотонних кам’яних блоків на величезній території від Скандинавії до Північної Африки. Схожі споруди є також в Індії, Південній Америці, на островах Тихого океану, що свідчить про існування ще в кам’яному віці досить розвиненої культури, схожих релігійних уявлень і астрономічних знань. Зародження трипільської культури — передцивілізації Євразії. Початок розквіту середземно-морського (іберійсько-кавказького) світу |
| Телець | IV—II тис. до н. е. | Епоха великих цивілізацій Шумеру, Єгипту, Iндiϊ, Китаю. Період мідного (IV—III тис. до н. е.) і бронзового віків. Поява пересувного скотарства і поливного землеробства, писемності, а також рабовласництва (Близький Схід, Китай, Америка та ін.). Винайдення заліза в Єгипті, Месопотамії і Малій Азії. Поява суднобудування (Фінікія). Поширення культу бика в Середземномор’ї та на Середньому Сході (символ родючості), що поступово витісняє культ Богині-Матері. У цей час уже повсюдно зводяться храми з дерева, каменю і глини, з’являються пантеони богів та ієрархії жерців. У міфології виникає епоха Світового дерева, що відокремлює космічний світ від хаотичного і знаменує успішну, зрештою, боротьбу світлого, пов’язаного з Небом начала, з темним, пов’язаним з пеклом (зазвичай змій, дракон). Згасання іберійсько-кавказького і розквіт семіто-хамітського світу |
| Овен | II тис. до н. е. — II ст. н. е. | Час появи найдавніших європейських цивілізацій в Егеїді (мінойська і мікенська), виникнення і падіння світових держав (Ассирія, Вавилон, Персія, Єгипет, Греція та ін.). XVI—XV ст. до н. е. в Єгипті й Передній Азії формуються уявлення про Сонце як єдиного царя Всесвіту. Пізніше виявляється суперництво двох божеств — божества Сонця і божества грозовиці, що закінчується перемогою останнього. Поява іудаїзму і зороастризму (XII—X ст. до н. е.), а також буддизму, джайнізму (Iндiя), конфуціанства і даосизму (Китай) у VI ст. до н. е. Народження Ісуса Христа. Встановлення панування греко-римського світу |
| Риби | II—XXIV ст. н. е. | Епоха Віри. Розвиток християнства (I—IV ст.) й ісламу (VII ст.). Поділ єдиного раніше християнства спочатку на православ’я і католицизм (1054), а з часом виокремлення з католицизму протестантизму (XVI ст.). Ера світових війн і соціальних революцій, науково-технічного прогресу і небаченого демографічного вибуху (чисельність населення Землі становить нині понад 6 млрд). Становлення й занепад романо-германського світу. Перехід від індустріальної, економічної епохи до інформаційної і духовної, до епохи знання, де світоглядна гегемонія належатиме радше слов’янському світу |
що монотеїстичні уявлення належать до найбільш ранньої історичної стадії [128, 73]. При цьому недиференційована спочатку Вища Істота поступово трансформувалася у численні пантеони різних божеств, кожне з яких відбивало певний аспект первісно єдиного Бога. Безсумнівно й те, що історичні релігії є спадкоємицями доісторичних, коли ідея Вищого Бога-Творця простежується в найбільш архаїчних суспільствах. З цього випливає, що монотеїзм, імовірно, є головною характеристикою релігії в її первісній формі. Судячи з усього, релігія не була створена людьми і не є наслідком еволюційного процесу.
Основною характеристикою відомої нам історії людства (як видно з наведеної таблиці) є саме диференціація, відповідно до якої спочатку, мабуть, монотеїстичне, монорасове і мономовне людство з часом розпадається на прихильників різних релігійно-етичних систем, представників багатьох народів і рас, носіїв різноманітних мов і говірок. Можливо, що основним метаісторичним змістом прийдешніх епох буде «збирання» різних мов, народів і релігій, їх «повернення» до єдиної першооснови. І першою серед них, найімовірніше, стане епоха Водолія, де, спираючись на «логіку» історичного розвитку, провідні позиції належатимуть слов Янському світу.
Цікаво також відзначити, що «основні точки» зодіакального кола (тобто зодіакальні знаки Риби, Овен, Телець та ін.) співвідносяться з одним з чотирьох першоелементів (вогонь, повітря, вода, земля), а всі відомі нам світила Сонячної системи пов’язані з конкретними знаками зодіаку і відповідають їм за властивостями.
