СЛОВ’ЯНИ, СЛОВ’ЯНСЬКІ ПЛЕМЕНА, З ЯКИХ ЗРОДИВСЯ НАШ НАРОД

Перший, з відомих нам письменників древности, хто зустрівся на шляху історії з нашими предками-слов’янами (літописні „словѣни”), — був славетний грецький історик Геродот, який, у Ѵ-му ст.

У цьому коротенькому уступі, для нас важлива не тільки згадка про слов’ян-венедів, але й те, що їх знали також попередники Плінія, — це сам він підкреслює, — а це свідчило б, що знайомство римлян з сло- в’янами треба відсунути до діб передхристових, принаймні, до остан­нього століття старої ери.

Згадує слов’ян і Публій Корнелій Таціт (56 - 118 р. р. п. P. X.) в „Гер­манії” (Tacitus “Germania” XLVI.), написаній коло року 98-го. Осілий побут венедів не минув його уваги:,,... Вони (венеди — пр. ав.) і будин­ки споруджують, і щити носять, і провадять бій пішо. Все це відмінне від сарматів, які живуть в кібітці та на коні.” Тут Таціт проглядів одне, а саме те, що войовничі венеди билися не тільки пішо, а й з коня, про що свідчить могильний інвентар їх поховань.

Таціт схильний був вважати венедів германцями, мабуть тому, що край слов’ян був недалекий від розселення германських племен, зокре­ма, свевів.

Ці найдавніші відомості про слов’ян з 1-го ст.

Усі ці свідоцтва, одначе, скупі й дуже непевні, показують, що сло­в’яни, як окремий етнічний моноліт, римлянам були мало відомі; вони знали різні племена їх, але не визнавались в їх походженні. Чи маємо ми можливість визначити терени Праслов’янщини? Лиш дуже і дуже приблизно!

Ядро її, споконвіку займало пагористий, лісо-степовий чорноземний край, який на півдні торкався північних схилів Карпат, на заході пе- ресягав течію Висли, заходив до Полісся на півночі. На сході і на пів­денному сході, в напрямку до степової зони, границя його, спочатку, тяглася вздовж помежжя лісо-степу з степом, отже, від середнього Дністра до середнього Дніпра, включно з місцевістю де постав Київ. Однак, границі цього ядра, ще в добах до-Христових, почали роз­суватися у всіх напрямках.

Окремі слов’янські рушення, ще на зорі історії, досягли на півдні Дунаю, на заході почали натискати на області розселення германців, на сході перейшли Дніпро й почали займати лісостепову зону Ліво­бережжя. У П-му ст. п. P. X., ми застаємо тут суцільний етнічний масив, який заселяв лісостепові терени від Дніпра до Сіверського Дінця і від Ворскла до Сейму. В ту пору, як і в лісостеповій зоні Право­бережжя, панувала тут культура „полів поховань” черняхівського типу, носіями якої були анти.

Таким чином, коли й не вважати зазначені вище терени за ядро Пра- слов’янщини, то це була перша стадія розгортання її меж в останніх до-Христових століттях.

Цей край, з поміркованим підсонням, із силою рік, з родючим ґрун­том, з лугами, плавнями та листяними перелісками й побережними пу­щами, — був справжнім раєм для хліборобського люду, яким слов’яни були від непам’яти. Тут вдосталь було і жнива, й городини, й овочів; було тут багатство звірини, риби, птаства, буйнотравні пасовиська, рійно від бджіл, і т. д.

Тут саме пролягали важливі водні шляхи, якими здавна прова­дився товарообмін Чорноморщини з середземноморським півднем та північчю. Ці шляхи заходили в країну праслов’ян і заносили туди, чим далі, тим більше, матеріяльних і духових надбань цивілізацій прадавнього світу. Провідниками їх були Дніпро, південний Буг, Інгул та Інгулець, Дністер, Дунай, карпатські перевали ще в добах неолі­тичних, за старших часів „Трипілля”. Тут і застали наших пращурів греки-ольбійці та греки-тирасці, потім — римляни і, нарешті, — ві­зантійці та арабські купці чи то під назвою „скитів орачів”, чи то під назвою алазонів, калліпідів та „скитів хліборобів”, чи то під назвою ґетів, енетів, венедів, вінідів, чи то під назвою склавінів та антів і, на­решті, під назвою росів чи русів.’)

Венеди були предками західніх слов’ян, носіями хліборобської, т. зв. переворської пізньолатенської культури (від м. Переворськ над Висло- ком, західнім припливом Сяну). Рух венедів передував рухові слов’ян­ських поморян та ґотів і дуже можливо, був викликаний саме ними, що заборсалися тоді в лісовій прабатьківщині. Племена поморян, куль­тура яких створилася на основі культури лужицької кашубського типу, спалювали своїх мерців та ховали в скриньових могилах, які й явля­ються показниками їх малолюдної міграції, що проходила скупчено по західньому Бугу, далі, берегами Збруча й досягла верхів’їв Дністра.

В Галичині й на теренах горішнього Дністра, венеди спочатку зустрі­лися із „скитами-орачами”, які, в той час, повільно розпросторювались

¹) Порівн.

в західньому напрямкові й, зустрівшись, загнали їх назад до їх гнізда в лісостеповому Правобережжі.

Згодом, на переломі двох ер, вони здибались з дунайськими слов’я­нами ґетами, частина яких саме тоді ралила чорнозем західнього По­ділля й була носіями липицької, суто-хліборобської, культури. За пер­шою міграційною хвилею венедів, відбулася друга, приблизно, коло ІП-го ст. п. P. X. На цей раз, венеди прийшли берегами Сяну з Пінезь­ка й посилили венедів першої міграції.

Тут їх культура помішалася з місцевими ранньослов’янськими по­бутовими традиціями, зокрема ж, з культурою черняхівською, твор­цями якої були анти-русини. З верхів’їв Дністра, венеди дісталися на Покуття, до горішнього Пруту та на Буковину.

Взагалі ж, хоч міграція венедів на терени України й мала воєнний характер, хоч і не обійшлось без братовбивчих сутичок з місцевими слов’янськими племенами, — венеди ще дужче зміцнили слов’янський елемент нашої батьківщини й, так само, як й інші, сучасні їм, пле­мена України, приклали й свою руку до заснування Київської дер­жави.

Сліди присутности венедів виявлені також на Закарпатті, куди вони добулися карпатськими перевалами. Тутешній могильний інвентар їх поховань П-го — ІП-го ст. п. P. X., свідчить про безпосередні зв’язки їх з римськими провінціями балканської півночі.

Часовказом перебування їх на Закарпатті являється римська мо­нета „солідус” Геренії Етрусцілли (249 - 251 р. р.). Тут, особливо на Мармарощині, існувало багато соляних копалень і сіллю з них поста­чалися римські області Балкан.

Мешкали венеди селами в наземних прямокутних хатах-мазанках, в яких були муровані печі, а де був ліс — в,,рублених” хатах, збу­дованих з суцільних округлих бервен-стовбурів.

Венеди були непоганими й добре озброєними вояками: мали списи з залізними клюгами, залізні ножі, залізні дволезі мечі римського типу (Gladius) з дерев’яним ефесом й дерев’яними або шкіряними піхвами, щити, оббиті кількома верствами волової шкіри й зміцнені металевим окуттям. Брак у венедських могилах стрільчаних вістер, ніяк не свід­чить про те, що венеди, нібито, не знали чи чомусь не вживали лука. Річ неймовірна! Просто, досі ще не пощастило на такі вістря натра­пити.

