Вестготська держава.
У 411 р. вестготи отримавши від Риму дозвіл на заселення Нарбоннської Галлії, почали сюди переселятися[874] [875]. Очільник вестготів Атаульф у 412 р. погодився прийти на допомогу романізованому населенню Галлії та Іспанії від нападів вандалів, бургундів, аланів і франків1. У 418 р., залишивши Іспанію за наказом імператора, вестготи отримали для заселення провінцію Aquitania Secunda, а також частини провінцій Novempopulana і Narbonensis I[876] [877]. Засноване ними Вестготське королівство спочатку розглядалося як складова (membrum) Римської імперії. У 462 р. Теодоріху вдалося оволодіти важливим адміністративним та економічним центром Галлії Арлем, а в 468 р. вестготи вторглися до Іспанії. Тут вони захопили Емеріту, спустошили Лузитанію та Астурію, оволоділи Естремадурою, частиною Португалії, кастильською Месетою, верхньою і нижньою долиною Ебро (з Наваррою і Арагоном), Каталонією. У Галлії вони захопили Бурж і північну частину провінції Aquitania І, а після поразки війська Анфімія (470 / 471 р.) — Ріец, Авіньйон, Оранж, Валанс. У 475 р. римський уряд уклав угоду з вестготами, визнавши їхні завоювання у Галлії та Іспанії[878]. Під владою вестготів опинилися величезні, добре заселені території, де питома вага завойовників серед населення не перевищувала 5%[879]. Набожність двору Теодоріха ІІ, який правив у Тулузі з 452 по 467 р., зауважував Аполлінарій Сидоній. Король щоранку з найближчим оточенням відвідував церкву[880]. Попри те, що основну частину управлінської еліти Тулузького королівства становили готи, першість у церковній ієрархії держави застерегли за собою галло-римляни. Панування у структурі католицької церкви залишало для старої сенаторської знаті важелі впливу на широкий загал. Римські магнати прагнули отримати від вестготських королів право безперешкодно займати єпископські кафедри. Однак успішне розгортання експансії вестготської держави зіткнулося з наступом сусідніх германських племен та панримськими амбіціями Візантії. Війна з Хлодвігом, яка розпочалася у 507 р., завершилася розгромом Тулузького королівства та загибеллю Аларіха ІІ. Вестготи змушені були очистити більшу частину Галлії, залишивши за собою лише землі між Гаронною та Піренеями6. У 534 р. візантійський 1 Корсунский А. Р. Упадок и гибель Западной Римской империи и возникновение германских королевств (до середины VZ в.). — С. 49—51. 2Суровенков Д. И. К уточнению биографии испанского хрониста Гидация / Д. И. Суровенков // AI. — № 1. — 2005. — Саратов: Научная книга, 2005. — C. 139. 3 Успенский Ф. И. История Византийской иперии / Ф. 4Крюков В. Г. Сообщения анонимного автора „Ахбар аз-заман” („Мухтасар ал-аджаиб”) о народах Европы / В. Г. Крюков // Древнейшие государства на территории СССР: Материалы и исследования: 1981 [Отв. ред. Т В. Пашуто]. — М.: Наука, 1983. — С. 203. 5 Корсунский А. Р. К вопросу об „Эдикте Теодориха”. — С. 16. 6 Корсунский А. Р Упадок и гибель Западной Римской империи и полководець Велісарій вибив вестготів з африканської фортеці Септ. Місцеве католицьке духовенство та широкий загал романізованого населення Північної Африки, як й Іспанії, не підтримували чужоземне правління. Під час повстання проти короля Агіли вождь Афанагільд свої мотиви декларував переважно як релігійні. У заворушення втрутився візантійський імператор, відправивши сюди Ліберія1. У ході завоювань в Іспанії Візантія вагомим інструментом посилення своєї присутності, яка тривала з 552 до 625 р., розглядала церкву. Ромеї використовували релігійні розбіжності між вестготами та місцевим населенням. Однак створити серйозне опертя візантійській владі та Константинопольській патріархії в Іспанії так і не вдалося[881] [882] [883]. Візантія надала підтримку і виступу Герменгільду, який перейшов у католицизм і в 579 р. проголосив себе королем. Попри підтримку виступу свевами, католицьке духовенство залишилося осторонь. І до цього католицька церква займала лояльну позицію стосовно влади. Вже на церковних соборах у Агді (506 р.) і Толедо (531 р.) проголошувалися молитви за короля. Влада дарує церкві землеволодіння, католицькі єпископи відіграють важливу роль в міському самоврядуванні. Серед них були єпископи — готи. Аріанські єпископи, які мали привілейоване становище у державі, виконували окремі урядові доручення. У 585 р. виступ Герменгільда було придушено. Ще 580 р. король Леовігільд скликав аріанський собор, який полегшив умови навернення до аріанства. Політика вестготських королів не викликала підтримки місцевого населення, їм не вдалося знайти компроміс у конфесійній сфері. Щоб заручитися підтримкою романізованої знаті вестготська еліта йде на союз з католицькою церквою. Король Реккаред (586—601 рр.) як державну релігію офіційно приймає католицизм і наказує спалити аріанські книги. Пізніше усі вестготські королі почали призначати католицьких єпископів. Це покращило ефективність державного управління, лояльність романізованої автохтонної іспанської знаті. Добре підготовлені священики допомагали налагодити ефективний збір податків у державі. Єпископи мали доповідати королю про зловживання у цій сфері. Натомість, королі часто головували на церковних соборах у Толедо, повністю підпорядкувавши собі церкву. За тимчасового піднесення Вестготського королівства, у 585 р., до його складу остаточно включили Свевське королівство. Нові акти змінють політику щодо юдаїзму, доволі лояльну до цього1. Приділялася увага сакралізації владних інститутів. У Вестготському королівстві у VII ст., уперше у християнському світі, починають проводити акти помазання правителів[885] [886]. Падіння вестготів припало на правління короля Родеріка, якого коронували у 710 р. У 711 р. арабський намісник у Північній Африці Муса ібн Нусайр розпочав вторгнення арабів. На 714 р. було завершено завоювання основної частини вестготських володінь. В окремих районах опір тривав до 718 р., а північні гірські райони араби так і не змогли захопити. У 721 р., під час нападу на Південно-Західну Галлію, вони приєднали Септиманію[887].