Бастарни й «кельтська вуаль» Правобережної України

Археологічні дані свідчать, що масштабні пересування кельтів у Європі в III ст. до н. е. зачепили лише незначну частину земель сучасної України. Іншої думки дотримувався грецький письмен­ник Посидоній, який серед усіх своїх співплемінників був най­краще знайомий із кельтами.

«Дехто стверджує, що земля кельтів настільки велика й обшир­на, що від Зовнішнього моря й найпівнічніших областей населе­ного світу простягається на схід до Меотіди й межує зі Скіфією Понтійською. Тут кельти й скіфи змішуються й звідти починаєть­ся їх пересування.... І хоча кожна частина племені має свою назву, все військо носить спільне ім’я — кельтоскіфи» (Plut. Маг. 11).

Цю розповідь про кордон кельтського світу в районі Меотиди (Азовського моря) й змішання кельтів та «скіфів», себто народів, що населяли Північне Причорномор’я (у найширшому значен­ні цього етногеографічного терміну), тривалий час вважали ви­гадкою. Але більш глибоке вивчення археологічних джерел зму­сило поставитися до цієї інформації уважніше. Виявилося, що у III — II ст. до н. е. на сході Європи докорінно змінилася етно­культурна ситуація. Майже раптово на землях від Одера до Дні­пра й від Карпат до Балтики виникла низка схожих археологіч­них культур, найбільшими з яких були пшеворська, оксивська, поєнешти-лукашівська та зарубинецька. Вони лише частково за­своїли традиції попередніх автохтонних культур регіону, визна­чальними ж у їхньому складі були впливи латенської археологіч­ної культури кельтів та ясторфської археологічної культури, яка належала давнім германцям. Вважається, що їхнє ядро сформу­валося на пограниччі між кельтами та германцями у Централь­ній і Північно-Західній Європі, де відбувалося інтенсивне змі­шування населення й переплетіння культурних традицій. Згодом населення з цих земель рушило у східному напрямку, вбираючи у себе інші групи кельтів, германців, гето-фракійців, праслов’ян.

Природним коридором, через який племена й народи з Пів­нічної та Центральної Європи проникали у регіон Північно­го Причорномор’я, а звідти — на Балкани, був басейн Дністра. Цими землями проходив важливий торговельний шлях, який з’єднував землі Нижнього Подунав’я з глибинними територіями варварської периферії Східної Європи.^[170] На рубежі III — II ст. до н. е. цим шляхом скористалися бастарни — поліетнічне племінне об’єднання, яке відіграло помітну роль у військово-політичній історії Східної Європи.

Античний світ вперше познайомився з бастарнами завдяки македонському цареві Філіпу V, який намагався згуртувати на­вколо себе сили, здатні протистояти експансії Римської держави. Філіп, а згодом і його син Персей, активно обмінювалися з бас­тарнами посольствами (Liv. V. 5. 10; Polyb. XXV. 6), однак у пер­ших двох македонських війнах (215 — 205 та 200 — 197 рр. до н. е.) бастарни участі не брали. Лише у 179 р. до н. е. вони зрушили з місця й разом з жінками та дітьми з’явилися на Балканах. За умо­вами договору, Філіп V забезпечував бастарнів припасами й га­рантував їм безперешкодне просування землями фракійців. Пла­нувалося, що бастарни спустошать (до Македонії) землі ворожих іллірійців-дарданів, що проживали на території нинішнього Ко­сова, й оселяться на них. Залишивши сім’ї у Дарданії, бастарни зобов’язувалися виступити проти Риму. їхній маршрут мав про­ходити землями кельтів-скордисків, причому планувалося, що вони не тільки пропустять своїх родичів бастарнів, а й приєдна­ються до них у майбутньому поході на Італію.

Балканські походи бастарнів співпали у часі зі значними змі­нами в археологічній ситуації у басейні Дністра. На зміну гето- фракійським старожитностям більш ранньої доби на рубежі III-II ст. до н. е. приходить поєнешти-лукашівська культура.^[171] Остання увібрала у себе певні субстратні елементи, однак в цілому її об­личчя визначалося центрально- та західноєвропейськими віян­нями. Сьогодні достатньо переконливо показано, що носії май­бутньої поєнешти-лукашівської культури були вихідцями з тери­торії верхів’їв Ельби, де розгорталися інтенсивні етнокультурні контакти між ясторфською культурою давніх германців та латен- ською культурою кельтів.^[172] Ареал поєнешти-лукашівської культу­ри охоплював територію Середнього та Нижнього Подністров’я, межиріччя Прута й Сірета, на півдні сягаючи дельти Дунаю, а на півночі займаючи землі сучасної Буковини й, частково, Поділля.