Наприклад, Сонце як центр системи відповідає царственому знакові Лева. Решта світил розміщується за зодіакальними знаками, починаючи від Сонця, у міру зростання їх максимальної відстані від Землі й у напрямку їх прямого руху по зодіакальному колу. Так, якщо починати від Сонця в знаку Лева (стихія вогонь) і спускатися від нього вниз, ми послідовно проходимо епохи води (Рак, світило — Місяць), повітря (Близнюки, Меркурій), землі (Телець, Венера), чим, імовірно, завершується певний цикл «першоелементів» і починається новий знову зі стихії вогню (Овен, Марс). Якщо припустити, що катаклізм, який знищив легендарну Атлантиду, мав місце в епоху Лева (ХІ-ІХ тис. чи перед нею у ХІІ тис. до н. е.), на чому наполягає багато палких прихильників версії Платона, то виходить, що ця епоха є справді «порубіжною» для всієї подальшої історії людства. Саме в наступну «місячну» епоху Рака зароджується грандіозна «неолітична революція», яка зумовила прискорення науково-технічного прогресу й у якій були закладені основи найкардинальніших, небачених раніше змін, у чому вбачається «інтелектуальна» роль Місяця (його символи разом із винайденим тоді місячним календарем поширюються по всьому світу). Епоха Близнюків, покровителем якої був бог мудрості і торгівлі Меркурій-Тот, приносить з собою демографічний вибух і швидкий розвиток торговельної діяльності, заснованої на використанні нових засобів пересування (колісних возів). У цей час виникає нова релігійно-міфологічна ситуація, пов’язана зі структурою світу і злим началом, що уособлюється змієм, одним із символів якого є Близнюки. Нарешті настає епоха Тільця «під керуванням» Венери — епоха великих цивілізацій стародавності, епоха Світового дерева, що знаменує успішну боротьбу уранічних сил із хтонічним змієм. Венера, за уявленнями багатьох стародавніх народів (зокрема, мезоамериканських), замінювала часто образ Сонця, що пов’язує цю «венериан- ську» епоху з наступною «марсіанською» (Овен), яка починає з вогненної стихії наступний зодіакальний цикл.
Прикметно, що в епоху Тільця й Овна повсюдно поширюються зображення биків-тільців (ІУ-ІІІ тис. до н. е.) і овнів-баранів (наприклад, галерея бараноголових сфінксів у давньоєгипетському храмовому комплексі Карнак ІІ-І тис. до н. е.). Інакше кажучи, зміна зодіакальних епох, а тим більше зодіакальних повних циклів, обумовлювала в давнину і можливу заміну відповідних пантеонів і пов’язаних з ними вірувань. Те що солярна епоха зодіакального Лева була першою у проходженні 12-членного зодіакального циклу, побічно підтверджується шумерською табличкою з Берлінського музею, згідно з якою список зодіакальних сузір’їв відкривається сузір’ям Лева, повертаючи нас приблизно в ХІ тис. до н. е. [138, 171]. На думку американського популяризатора науки З. Сітчина, західний зодіак має месопотамські корені, звідти був запозичений стародавніми греками і поширений згодом тодішньою ойкуменою. У шумерській традиції група зодіакальних сузір’їв називалася «сяюча череда» і мала схожі із сучасними назви [138, 171]:
1. Гу. Ан. На («небесний бик») — Телець.
2. Маш. Таб. Ба («близнюки») — Близнюки.
3. Дуб («клішні») — Рак.
4. Ур. Гула («лев») — Лев.
5. Аб. Сін («її батьком був Сін») — Діва.
6. Зі. Ба. Ан. На («небесна доля») — Терези.
7. Гір. Таб («той, хто ріже клішнями») — Скорпіон.
8. Па. Біл («захисник») — Стрілець.
9. Сухур. Маш («козел — риба») — Козеріг.
10. Гу («господар вод») — Водолій.
11. Сім. Мах («риби») — Риби.
12. Ку. Мал («той, хто живе у полях») — Овен.
