Візантійська церква у внутрішньополітичному житті країни.
Вже за правління Феодосія І (379—395 рр.) починається вироблення курсу на союз із церквою як важливий чинник подолання внутрішньої кризи. Активну адміністративну діяльність при ньому розвиває Руфін, який у 392 р.
отримав посаду префекта преторія. У своєму маєтку поблизу Халкідона він заснував притулок, куди доставив реліквії Петра та Павла і запросив єгипетських монахів. Обережність дій щодо ортодоксальної церкви зумовлювалася гострою внутрішньою боротьбою. До єретиків ставлення Руфіна було жорсткішим: 13 березня 395 р. у євноміан відібрали jus testamenti, яке напередодні повернув їм Феодосій. Цей указ відновив щодо єретиків усі кари та штрафи, позбавивши їх усіх привілеїв. У законі від 7 серпня 395 р., спрямованому Руфіну, погрози язичникам та єретикам супроводжувалися обіцянками покарання правителів провінцій за неретельність у запобіганні такій діяльності на місцевому рівні. Лінощі та неоперативність чиновників у проведенні каральних акцій мала розглядатися як пособництво єретикам1. Його наступник, Євтропій, намагався запобігти антиюдейським переслідуванням. З ним пов’язують появу в 396—397 рр. указів, що захищали інтереси юдейських громад. 28 лютого 396 р. особам неюдейського віровизнання заборонили встановлювати ціну для продажу товарів юдеями. За цим стежили ректори провінцій. 7 липня 397 р. привілеї, дані юдеям — духівникам попередніми імператорами, підтверджувалися. Указ префекту преторія Ілліріка від 17 липня цього 397 р. ще раз підкреслював захист державою юдеїв та їхніх синагог від нападів. Юдейську духовну верхівку позбавили обтяжливих повинностей декуріонів і зобов’язали підпорядковуватися законам своєї релігії та громади.Євтропійактивновтручавсяувнутрішньоцерковніпроцеси, вплинувши і на обрання архієпископом Константинополя антіохійського пресвітера Іоанна. Це зумовлювала як популярністю Іоанна, борця з аріанством та миротворця у ході антіохійського повстання 387 р., так і прагненням заручитися підтримкою впливової сирійської знаті.
Загострення відносин із церквою викликали наміри Євтропія скасувати право церковного притулку та позбавити звільнення від державних повинностей тих священиків, які пов’язані з таким правом[807] [808]. Бажанням налагодити стосунки з євноміанами продиктувало повернення їм у грудні 395 р. jus testamenti. Це розглядалося як поступка тимчасового характеру. Вже у квітні 396 р. євноміан, особливо їхнє духовенство, наказували вистежувати для заслання. 1 квітня 397 р. вийшов указ про видалення зі столиці всіх аполлінаріан, будинки, у яких вони проводили свої зібрання, передавалися до державної скарбниці. Попри такі акти, збори єретиків продовжувала набирати силу не лише у містах, а й у маєтках частини багатих землевласників. Жорсткість урядової політики щодо євноміан та монтаністів засвідчив новий закон від 4 березня 398 р. Прокуратори маєтків, де проводилися такі збори каралися смертю, а господарям загрожувала конфіскація. Господарі міських будинків могли їх втратити, а учасники зборів — позбутися майна і житла.Євтропій підтвердив позбавлення відступників jus testamenti і два закони проти язичників. 7 грудня 396 р. анульовувалися будь-які привілеї, які надавалися жерцям у давнину. Закон 399 р. передбачав руйнування язичницьких храмів.
Навколо релігійних питань розпочалася боротьба різних угруповань візантійської знаті. Помітну роль у політичному житті імперії відіграв Іоанн Златоуст, який очолював єпископську кафедру Константинополя з 398 по 404 рр., за імператора Аркадія. Особливої гостроти набуло питання щодо германців аріанського віросповідання. Вони („ексакіоністи”, як їх ще називали) отримали право на проведення служб власною мовою у храмі, спеціально збудованому для них за межами столиці. Священиками та дияконами сюди призначали природних германців, а сам єпископ неодноразово відвідував цю церкву, проголошуючи проповіді1. Після усунення Евтропія на початку 399 р. уряд очолив Авреліан, який отримав посаду префекта преторія Сходу.
