Остготська держава.
У 493 р. очільник остготів Теодоріх (493—526 рр.), убивши співправителя Одоакра, захопив владу над Італією. Його співплемінники розселилися на Апеннінському півострові, переважно у північних та центральних районах.
Унаслідок завершенного, переважно на 507 р., розподілу земель, завойовники отримали у власність і володіння близько їх третини. Перебуваючи на стадії розкладу родового ладу у самому центрі римської рабовласницької цивілізації, остготи зазнали її впливу, що істотно позначилося на характері романо-германського синтезу[867] [868]. Державний устрій остготської Італії передбачав специфічні готські посади: коміти готів, які здійснювали суд над готами, сайонів, які виконували спеціальні доручення короля. Велике значення набув інститут королівського покровительства tuitio Regis[869].Політична програма Теодоріха передбачала союз готів та римлян у спільній державі. До титулу остготського короля додали старе позначення римських імператорів — Flavius. За проханням римського Сенату і папи імператор Зенон визнав Теодоріха королем і послав йому знаки королівської гідності. Крім того, Зенон „усиновив” його за зброєю (in arma sibi eumfilium adoptavit) і зробив консулом. У королівстві остготів зберігалося велике римсько-італійське землеволодіння, римські правові та політичні інститути, римський центральний та місцевий управлінський апарат. Едикт Теодоріха настільки пронизаний ідеями римського права, що у науковій літературі навіть робилося припущення щодо існування окремого остготського законодавства1. Звертаючись у 508 р. до „всіх провінціалів Галлії” (тобто мешканців територій, відвойованих остготами в бургундів та франків), король закликав їх відмовитися від варварства та чужих звичаїв[870] [871]. Надавши остготам цього ж таки 508 р. допомогу проти франків, Теодоріх зайняв Прованс. Закріпивши становище свого малолітнього онука Аталаріха на вестготському престолі, він як регент став правити і у Іспанії, розмістивши тут остготські залоги. Релігійна політика Теодоріха відрізнялася віротерпимістю. Він керувався принципом: „Ми не можемо настановлювати віри, бо неможливо силою примусити людину вірити”. Значною мірою така позиція була вимушеною, оскільки переважна частина готів сповідувала аріанство, засуджене ортодоксальною християнською церквою. Корінне ж населення Італії було переважно католицьким. Тому, щоб не загострювати ситуацію у державі, за католицькими храмами зберегли право притулку. Перехід самих остготів у католицтво не заборонявся[872]. Теодоріх підтримував зв’язки з єпископами Мілана й Тічіна Лаврентієм і Єпіфанієм[873]. Рис.62. Остготська держава