У Стародавній Месопотамії таємниці небесної науки дбайливо зберігалися, вивчалися і передавалися з покоління в покоління жерцями-астрономами. Наприклад, видиме з Землі небо було поділене на три частини: північну, центральну і південну, а зірки, розташовані в цих частинах, поділені по відповідних сузір’ях (через кілька тисяч років, 1925 р., такого самого висновку дійшло, класифікуючи небесні тіла, і Всесвітнє астрономічне співтовариство). Північна частина неба, або «шлях», була названа шумерами ім’ям бога повітря Енліля, південна — ім’ям бога вод Еа (Енкі), а центральна смуга йменувалася «Шлях Ану» — вищого бога шумерського пантеону.
Сучасний центральний пояс, що вміщує 12 зодіакальних сузір’їв, точно збігається зі «Шляхом Ану». Із сузір’їв, приналеж- них до «шляху Енліля», дванадцять розташованих паралельно до дванадцяти зодіакальних сузір’їв на «Шляху Ану» вважалися сузір’ями Енліля. Схоже називалися сузір’ями Еа дванадцять сузір’їв південного неба, виділені на «Шляху Еа». Крім «Шляху Ану», що охоплює 12 зодіакальних сузір’їв, у деяких шумерських текстах згадується «Шлях Сонця», який також складався з 12 небесних тіл: Сонця, Місяця і десяти інших. Основне небесне коло, шлях Сонця, що складається з дванадцяти компонентів, визначало структуру всього небесного простору, відповідно до якого кожен інший небесний пояс поділявся на дванадцять сегментів, усередині яких вирізнялося дванадцять головних небесних тіл. Відповідно рік розбивався на 12 місяців, день — на 12 годин, а пантеон налічував 12 головних богів [138, 170-181]. Грецький учений Діодор, даючи пояснення трьом стародавнім «шляхам» шумеро-халдейської астрології і коментуючи послідовний список із 36 небесних тіл, писав, що «з усіх небесних богів дванадцять користалися вищою владою; з кожним з них халдеї пов’язують місяць року і знак зодіаку» [цит. за: 138, 182]. На думку З. Сітчина, «велике коло» вищих шумерських богів (а потім і всіх інших богів європеоїдних народів), що складається з 12 божеств, могло згодом замінятися іншими, «південнішими» божествами, але їх загальна кількість залишалася незмінною — дванадцять. Це, очевидно, пояснюється виявленим дослідниками зв’язком 12 місяців з 12 зодіакальними сузір’ями, усередині яких виокремилися 12 головних небесних тіл. Отже, шумери і їхні спадкоємці за кілька тисячоліть до нашої ери, ймовірно, знали про 12 сузір’їв зодіаку і 12 тіл (!) Сонячної системи, з якими асоціювалися образи 12 небесних богів Месопотамії, а також богів хуритського, хетського, грецького й інших стародавніх пантеонів [138,182-183].
Такі в найзагальніших рисах космологічні й есхатологічні уявлення різних (насамперед європеоїдних) народів, що дійшли до нас з глибини століть. Стосовно відомої нам історії, то найважливішою причиною кардинальних змін у розвитку людства в період між X і ІІІ тис. до н. е., який називають неолітом, став, на думку більшості дослідників, початок обробітку землі. Обробіток ґрунту в неоліті справив такий істотний вплив на життя людини, що говорять, як ми відзначали раніше, про неолітичну революцію в історії людства. Свідоме вирощування рослин створило умови для розвитку суспільства, що привело до появи перших відомих нашій історії цивілізацій (до IV-ІІІ тис. до н. е.). У період неолітичної революції, яка тривала кілька тисячоліть, були закладені матеріальні й духовні основи різних культур, у тому числі цивілізацій Месопотамії, Єгипту, Китаю, Індії і Мезоамерики. Докорінна зміна матеріальної, політичної і духовної сфер організації соціального життя відбулася після появи писемності в найдавніших цивілізаціях людства у Ш-ІІІ тис. до н. е.
Інакше кажучи, у VHV тис. до н. е. (див. табл. 3) відбувалися глибинні «підготовчі» процеси, що зумовили розквіт дивовижних цивілізацій, які започаткували всю історію сучасного людства і продовжують справляти вплив на життя і долі нинішніх держав і народів. Цей період за важливістю подій з повним правом можна назвати створенням світу, що загалом хронологічно відповідає усім відо-
ОСНОВНІ ПОДІЇ СВІТОВОЇ ІСТОРІЇ (МІ-ІМ тис. до н. е.)
