Церква у зовнішньополітичній діяльності візантійського уряду.
З початку V ст. єпископи стали брати активну участь не лише у місцевих справах, а й дипломатії, заступаючи своє місто на випадок облоги, або переконуючи його залогу скласти зброю.
Барадатес Константийський клопотався перед царем Кавадом у 503 р. Під час великого походу 540 р. Хосров Ануширван вів численні перемовини з духовними особами: єпископом Сури на Євфраті, Кандидом Сергіополійським щодо викупу полонених, Мегасом Бероейським щодо Антіохії. Єпископ та цивільні сановники Апамеї вели перемовини з перським марзбаном, а в 580 р. перський захисник обложеного Хломарона послав міського єпископа обговорити становище з Маврикієм. Митрополиту Доміциану Мелітенському вдалося домогтися здачі Мартирополя у 591 р. Перський католикос Сабришо домігся успіху у перемовинах з повсталим Нісібісом у 604 р.1. Митрополити Кизіка та Нікеї долучилися до вироблення положень мирного договору з Болгарією2.Поступово на державному рівні формується концепція візантійського ойкуменізму — духовного, історичного і
1 Гарсоян Н. Г. Роль восточного духовенства в византино-сасанидских дипломатических отношениях / Н. Г. Гарсоян // АДСВ. — Свердловск, 1973. — Вып. 10. - С. 99-100.
2Цанкова-Петкова Г. Българо-византийските отношения според мирните договори от края на VII до началото на IX в. / Г. Цанкова-Петкова // АДСВ. — Свердловск, 1973. — Вып. 10. — С. 175. юридичного права Візантії на усі території, які раніше входили до її складу, та здійснення кроків щодо їхнього повернення. Як проміжне розглядалося положення, згідно з яким візантійська імператорська влада виступала главою єдиної родини народів і держав, які утворилися на колишніх територіях Візантії та визнавали першість константинопольської церкви. Візантійська дипломатія ІХ—Х ст. використовувала православ’я у своїх цілях. Попри фактичне банкрутство візантійської системи міжнародних відносин і втрату Передньої Азії ойкуменічна доктрина залишалася ідеологічною основою зовнішньої політики імперії.
Олексій І Комнин намагався, скориставшись І Хрестовим походом, повернути під контроль Візантії принаймні Північну Сирію з Антіохією та Лаодікеєю і рівнинну Кілікію з Тарсом, Мамістрою, Аданою і Аназарбою. Імператор змусив хрестоносців визнати свій сюзеренітет, нав’язавши угоду, згідно якої імперії поверталися відвойовані у сельджуків візантійські території2. Держава використовувала вплив константинопольського патріарха на Києворуську та Болгарську (автокефальну з 927 р.) церкви, а християнську релігію як ідеологічне обґрунтування свого панування і політичну силу, особливо у прикордонних районах3.Християнство сприяло втягненню сусідніх регіонів в орбіту геополітичного впливу Візантії. Це простежується на прикладі Криму, який розглядався Константинополем як духовно- політичний плацдарм для подальшого проникнення на українські землі. У IV ст. в Криму діяло дві єпархії — Боспорська і Херсонеська, почалося будівництво капітальних культових споруд — базилік4. Боспор повернули під безпосередній
1 Курбатов Г. Л. История Византии. — С. 123.
2Степаненко В. П.Попытка реализации ойкуменической доктрины в конце XI — начале XII в. (к хронологии византийско-антиохийской борьбы за Равнинную Киликию. 1097 — 1108 гг.) / В. П. Степаненко, А. В. Шорохов // АДСВ. — Свердловск, 1983. — Вып. 20: Развитие феодализма в Центральной и Юго-Восточной Европе. — С. 139.
3 Люттвак Э. Стратегия Византийской империи [Пер. с англ. Н. А. Коваля] / Э. Люттвак. — М.: Русский фонд Содействия Образованию и Науке, 2010. — С. 172; Цанкова-Петкова Г. Българо-византийските отношения според мирните договори от края на VII до началото на IX в. — С. 167—180.
4Рудаков В. Е. Христианские памятники Баклы. Храмовый комплекс X— XIII вв. / В. Е. Рудаков // АДСВ. — Свердловск, 1984. — Вып. 21: Античная и средневековая идеология. — С. 35—37. контроль імперії, висадивши тут візантійский загін (арифм стратіотів-іспанців на чолі з апоіпатом Іоанном (20-ті рр. VI ст.), розгорнувши тут місіонерську діяльність.