Діяльність угруповання Авреліана отримала підтримку кліру та Іоанна Златоуста. Це зумовлювалося компромісним характером урядової діяльності як щодо ортодоксальної церкви, так і різних сект та язичників[809] [810].Наприкінці 404 — у 405 рр. прийнято урядові постанови щодо придушення заворушень, пов’язаних з особою Іоанна Златоуста. Критика ним розкошів двору імператиці Євдоксії перетворила Іоанна на ворога уряду Авреліана. У червні 404 р. Златоуста відправили у заслання. Його тези: „Немає нічого, сильнішого за церкву”, „не воюй з церквою” привернули увагу влади, оскільки ставили духовну владу над світською у морально-етичному плані. Дії уряду щодо Златоуста підтримала частина монахів, незадоволених їх критикою за перебування у містах. Виступ олександрійського патріарха Феофіла проти Іоанна, підтриманий частиною кліру, здійснювався не лише в інтересах верхівки єгипетського духовенства, а й знаті Малої Азії та Сирії, де він змістив єпископів. Позиція Феофіла щодо Златоуста влаштовувала частину єгипетських торговців, судновласників та моряків, оскільки по прибуттю Іоанна в Константинополь для участі у суді, йому влаштовували акламацію олександрійські моряки з хлібних суден. Після вигнанні Златоуста у столиці відбулися сутички між олександрійцями та мешканцями Константинополя.
Златоуст добровільно здався імператорській варті. Його радикальні прихильники зробили спробу підпалити столицю після другого заслання Іоанна. Натовп розпорошив відправлені війська. Тоді придушення релігійних заворушень очолив префект міста, язичник. Усім особам, які знаходилися на державній чи приватній службі, за участь у заворушеннях загрожувало позбавлення служби і конфіскації. Господарів рабів за участь у „бунтівних зібраннях” штрафували на 3 фунти золота, а міські корпорації — на 50. Ректори провінцій забороняли будь-які релігійні зібрання, які „розходилися” з єпископами Арсакієм, Феофілом та Порфирієм[811].
З обранням у 428 р. патріархом Константинополя Несторія, якого підтримала сирійська торгівельна верхівка, загострилися стосунки зі знаттю Єгипту.
Хоча соціальна база олександрійського єпископа Кирила була розмитою, погіршення економічного становища та визиск провінції штовхали в його табір широкий загал мешканців регіону. У боротьбі за єпископську кафедру він зіткнувся з Тимофієм, якого підтримав воєначальник Абуданцій. Вибори проходили на тлі народних хвилювань, які підтримали прихильники Кирила. Один з них, вчитель Гієракс, організував акламації на його проповідях. Єгипетські юдеї звинуватили вчителя у розпалюванні антиюдейських настроїв. Розгром юдейських синагог відбувався за підтримки Кирила, який дозволив натовпу розграбувати майно юдеїв. Важелем його впливу на візантійську адміністрацію та язичників були монашеські об’єднання та низи кліру. Убивство Іпатії викликало репресії Константинополя, проте Кирило невдовзі їх нейтралізував. Окремі дії Кирила і його тиск на августала Ореста викликали невдоволення місцевої знаті, змусивши піти на поступки і перемир’я з Орестом. Кирило підтримував зносини з папою Целестином, Пульхерією, Євдокією, константинопольським кліром.Нетерпимість Несторія була очевидною із самого початку його діяльності. Його переслідування спрямовувалися на помірковані єретичні церкви македоніан та новаціан, аріан та „чотирнадцятиденників”. Церкву столичних аріан спалили. Ці угруповання зосереджувалися, переважно, у малоазійських містах і тут спалахнули заворушення. Опір частини монахів зустріло прагнення Несторія видалити їх з міст, обмеживши їхню діяльність монастирями. Загострення ситуації змусило імператора видати від свого та імені західноримського імператора указ про проведення в Ефесі у наступному році Третього Вселенського собору. Римський єпископ (папа) Целестин також відрядив своїх представників, але без права участі у дискусіях. Імператора на соборі представляв коміт Кандидіана, який стежити за порядком, не втручаючись у релігійні суперечки. Під час Ефеського собору 431 р. столичне монашество підтримало Несторія. Його підтримала і влада, побоюючись угоди з опозиціонерами, які своїм популізмом ледь не спричинили народні заворушення.