Таблиця 3
| Роки до н. е. | Європа | Близький Схід | Африка | Далекий Схід | Америка |
| Бл. 60004000 рр. | Групи землеробів (імовірно, з Анатолії) переселяються до Греції, на Крит і острови Егейського моря. Зароджується унікальна трипільська культура | Населення Чатал-Хю- юку становить 5-6 тис. чоловік | Розвиток землеробства і ремесел у Північній Африці | Розвиток сільського господарства в Китаї | Розвиток сільського господарства в Центральній Америці, формування культурної моделі Центральних Анд |
| Бл. 40003000 рр. | Початок поширення землеробства в Північній і Західній Європі. Спорудження мегалітів (до 1500 р. до н. е.) | Розвиток шумерської цивілізації: плавлення золота і міді, винахід колеса і писемності | Поява давньоєгипетської цивілізації, розвиток писемності. Близько 3118 р. до н. е. фараон Менес об’єднує Єгипет | Зародження цивілізації долини Інду | Розвиток гончарства й інших ремесел, створення селищ і ритуальних центрів |
| 3000-2000 рр. | Освоєння металів і розвиток торгівлі. Поширення в Європі культури шнурової кераміки (і бойових сокир) | Виникнення і розвиток Аккадського царства | Спорудження в Єгипті великих пірамід з містами-некрополями | Розвиток культури міст Мохенджо-Даро і Хараппи. Контакти з Месопотамією | Поява андійської цивілізації |
| 2000-1500 рр. | Розвиток крито-мікен- ської цивілізації | Виникнення держави хетів в Анатолії й піднесення Вавилона в Месопотамії | Розквіт у Нубії держави Куш | Правління легендарної династії Інь (Шан) у Китаї | Піднесення ольмексь- кої цивілізації |
Частина перша. Вступ до релігій європеоїдів
мим нині «початковим» датам, згідно з якими наш світ був створений приблизно п’ять-сім тисяч років тому, тобто в УІ-ІУ тис. до н. е. Справді, на сьогодні немає будь-яких загальновизнаних доказів існування людських цивілізацій до цього періоду. Усі відомі нам давні цивілізації з’являються майже одночасно, ніби сплановано з одного центру, в Китаї, Індії, Месопотамії, Єгипті і Мезоамериці, розміщуючись при цьому приблизно в межах порівняно вузької ділянки суходолу між 20 ° і 40 ° довготи, що оперізує всю земну кулю і її материки (Євразію, Африку й Америку). Навряд чи така «географічна» точність майже синхронного виникнення перших людських цивілізацій була випадковістю.
Радше цей період знаменував собою початок « післяпотопного» відродження людства, що розмістилося тепер у «серединних» довготах Землі, справжнього створення нового світу, що постає, проте, на уламках і тріщинах назавжди втраченого минулого. «Генетичні» спогади про це минуле виявлялися в характерних для всіх нових цивілізацій мегалітичних спорудах, «рецидивах» матріархального устрою життя, верховенстві жрецької влади, досить поширених переказах про загиблу прабатьківщину людства в океанських глибинах.
Справді, всі названі великі цивілізації відзначалися, особливо в період становлення й розквіту, циклопічним характером своїх споруд, часто панівним становищем жіночих божеств і місячних культів (витіснених згодом чоловічими божествами, уранічними і солярними культами), теократичною формою правління (зміненою поступово аристократичною), матріархальними мотивами в організації соціального життя. Так, матріархальні порядки простежуються у Стародавньому Еламі і Стародавній Персії, у мікійців і етрусків, у Стародавньому Єгипті і Стародавній Індії, а також в інших давніх народів. Про існування матріархату свідчать жінки-прародительки, вшановувані ескімосами, жінки-по- борниці, відомі історії й епосові багатьох народів світу. В деяких країнах чорної Африки (наприклад, Нігерії) перехід від материнського роду до батьківського відбувся, за спостереженнями Дж. Томсона, майже на наших очах та й то переважно під впливом англійської колоніальної адміністрації [159, 15].
Можливо також, що поява стародавніх людських цивілізацій певною мірою символізувала спадкоємність розвитку монголоїдних і європеоїдних народів, де останні почали домінувати, що привело нині до повсюдного поширення й утвердження європеоїдів. Це припущення узгоджується з розглянутою нами в попередньому томі сино-кавказькою гіпотезою, відповідно до якої кавказькі мови виявляють дивовижні й поки що до кінця не з’ясовані зв’язки спорідненості як із сино-тибетськими, так і деякими північноамериканськими мовами з одного боку, і стародавніми мертвими мовами (хатською, хуритською, шумерською, етруською та ін.) перших людських цивілізацій — з другого.