Під її впливом вождь (рікс) утігурів Горд (Гордас) прийняв християнство. У Константинополі його охрестили (заступником гуна був сам імператор), присвоїли імперський титул і відправили на Боспор „дотримувати інтереси імперії”. Філарх розпочав проводити релігійну реформу, наказав переплавити ідолів племінних богів і отриманий лом поміняв на дрібну обігову монету, міліаріссії. Жерці зруйнованих ідолів, на чолі з братом Горда Муагелом, підняли повстання, захопили Пантікапей, вбили Горда і знищили візантійську залогу. Лише у 533/534 рр. каральний загін витіснив гунів з Боспору1.Вже на межі ІХ і Х ст. значна частина земель Таврики увійшла до складу адміністративно-політичної системи Візантії. Важливу роль у цьому процесі відіграла Візантійська православна церква, яка виступала зв’язковою ланкою між владою та місцевим населенням. Про вплив та інституційний розвиток церкви свідчить утворення цілісної церковно- територіальної системи півострова наприкінці Х — на початку Х ст. з п’яти єпархій — Херсонської, Готської, Фулльської, Сугдейської, Боспорської[835] [836]. Візантійський історик Лев Діакон писав про божественну силу, яка допомагала імперії у війнах проти мусульман. У 961 р. імперські війська висадилися Криті, який ще у 828 р. був завойований мусульманами. Захопивши 7 березня 961 р. м. Хандаку, візантійці влаштували різанину мусульманського населення, закривши мусульманські мечеті, навчальні заклади, бібліотеки, що викликало хвилю антихристиянських погромів на Близькому Сході[837]. Переселення вірмен у прикордонні феми загострило ситуацію біля кордонів Візантії. Напівнезалежні вірменські князівства розтяглися від Сирії до Закавказзя (володіння Арцруні, Гагіка II Багратуні, Пахлавуні, Вараджнуні (Вахаміїв), після 1065 р. — Гагіка, царя Вананда (1029—1064 рр.). Сюди перемістився патріарший престол. Попри урядовий тиск, вірмени зберегли свою церкву, культуру, державність. Візантія намагалася нівелювати релігійну специфіку вірменських князівств. Заснування православної єпархії у приєднаній (заснованій) фемі було звичною практикою візантійського уряду. Це посилювало візантійську духовну присутність у регіоні (поряд з військовою та адміністративно-політичною). Війська йшли за місіонерами, завоювання закріплювалося масовим наверненням місцевого населення у православ’я чи актом офіційного запровадження християнства (як це було у випадку Анійського царства)[838] [839] [840]. Переслідування павлікіан та їхня масова втеча до арабських держав (насамперед Мелітени) посилило напругу уздовж південно-східного кордону імперії, спільно з арабами талановиті павлікінські полководці Карбеас та Хрисохір розпочали боротьбу з Візантією[841]. Висновки. Візантія продемонструвала кращі зразки державної політики щодо релігії. Остання фактично виступала складовою системи державного управління, забезпечуючи виконання важливих внутрішньо- та зовнішньополітичних завдань Константинополя. Державні органи забезпечували фінансування низки церковних заходів. Орієнтація лише на одну релігію та конфесію істотно обмежувала простір для геополітичного маневру та звужувала соціальну базу імператорської влади. У перспективі це спричинило відхід від імперії значної частини володінь, передусім Єгипту, Сирії, Північної Африки, Італії. Список рекомендованої літератури 1. Диакон Лев. История [Пер. М. М. Копыленко, ст. М. Я. Сюзюмова, коммент. М. Я. Сюзюмова, С. А. Иванова; отв. ред. Г. Г. Литаврин] / Л. Диакон. — М.: Наука, 1988. - 240 с. 2. Козлов A. С. Основные черты политической оппозиции правительству Византии в 399-400 гг. / A. С. Козлов // АДСВ. — Свердловск, 1979. — Вып. 16: Социальное развитие Византии. — С. 23—31. 3. Козлов А. С. Политическая оппозиция Византии на рубеже V—VI вв. / А. С. Козлов // АДСВ. — Екатеринбург: Урал. гос. ун-т, 1998. — Вып. 29. — С. 59—78. 4. 5. Курбатов Г. Л. История Византии (От античности к феодализму): Учеб. пособие / Г. Л. Курбатов. — М.: Высшая школа, 1984. — 207 с. 6. Липшиц Е. Э. Новые зарубежные публикации источников и исследования по истории еретических движений в Византии / Е. Э. Липшиц // Проблемы источниковедениязападноевропейского средневековья: Сб. ст. и мат. [Под ред. В. И. Рутенбурга]. — Л.: Наука, Ленинград. отд., 1979. — С. 71—108. 7. Литаврин Г. Г. Политическая теория в Византии с середины VII до начала ХІІІ в. / Г. Г. Литаврин // Культура Византии: вторая половина VII—ХП в. [Отв. ред.: З. В. Удальцова, Г. Г. Литаврин]. — М.: Наука, 1989. — С. 59—88. 8. Люттвак Э. Стратегия Византийской империи [Пер. с англ. Н. А. Коваля] / Э. Люттвак. — М.: Рус.фонд Содействия Образованию и Науке, 2010. — 664 с. 9. Пселл М. Хронография [Пер., ст. и примеч. Я. Н. Любарского] / М. Пселл. — М.: Наука, 1978. — 320 с. 10. Успенский Ф. И. История Византийской империи / Ф. И. Успенский. — В 5 т. — Т 1: Период І (до 527 г.). Период ІІ (518—610 гг.). — М.: Астрель; АСТ, 2005. — 621 с. Питання для самоконтролю 1. Визначте основні особливості впливу церкви на візантійську державність. 2. Схарактеризуйте роль церкви у візантійській дипломатії. 3. Дайте оцінку державній політиці Візантії у релігійній сфері. Теми рефератів 1. Роль церкви в становленні ранньосередньовічної візантійської державності. 2. Взаємини держави і церкви у Візантії. Теми контрольних (курсових) робіт 1. Нормативно-правове регулювання політики Візантії щодо православної церкви. 2. Фінансове забезпечення державної політики Візантії щодо церкви. 3. Взаємодія релігійних і державних інститутів у Візантійській імперії. 4. Зовнішньополітичні функції Візантійської церкви.