Похоронний обряд у венедів був виключно тілопальний без могиль­ного насипу, як і в похованнях Подніпровщини типу „полів поховань”. Венедські могильники (напр. поховання біля с. Лучка на Тернопіль­щині), свідчать про те, що венеди були загартованими в боях комон­никами. Урни з перепаленими кістками померлих, прикривали пла­скими брилами, а в одному випадкові, — осереддям щита т. зв. умбом (від лат. umbo).

В могилі с. Лучки були знайдені рештки бронзової піхви меча, тричі зігнута залізна списова клюга, дві залізні остроги і т. д.

Характерною особливістю тілопального венедського похоронного ри­туалу було те, що, разом з померлим, спалювався й могильний інвентар та рештки тризни. Венеди, під іменем яких притаєна була індивіду­альність багатьох слов’янських племен, були дуже важливою ланкою в процесі побутового розвитку нашої людности, яка жила в межах Праслов’янщини від трипільської доби починаючи й аж до зродження Київської держави.

Люд той завжди був осілим і вже наприкінці неолітичної ери, пле­кав хліборобство. Він сіяв пшеницю, жито, ячмінь, просо й овес, горох, мак, льон та коноплю, мав городи та овочеві садочки; орав волами, пізніше кіньми; уживав рало, згодом — плуг, борону, сокиру, рискаль та серп, мабуть, граблі й лопату, вила, косу та ціп і це було найважли­вішим господарським приладдям тодішнього хліборобства.

Взагалі ж, коли б ми, на ґрунті археологічних даних, захотіли чітко уявити собі побут та чітко окреслити межі теренів, де споконвіку, ти­сячоліття, порпався в землі хліборобський люд і межі в яких буяла кочова вольниця, — то прийшли б до переконання, що nil novi sub sole, що вся Европа була з найдревніших часів хліборобською від Балтики, від Онезького та Ладозького озер і до Пелопоннесу, від Скандінавії та Ютляндії і до Сіцілії, від північних берегів Ірляндії та Шотляндії і до Гераклеєвих стовпів, від океанського побережжя Ґаллії і до при- волзьких степів.

На всій цій величезній території, системи й методи експлуатації ріллі були різними, але скрізь вона мала головне значення в житті людини, як її живителька. Коли ми звузимо перспективу й поглянемо на терени де, на світанку історії, застаємо слов’ян, то сконстатуємо, що в темряві століть, починаючи з часів неоліту, рало та мотика пра­цювали і тут.

Якого походження були ці всі трудівники землі, мисливці, рибалки, скотарі та пасічники, якими путами в’язались покоління з поколін­нями, — точно встановити ми не можемо, але, коли усвідомимо собі, що всі ті народності, які жили й господарювали на теренах, де пізніше ми бачимо слов’ян, одностайно й дружно йшли по одній дорозі роз­витку й передавали з рук до рук досягнення свого життьового до­свіду, — то ми прийдемо до висновку, що еволюція буття людини тво­рилась на слов’янській землі спільними їх силами.

Отож, не зважаючи на досить запізнену появу слов’ян на сторінках історії, вони були древніми автохтонами Европи і споконвіку жили там так само, як і племена фінські, литовські, кельтські та германські; споконвіку вони ралили дерев’яними чи кістяними ралами землю, ви­пасали худобу, били звіря, ловили рибу, займалися бджолярством і на цьому спрадавна будували свій добробут. Меж своєї прабатьків­щини вони ніколи не покидали і нікому її не віддавали. Покоління за поколінням, сотні поколінь, трудилися там на землі, поступово вдо­сконалюючись щодо її експлуатації.

На основі досі сконстатованих археологічних даних, ми маємо право твердити, що, від трипільців ІѴ-го - ІІ-го тисячоліття до Р. X. і до русинів княжої доби, на ріллю йшли „гречкосії” з „однієї хати”.

Ми не знаємо, чи шаліли, чи ні в ті прадавні часи лихі хуртовини над слов’янською прабатьківщиною, ми не знаємо, з якими напасни­ками доводилось її людові схрещувати зброю, але, Еріда, мабуть, і тоді не спала. Та у всякому разі, праслов’яни, на протязі свого буття, не віддавали наїзникам свого краю, хоч, можливо, час від часу, при­неволені були визнавати чиюсь надвладу і з притаманною слов’янам терпеливістю, підпорядковуватись чужій волі й силі, але ядро їх з місця не рушилось.

В первісних межах свого розселення, праслов’яни мали на півночі литовських сусідів, на північному сході — фінських, на заході — германських і, подекуди, кельтських, на півдні — Карпатське погір’я з „тракійськими” племенами бессів, карпів та койстобоків, а за ними — паннонську рівнину з даками, ґетами та аґатирсами.

Хто перебував у ті давні часи в широкодолих чорноморських сте­пах, — нам невідомо, але безперечно, як і в історичну добу, голову­вали там кочові орди, серед яких, де-не-де, над ріками та на примор’ї, вкраплене було також осіле населення.

Старовинні писані джерела об’єднували слов’ян узагальнюючою на­звою то венедів, то склавінів, то антів. Ми не знаємо, як тоді нази­вали себе окремі слов’янські племена, але всеслов’янське, накинуте, мабуть, чужинцями, ім’я їх,,венеди”, звучить і в пізнішім їх імені „анти”, живе до сьогоднішнього дня у вендах, як німці називають лу­жицьких сербів, і у фінській назві всіх слов’ян — „венаа”.

Перші писані справоздання, як нам відомо, називали північну Чорно- морщину Кіммерією, а людність її — кіммерійцями; тож вже ці най­давніші туманні дані помітили, що живуть там побіч і миролюбні абії, очевидно, осіла людність, і кочові „доячі кобилиць” — кумисоїди.

Ця коротка вістка Гомерової „Одіссеї” чудово зафіксувала наяв­ність на нашій батьківщині в Х-му - ІХ-му ст. до P. X., двох побу­тових систем, в суті своїй, взаємо ворожих, але які, на протязі довгого співжиття, помирились. Варто при цьому замислитись і над похо­дженням „тракійців” енетів, про яких вже йшла мова, про походження назви Венеція та ліфляндського міста Вендену.

Відсутність у хліборобського люду агресивних замірів, зосередже­ність всіх думок його, сподівань та прагнень на живительній ріллі, роз’єднаність родового побуту, являлись причиною того, що люд той довго не був спроможний, одностайно і збройно, давати відсіч напа- сникам-кочівникам, які діяли стадно, ордою. Ця піддатливість, ніби байдужість до своєї долі, хоч і як це виглядає парадоксально, ряту­вала той люд від винищення й вигнання з прабатьківських ґрунтів; хлібороби піддавались силі, лишались на місці, платили завойовникові данину своєю сільсько-господарською продукцією, ралили далі свої нивки і збирали з них урожай. Лишень з пробігом часу, лишивши за собою родовий уклад, люд той все організованіше ставав до гурту під­час небезпек, все завзятіше боронив свою свободу аж доки остаточно не переміг кочову стихію і не відібрав від неї степи. Останній ногаєць покинув їх в році 1877-ому. Отже, цей процес консолідації сил тяг­нувся тисячі літ.

