Оскільки ми переходимо до вивчення релігій європеоїдів, нам необхідно по­чати свій виклад з характеристики Біблії — збірника стародавніх священних книг, авторитет яких визнається в іудаїзмі, християнстві й ісламі (кількість їхніх послідовників нині близько 3 млрд осіб, тобто половина сучасного люд­ства).

До того ж іудаїстична релігія, що увібрала загальновідомі біблійні тексти, у різні періоди свого розвитку зазнала впливу єгипетської, шумеро-аккадської і особливо іранської (зокрема, зороастрійської) релігійно-міфологічних си­стем, а пізніше, з появою християнства, — синкретистсько-гностичної містики [90, І, 581].

Біблія (від грецьк. ЬіЬІіа, букв. — книги) — це зібрання стародавніх текстів, канонізоване в іудаїзмі і християнстві як Святе Письмо [18, 127]. Визнана спіль­но іудаїзмом і християнством частина Біблії (перша за часом створення) отрима­ла у християн назву Старий Заповіт, друга частина, додана християнами і визнана тільки ними, називається Новий Заповіт. За цими назвами стоїть християнське уявлення, відповідно до якого заповіт (містичний договір або союз), укладений Богом з одним народом (євреями), змінений завдяки появі Ісуса Христа Новим Заповітом, укладеним уже з усіма народами. Іслам, не приймаючи ні Старого, ні Нового Заповіту, у принципі визнає їх святість, і персонажі обох частин Біблії (наприклад, Ібрахім — Аврам, Іусуф — Йосип, Іса — Ісус) відіграють важливу роль в ісламі, починаючи з Корану.

Старий Заповіт складається з пам’яток давньоєврейської літератури ХІІ- ІІ ст. до н. е., написаних давньоєврейською і почасти арамейською мовами. Він поділяється на три великих цикли: 1) Тора (у християн — П’ятикнижжя), припи­суване пророкові Мойсею; 2) Пророки — кілька стародавніх хронік і власне про­рочі твори, що належать або приписуються народним проповідникам ХІІІ-У ст. до н. е. — Ісаї, Єремії, Єзекіїлю і 12 «малим пророкам», а також книга Даниїла, датована ІІ ст. до н. е.; 3) Письмо, або Агіографи, — зібрання текстів, що належать до різних поетичних і прозаїчних жанрів (релігійна лірика, збірники афоризмів, повчальні повісті, хронікальні тексти та ін.). Новий Заповіт складається з пам’я­ток ранньохристиянської літератури І ст.

Найважливішою ознакою священних книг Біблії, що обумовлює різну міру їх авторитетності, є канонічний характер одних і неканонічний інших (від грецьк. капоп — «норма, правило») [145, І, 5]. Це пов’язано з тим, що до Біблії увійшли священні книги, написані, як зазначалося, у різні епохи і різними авторами. До того ж поряд зі справжніми, або, як заведено казати, богонатхненними книгами, з’явилися в різні епохи й несправжні, або небогонатхненні книги, яким, проте, їх автори намагалися надати зовнішнього вигляду справжніх і богонатхненних (особливо багато таких творів з’явилося в перші століття християнства на ґрунті гностицизму, наприклад, «Першоєвангеліє Якова», «Євангеліє Фоми», «Апо­каліпсис апостола Петра», «Апокаліпсис Павла» та ін.). Розрізнення канонічних і неканонічних книг бере свій початок з часів Івана Златоуста (між 344 і 354­407 рр.), Ієроніма (бл. 390-420) і блаженного Августина (354-430). З цього часу епітет «канонічні» додається до тих священних книг Біблії, які визнані всією Хри­стиянською церквою як богонатхненні, на відміну від книг «неканонічних», тобто хоча й повчальних і корисних (за що вони і вміщені в Біблію), але не богонатх- ненних, і апокрифічних (грецьк. «прихований», «таємний»), відкинутих Церквою і тому не введених у Біблію [90, І, 6].

Оскільки в давньоєврейському письмі вживалися самі лише приголосні зву­ки, а вимова голосних передавалася усно за переказом, то первісний старозавіт­ний текст не мав голосних.

Вони у формі різних підрядкових знаків були введені досить пізно (близь­ко ІХ-Х ст. н. е.) єврейськими рабинами-мазаретами (тобто хранителями «пере­казу» від єврейського дієслова «мазор» — передавати), внаслідок чого сучасний єврейський текст називається мазоретським.

Необхідно також відзначити, що в давнину не існувало нинішнього поділу біблійних книг на глави і вірші: усі вони були написані суцільним текстом, розмі­щеним у вигляді колон, на зразок віршів. Сучасний поділ на глави запозичено у кардинала Стефана Лангтона, який поділив так Вульгату близько 1205 р. Такий поділ завершив і затвердив учений домініканець Гуго де Сен-Сір близько 1240 р., а в середині ХУІ ст. учений паризький друкар Роберт Стефан запровадив і сучас­ний поділ глав на вірші, звідки він поступово перейшов у всі інші видання Біблії [145, І, 7].

У складі Старого Заповіту Православна церква налічує 38 канонічних і 9 неканонічних книг (Товит, Іудиф, Премудрість Соломона, Премудрість Ісу- са, сина Сирахова, друга і третя книги Ездри, три книги Маккавейські, а також деякі розділи канонічних книг). Римсько-католицька церква налічує у своїй Вульгаті 46 канонічних книг (тут канонічними вважаються Товит, Іудиф, Пре­мудрість Соломона і дві книги Маккавейські). Є розбіжності і між єврейською Біблією та слов’яно-руським (слов’яно-українським) Старим Заповітом у складі Біблії. Єврейська Біблія, як зазначалося, всі книги поділяє на три групи: «Закон» (Тора), «Пророки» (Небеїм) і «Агіографи» (Кетубим), підкреслюючи особливе значення двох перших груп, тобто «Закону» і «Пророків». У слов’янській Біблії, слідом за Септуагінтою і Вульгатою, старозавітні книги поділені на чотири гру­пи: 1) законоположні; 2) історичні; 3) навчальні; 4) пророцькі. Схема співвід­ношення старозавітних книг у єврейській і православній Бібліях наведена в табл. 4 [145, І, 13-14].