Щоб зменшити напругу, коміту священних щедростей наказали тимчасово заарештувати Кирила, Мемнона та Несторія. Однак єгипетським креатурам не вдалося пробратися на константинопольську кафедру, попри значні суми, виділені на підкупи столичної знаті. Наступником усуненого Несторія став римлянин Максиміан, прихильник римського папи Целестина.Ефеському собору не вдалося розв’язати усіх суперечностей між олександрійським і антіохійським єпископатами як догматичного, так і соціально-політичного характеру. Тиск уряду і укладення унії 432 р. лише зменшили напругу між різними таборами. Цьому мали слугувати відвідини в 438 р. Євдокією, лідером одного з угруповань, святих місць у Палестині. У ході відвідин відбулися зустрічі з представниками місцевої знаті Антіохії, які були головним завданням візиту. Після цього Євдокію вшанували статуєю. За проханням вдячної дружини Феодосій ІІ збільшив хору і протяжність міських стін Антіохії.
Посилення ролі влади у церковному житті засвідчило обрання столичним єпископом Прокла Кізікського. За наказом Феодосія ІІ, який побоювався заворушень у столиці, його негайно хіротонували єпископи, які на той час перебували у столиці. Прокл був учнем і продовжувачем політики Аттіка, слухняного виконавця урядової волі. Щоб не викликати заворушень, Прокл послабив тиск на єретиків столиці. До Константинополя доставили для урочистого поховання рештки Іоанна Златоуста. Це підштовхнуло до повернення в офіційне православ’я його численних прихильників і сприяло посиленню зв’язків з сирійською знаттю і кліром. Кіра вислали єпископом у Коттіей, де він взяв участь у заспокоєнні заворушень міщан.
Відповіддю на наступальну політику Константинополя був ригоризм Діоскора та його прихильників. Він демонстративно проігнорував синодальну грамоту Флавіана, не розглядаючи його як самостійного єпископа. У 448 р. у „справі Євтіхія” Діоскор став на бік Кирила, підтримавши окремі монашеські угруповання столиці та Малої Азії. Столичний архімандрит Євтіхій був помітною фігурою у Константинополі, прихильником Кирила та ворогом Несторія.
Не випадково, саме його єпископ Євсевій з Дорілеї (Фрігія) звинуватив у єресі. До цього був не готовий і сам Флавін. Архієпископ Константинополя почав тиснути на Євсевія, щоб той забрав свої звинувачення назад. Натиск на Євтіхія призвів до його засудження як монофізита.У 449 р. на так званому „розбійницькому соборі” перемогли „єгиптяни” на чолі з єпископом Діоскором, якого підтримала і частина передньоазійської церковної верхівки. Сам Діоскор належав до найрадикальнішого крила прихильників Кирила, а згодом став його наступником. На собор від імені імператора прибули нотарій Євлогій і коміт Елпідій. Для „охорони” собору уряд виділив війська. Архімандрит Варсума, прихильник Діоскора, привів із Сирії загони монахів. Сам Діоскор прибув в оточенні параволанів, які прославилися убивством Іпатії. Уряд надав йому головування на соборі. Проти опонентів Діоскора та Хрисафія на Соборі розв’язали терор і змусили підписати його рішення. Флавія та Євсевія засудили, а чимало їхніх симпатиків (Домна Антіохійського, Феодоріта з Кірр, Іва Едесського, Іринея Тірського) скинули. Уряд затвердив рішення Собору та наказав у майбутньому не обирати єпископами прихильників Несторія чи Флавіана. Праці несторіанських богословів підлягали спаленню. Архієпископом столиці призначили Анатолія, близького до олександрійської верхівки. Листування імператорського двору з папою Левом не дало можливості реабілітувати Флавіана та його адептів.
НевдовзіпозакінченніСоборузвладивидалилиугруповання Хрисафія, якого підтримували чимало олександрійських власників. Хрисафія відправили у заслання. Євдокія вирушила до Єрусалима, а її прихильників, священиків Севера та Іоанна, стратили. Тіло Флавіана з почестями повернули з Ефесу до столиці й урочисто перепоховали[812].