ІІ-ге й ПІ-тє ст. п. P. X. ми вважаємо початком ширшого слов’ян­ського розселення, коли наші пращури подалися у всі сторони світу шукати кращої долі, нових місць поселення, нових можливостей. І йшли вони не навмання, а знаючи дорогу. Похід цей не був безпри­тульним вештанням бурлацтва. Похід цей ніколи не поривав зв’язку з прабатьківським гніздом, звідки він розпочався й де лишився свій люд. Більш того, не деінде, але тут, на Прабатьківщині, зароджувалась й творилася справжня слов’янська державність, предтеча держави Київської. Тут, на Праслов’янщині, жили старі племінні побутові тра­диції нашого люду, який, не дивлячись на всі перешкоди й лихі хур­товини, спромігся в дальшому своєю волею, своїм трудом і своєю жер­товністю, — створити величну Київську Русь, державу воїв-хлібо- робів.

Рух Готів у П-му ст., навала гунів у ІѴ-му ст., а згодом аварська ін­вазія у ѴІ-му cτ., — були тим могутнім фактором, який зрушив пра- слов’ян з місця. До того, слов’янські ватаги теж приставали до різних пройдисвітів, що тинялися світами, але тепер, особливо гунська на­вала, всю південно-східню й центральну Европу перевернула вверх дном, принісши з собою величезні племінні переміщення. Гуни нати­снули на слов’ян та ґото-ґетів, слов’яни й ґото-ґети — на германців, германці — на Галлів і,,пішла гулять метелиця” по всьому світу.

В перших зрушеннях європейських осілих племен, головно ж сло­в’ян та германців, — грабіжницький інстинкт головував. Слов’янські загони, перемішані з ґото-ґетами, а пізніше — з гунськими ордами та аварськими гуртами, пробивалися в західню Европу і в Грецію, щоб випорожнити їх добро — (роки 549, 577, 588 і т. д.).

В цім відношенні, дуже цікавий марш боранів пліч-о-пліч з аван­гардом готів, про який коротко вже згадувалось. Марш цей, який те­роризував Боспорське царство в другій половині Ш-го ст. п. P. X., у нас викликає до себе окремий інтерес дуже важливого значення, бо, вважаючи боранів за якесь дуже слов’янське плем’я, тим самим, ми обґрунтовуємо не один раз висловлене нами твердження, що в масах мігруючих готів, були і слов’янські загони.

Слов’янськість боранів ми базуємо не тільки на вищесказаному, але й на їх слов’янській племінній назві.

Чимало є таких дослідників, які вважають, що борани це літописні поляни. Припущення вельми привабливе, яке свідчило б, що вже у ІП-му ст., пракиївські поляни уявляли собою дуже й войовниче плем’я. На нашу думку, однак, це припущення малоімовірне.

Знов таки, С. Лесной (С. Лѣсной. Пересмотръ основъ исторіи сла­вянъ. Мельбурнъ, 1956) висловлює думку, що,,борани” це була тоте­мічна назва того племени й що походила вона від тотема барана, — тож С. Лесной теж вважає їх за слов’ян.

Ми, одначе, певні в тому, що питання це можна розв’язати набагато природніше: з боранами не мають нічого спільного ні поле, ні барани. У цій, поданій візантійцями, племінній назві говориться про людей, що живуть у борах, в соснових лісах. Незайво буде навести тут і згадку Таціта, який, описуючи далекі північні краї, пише:,,... Тут кінець країні свевів. Відносно певкінів і фіннів, я не знаю, зараховувати мені їх до германців чи до сарматів...” Тацітові певкіни (від „певке”-сосна), це точний і дослівний переклад слова „борани” і значить воно:,,люди, що живуть в соснових лісах”, „люди, що живуть в борах” (шпилько­вих лісах), „сосновики”, „сосняни”, „боровики”, „борани”...

Візантійський літописець Менандр зазначає, що, року 577-го, 100.000 слов’ян перейшло Дунай під проводом вождя чи царя Добрита і вторг- лося в балканські провінції Візантії. Перед тим, року 558-го, слов’яни побували під мурами Царгороду; у році 626-му, разом з аварами, ледве його не здобули...

Вікопомного року 476-го, останній, і то лиш номінальний, римський імператор Ромул Авґустул (475 - 476 р. р.), син воєводи Ореста, був детронізований в Равенні Одоакром, привідцем герулів, руґів й інших племен Европи, який і став королем зварваризованої Італії. Нічого дивного в цьому, здавалось би, раптовому й безболісному, крахові ти­сячолітнього старця Риму не було, бо вже вождь свевів Ріцімер (456 - 472 р. р.), як іграшками, грався претендентами на римський престол і за три роки, інтронізував й детронізував п’ятьох „імператорів”: Аві- туса Майоріяна, Севера, Антемія, Олібрія, Ґліцерія та Henoca! Цьому Одоакрові (загинув року 493-го), ми зобов’язані тим, що він перший вивів на широку дорогу історії, наших предків-русинів під їх справж­нім іменем. Сталося це року 477-го.

На плиті, яка була знайдена в Австрії коло Зальцбургу, привідця Одоакр титулується „царем рутенів” (Rex Ruthenorum). Ця плита — свідоцтво жорстокої розправи цього владики з святим Максимом та його учнями; він їх постинав і поховав під цією плитою.

Немає сумніву, що ті рутени — то ми. Та що найважніше, сам народ наш зберіг, як святиню, своє справжнє історичне ім’я в Галичині й досі.

Що Одоакр вів на Рим також наших пращурів, свідчить той факт, що в Україні, ще в ХѴІ-му — ХѴП-му cτ., добре про цей похід пам’я­тали не тільки усні перекази, але й писані джерела, які переховува­лись, мабуть, десь в одній з манастирських бібліотек чи в книгозбірні Могилянської Академії. У всякому разі, ці свідоцтва були доступні ширшому нашому загалові. Гетьман Богдан Хмельницький, підніма­ючи наш народ на ляхів, закликав його „іти слідами свого славетного предка Одоакра, який чотирнадцять літ володів Римом”. А згодом, над труною великого Гетьмана Хмеля, генеральний секретар Війська За­порозького Самійло Кішка, звертаючись до гетьманського праху, з великим патосом вигукнув: „О, ти, наш Одонацере!”

Таким побитом, принаймні, наша освічена старшина та шляхта тих часів, знала багато більше, ніж ми про початки нашої історії, черпа­ючи відомості з джерел, які до нас не дійшли.

Одоакр звався також Одоакар, Одовакар та Одонацер.

Існують погляди, що й руґи (Rugii) були слов’янами, одним з по­лабських слов’янських племен. Від цих руґів дехто виводить, навіть, назву Русь.

З „Житія Оттона Бамберзького”, справді, ми пересвідчуємось, що на заході, зокрема, в Німеччині, вдавнині нас називали „руґами”. Ве­лика Княгиня Ольга, титулується там, як „цариця руґів” (Regina Rugorum)...

Вся Европа заполонилася руїнниками, четвертувалася на кусні й кусники, розпадалися на цілий ряд напівварварських державок. Пів­денний схід,раз-у-раз, захоплювався все новими ордами і тільки Ві­зантія, чим далі, тим катастрофічніше, втрачаючи дорогоцінні надбан­ня гелленського духу, трималася, впускаючи в свої провінції маси варварів.