Майже одночасно з поєнешти-лукашівською відбувається формування зарубинецької археологічної культури, яку напри­кінці XIX ст.

Вплив кельтів Подунав’я помітний насамперед у поховально­му обряді зарубинецької культури. З його характерних ознак (їх виділяють 78), переважна більшість (62) притаманна також кель­там Балканського півострова.^[174] Спільні риси спостерігаються й у сфері матеріального виробництва. Так, пропорції та способи орнаментації зарубинецького ліпного посуду наслідують зраз­ки кельтської гончарної кераміки. Крім того, майже всі заруби- нецькі фібули мають прототипи саме серед кельтських пам’яток південно-східної Європи, у тому числі й власне фібула заруби­нецького типу з трикутним щитком, яка вважається головною етнографічною ознакою зарубинецької культури.^[175] За межами зарубинецької культури такі фібули поширені майже виключно на території колишньої Югославії, у землях кельтів-скордисків, культура яких увібрала місцеві іллірійські елементи.

Балканські елементи з’являються в зарубинецькій культурі у перші десятиліття II ст. до н. е., тобто майже одночасно з похо­дами бастарнів на південь. Тож найновіші дослідження заруби­нецької культури однозначно пов’язують їх появу саме з повер­ненням бастарнів з Подунав’я. Бастарни Клондіка, шукаючи міс­ця для поселення, подалися у Подніпров’я, що на той час якраз не було густонаселеним.^[176] Разом із ними туди потрапили й певні групи кельтського населення Подунав’я.

Фібули з могильників заруоинецької культури

II ст. до н. е. (Пачкова 2005)

було досить поширеною соціальною практикою в епоху, про яку йдеться. На цьому тлі фібульний комплекс, поховальний обряд і технології мате­ріального виробництва зарубинець- кої культури II-I ст. перегукуються зі згадкою Тіта Лівія про спорідненість бастарнів зі скордисками мовою та звичаями (XL. 57. 7).

носії поєнешти-лукашівської культури, з іншою — зарубинець­кої. Водночас навряд чи доречно говорити про існування на ве­личезній території від Прута до Дніпра чітко окресленого бас- тарнського етносу зі своєю самоназвою, мовою та самосвідомос- тю, як це іноді робиться.⁶⁶ Загальноприйнята етимологія назви Bastamae від германського «бастарди», «напівкровки»⁶⁷ дозволяє

впевнено класифікувати її не як самоназву, а як «подарований»

сусідами аллоетнонім. Швидше за все, бастарни становили не­стійкий поліетнічний конгломерат, який увібрав у себе елемен­

Матеріали зарубинецької куль­тури добре узгоджуються і з інфор­мацією грецького географа Страбо­на, який розрізняв три групи бастар­нів: певкинів на о-ві Певка у гирлі Дунаю, а також сидонів та атмонів (обидві назви швидше за все гер­манські за походженням),^[179] що про­живали десь у глибині східноєвро­пейської території (Strabo VII. 3. 17). З однією, очевидно, були пов’язані ти культури прийшлого германського та кельтського населення

РОЗДІЛ IV. СХІДНИЙ КОРДОН КЕЛЬТСЬКОГО СВІТУ

∖∖∖∖∖∖∖∖∖∖∖∖∖∖∖∖∖∖∖∖∖∖∖∖∖∖∖,∖∖∖∖∖∖4,∖∖∖∖∖∖∖∖∖∖∖∖∖∖∖∖∖∖^∖∖∖∖∖∖∖∖∖∖X∖∖∖∖^^^^

й абсорбував його на міс­цевому гето-фракійськ- ому, балтському й праслов’янському ґрунті.