Отже, на «післяпотопному» етапі розвитку людства на перший план виступають європеоїдні етноси і створені ними держави, тож можна припустити, що перший осередок «нової людської цивілізації» (після послідовно змінюваної «гегемонії» австралоїдних, негроїдних, американоїдних і монголоїдних народів), створений наприкінці IV тис. до н. е. у Месопотамії (Стародавній Шумер), дав «поштовх» подальшому розвиткові й експансії європеоїдної культури.
Давньошумерська цивілізація, за деякими гіпотезами і частково встановленими фактами, має певні зв’язки і з Центральною Азією, і з Давньою Індією, і зі Стародавнім Єгиптом, не кажучи вже про її можливу мовну спорідненість із автохтонами Кавказу, а також носіями трипільської культури. Безперечний її вплив на культуру і релігію давньосемітських держав Месопотамії — Аккад- ського, Вавилонського й Ассирійського царств, а також багатьох інших народів Стародавнього світу. Отже, Стародавній Шумер міг стати своєрідним спадкоємцем доісторичної (або «допотопної») культури Євразії і «каталізатором» подальшого розвитку кавказької (хати, хурити, урарти), семітської (Аккад, Вавилон, Ассирія) і хамітської (Стародавній Єгипет) цивілізацій. Цей цивілі- заційний імпульс одержали від названих спадкоємців, очевидно, також кри- то-мікенська, фінікійська, давньоєврейська й інші ранні культури Стародавнього світу. А джерелом цього унікального явища, відповідно до деяких новітніх досліджень, була, скоріше за все, трипільська культура, ареал поширення якої охоплював територію нинішньої України і яка, очевидно, являла собою плідний симбіоз середземноморських (іберійсько-кавказьких) та індоєвропейських протоетносів.
Загалом розвиток сучасної європейської цивілізації можна уявити у вигляді такої спрощеної схеми: кавказько-іберійські народи — семіто-хамітські — хаміто-грецькі — греко-римські — романо-германські — германо-слов’янські. Приблизно за цією схемою і побудований матеріал другого і наступних томів нашого видання, де серед іншого буде приділена належна увага описові релігій східних індоєвропейців (індійської, іранської, нуристанської та ін.), а також світових релігій (буддизму, християнства, ісламу), які всі без винятку виникли у європеоїдних народів.
Історія людства знає чимало великих книг, які містять стародавні сакральні знання наших далеких пращурів. Серед них шумеро-аккадські релігійні тексти ІУ-ІІ тис. до н. е. (так звані списки богів, епос про Гільгамеша, поема про створення світу «Енума еліш» та ін.), найдавніші зібрання індоарійських Вед (ІІ тис. до н. е.), давньоєгипетські «Тексти пірамід», «Тексти саркофагів» і «Книга мертвих» ІІІ-ІІ тис. до н. е., священні тексти іранського зороастризму («Авеста»), найбільш ранні з яких існували вже в ХІІ-Х ст. до н. е. Стародавні історичні і філософські твори релігійно-міфологічного змісту були відомі в Китаї в ІІ-І тис. до н. е. («Шуцзин», ХІУ-ХІ ст. до н. е.; «Іцзин», УІІІ-УІІ ст. до н. е.). Нині опублікований текст «Книги Велеса» — звід священних переказів новгородських волхвів УІІІ-ІХ ст. н. е., в яких відбиті вірування й історія багатьох європейських і азійських народів Євразії з XX тис. до н. е. (!) по ІХ ст. н. е. [65]. Останнім часом розшифрована частина написів найдавнішого святилища Кам’яна Могила (Україна, Запорізька область), що здійснені, як переконані їх дослідники, протошумерсь- кою мовою і беруть свій початок від 11582 р. до н. е., тобто гіпотетичного часу загибелі легендарної Атлантиди [165, 27].
Однак найбільшого поширення нині набуло Святе Письмо, відоме як Біблія, яка, безумовно, не створювалася «на рівному місці», а увібрала в себе таємничі знання і релігійно-міфологічні уявлення багатьох попередніх епох і народів.