Після коронування Маркіана Хрисафія стратили. Домогтися остаточного розгрому релігійної опозиції вирішили на новому соборі. Щоб заручитися підтримкою західного кліру Пульхерія зав’язала листування з папою Левом. На бік уряду перейшов архієпископ Анатолій. Сам Діоскор невдало намагався перешкодити визнанню Маркіана у Єгипті. На вимогу папських легатів щодо жорсткого ставлення до угруповання Діоскора, візантійські чиновники запевнили, що будуть чинити лише на основі законного та справедливого розгляду. М’якість щодо учасників опозиції пояснюється готовністю уряду до компромісу. Запобігальним кроком стало ув’язнення Євтіхія у монастирі поблизу Константинополя. Наміснику Віфінії наказали видалити чи ізолювати монахів, священиків, представників сект, які підбурювали до заворушень. 13 липня 451 р. вийшов імператорський указ, який визначив кари за підбурювання. Діоскора запросили на собор без оточення, пам’ятаючи досвід „розбійницького собору”. Місце проведення собору обрали поряд зі столицею, щоб посилити вплив уряду на його проведення. Імператор особисто вимагав перейти з Нікеї у Халкідон, щоб не набридали євтіхіани. Проти рішень Халкідонського собору 451 р. виступила верхівка купецтва, лихварства, землевласників, провінційної еліти Єгипту і Леванту. Зацікавлені у захисті своїх економічних позицій у Константинополі, вони намагалися посилити вплив через церковний апарат, ослаблення впливу церковних ктиторів, які спиралися на військову знать[813]. Скориставшись неузгодженістю соціальних позицій опозиції, візантійська влада нанесла на Халкідонському соборі удар по її найактивнішому крилу — монашеству. На соборі церковна верхівка малоазійських, передньоазійських та сирійських міст відійшла від єгипетських союзників. П’ятьох опозиційних єпископів Азії, прихильників Діоскора, після каяття помилували та повернули на собор за клопотанням учасників, зберігши кафедри. Демонстративною виявилася поведінка Авеналія Єрусалимського. Особливо чутливо поразку сприйняли олександрійські ктитори, чиї претензії на вплив у державі зазнали краху. Попри загальне засудження Діоскора, єгипетські єпископи відмовилися підписати послання (томос) папи Лева, пояснюючи це небезпекою їх убивства після повернення на батьківщину. Монахи на чолі з Варсумою, Дорофієм та Каросом вимагали реабілітації Діоскора, відмовившись підписати томос Лева. Згідно з розпорядженням Маркіана монастирі організовувалися лише за згодою єпископів, а перехід монахів між монастирями заборонявся. Засідання собору контролювали урядові чиновники. На засіданні, яке проходило 25 жовтня, за ортодоксальний напрям виступив імператор і учасники влаштвували справжню акламацію, назвавши Маркіана та Пульхерію „світилами православ’я”, імператора — „Новим Констянтином”, „відновлювачем церкви”, Пульхерію — „охоронницею віри”. Відзначивши одностайність собору, Маркіан пригрозив кожному (приватній особі, чиновнику, клірику) карою за полеміку з рішеннями собору. Єпископам наказали засідати ще 3—4 дні. 12 листопада 451 р. імператор підтвердив усі привілеї, дані раніше ортодоксальній церкві. 7 лютого 452 р., новим указом, встановили дотримання постанов Халкідонського собору, а диспути щодо віри категорично заборонили. В 451 р., під загрозою смертної кари, заборонили відправу язичницьких обрядів.
У 452 р. в Олександрії розпочався потужний соціальний рух. Уряд схвалив обраного на кафедру місцевого єпископа Протерея. Проте олександрійські низи та основна маса монахів виступали за повернення Діоскора. Дії влади викликали заворушення низів, на придушення яких кинули війська. Однак військові частини, які забарикадувалися у Серапейоні, спалили. Вислані знову 2 тис. солдат прибули на місце навесні 453 р. Флор, який керував каральною експедицією, за наказом Маркіана припинив підвезення зерна до Олександрії, де розпочався голод. Зібравшись на іподромі, повсталі висунули вимогу припинити репресії та відновити роботу громадських установ (лазень, театрів). Флор пішов їм назустріч і учасники повстання розійшлися[814]. Релігійну ситуацію у Палестині загострила агітація окремих монахів, які брали участь у Халкідонському соборі, але не визнали його рішень. Їх підтримав Ювеналій Єрусалимський, який вирушив у столицю для пошуку союзників серед знаті. В опозиції була грецька верхівка Палестини. За відсутності Ювеналія єпископом став монах Феодосій, один з найзатятіших на Соборі, який заручився підтримкою опальної імператриці Євдокії. Чимало палестинських міст звернулися до Федосія з проханням хіротонізувати їм єпископів. Почалося переслідування незгідних. Серед вбитих був єпископ Скіфополіса Северіан. Для придушення заворушень у Палестину відправили коміта Дорофія з військом, а папу Лева змусили вплинути на Євдокію. У 453 р. рух придушили, а Феодосій втік до монахів на Синай.