Нагадаємо, що античні автори II-I ст. до н. е. (По- лібій, Тіт Лівій, Деметрій Каллатійський) найчастіше називають бастарнів галатами. Таке зближення кельтів і бастарнів у літера­турній традиції II-I ст. до н. е. виглядає цілком закономірним, адже нівелюючий вплив латенської культури робив кельтів і бас­тарнів суттєво схожими. Серед іншого, й нечисленні предмети озброєння, виявлені на поєнешти-лукашівських могильниках, належать або до латенських типів (прямокутні умбони оваль­них щитів, середньолатенський меч), або до германських (яс- торфських) наслідувань кельтської зброї.^[180] Очевидно, у середо­вищі бастарнів був присутній і власне кельтський етнічний ком­понент. Цю думку підтверджує не тільки повідомлення Тіта Лівія про спорідненість бастарнів зі скордисками, але й розміщення Клавдієм Птолемеем у Подністров’ї принаймні двох достовірних кельтомовних топонімів — Еракт, Карродун, Метоній, Вібанта- варій.

Особливо цікавою є назва Karrodounon (кельт, кагг- «ко­лісниця» та -dun, «фортеця, укріплене місто»), яка є безумов­но кельтською.^[181] Топоніми з часткою dun є, мабуть, найтипові-

шими для кельтської Європи, вони трапляються скрізь, де за­фіксоване перебування кельтів. Клавдій Птолемей розміщу­вав Карродун десь вище Tipaca (Дністра) й поблизу Дакії (су­часної Румунії) (Claud. Ptol., ПІ. 5. 15). Згідно географічних ко­ординат, які подає античний географ (довгота — 49° ЗО’, широта — 48° 40’) Карродун мав би знаходитись десь у районі м. Залі- щики Тернопільської області. Хоча існують й альтернативні ва­ріанти, найбільш вірогідним з яких можна вважати зв’язок Kap- родуна з поєнешти-лукашівськими поселеннями на південь від Кам’янця-Подільського.^[182]

Зв’язки з бастарнами демонструє і єдиний виявлений у Подністров’ї кельтський (латенський) комплекс — гончарна май­стерня рубежу II-I ст. до н. е. з с. Бовшів (Галицький р-н Терно­пільської обл.). Вона являє собою типову квадратну напівземлян­ку (2,4x2,4 м), до якої примикала яма овальної форми з залишка­ми гончарної печі.^[183] У самій споруді, а також у культурному шарі було виявлено велику кількість керамічного посуду та його фраг­ментів. Переважно це була типова для кельтів графітована гон­чарна кераміка, датована серединою II — другою чвертю І ст. до н. е.^[184] Однак поряд із нею була знайдена також певна кількість фрагментів ліпного посуду, ймовірно, поєнешти-лукашівського походження.^[185] Бовшівський комплекс є можливим свідченням проникнення кельтських ремісників до близького в етнокуль­турному відношенні середовища.

Після завершення балканських походів першої третини II ст. до н. е., бастарни близько століття не втручалися у військові кон­флікти середземноморських держав. Лише у 74 — 63 рр. до н.е. вони взяли обмежену участь у війні з Римом Мітридата VI Ев- патора на боці останнього (Арр. Mithr. 69). Поразка й загибель понтійського царя не вплинула на ворожість бастарнів до Риму. На рубежі 60-50-х рр. 1 ст. до н. е. вони надали допомогу повста­лим проти республіки грецьким полісам на західному узбережжі Чорного моря. Поблизу Істрії бастарни завдали відчутної пораз­ки римським військам Гая Антонія, захопивши навіть їхні знаме­на (Cass. Dio XXXVIΠ.10.1-3; LI.26.5).

Кінець II — перша половина І ст. до н. е. стали поворотним ета­пом для варварського населення Дністровсько-Дніпровського ареалу. В цей час у складі зарубинецької культури суттєво поси­лився вплив північно-західних, германських елементів. З ’явилися нові типи речей, викристалізувався верхньодніпровський варіант культури, який більшою мірою тяжіє до пам’яток ясторфської та оксивської культур Північної Німеччини та польської Прибалти­ки. Було висловлено припущення, що ці зміни були пов’язані з проникненням до зарубинецького ареалу племен кімврів, вихід­ців з півострова Ютландії, які разом зі своїми багаточисельними кельтськими та германськими союзниками пройшлися вогнем і мечем майже усією територією Європи.^[186] Кімври, племена гер­манського походження, так само, як і бастарни, зазнали потуж­ного кельтського впливу. Римські письменнки Саллюстій Kpicn і Аппіан взагалі називають їх галлами, себто кельтами. Як пише Плутарх, під час війни римлян з кімврами і тевтонами, римський офіцер Квінт Серторій, аби проникнути до ворожого табору, вдя­гався по-кельтськи й намагався вивчити кілька фраз кельтською мовою. Ватажки кімврів носили кельтські імена, а описана в дже­релах кімврська зброя відрізнялася від германської й нагадувала кельтську.^[187] Кімври, як і кельти, вшановували священний казан, і саме з їхніх земель походять найкоштовніші ритуальні котли дав­ніх кельтів, зокрема, знаменитий з Гундеструп. Кількість знахі­док латенських предметів на території Ютландії вражає, як і сту­пінь латенського впливу на місцеві культурні традиції.^[188] Думка про проникнення кімврів у Подніпров’я не здобула широкої під­тримки, хоча вона певною мірою перегукується з наявними у ве­ликій кількості на території лісостепової зони України топоні­мами з основою κuMup-∕4iiMup- (наприклад, село Кимир у Львів­ській області), на які звертає увагу К. Тищенко.^[189]