Що ж до слов’ян, то вони, своїм авангардом, проникли аж до пело- понеської виспи Тайнару, на острови Егейського моря і, навіть, на по­бережжя Малої Азії. І нічого дивуватись, що Кесар підупадаючої Східньо-Римської Імперії Константин Богрянородний (Порфіроґенет; 905 - 959 р. р.), — гірко нарікав, що „послов’янилась вся земля наша і стала варварською”.

Таким чином, перші хаотичні міграційні потуги слов’ян почалися, покіль знаємо, ще у П-му ст. п. P. X., а закінчились десь у ѴП-му cτ., коли організоване й масове розселення їх захопило сливе всю цен­тральну Европу на заході, а на північному сході пробилося дрімучими пущами до меж сучасної Карелії та верхів’їв Волги.

Протягом цього переселенського процесу, слов’яни ледь-ледь не до- сягли на заході Райну, на півночі підійшли до меж Ютляндії, до пів­денного побережжя Балтики, на північному сході опинилися поблизу Білого моря, на сході, окремими ватагами, добулись до меж Біармії, а на південному сході, у ѴІ-му cτ., захопили степи по Дін, на півдні, — стояли перед брамами Царгороду й панували у всій Греції.

Слов’янська експансія в степи Правобережжя й Лівобережжя, від­булася, мабуть, у першій половині ѴІ-го ст., в затишний проміжок пе­ред аварською інвазією, що почалася в кінці цього самого століття.

Таким чином, панування слов’ян в степах було дуже недовговічним в цю пору і вони, після завзятої боротьби з наїзниками, приневолені були відступити на північний захід, в їх одвічні лісостепові місцевості за річкою Россю. Частина їх, можна думати, відступила на захід у- здовж південного побережжя Сурозького (Озівського) моря й, ком­пактною масою зосередились на Таманському півострові, там, де зго­дом ми бачимо Тмуторокань.

. З цього часу, степи наші знов перетворилися на довгі століття в криваву арену лютої боротьби наших пращурів з номадами за степ, за його чорнозем, за водні й сухопутні шляхи до Чорного моря.

Російський академик С. Ф. Платонов (С. Ф. Платоновъ. „Учебникъ русской исторіи”, Прага, 1924 г., стор. 17), запевняв, міряючи історію слов’ян на свій „общерусскій” аршин, що слов’яни завжди „боялись” степів і залюбки пробували в лісах, що слов’янські селитьби зрідка коли засновувались в „луговому степу” (?) і інколи в справжньому, широкому.

Твердження поважного академика далеке від правди й може тор- катись лишень тих північно-східніх племен, з яких постав народ ро­сійський.

Асимілюючись по дорозі свого посування на схід з фінськими пле­менами, слов’янська галузь зайшла в дрімучі бори та дрягви теперіш­ньої Московщини і в степи не мала охоти заглядати, призвичаївшись там, в спокійних обставинах, бити звіря та порпатись на клаптиках землі, вживаючи трудну й непродуктивну вирубно-випальнувальну си­стему землеоброблення. Слов’яни ж, предки нашого народу, навіть, на первісному ступні свого розвитку, не зрікалися степу і, як показують археологічні дані, мали вже тоді над степовими ріками та над морським побережжям свої селища.

Коли ж слов’яни зміцніли, згуртувались, переживши родовий та общинний лад, коли почали об’єднуватись довкола, ближче нам неві­домих, політичних осередків, — першим їх кроком був крок в степи, снага відвоювати їх від кочівників.

У ѴІ-му ст., соціяльна структура, поширення слов’янського суспіль­ства на наших теренах, так вже визріла, що людність наша мала вже і своє селянство, і свій робочий люд, і своїх ремісників, і своїх купців- промисловців, і своє панство-знать, і свій військовий стан, і своїх кня­зів, і союзи племен, об’єднані довкола певних політичних центрів.

Товарообмін з Римом, а згодом, з Візантією, яка заступила тепер ролю Егейщини, став життьовою проблемою наших предків, які добу­валися до Візантії то збройно, то мирно, укладаючи з нею договори, в параграфах яких, господарські інтереси стояли на чільному місці, а іноді виступаючи, навіть, як її спільники.

Нашими предками, творцями слов’янських політичних центрів, до- Київської доби, а згодом, творцями Київської держави, — були анти, батьки русинів. Наш родовід, в загальних рисах, нам вже відомий: від трипільців — до нас. Але родовід цей, його дальше розгалуження в часовім просторі, цілком відмінний від родоводів слов’ян, з яких по­стали інші слов’янські народи.

Всі ми — одного гнізда діти, але ми, русини, „сини Руси”, народ український, ніколи не губили зв’язку із своїм гніздом, ніколи нікому його не віддавали, цупко трималися за руку старенької Праматері сло­в’янства, страждали, зростали й грілися під її теплим крилом, удо­сконалювались і дужчали, а потім, своїм трудом, закладали підвалини „другої Візантії”, княжого Києва, що основами своїми стояв на стій­бищах палеолітян, на могильниках трипільців.

Наші єдинокровні брати, що подалися шукати для себе нові приста­новища по чужих краях, хоч, довгий час, і не переривали зв’язків з прабатьківщиною, проте, з пробігом часу, підлягли всестороннім впли­вам того автохтонного оточення, в землі якого вони опинилися і з яким кровно змішалися.

Поступово, ця диференціація роз’єднала слов’ян на різних шляхах долі, відокремила буття кожної їх групи, почала писати їх власну історію.Ця диференціяція торкнулася всіх проявів їхнього життя й духа, фізичного вигляду та статури, мови й психіки.

Цим, одначе, ми не хочемо сказати, що ми, русини, являємось пря­мими й,,чистокровними” нащадками антів, тих, що осталися жити в прабатьківській хаті, що ми — слов’янські „юберменші”.

Навпаки! Ми саме чи не найбільш змішалися кровно з всіма тими народами й племенами, що, чи то тихо, чи то буревійно, проходили повз нас, вторгалися в нашу хату, руйнували її, побивали та ґвалту­вали її мешканців. Наша заслуга полягає лиш в тому, що спалену, спустошену хату нашу ми, щоразу, відновляли знову, з кожним ра­зом все ліпше, все фундаментальніше, і, що ніколи не лишали її пу­сткою, а потім, що, через тисячоліття, ми спромоглися зберегти свій „палладіон”, свою індивідуальність, яка так близька індивідуальності наших предків...

Анти й склавіни. З антами, великим масивом східньо-слов’янських племен, вперше ми зустрічаємось в „Хорографії” Помпонія Мела, на­писаній коло року 47-го п. P. X. Він оповідає, що анти (Anti) живуть десь „над гіпербореями та амазонками”. Очевидно, він не мав певних даних де саме живуть анти, знав тільки, що то північ і північ далека „надсавроматська” й „надбалканська”, бо, згадуючи амазонок, він тут йшов, безперечно, за старими переказами, які часто ототожнювали савроматів з амазонками з огляду на те, що у савроматів, на початку їх просування в наші степи, помічались ще рештки матріархального побуту, а також тому, що савроматські жінки бились комонно пліч- о-пліч із своїми чоловіками.