Імператор Маркіан швидко пішов на поступки палестинському духовенству, звернувшись до населення, єпископів і монахів провінції. Знову призначений єпископом Ювеналій змістив креатур Феодосія за винятком Петра Івера (зроблено це було за розпорядженням Маркіана).
Тривожною залишалася релігійна ситуація в Олександрії. Прихильники померлого Діоскора відновили тиск на Протерія. Уряд відмовився від застосування війської сили, відправивши до Єгипту сіленціарія Іоанна із заспокійливим листом до олександрійців. Місія Іоанна закінчилася невдачею, але до прямих антиурядових виступів справи не дійшло. Виступи 457 р. були продовженням заворушень у провінціях після Халкідонського собору, але мали особливості. Домінували олександрійські низи, лише потім йшли прихильники Діоскора, які не визнавали рішень Халкідонського собору. Монахів з повсталим Тимофієм Евлуром, який заступив убитого Протерія, було небагато. Імператор Лев визнав, що Тимофія вимагали собі у єпископи „народ Олександрії, високоставленіособи(коіахіотаїікоі),громадяни(роІіїеиотепоі) і судновласники (паикІегоі)”. В убивсті Протерія взяли участь солдати з його охорони. Рух в Олександрії був синхронним із заворушеннями в інших візантійських провінціях. У хіротонії Тимофія взяли участь Євсевій з Пелузії, Петро з Майюми. При Тимофії лише чотири — п’ять єпископів. Однак коли Елур, відправляючись у заслання, висадився у Сирії, рухаючись від Беріта до Гангр, то зустрів співчуття місцевого населення та кліру. Налякані розмахом руху, до Константинополя почали прибувати єпископи і клірики з усього єгипетського діоцезу, подавши імператору скаргу на Тимофія. Виступ проти урядової політики набув форми критики рішень Халкідонського собору. Монофізити почали підготовку скликання нового Собору, сподіваючись на ньому дати бій столичній аристократії та її провінційним прихильникам.
Зважаючи на характер руху, уряд підготував ідеологічну платформу для згуртування усіх провладних сил, ворожих монофіситам. Направляючи листи до єпископів, імператор виявив негативне ставлення до Тимофія та його прихильників. У 458 р. єпископи засудили Тимофія та відкинули ідею
нового Собору. Коливання виявили лише Сідонський та Пергамський собори, де прихильники опозиції намагалися лімітувати халкідонські постанови. Одностайність єпископів пояснюється як тиском уряду, так і побоюванням масштабів заворушень у Єгипті та Сирії, їхнім неконтрольованим характером. У 460 р. Елура змістили і заслали1. Аспариди, одне з найвпливовіших угруповань знаті, протистояло єпископу Геннадію, який вимагав покарати Тимофія. Аспар заступився за єпископа Сідона Амфілохія, який не визнавав постанов Халкідонського собору, хоча і засудив Елура. Перед імператором Аспар клопотався за Феодоріта Кіррського. Орієнтація Аспаридів на протидіючі ортодоксальній церкві та імператору сили призвела до розгорнутих після перевороту 471 р. переслідувань аріан-екзаціонітів[815] [816]. Робилися кроки щодо подальшого утвердження православ’я у системі державного управління. В 468 р. вийшов указ, згідно з яким усі судові та адміністративні посади могли обіймати лише православні. Спеціальна постанова у 472 р. знову регламентувала заборону проведення язичницьких свят. У 467 р. відкрився процес над квестором Ісокасієм, антіохійським ктитором та філософом. Міські низи, незадоволені фінансовою політикою уряду, демонстративно висловлювали підтримку обвинуваченому. Звинувачений у язичництві, Ісокасій тримався сміливо, відчуваючи підтримку широкого загалу. Суд проходив у Сенаті, де, після славослів’я імператору, народ „вирвав” його з рук правосуддя і, відвівши до церкви, охрестив. Дізнавшись про хрещення, імператор відпустив Ісокасія на батьківщину[817]. Зинон, який прийшов до влади після смерті свого сина і співправителя Лева ІІ у 475 р., зіткнувся з опором верхівки столичних та частини провінційних ктиторів[818]. Після приходу до влади Василіск повернув із заслання Тимофія Елура, у розпорядження якого патріарх Акакій виділив церкву та штат кліриків. Одним