У середині І ст. до н. е. бастарни Наддністрянщини вступи­ли у конфлікт з дакійською державою Буребісти й були повністю розгромлені.^[190] Завойовницькі походи військ Буребісти відрізня­лися крайньою жорстокістю. Кельтські племена боїв і таврисків, які були розбиті Буребістою, не тільки втратили свої землі, а й взагалі зійшли з історичної арени.^[191] Не змогли повністю оговта­тися після нападу Буребісти й грецькі колонії Північно-Західного Причорномор’я.^[192] Бастарнів могла спіткати схожа доля, адже близько середини І ст. до н. е. ядро поєнешти-лукашівської куль­тури занепадає.^[193]

На цьому тлі видається дивним, що лише через два десятиліття після дакійського розгрому бастарни намагатимуться підкорити племена Подунав’я й оселитися на їхніх землях. Ці події описує Діон Кассій (LI. 23 - 27). У 29 р. до н. е. бастарни перейшли Ду­най і захопили частину Мезії, підкорили фракійські та іллірійські племена трибаллів і дарданів, а згодом вдерлися у землі дентеле- тів, союзників Риму. Після того, як проконсул Македонії Марк Ліциній Kpacc вийшов на допомогу дентелетам, бастарни відсту­пили. Переслідуючи їх, Kpacc зайнявся підкоренням мезів, а бас­тарни, у свою чергу, зупинилися на р. Цибриці й вислали до рим­лян послів з проханням про мир. Kpacc гостинно зустрів остан­ніх, обіцяючи дати відповідь наступного дня. Варварів напоїли вином і отримали від них усю необхідну інформацію про чисель­ність та диспозицію їхнього війська. Вночі Kpacc сховав основні свої сили у лісі, а проти супротивника залишив лише слабкий за­слін. Це спровокувало атаку варварів наступного дня. Бастарнів заманили у пастку, оточили й почали знищувати, користуючись сум’яттям у їхніх рядах. Діон Кассій повідомляє, що бастарни на­магалися врятуватися втечею, але їм завадив власний обоз з дру­жинами та дітьми. Частина бастарнів, що сховалася у лісі, була знищена вогнем, інші загинули при переправі через Дунай, третіх перебили дружні римлянам гети. Kpacc здійснив також каральну експедицію проти бастарнських баз у пониззі Дунаю.⁸²

Після цього розгрому Мезія була перетворена на римську про­вінцію, а військова потужність бастарнів була підірвана, хоча са­ме племінне об’єднання продовжувало існувати й надалі. Епігра­фічний напис на честь намісника Мезії T Плавтія Сильвана за­свідчує, що у 60-х рр. І ст. н. е. бастарни підтримували дружні зв’язки з Римом (CIL XIV. 3608). Бастарни згадуються й у тво­рах римських письменників I-II ст. Тацита, Страбона та Плінія, й навіть у джерелах доби Великого переселення народів. Досить показово, що пізньоримський поет Клавдіан у своєму панегіри­ку полководцю Стиліхону згадував бастарнів серед інших розби­тих римлянами варварів, які проживали біля рейнського кордону імперії.⁸³ Оскільки у цьому щільно заселеному і добре відомому римлянам регіоні бастарнів не згадує жодне інше джерело, слід вважати, що у V ст. цей етнонім вже був архаїзмом.

⁸² Syme R. The provincial at Rome: And Rome and the Balcans 80 BC - AD 14. - Exeter, 2000. - P. 200.

⁸³ On the Fourth Consulship of the Emperor Honorius by Claudian. - Harvard, 1922. -P. 321.