Фатальний для старого світу рік 375-ий, коли почалося т. зв. „Велике переселення народів”, торкнувся й нашого правобережного лісостепу. Десь на наших теренах, гунська орда подолала ґото-ґетів і погнала їх перед собою на захід; частина ґото-ґетів при цьому, як те було і з скитами підчас савроматської навали, — схоронилися в Криму, з чого можна вивести здогад, що рішальна батава ґото-ґетських племен з гунською ордою відбулася десь в лівобережних степах, східніше Пе­рекопу. Тікаючи, ґото-ґетський привідця Вінітар, пробився на тери­торію антів, але зазнав поразку, бо анти вже тоді мали свою дер­жаву, союз слов’янських племен цього району, свій центр, мабуть десь на Волині чи в північній Галичині, свого князя й добре зорганізоване військо. Вінітар, одначе, вдруге напав на антів і, на цей раз, погромив їхню рать, а їхнього князя Божа, — розп’яв разом з синами та сім­десятьма племінними старшинами (Йордан, 247).

Ближчих подробиць цієї антсько-ґотської боротьби ми не знаємо, але, навіть, з вищенаведеного короткого справоздання, можемо зро­бити важливий висновок: вже у ІѴ-му столітті, анти встигли утворити в лісостеповій своїй прабатьківщині власну державу — федерацію племен з князем на чолі, що сидів у своїм,,стольнім граді” невідомої нам назви й що мав під своїм берлом добре вишколене військо, спро­можне боронити свою землю.

Перед антами, носіями черняхівської культури тілопальних,,полів поховань”, сиділи на їх місці „зарубинці” й „корчуватівці”, про що ми вже знаємо.

У П-му ст. п. P. X., вони передали лісостеп Правобережжя черня- хівцям-антам.

Носії зарубинецької культури належали до південно-східньої групи слов’янських племен, які, в джерелах І - П-го ст. п. P. X., були відомі древнім письменникам (Пліній „HN”, IV, 97; Таціт „Germania”, 46; Пто­лемей, III, 5, 7; Йордан, — VI-τecτ. — 34, 119). Зарубинці були митцями в обробці металів, кости, дерева й прикрас і послідовніше, ніж їх по­передники, притримувались індивідуального господарства та приват­ної власности. У П-му ст., зарубинці відходять на північ, в лісову зону де затримуються аж до V — ѴІ-го ст.

Ми припускаємо, що ця зміна близькоспоріднених культур сталася під впливом Готського руху, який приніс з собою певні пертурбації на Правобережжі.

Вже у П-му ст., анти й склавіни, носії черняхівської культури, роз­просторилися по всій лісостеповій зоні нашої землі аж до Сіверського Дінця на сході. Культура їх охоплювала також південну Волинь, Га­личину, Побужжя, Наддністрянщину, північне Прикарпаття й, омина­ючи ліси та степи Правобережжя й Лівобережжя, вздовж рік дося­гала в декількох місцях північно-західнього побережжя Чорного мо­ря ’). Твердження декотрих науковців, що, мовляв, в творенні черня­хівської культури брали участь і Готи, — не потверджується археоло­гією і, взагалі, не витримує жодної критики хоча б тому, що оформи­лася ця культура до приходу Готів, а занепала набагато пізніше від занику їх в наших краях.

Творилася ця хліборобська культура, зростала й розвивалася на тубільному ґрунті, використовуючи насліддя зарубинців.

Черняхівці-анти досягли високого рівня розвитку так в політичній і соціяльній, як і в господарській і в ремісничо-промисловій ділянках життя. У них існувало бодай три самостійні галузі високоякісних ре- меств: залізообробного, гончарного, — виробу темносірого, лощеного на­чиння з добре вимуленої глини на гончарському крузі, — і ювелірного. Готове начиння гартувалося в спеціяльних печах. Прооперувало у них також ткацтво, обробка дерева, кости й каменю; домобудівництво пішло далеко вперед.

Хоч анти й були народом хліборобським, проте, близкість степу вихо-

Mana знахідок римських монет на землях України вала в них добрих войовників, які виявляли снагу розгорнути свої кор­дони ширше, захопити степ й стати над Чорним морем.

Недавно викритий „Глодоський скарб” з тілопальним похороном ант­ського князя, який, можливо, на тому місці, поліг у битві з степовика­ми, археологічні знахідки на Одещині, коло сіл Сабатинівки²) й Сини- 2) Мимохіть, згадується при цім Птолемеїв „Самбатас” (див. далі) цівки, та в інших місцевостях правобережного степу, свідчать не тільки про військові рейди антів в степи, але й про те, що тут вони жили, плекали збіжжя, випасали худобу, коней для своєї кінноти. Розвиткові антської металюрґії сприяла близькість рудних покладів коло Кривого Рогу над Інгульцем.

Ювелірство і його золотарська галузь особливо процвітало у 1-му—V- му ст. Клейноди оздоблювались й викладались різнобарвною емаллю, сканню, зерн’ю та амальгамою. Центром золотарського ремества було Пастирське городище на Черкащині, звідки ювелірні вироби експорту­валися і в чужі краї.

Пліч-о-пліч з склавінами, анти зазіхали й на терени Балканського півострова і, одночасно з захопленням наших степів аж по Дін, в пер-

1) В Ольбії знайдено було череп’я зарубинських та черняхівських гончарів.

шій половині ѴІ-го століття, почали штурмувати Балкани, діючи то са­мостійно, то включаючись в чужоплемінні нашестя на Візантію. В ре­зультаті, слов’ян можна було зустріти, навіть, у Сирії.

Були анти також вправними мореплавцями, що каже про те, що їм, здавна, було добре відоме Чорне море та плавання по ньому. Вони, як пізніше і Київська Русь, сполучалися з морем системами рік, усам- перед, по Дністру, по Бугу та по Дніпру. Це саме вони провадили жваву торгівлю зерном з Римом, розпочату ще „зарубинцями”. Ця торгівля розвинена була особливо інтенсивно з римськими придунайськими про­вінціями, як, наприклад, з Дакією, яка була завойована імператором Траяном року 105-го, з Горішньою та Долішньою Мезією і т. д.

Тож якраз від антів, і ні від кого іншого, залежав настрій шлунків римського війська: приходять валки з зерном — і настрій бадьорий, не приходять — і доводилось тужче стягати очкурі.

Яким же способом привозилось антське збіжжя до римських збіж- жевих складовищ? — Суходолом, битими шляхами, протореними ще скитами-орачами, а також по течіях рік, серед яких Дністер та Дніпро стояли на першому місці; в Карпатах —гірськими проходами. Дністром зерно сплавлялось, мабуть, на римських баржах; недаром, у верхів’ях цієї ріки знайдено найбільше римських монет та скарбів: тут, очевидно, навантажувалось зерно на судна, тут відбувалася й розплата.

Треба зазначити, що поруч із знахідками римських монет, викрито також тут дуже багато речей римської провінціяльної індустрії. У антів та склавінів був, мабуть, великий попит на неї.

Продаж римлянам антських натуралій відбувався не тільки вимін- ним способом, як те бувало в старі часи підчас товарообміну, скажім, Ольбії із скитами-орачами, а й за готівку, дзвінкою монетою римлян. Анти прекрасно знали вартість грошей і, у себе дома, римські срібні ди- нарії пускали в обіг, як платіжний і купівельний знак. Римська „ва­люта” була остільки популярною в антських краях, що вживалася там й після занепаду Риму.

Особливо багато цих монет подибується вздовж правого берега Дні­пра, приблизно, від Псла і вгору, до злиття з Дніпром Десни (Київ), і не- менше— у верхів’ях Дністра, саме у львівській, станіславівській (Івано- Франківській) та тернопільській областях. До лісової зони це поши­рення римської монети не доходило, в лісостеповім Лівобережжі;

було набагато біднішим.