із перших актів нового імператора був прийом делегації монахів з Єгипту. Випущена енцикліка проклинала томос папи Лева та постанови Халкідонського собору. У процесі її розроблення та оприлюднення чинився тиск на патріарха Акакія, однак той ухилився від підписання. Підписи поставили Петро Валяльник, повернений Василіском до Антіохії, Павло Едесський, Анастасій Єрусалимський, єпископи „Азії та Сходу” (всього, за Захарієм, 700 осіб). Це виявило прагнення впливових угруповань Малої Азії, Єгипту, Леванту відійти від підтримки халкідонців. Та орієнтація уряду на монофіситів, які були розпорошені, не виправдала себе. Такі дії викликали побоювання військово-служилої знаті. Євтіхіани, які приєдналися до монахів столиці, почали переконувати імператрицю Зиноніду в потребі усунення Тимофія Елура, дії якого викликала заворушення міських низів. Під їх тиском Феоктист наказав Елуру вирушити до Олександрії. Це було перемогою столичної знаті. Прибувши до Ефесу Тимофій організував собор, який відновив на кафедрі єпископа Павла. Під час перебування Елура у Сирії місцеві єпископи вирішили провести у Єрусалимі собор і скинути Акакія. Прибуття Тимофія до Олександрії вилилося у демонстрацію підтримки з боку його прихильників, священиків, монахів, міських низів. В церемонії зустрічі взяли участь члени „партії” єпископа Протерія. Невдовзі єпископ Феодотом з частиною віруючих відійшли від Елура, жалкуючи щодо свого „новопомазання”. Авторитет Тимофія підірвали чутки про його зносини з євтіхіанами і префектом Боецієм, висуванцем Константинополя. Лише публічне прокляття євтіхіан Тимофієм повернуло йому беззастережну довіру народних низів. У самій столиці спалахнуло постання, одним з ініціаторів якого виступив патріарх Акакій, якому повідомли про наміри його усунути. Використовуючи церковний апарат, патріарх підняв проти імператора Василіска монахів та архімандритів. Коли Василіск залишив місто, до його табору вирушив Даниїл, зібравши плебс та монахів. Монах Олімпій, виступив зі звинуваченнями узурпатора. Наслідком подальших перемовин стало скасування всіх урядових розпоряджень у релігійній сфері. Акакію повернули право рукоположення єпископів опозиційних єпархій. Коли війська Зинона увішли до міста, Акакій видав Василіска, який переховувався у церкві, і його замордували голодом у Кападокії1. Наприкінці 511 р. Анастасієм скликав собор у Сідоні. Флавіан Антіохійський, підтриманий частиною священиків, не пішов на анафемування Халкідонського собору. Мета собору — отримати від опозиції поступки курсу уряду шляхом тиску на представників кліру периферійних центрів — не здійснилася. Тоді уряд розпустив собор і вдався до сили: Флавіана скинули і заслали. У листопаді 512 р. єпископом Антіохії став Север. Проте позиції Флавіана поділяли авторитетні єпископи Юліан з Бостри, Єпіфаній з Дамаска, а також Ілія Єрусалимський. Уряд застосував силу в Палестині і скинув Ілію, поставивши першосвящеником Іоанна[819] [820]. У Візантійській імперії вплив кліру, як і влада єпископів, поступово посилювалися. Із занепадом курії церква поступово стає на чолі муніципального життя. Зростання церковного майна сприяло посиленню ролі церкви як інституту у системі державного управління імперії[821]. Для владнання внутрішніх християнських суперечностей у 553 р. в столиці скликали V Вселенський собор. Державна ідеологія була поєднанням християнства з елементами язичницької культури та ідеями римської монархії. Усе більше посилюються позиції ортодоксального православ’я[822]. Рис. 59. Візантійська імперія епохи раннього Середньовіччя Істотним ударом по престижу імператорської влади стало захопленняперськимивійськамив614р.