Епоха середньовіччя
Після епохи Гуптів у VI ст. починається новий період в розвитку індійської культури, що характеризується виникненням багатьох держав, правителі яких все більше спираються на релігію індуїзму.
Епоха середньовіччя всієї Індії знаменується розквітом храмової архітектури і пов’язана з правлінням деяких як південних, так і північних династій — Паллавів і Раштракутів, Палів і Чолів, Чанделлів та ін. Цю епоху вирізняють міста-пам’ятники, печерні монастирі в Еллорі і на острові Елефанта в Західному Декані; храмові міста Бхуванешвар (Орісса) і Кхаджурахо, що належать до володінь династії Чанделлів; місто Ма- хабаліпурам (або Мамаллапурам), побудоване царями династії Паллавів (VIIVIII ст.). Разом з індуїзмом розвивалися й інші індійські релігії: наприклад, у Гуджараті набули велику силу джайнські общини, а правителі династії Палів у Бенгалії і Біхарі були останніми визначними буддистами. У цей період пірамі- доподібні покриття (як і «діжкоподібні») відрізняють тип південноіндійського храму від північноіндійського, такого, що характеризується спрямованою вертикально вгору баштою (на рис. 63 зображено храм VIII ст. у Махабаліпурамі). При цьому північноіндійський тип храму має порівняно скромні масштаби, а південноіндійська архітектура в пізній період Паллавів і в подальші періоди прагне грандіозніших храмових комплексів, поступово переходячи до цілих храмових міст [140, 78-85].Два найбільші храмові центри раннього і зрілого середньовіччя в Індії — це Бхуванешвар в Оріссі і Кхаджурахо, столиця династії Чанделлів, у Бун- делькханді. Орісса (колишня Калінга) є давнім центром розвитку індійської культури, особливо після завоювання її Ашокою — третім правителем Маурій- ської імперії. Всі храми в Бхуванешварі побудовані з червонуватого каменя і прикрашені великою кількістю фігурних зображень. Найвищим досягненням храмової архітектури Орісси є храм сонячного бога Сур’їв Конараку (близько 1250 р.) — один з найбільших храмів Індії (рис.
64). Основна будівля храму з величезними колесами на зовнішніх стінах відповідає міфологічним уявленням про пересувний престол, колісницю Сонця, запряжену гігантськими кіньми. Фігурні прикраси сонячного храму знамениті своїми еротичними скульптурами, що відрізняються грубою відвертістю. Ця скульптура храму Сур’ї, як і храмів Кхаджурахо, пов’язана з індуїстським тантризмом, до культу якого як його складова належить ритуальна сексуальна практика. Храми Кхаджурахо (один з найдавніших — храм Кандар’я Махадеви — 1000 р.) також відомі своїми відвертими еротичними зображеннями. Кхаджурахо нині — невелике село, проте в період з 950 по 1050 р. н. е., тобто ціле століття, тут спостерігався бурхливий розквіт архітектури, що не має аналогів у світі. Чанделли збудували в Кхаджу- рахо 85 храмів, з яких 22 збереглися донині [140, 92-103]. Храми Кхаджурахо зображені на рис. 65 (див. кольорову вклейку).
Рис. 63. Узбережний храм. Махабаліпурам. VIII ст. [140, 84]
Рис. 64. Храм Сур'ї. Конарак. Близько 1250 р. [140, 93]
Особливу групу становлять джайнські споруди в різних областях Індії (особливо в Західному Гуджараті і Східному Раджастхані), де в XI-XII ст. виникли великі джайнські храмові комплекси. Тут, у Північно-Західній Індії, матеріалом для скульптури завжди був мармур. Один з джайнських комплексів з фігурою Махавіри зображений на рис. 66 (див. кольорову вклейку). Відносно самостійно розвивалася в цей період храмова архітектура в Південній Індії, де з посиленням династій Чолів і Пандьїв виникають грандіозні храмові комплекси XI-XII ст., за допомогою яких ортодоксальний брахманізм контролює не лише релігійне, а й усе суспільне життя і перетворює храми на храмові міста. Династія Чолів у цей період була наймогутнішою в усій Індії, а більшість пів- денноіндійських храмів присвячувалась Шиві. Широко відомі і численні бронзові статуї періоду розквіту південноіндійських держав (рис. 67). Скульптура Шиви, який танцює, і донині являє собою зразок індійської бронзової скульптури цього періоду [140, 103-109].
Рис. 67. Шива, який виконує космічний танець, бронза епохи Чоли [88, 123]