Найбільша кількість цих монет відноситься до половини 1-го й до II- го ст. п. P. X., а саме, до часів царювання Траяна (98 - 117 p.p.), Ahto- ніна Пія (138-161 р.р.) та Марка Аврелія (161-180 p.p.), отже, до того пе­ріоду, коли у нас „зарубинці” передавали своє насліддя черняхівцям- антам. Після правління,Септімія Севера (193-211 р.р.), римських грошей подибується набагато менше і приплив їх сливе зовсім припиняється у Ѵ-му ст.. Зв’язане було, мабуть, це припинення торгівлі з огляду на гунську навалу. Незайво також пам’ятати, що, з технічних причин, римські гроші потрапляли до антських кишень дещо пізніше від часу їх виготовлення в карбівнях і, після ІІ-го ст., наплив їх швидко змен­шується. Причина того: — нові неспокої в степах, ґоти, а згодом — гуни; також, нові ускладнення, як в самій Римській Імперії, так і на її кордонах.

Довкола римського трону, в цей час, відбувалася справжня гра „в дов­гу лозу”, імператори зміняються один за другим, трон захоплювали різ­ні авантюристи, іноді й не-римляни, які байдуже позирали на грозові хмари, що звідусіль насувалися на Рим. Дбали ці „каліфи на час” не про честь і велич древнього Риму, а про те, щоб з його скарбниці на­грабувати яко мога більше клейнодів.

І Рим швидким кроком прямував до своєї могили. Як зацькований лев, він щирився на всі боки своїми старими розхитаними зубами. Зві­дусіль його шарпали вороги, шматували його тіло і тепер не ґлядія- тори в цирку, а цезарські леґіони, гинучи під ударами варварських сокир, гукали: “Ave, caesar, morituri te salutant!”

Безперервні, виснажливі війни, як Партська, що тривала чотири ро­ки (161-165), як т. зв. війна Маркоманська, що тривала тринадцять літ, як рух буколів у Єгипті року 172-го, небезпечне для цілости імперії повстання Авідія Касія у Сирії, як ряд повстань в Еспанії у вісімдеся­тих роках, у Ґаллії та в інших провінціях, як війна з ново-перською державою Canopa, підчас якої, потрапив до його полону імператор Ва­леріан (253-260 р.р.), нарешті, т. зв. „ґотські” або „скитські” війни в Подунайщині, в яких слов’яни може й вели перед (роки 248, 250-251), коли на Балканах Рим втрачав провінцію за провінцією, — порушили, а згодом і припинили регулярність кількасотлітньої торгівлі слов’ян з Римом.

Тепер слов’яни хопилися за меч і рушили на південь до блакитної Еґеї, розпочавши тим вісімсотлітню ворожнечу з Візантією.

Скарби монет цього періоду, знайдені в багатьох місцях Правобе­режжя та Галичини, як, наприклад, скарб села Малої Перещини, скар­би Глодос, Кічкаський скарб біля Кічкаського перевозу на Дніпрі і т. д., не підлягає сумніву, були трофейною здобиччю антів у їх війнах з Ві­зантією й Римом.

Суспільно-політичний лад антів, приблизно, цієї доби, досяг вже ве­ликого прогресу. У них завершувалось маєткове розверствлення — за­родок станів; виділялись економічно забезпечена верства, серед неї — знать і купецтво, ■—■ верства реміснича, на тлі селянської та робітни­чої маси. Почали виростати міста, як наслідок розвитку в даному місці реместв, торгівлі й промисловости.

Селянство, яке й далі сиділо на землі, безпосередньої участи в спо­руді міст не брало, звозило, проте, до них продукти свого натураль­ного господарства, чим прислуговувалось до добробуту міст, фактично їх годувало. Посталі міста починають притягати до себе довколишню людність, поволі об’єднують її довкола себе, бо міста стають осеред­ками купівлі й збуту, куди звозять, зносять і приганяють своє добро і селяни, і скотарі, і звіролови, і представники інших промислових про­фесій, щоб натомість, придбати у місті необхідне для них приладдя міських майстерень, господарське знаряддя, гончарські вироби, зброю, тканини тощо.

З міської верхівки виділяються окремі персонажі, волеві люди, хист­кі, миткі та підприємливі, популярні серед близьокї округи. Вони по­чинають грати провідну ролю в містах, оточують себе дружиною, на вигіднім місці, звичайно підвищенім, споруджають замки-дітинці і звід­ти вирікають свою волю. Такі впливові, спритні й дотепні люди, стають опікунами міст і поволі, все міцніше, затискають в своїх руках віжки влади.

Поруч з такими можновладцями існує й віче, яке подає свій голос підчас миру і яке замовкає підчас воєн, коли вся виконавча влада пе­реходить під берло пана міста.

Тоді ж, міста обводяться ровом, валом та палісадами над ним. Довко­лишній люд має тепер де сховатися за небезпеки. Коли підступає во­рог, позаміський люд накладає на свої візки добро і, женучи худобу, поспішає хоронитися за валами свого осередку. В обороні його беруть участь всі городяни разом з тими, хто знайшов в ньому притулок.

З пробігом часу, функції таких „старших” міста оформлюються, ре- ґляментуються, усталюються та узаконюються силою обставин. Ви­робляється певна система й традиції владного апарату, унормовуються взаємовідносини „старшого” міста з оточенням, обопільні повинності й обов’язки.

На чолі міста й позаміської округи стає князь. Князь прислухається до голосу віча, віче — до голосу князя, але, чим далі, тим все поміт­ніше проявляється у поведінці князя автократизм й безконтрольна сва­вільність, чим далі, тим помітніше, віче втрачає свою силу й оберта­ється в юрбу княжих радників, виконавців його волі. У випадку спри­ятливих обставин, князь одного з визначних міст, починає прилучати до своїх володінь все нові й нові терени доки не стає або племінним князем, або князем федерації племен, об’єднаної довкола його берла. У зв’язку з цим, з такими завойовницькими інтенціями окремих влад­ців, — то там, то там, розгортаються братовбивчі міжплемінні війни, які, щораз, міняють політичну мапу наших теренів.

Так, приблизно, проходила еволюція політичного й суспільного жит­тя нашої батьківщини на шляху творення державности.

Отож, наші пращури, анти, склавіни й дуліби, в добу, про яку йде мова, мали вже не тільки племінних князів, але й князів, які встигли вже згуртувати довкола себе комплекси племен в союзі чи в федерації. Появляються столиці, „стольні гради”. У всякому разі, чужина знала вже в перших по-Христових століттях слов’янських „царів-рексів” і знала імена декотрих з них.

Таким побитом, анти-склавіни-дуліби, вже в ту ранню пору, до­росли до розуміння, досить зрілої, державної організації, до розуміння спільности інтересів й пільг, які їм держава дає.

Прискорили ж консолідацію слов’янських сил несприятливі обста­вини на сході Европи і, в першу чергу, — Готська, гунська та аварська загроза.

Хто були анти— дізнаємось із старовинних візантійських, арабських, а також, Готських (Йордан) джерел, звідки пішло їх ім’я, — обгово­римо й це питання, хоч загадковість цього етноніму досі ще перекон­ливо нерозв’язана.