ЄрусалиматаІстинного Хреста, на якому згідно з легендою, розіпнули Ісуса Хреста. За сприяння монофіситів перси в 619 р. швидко захопили Єгипет. Релігійне піднесення, яке охопило Візантійську імперію, дозволило відвоювати Малу Азію, близькосхідні володіння, Єгипет, і у 630 р. Іраклій особисто повернув Істинний хрест у столицю. Він зробив спробу, хоча й невдалу, придушити „монофіситську єресь” шляхом проведення компромісної монофелітської реформи церковних догматів. Збереження у його титулатурі вказівки на божественне походження імператорської влади („у Христі вірний”) давало право бути не лише захисником церкви, а й охоронцем ортодоксії (чистоти віри). Акт коронації, за яким василевс отримував вінець з рук патріарха, мав поєднати правителя тісними зв’язками з церквою, посиливши його владу у духовній сфері. Василевс отримував право доступу до вівтаря і разом зі священиками брав участь у літургіях. Іраклій коронував себе і двох своїх синів співправителґми і спадкоємцями. Це була спроба утвердити на престолі імперії власну династію. Г. Літаврін уважає думку про василевса як „божого обранця” амбівалентною, яка могла пояснювати законність і незаконність спадкової влади (Бог обирає кращого, незалежно від походження). Однак церква, поряд з фемними стратигами та столичною бюрократією, не була задоволена автократією „визволителя Святої Землі”. За успіхи у боротьбі з сусідніми державами, насамперед арабами, імператор Константин IV (668—685 рр.) отримав титули „рятівника царства” та „світильника ортодоксії”. Проте тільки на VI Вселенському соборі, після святкового підписання імператором акта, що наклав анафему на монофелітів (681 р.), „батьки церкви” проголосили здравицю Константину IV, називаючи його грозою єретиків, справжнім пояснювачем „сутності природи Христа”1. Та релігійні суперечності у Єгипті та Сирії продовжували підривати політичну і гуманітарну єдність імперії, що чудово розуміло оточення імператора. У самій Олександрії йшла запекла боротьба між різними угрупованнями міщан, яка поглиблювалася переслідуванням коптів-монофіситів офіційною візантійською церквою[823] [824]. Характерними були кампанії з християнізації юдеїв у 630 і 873/874 рр. [825]. Імператорськавладабулавтягнутавзбройнуміжконфесійну боротьбу усередині Візантії, відому як рух єретиків та іконоборницька боротьба. Напередодні розгортання цього руху пройшов п’ятий-шостий Трульський собор (691— 692 рр.), який присвятили насамперед внутрішньоцерковним порядкам. Заборонялося вміщувати на полу зображення хреста й Ісуса Христа. У 724 р. проти пошанування ікон виступила низка церковних діячів, яких у 726 р. підтримав імператор Лев III Ісавр. 17 січня 730 р. заборону пошанування ікон оформили державним актом. Син Лева III Констянтин V Копронім підкріпив це рішення постановою церковного собору 754 р. Зауважимо, що Лев ІІІ та Констянтин V Копронім бачили в іконоборцях своїх внутрішніх союзників1. Військово- служила фемна знать, спираючись на підтримку імператорів Ісаврійської династії (717—802 рр.), вимагала передачі їй монастирських та церковних землеволодінь, обмеження прав духовенства та пов’язаних з ним сановних вельмож2. Державна влада після поразки павликіан взялася за активне викорінення „єресі”. Згідно із законодавством Юстиніана маніхейство каралося смертною карою. Проте збережені джерелазафіксувалифактзустрічідидаскалапавликіанГегнезія- Тимофія з імператором Львом ІІІ іконоборцем (717—741 рр.), сигілій якого дозволив Гегнезію повернутися в Епіспарі. У 756 р. Констянтин V Копронім переселив з Феодосіополя в Мелітені сирійців та вірмен у Фракію, що надало павликіанству нового розмаху3. Загострення внутрішньої боротьби та погіршення міжнародного становища Візантії змусило владу піти на поступки. Лев ГУ (886—912 рр.) дав можливість павликіанам, переважно вірменам за походженням, повернутися до імперії. Пізніше вони, з їхнім досвідом військових дій, використовувалися у бойових діях в Італії та Месопотамії4. У спеціальних кварталах візантійських міст дозволялося проживання іновірців (мусульман та юдеїв). Ізоляція запобігала поширенню єресі у православному середовищі та допомагала уникати міжрелігійних конфліктів. Квартали, погруповані навколо місця відправи культу (церкви, синагоги, мечеті), були джерелом гуманітарної напруги і слугували об’єктом підвищеної уваги влади5. Продовжувалася боротьба між іконоборцями та іконошанувальниками. Поступово 1 Полевой В. М. Искусство Греции. Средние века / В. М. Полевой. — М.: Искусство, 1973. - С. 122-123. 