Держава вандалів.
Просування у володіння Західної Римської імперії вандалів, разом зі свевами та аланами, спустошило області по той бік Альп[856] [857]. На початку V ст. вандали та алани на чолі з Гундеріхом зайняли значну частину Іспанії, якою володіли 8 років. У 425 р. вандали спустошили Балеарські острови, Карфаген, Спартарську долину та Гіспал і переправилися до Мавретанії. 428 р. королем вандалів став брат Гундеріха, один з вождів вандалів та аланів, Гейзеріх (428—477 рр.). У травні 429 р. вандали під його проводом перейшли Гібралтар і приступили до планомірного захоплення Північної Африки[858]. За даними історика та священика Віктора з Віти, їх нараховувалося 80 тис. осіб[859]. За договором 432 р. Рим визнав права вандалів на завойовані території на правах федератів зі столицею у Гіпоні-Регії. Гейзеріх у 439 р. організував новий північноафриканський похід племені[860]. До рук вандалів потрапили римська Північна Африка, житниця імперії, разом з Карфагеном, який вони захопили 19 жовтня 439 р.[861]. Гейзеріх забрав собі Бізацену, Абаритану, Гетулію і частину Нумідії, війську виділив Зевгітану (Проконсульску провінцію), розділивши її на спадкові наділи. Після смерті Валентиніана Гейзеріх остаточно став панувати над усією Африкою, закріпивши за собою і найбільші острови — Сардинію, Сицилію, Корсику, Ебузу, Майорику, Мінорику1. На цей час Римська Північна Африка була майже повністю християнізована. У скликаному у Карфагені у червні 411 р. церковному соборі взяли участь 267 католицьких єпископів, ще 13, відомих нам, були відсутні. До цього можна додати ще 289 присутніх і 32 відсутніх донатистських єпископів. Загальна кількість присутніх становила 601 особу[862] [863]. Тому спроби утвердити аріанство викликали рішучий опір. Офіційного визнання держава вандалів набула за мирними договорами із Західною Римською імперією (442 р.) та Візантією (474 р.). У 482 р. у Вандальській державі знову починається переслідування католицького духовенства. 484 р. королем Хунеріх призначив проведення спільного собору аріанських і католицьких єпископів держави, на якому планував висунути всім католикам країни вимоги перейти в аріанство. Собор, у якому взяло участь 460 католицьких єпископів, завершився невдачею. Провину за неї поклали на католицьку церкву. Проголошений Хунеріхом едикт вимагав переходу всіх католиків до аріанства не пізніше 1 червня 484 р. При цьому король та його радники посилалися на Кодекс Феодосія проти єретиків і особливо на закон 411 р. проти донатистів. Тепер ці постанови дослівно застосовувалися до католиків, причому використовувалися висловлювання проти циркумцелліонів1. Водночас ситуація усередині держави вандалів також залишала бажати кращого. Панування прибульців (вандалів і аланів), які оголосили себе власниками майже усіх землеволодінь завойованих територій, зустріло наростання внутрішньополітичної боротьби. До цього додалися релігійні непорозуміння між аріанами та католиками, руйнування католицьких церков, спорудження язичницьких храмів та аріанських церков[865] [866]. Після смерті короля Тразімунда у 523 р. до владиприйшовХільдерік,якийбувкатоликомтапритримувався провізантійських поглядів. Загострення внутрішньої боротьби усередині держави співпало з посиленням Візантійської імперії за правління Юстиніана, який мріяв про відновлення колишньої величі та кордонів Римської імперії. Однак його дії викликали опір серед вандалів. Скориставшись цим, у 531 р. владу захопив Гелімер. Провізантійська партія звернулася за допомогою до Константинополя. На офіційне звертання імператора король вандалів відповів новими репресіями. Візантія припинила військові дії проти Сасанідів. З Сирії відкликали найавторитетнішого полководця Велісарія, який у вересні 533 р. Велісарій висадився у Африці і захопив Карфаген завдяки підтримці його мешканців. Місцеві мавританські племена перейшли на бік візантійців після здобуття столиці. В грудні 534 р. були розпорошені залишки вандальського війська. і останній правитель королівства вандалів здався Велісарію. Аріанське духовенство нерідко виконувало поліцейські функції у Вандальському королівстві, виступаючи прихильником сильної королівської влади. Особливо це було помітно у Карфагені та землях, які заселелялися вандалами та аланами (sortes Vandalorum). Однак місіонерська діяльність аріан викликала опір як романізованої знаті, так і мавританського населення. Попри дії влади ортодоксальній церкві вдалося зберегти доволі міцні позиції завдяки кращій порівняно з аріанами організації та тісним зовнішнім зв’язкам з єдиновірцями за кордоном1.
Еще по теме Держава вандалів.:
- Релігійна політика стародавніх і середньовічних держав / Омельчук В. В. Ліснича В. М.: Навчальний посібник. — К.: Персонал,2011. — 608 с. — (Серія: Світові традиції державного управління. — Вип. І)., 2011
- ВІЗАНТІЯ ТА її ВНЕСОК У ЄВРОПЕЙСЬКУ ЦИВІЛІЗАЦІЮ
- Глава 3 СЛОВ’ЯНИ УII ст. до н. е.— ПЕРШІЙ ЧВЕРТІ І тис. н. е. (за археологічними даними)