Аналізуючи досить численні, але суперечливі, відомості старовин­них письменників про антів, склавінів та дулібів, треба пам’ятати, що, поперше — відомості ті писалися не одночасово, звичайно, запізнено, post factum, що, подруге — характеризуючи цих слов’ян, письменники легко могли ототожнювати з ними й не-антські і, взагалі, не-слов’ян- ські, племена різного ступня розвитку, що, потрете — всі ці візантій­ські, арабські і т. д. літописці подавали свідоцтва, які не Грунтувалися на безпосередніх, наочних спостереженнях, а на переказах та розпо­відях інших бувальців, які теж, може, з других, третіх, четвертих уст чули щось про антів, нарешті, почетверте — пишучи про слов’ян, ві­зантійські літописці мали супроти них величезне упередження, оправ­дане тогочасною агресивністю слов’ян, які штурмували з півночі при- дунайські кордони Візантії й повсякчас проривали їх.

Ґото-ґетський історик Йордан (VI ст.), оповідав про антів та слов’ян коли вони хмарою сунули через Дунай на візантійські землі Балкан- ського півострова у першій половині ѴІ-го ст.

Більшість тогочасних авторів, поруч з антами згадує і слов’ян. Анти й слов’яни (Склавіні) одностайно виходили на ратні вчинки, але, ста- валось, що й воювали мж собою. Проте, за свідоцтвом більшости тодіш­ніх авторів, вони мали однакову мову й однакові звичаї.

Отже, це був один народ, але не з’єднаний однією верховною владою, народ, що, перерісши общинний лад, перейшов уже до ладу племін­ного.

Вже у ІѴ-му ст., почали проявлятися наснаги ведучих антсько- дулібських особистостей покласти край племінній розрізненості й об’єд­нати братні племена довкола одного центру, під берлом однієї особи — князя.

Саме той Йордан окреслює границі їх розселення в своїм творі,,De rebus geticus”: „До Дунаю прилягає Дакія, що, як відомо, оточена ви­сокими горами, на лівому узбіччі яких, і від верхів’їв Висли, на не­осяжному просторі, живе великий народ вінідів. Хоч ім’я їх і зміню­ється тепер в залежності від різних племен та місцевостей, але головні їх назви — склавіни й анти. Склавіни живуть від міста Новіетунського (мабуть, над верхів’ями річки Сави в південно-західнім кутку Панно- нії; (Новіетунів існувало кілька.— Пр. ав.) й т. зв. озера Мурсійського (місцеположення його невияснене,— пр. ав.), •—■ до Дністра й на північ до Висли. У них — містами служать болота й ліси. Анти ж, наймо- гутніші серед них, — над лукомор’ям Понту, від Дністра до Дніпра.

Таким побитом, анти — це сукупність слов’янських племен, що си­діли найдалі на схід за часів Йордана чи безпосередньо перед ним, — займали всю правобережну Україну та побережжя її. Це наявно був вже початок антської експансії на схід, в степи Лівобережжя. У цьому ѴІ-му ст., час-від-часу, анти доходили аж до Дону. За свідоцтвом Йор­дана були вони „наймогутнішим” (Iortissimi) серед слов’ян народом чи союзом племен.

Прокопій Кесарійський (пом. р. 565-го), ставить такі межі антської території: „Майотійська затока вливається до Евксінського Понту. Там­тешні жителі, відомі раніше під іменем кіммерійців, нині називаються утурґутами. Далі на північ, простори займають незліченні народи антські”. Свідоцтво Прокопія потверджується й археологічними дослі­дами, а саме, що, в лісо-степовій зоні, анти переходили Дніпро аж до Сіверського Дінця і що з півночі нависали над лівобережними степами „утурґутів”. Надзвичайно важливий також Прокопіїв вираз „незлі­ченні народи антські”, а коли до цього виразу додати Йорданове „най- могутніші”, — то перед нами анти виступають імпозантним своєю си­лою й кількістю, народом сходу Европи. Дуже важливе також свідоц­тво Прокопія, що анти не була назва одного племени, а назва, яка по­кривала собою багато різних племен.

В дальшім, ми подаємо найважливіші відомості візантійських літо­писців про антів та склавінів і подаємо на їх твердження наші Глоси.

Такі важливі, але суперечливі й нелогічні, відомості про антів писав невідомий візантієць, автор „Стратеґікону”, якого прозвано Псевдо- Маврікієм. Антів він виставляє, як примітивів родового побуту, що не мали жодного уявлення про державну організацію та про владу. Звід­ки почерпнув він ці дані, нам невідомо, але вони далекі від правди і, дуже можливо, оповідають не про антів, а про якесь, примітивне справ­ді, плем’я, підпорядковане антам. В дійсності, як нам вже відомо, анти того часу дозріли вже до утворення власних політичних центрів — со­юзів племен, до соціяльного розросту, мали своїх „рексів”-князів, бояр, міщан і смердів-селян. фабрикати їх матеріальної культури, разом з вищесказаним, — спростовують всі міти про їх примітивність, а коли додамо до того свідоцтво Менандра (Мен., 247), що анти могли виста­вити армію в 100.000 вояків, і факт, що вони мали також свою фльоту, то, значить,,,примітиви” анти могли похизуватися й своїми воєначаль­никами та фльотоводами. Крім того, у них було розвинуте рабовлас­ництво, але, на подив, гуманне: вислуживши рабський „стаж”, невіль­ник мав право викупити себе з неволі і йти або додому, або лишитися серед антів, як рівноправний їх співбрат.

„Стратеґікон” Псевдо-Маврікія в дечому суперечить, а в дечому по­годжується з даними інших писаних джерел IV-ro—VII-ro cτ., в яких згадується про склавінів та про антів, як, наприклад, з вищенаведе- ними цитатами з писань Прокопія з Кесарії, з свідоцтвами Аґатія Мирі- нейського, Йордана, Менандра Протіктора, Теофілакта Сімокатти, Іо­анна Ефеського і т. д.

Псевдо-Маврікій і Прокопій Кесарійський згідно оповідають, що в антів та склавінів, життя, у всіх його проявах, однакове: „Племена склавінів та антів — пише Псевдо-Маврікій, — подібні своїм способом життя”. Прокопій Кесарійський йому вторує.

В,,De bello gothico” він переказує, що ті й другі мають однаковий вигляд, однакові звичаї та побут, що розмовляють однаковою, досить варварською, мовою, що мають однакові узаконнення та віру, що лад у них демократичний.

Далі, Псевдо-Маврікій оповідає, що „анти селяться в лісах коло рі­чок, які важко перебристи, коло боліт та озер”, що „вони роблять в своїх житлах багато виходів, внаслідок небезпек, які з ними, — що й природно, — трапляються”, що „необхідні для них речі закопують в тайниках, нічим зайвим одверто не володіють та провадять життя пе- рехоже, не сидять довго на одному місці”. Йордан — йому в унісон: „Замість городів, — у склавінів болота та ліси”.

Тут коментарі непотрібні задля того, щоб зрозуміти, що мова тут іде не про справжніх антів та склавінів лісостепу, а про якихось по­лохливих, затурканих дикунів-звіроловів, можливо, північно-балкан- ських лісів Карпат чи Трансільванії.

Вічно загрожуючі їм небезпеки, виховали з них не сміливців, а бо­язких страхопудів, які, зачувши, що хтось наближається, — назустріч із зброєю не виходять, про оборону не думають, а всю надію склада­ють на втечу:,,fuga salutem peterent”: ворог в одні двері, а ми — в другі, він в треті, — а ми в четверті. Та проте, дальшими своїми розповідями, Псевдо-Маврікій, як побачимо, сам себе спростовує.