Характерно, що з другої половини І ст. до н. е. античні джерела перестають називати бастарнів галатами. Діон Кассій, який опи­сував війну 29 р. до н. е., застосовує по відношенню до бастарнів нейтрально-географічний термін «скіфи». Джерела пізнішого часу однозначно називають бастарнів германцями. Свого часу 3. Маді висловив думку, що така зміна у поглядах античних авторів пояснювалася тим, що кельтський компонент у складі бастарн- ського об’єднання поступився своїм значенням германському.^[194] Теза угорського дослідника не знайшла належної підтримки, хо­ча саме вона добре узгоджувалася зі сформульованою пізніше гіпотезою щодо приналежності пізнім бастарнам пшеворської культури Верхнього Подністров’я.

Носії останньої на рубежі ер проникли на територію Волині та Поділля й зайняли землі до р. Горинь та лівих притоків Дністра, межуючи з зарубинецьким ареалом. Ядро пшеворської культури сформувалося на території Польщі практично синхронно з за- рубинецькою. Географічно вона охоплювала майже всю терито­рію сучасної Польщі та частину України, а її появу пов’язують із проникненням на ці землі східних германців, які змішалися з місцевими племенами поморсько-кльошової культури (при­пускають, що це були праслов’яни), а значною мірою і з кель­тами, які трьома великими «гніздами» жили на півдні Польщі.^[195] Носіїв пшеворської культури нерідко ототожнюють з племінним об’єднанням лугіїв, зафіксованим античними авторами напри­кінці І ст. н.е. Назва цього об’єднання (Lugii), так само як і назва одного з племен, що входило до нього (Harii) швидше за все по­ходить з кельтських МОВ.^[196]

Саме кельтський вплив виявився визначальним на почат­кових етапах формування пшеворської культури.^[197] Виразно він простежується у поховальному обряді, на який найбільше впли­нула класична латенська культура Центральної Європи. Саме звідти походив звичай класти до могили велику кількість зброї, зазвичай ритуально «вбитої», тобто зламаної або зігнутої. Типо­во кельтськими рисами, які простежуються також у поховаль­ному обряді населення Верхнього Подністров’я, є звичай клас­ти до могили ножиці (Гринів), поява серед інвентаря двох мечів (Синевидське), впущення могили у більш ранній за часом курган (Колоколин), обряд інгумації випростованого кістяку, накритого щитом (Загуменки) тощо.⁸⁸ На Тернопільщині біля с. Новосілці- Костюкові були виявлені фрагменти пізньолатенського мальо­ваного посуду, у кількох місцях знайдені кельтські монети, фібу­ли та інші поодинокі предмети.⁸⁹ У Подністров’ї пшеворське на­селення вступило у тісний контакт з кельтизованими дакійцями липицької культури, а також із сарматами.

Дата формування верхньодністровської групи пшеворської культури залишається дискусійною. Д. Козак⁹⁰ відносив її до другої половини І ст. до н. e., М. Щукін — до першої половини І ст. н. е.⁹¹ Особливого протиріччя тут немає, адже процес станов­лення археологічної культури міг бути дещо розтягненим у часі.

Саме з пшеворської культурою Верхнього Подністров’я М. Щукін пов’язував бастарнів І ст., вказуючи на наявність у Серед­ньому та Верхньому Подністров’ї низки змішаних пам’яток, які суміщають пшеворські та поєнешти-лукашівські елементи. На

historia Polski. -Т. 1. Krakow, Warszawa, 1998. - S. 215.

⁸⁸ Czamecka K. Brothers-in-arms? Graves from the pre-roman period furnished with double set of weaponry // Archaeologia Baltica. - 2007. - № 8. - P. 47 -57; Filip J. Keltove ve Strgdni Evrope. - Praha, 1956. - S. 508; Majnaric Pandzic N. Investigations into the La Tene period in northern Croatia: 1970-2003 H Celts on the margin. Krakow, 2005. - P. 72.

⁸⁹ Бандрівський И., Йосипишин Я. Кельти на заході України // Україна в минуло­му.-K., 1997.-Вип. 9.-С. 9-11.

⁹⁰ Козак Д. Пшеворська культура у Верхньому Подністров’ї і Західному Побуж­жі.-K., 1984.-С. 36-37.

⁹¹ Щукин М. Готский путь (готы, Рим и Черняховская культура). - СПб., 2005. -С. 67.

