Германські племена.

Питання щодо місця релігії у державному житті давніх германців привертало увагу вже сучасних їм античних авторів, зокрема у контексті розгляду „варварських” управлінських інститутів.

вождями.

Рис.61. Напрями та райони походів германських племен

Так, Цезар вказує на наявність у германців ради вождів (senatus) та народних зборів (concilium). Єдиний германський вождь, якого Цезар називає rex — Аріовіст, однак це,

швидше за все, віддання належного військовим заслугам та організаторському таланту ватажка. Вже Тацит говорить про два потестарних інститути — dux (вождь) і rex (король), що засвідчує соціальну еволюцію і розвиток державно- управлінської моделі в германців. Влада цих інститутів була обмеженою і посилювалася в умовах військових кампаній. У мирний час королі відкривали племінні збори, вирізняючись родовитістю походження. Коли вони брали участь у спільноплемінних ритуалах (зокрема, використовуючи священних білих коней), то, звичайно, допомагали жерцю племені (sacerdos civitatis) у їх проведенні¹. Поступово влада вождів та королів набуває спадкового характеру. Приміром, у громаді карнаутів Цезар повернув представнику знатного роду, Тазгетію, владу, якою користувалися його предки, а сенонам він призначив королем Каваріна, брат якого Морітазг, як і його предки, правили до приходу римлян. У германських племен існував культ рослинного світу та плодючості. Окремі тварини та рослини не тільки породжували культ, а й самі грали певну роль у культових діях (жертвопринесеннях) і користувалися пошануванням (священні гаї). Поступово виділяється знать духовного характеру — друїди — один з найвищих прошарків, який зосереджував у своїх руках судові та жрецькі повноваження.

Вплив християнства на політику середньовічних держав добре простежується у внутрішній політиці ранніх германських держав Європи, передусім франків. Знелюднення територій пізньої Римської імперії дало можливість сусіднім народам порівняно легко їх заселити. Часто уряд надавав прибульцям суспільні (громадські) чи державні землі, накладаючи, натомість, певні обов’язки. Інтегруючись в романське суспільство, варвари нерідко сприймали вірування у традиційних римських богів разом з античною культурною традицією. Вони змінювали імена на честь римських та

1 СелицкийА. И. К вопросу о генезисе королевской власти у древних германцев / А. И. Селицкий // Скандинавские чтения 1998 года. Этнографические и культурно-исторические аспекты: Сб. [Отв. ред. А. С. Мыльников]. — СПб.: Наука, 1999. - С. 60-63.

2 Белова Н. Н. О формировании элементов государственности и государственных учреждений у кельтов в Галлии / Н. Н. Белова // АДСВ. — Свердловск, 1971. — Вып. 7. — С. 179—183. елліністичних божеств, що засвідчує глибину соціокультурної адаптації¹. Уже в І ст. н. е. у середовищі підкорених галлів та германців-батавів, разом з окремими солдатами з розташованих тут римських легіонів, виникає готовність боротьби за Галльську державу (Imperium Galliarum), яка вже мислилася окремо від варварського германського (зарейнського) простору. Пізніше цей досвід використали при створенні Галльської імперії, яка упродовж 259—274 рр. успішно вирішувала завдання захисту власної території від алеманських нападів^{[842] [843]}. Дисбаланс імперії у ході розвитку Галлії призвів до посилення автономізму еліти регіону, її прагненння дистанціюватися від центральної влади, зокрема у сакральному плані. Виявами культурної автономізації периферії імперії стала поява Боеція, Ісидора Севільського, Григорія Турського та ін.^[844].

З ослабленням та падінням Римської імперії переселення набуває масового характеру, зумовлюючи масові конфіскації земельних володінь: так, остготи отримали в Італії третину освоєних земель, бургунди — половину, вестготи в Іспанії та Аквітанії — дві третини^[845]. З прийняттям християнства германськими племенами їхній державотворчий потенціал зростає.

З появою варварських королівств починається пошук моделей співіснування церкви та держави на основі синтезу романських та варварських традицій. Католицька релігія та адміністрація продемонстрували свою життєздатність у таких умовах. Єпископи, часто будучи представниками римської аристократії за Пізньої Римської імперії, у варварських королівствах виступають посередниками між автохтонним романізованим християнським населенням та прибульцями. Процес розбудови християнської церкви вимагав сильної централізованої держави і тому духовенство виступило на боці доцентрових сил. Натомість „варварська” верхівка новоутворених держав поступово наверталася до християнства, інтегруючись у систему християнських цінностей, перетворюючи їх на ідеологічний стрижень внутрішньої політики¹. Зокрема, король Бургундії Гундобад із сином Сигімундом збудували монастир в Акавні на честь святого Маврикія та церкви^{[847] [848]. Баварська правда підкреслювала, що кожний вільний бавар може вчинити дарування на користь церкви. Об’єктами таких дарувань виступали villae, terra, mancipia[849]. Свевський король Гермеріх у 433 р. уклав мир з мешканцями Галлеції sub interventu episcopali (за посередництва єпископа)[850]. Такі самі процеси спостерігаються у Норіку другої половини V ст. Король ругіїв Фелетей регулярно, ще за життя свого батька Філакцитея, зустрічався з католицьким проповідником Северином. Гізо, дружина короля, сповідувала аріанство. У її наміри входило перехрещення католиків[851]. Отримавши підтримку римського війська у боротьбі за владу, після перемоги християнство прийняв вождь вестготів Фритігерн[852]. Таке запозичення зумовлювалося нерозвиненістю інституту жерців у германських племен.}

Германські племена, поступово інтегруючись у систему цінностей романізованого загалу, переймають систему релігійної організації.