2 История Востока. — В 6 т. — Т ІІ. — С. 135. 3Липшиц Е. Э. Новые зарубежные публикации источников и исследования по истории еретических движений в Византии / Е. Э. Липшиц // Проблемы источниковедения западноевропейского средневековья: Сб. ст. и мат. [Под ред. B. И. Рутенбурга]. — Л.: Наука, Ленинград. отд., 1979. — С. 71—103. 4 Бартикян Р. М. О павликианах после павликиан / Р. М. Бартикян // АДСВ. — Свердловск, 1973. — Вып. 10. — С. 29. 5Дагрон Ж. Формы и функции языкового плюрализма в Византии (ХІ — ХІІІ вв.) / Ж. Дагрон // Чужое: опыт преодоления. Очерки из истории культуры Средиземноморья: Сб. ст. [Под ред. Р. М. Шукурова]. — М.: Алетейя, 1999. — C. 190. хитка рівновага порушилася і на VII Нікейському соборі, скликаному у 787 р. імператрицею Іриною, іконовшанування було відновлено. За правління Лева V Вірменина починається другий іконоборницький період. Лише 11 березня 843 р. рішенням церковного собору іконошанування ствердилося остаточно. На іконоборців спрямували репресії державного апарату. Церковних ієрархів Візантійської церкви ознайомили з імператорськими настановами, змусивши засудити іконоборництво. У гострій ідеологічній боротьбі обидва табори у внутрішній незлагоді навіть спробували звинувати юдеїв та мусульман-арабів1. Посилено підтримуваний церковною владою авторитет імператора, як „батька” усіх підданих імперії, стримував розвиток соціальних та гуманітарних суперечностей. Водночас низький рівень матеріального забезпечення церковних інституцій унеможливлював політичне домінування церкви. З часу іконоборництва монастирське землеволодіння було відділено від церковного, а монашество — від „білого” духовенства. Тільки в Х ст. оформився постійний подвірний канон (грошима і натурою) на користь церкви. Реально зросла кількість єпархій (370 — у Малій Азії, 100 — на Балканах). Знаменитий церковний розкол 1054 р. став наслідком зростаючого політичного, економічного та духовного впливу константинопольського патріарха[826] [827]. Посилення позицій церкви як інституту засвідчує статут монастиря Космосатіри поблизу Еноса. Син імператора Олексія І Комніна — Ісаак Комнін — передав монастирю чимало своїх родових володінь. Зростають володіння найбільшого афонського монастиря Лаври Святого Афанасія, монастирів Константинополя, яким Мануїл І підтвердив право на всі володіння, набуті не в ході імператорських надань. До їхнього складу входили землі, які раніше належали імператорському домену[828]. Роман ІІІ Аргіропул (1028—1034 рр.) спорудження храму Божої матері фінанував з державної скарбниці. Імператор відкидав спроби обмежити витрати на будівництво1. Михаїл IV Пафлагонець (1034—1041 рр.) витрачав значні кошти на заснування монастирів. У споруджений ним новий притулок Птохотрофій потяглисялюди з усіх кінців імперії[829] [830]. За правителів, особливо Македонської династії, помітно прагнення імператорів забезпечити перебування на патріаршому престолі представників монашества. Серед патріархів фігурують монахи — від Ігнатія (867—877 рр.) до Олексія Студита (1027 — 1043 рр.): Антоній Кавлеас (893— 901 рр.), Євфімій (907—912 рр.), Трифон (928—931 рр.), Поліевкт (956—970 рр.), Василь Скамандрин (970—974 рр.), Антоній Студит (974—979 рр.), які були лояльними імператорам. Імператор Роман Лекапін змістив з престолу Трифона під приводом його неосвіченості на користь свого сина Феофілакта Лекапіна. Патріарх Євстафій (1019—1025 рр.) був священиком палацової церкви і користувався особливою довірою імператора[831]. Першим візантійським імператором, якого коронував особисто константинопольський став патріарх Лев І[832]. Патріархи брали активну участь у житті імперії, санкціонуючи вибори імператора, зокрема Лева ІІ після смерті Лева І 18 січня 474 р.[833]. Патріарх Акакій брав участь у виступі проти Василіска[834]. Рис.60. Візантійська імперія на першу половину ХІ ст.