його думку, саме такими є поховання з Рекетеу (друга половина І ст. до н.е. — перша половина І ст. н. е.) та Лучки (20-40-і рр. І ст. н. е.). Обидва містять багатий інвентар, у тому числі цінні пред­мети військового спорядження. У Рекетеу це кольчуга, у Лучці — ажурна накладка піхов меча. Типологічно й хронологічно близь­ким є багате поховання №3 пшеворського могильника Гринів, яке, серед іншого, містить ажурну накладку піхов меча, прикра­шену антропо- і зооморфними фігурами у надзвичайно рідкіс­ному гундеструпському стилі. Цей стиль, для якого характерне переплетіння фракійських та кельтських художніх мотивів, був уживаний у Подунав’ї у І ст. до н. е. Познайомитися з ним меш­канці Верхнього Подністров’я могли, очевидно, тільки під час бастарнського походу 29 р. до н. е.

Швидше за все, вихідці з пшеворського ареалу Верхнього Подністров’я забезпечили ту саму критичну масу населення, яка дозволила бастарнам здійснити рейд углиб фракійських земель Подунав’я. Інакше неможливо пояснити, яким чином знекров­лені боротьбою з даками носії поєнешти-лукашівської культури могли створити загрозу для римлян, про масштаби якої свідчать й військові хитрощі, до яких був змушений удатися Kpacc, й екс­траординарні почесті, які мав отримати полководець від сенату, й ревнощі Августа до його успіху (Cass. Dio LI. 24. 4).^[198]

Попри наявні спільні риси поєнешти-лукашівської та пше- ворської культур, носіїв останньої відрізняли суттєві особливос­ті як зовнішнього вигляду, так і комплексу озброєння. Саме вони могли спричинити зміни у сприйнятті бастарнів античними ав­торами на рубежі ер. Водночас Д. Козак, який виступав головним опонентом М. Щукіна у дискусії щодо етнічного коріння верх- ньодністровського варіанта пшеворської культури, наполягав на його праслов’янському походженні. Не вдаючись до подробиць тривалої дискусії щодо локалізації прабатьківщини слов’ян, мо­жемо відзначити, що античні автори І — II ст., загалом схильні до етнічних кліше, цілком могли поширити звичний для них ал­

РОЗДІЛ IV. СХІДНИЙ КОРДОН КЕЛЬТСЬКОГО СВІТУ ∖∖∖∖∖∖∖∖∖∖∖¾∖∖∖∖∖∖∖∖⅛∖⅛∖∖∖∖w^^^^

лоетнонім «бастарни» й на малознайомих мешканців Верхнього Подністров’я, незалежно від того, були вони слов’янами чи ні. У цьому відношенні видається доречним порівняння назви «бас­тарни» з середньовічним псевдоетнонімом «варяги»: грецьке за походженням слово активно використовувалося у давньоруській літературній традиції для позначення етнічних груп германсько­го й західнослов’янського походження, об’єднаних проживан­ням в одному географічному регіоні та спільними рисами у спо­собі життя.

Історична доля населення, яке античні автори, ймовірно, на­зивали «бастарнами», склалася таким чином. У середині І ст. н. е. зарубинецька культура під тиском сарматських племен припи­нила своє існування. Рештки зарубинецького населення були витіснені на північ у лісову зону та на захід, де згодом відбуло­ся змішання пшеворських і зарубинецьких пам’яток. Наслідком цього стало формування у Подністров’ї та на Волині зубриць- кої культури. Д. Козак вважає, що саме її носіїв римські автори Тацит та Пліній називають венедами.^[199] Цілком можливо також, що частина джерел продовжувала за традицією називати їх бас­тарнами. Інакше важко зрозуміти, звідки взялися 100 тисяч бас- тарнів, яких римський імператор Проб у 280 р. переселив на те­риторію Фракії. Останні згадки про бастарнів датуються, як вже згадувалося, добою Великого переселення народів. В контексті нашої теми слід сказати, що вже у перші роки нашої ери кельт­ська цивілізація в Європі згасла, що спричинило нівелювання кельтської вуалі на землях Східної Європи. У перших століттях вона розчиняється й стає практично непомітною. Й хоча окре­мі прояви переживання латенських традицій спостерігатимуть­ся тут і надалі, місце основного постачальника загальноєвропей­ських культурних віянь на території сучасної України остаточно заступили провінції Римської імперії.

РОЗДІЛУ