„Анти витривалі, легко зносять спеку, холод, дощ, безодіжжя, голод. До приїжджих чужинців, анти й склавіни ставляться гостинно та вияв­ляють ознаки своєї приязні, охороняють їх, а коли чужинцеві завда­ють шкоду, то той, хто приймає його раніше, вважає своїм обов’язком помститися за чужинця. Скромність антських жінок перевершує всяку людську природу, так, що більшість їх вважає смерть свого чоловіка — своєю смертю і добровільно душить себе, не вважаючи вдовство жит­тям”. Супровід чоловіка в інший світ, свідчить не тільки про вірність і любов до нього дружини, але й про непохитну віру в замогильне жит­тя, в те, що й на тому світі вона житиме разом з чоловіком, що вико­нуватиме ті ж обов’язки, які виконувала вона під сонцем.

Поганський похоронний ритуал слов’ян й археологічні досліди, під­тверджують слова Псевдо-Маврікія, як і свідоцтва арабських літо­писців.

Ібн-Даста, наприклад, що писав між р.р. 903-ім—912-им, посвідчує, що дружина померлого добровільно накидала на себе петлю. Ібн Фад- лан, на власні очі бачив, як дружину померлого руса вбила ножем ста­ра жінка „післанець Смерти” і, як убиту спалили потім разом з чоло­віком. Ель-Масуді, що писав між р.р. 920-ми—950-им, так само опові­дає про добровільну смерть жінок у русів та слов’ян; те ж саме чуємо й від Міскавейхі (980 р.) й від невідомого імени перського географа (982 р.) та від європейців: Боніфатія (VIII ст.), Дітмара (XI ст.) й від ін­ших. Далі: „Анти охоче відпускають (на волю) полонених на війні за викуп”. Він же повідомляє, що „антів, у жодний спосіб, неможна схи­лити до рабства або до покори в своїй країні... Тих, які перебувають у них в полоні, вони не держать у рабстві, як інші племена, протягом необмеженого часу, а, обмежуючи (час неволі) визначеним строком, — пропонують їм вибір: або, якщо вони бажають, за певний викуп, по­вернутися до себе додому, або залишитися там (де вони перебувають), на становищі вільних і друзів”.

Відгуки цієї дивовижної людяности і, через багато століть, озвалися в „Руській Правді” Ярослава Мудрого та Ярославичів.

„Не маючи над собою головаря-вождя, пише він далі, — і ворогу­ючи один з одним, анти не визнають бойового шику... Оскільки серед них немає однодумности, вони не згромаджуються докупи, а, якщо і збираються, то ухвалені ними постанови, зараз же порушуються ін­шими, бо вони ворожі один одному і при цьому, ніхто не хоче посту­питися перед другими... Якщо є серед них багато ватажків і немає серед них згоди, — непогано декотрих з них перетягти на свій бік (до візантійців)..., щоб не всі перейнялись до нас ворожістю або не стали під владу одного вождя.”

Цей „індивідуалізм” так в’ївся в нашу натуру, що й досі Каїновим знаком тяжіє над нашим буттям.

Він також зазначає, що в селищах антів накопичено багато пшениці, проса та іншого збіжжя.

Псевдо-Маврікій подає теж важливі інформації візантійському „ге­неральному штабові” — „стратегейонові” стосовно стратегії й тактики антів: „Кожний ант озброєний двома невеличкими ощепами (дротика­ми); декотрі мають також щити, які, однак, важко переносять. Вони вживають теж дерев’яні луки й невеликі стріли, змочені особливою для стріл отрутою... Битися з своїми ворогами анти люблять в місцях, порослих густим лісом, в межигір’ях, на кручах, з вигодою для себе. Влаштовують несподівані напади (засідки), хитрощі і, вдень і вніч, винаходячи багато засобів... Не маючи над собою привідця, ворогу­ючи один з одним, вони не визнають бойового шику, неспроможні би­тись у правильній битві, з’являтися на рівнинах, відкритих місцях (в чистому полі).”

Цей останній уступ, характеризуючи антських воїв, ніяк не свідчить про те, що вони билися безладно, хаотично, а показує лишень, що в антів була вироблена власна бойова тактика, цілком відмінна від кля- сичної тактики візантійців, одідиченої ними від римлян. Це клясичне вишикування їх перед битвою, не раз, як побачимо далі, для візантій­ців кінчалося катастрофою.

І наприкінці, грек Псевдо-Маврікій, а за ним і араб Масуді (X ст.), згідно кажуть, що „якби слов’яни не були так роздрібнені, якби, між окремими племенами їхніми було менше свар, — то тоді жодний у світі народ не міг би чинити їм відпору.”

Послухаймо тепер Прокопія Кесарійського:

„Анти й склавіни, — пише він, — мешкають в жалюгідних хижах, на великій відстані одні від одних і всі вони часто міняють місце про­живання... В старі часи, обидва ці племена називалися „спорами” (себто, розпорошеними), бо вони жили, займаючи країну розпорошено, окремими селищами... Спосіб життя у них, як у масаґетів, грубий, без всякого комфорту; вони завжди покриті брудом...”. Виступаючи на боїще, „декотрі з них не мають на собі ні сорочки, ні плаща, а одні лишень ногавиці”... Але, „по суті своїй, склавіни і анти не погані і зовсім не злі люди”.

Цікаві свідчення Прокопія про соціяльно-політичний лад у антів та склавінів: „Ці племена склавінів й антів не керуються однією люди­ною, але здавна живуть у народоправстві і тому у них щастя й не­щастя вважається справою загальною... Стаючи до бою, більшість з них іде на ворога з щитом та ощепом в руках; броні вони ніколи не одягають”.

Згадуючи про триста антів, які брали участь в рядах візантійського війська підчас війни в Італії, він оповідає: „Ці варвари (себто, анти — пр. ав.), краще за всіх інших, уміли битись в гірських та трудних міс­цях”. За його словами, анти, які служили у війську цезаря Валеріяна (253 - 260 р.р.), звикли ховатися, навіть, за маленькими камінцями або за першим зустрічним кущем і звідти „ловити ворога”.

Задля реабілітації антів й спростування „антського примітивізму” в способах ведення бою, — дуже важливе оповідання того ж Прокопія

про тактику антів підчас штурму укріплень міста Tonepa: „Велика ча­стина антів сховалась перед укріпленнями в непрохідних місцях, а не­величка частина, опинившись перед брамою... непокоїла римлян, які були на мурах. Римська залога, думаючи, що ворога не більше, ніж вона бачить, вийшла супроти них з міста (зробила вилазку, — пр. ав.); ті (анти, — пр. ав.) почали відступати і, удаючи, що налякані (римля­нами,— пр. ав.), — побігли (ніби втікаючи). Коли, захопившись пере­слідуванням, римляни далеко відійшли від міста, — піднялись ті, що були в засідці, а ті, що тікали, вдаючи з себе переляканих, повернулись чолом до римлян і, таким чином, анти поставили їх (римлян, пр. ав.) проміж двох огнів, і (їх, — пр. ав.) перебили. Мешканці міста, залишив­шись в цілковитім безладді, спробували відбити приступ, але, що­правда, (боронилися, — пр. ав.) недовго. Анти, пустивши в них хмару стріл, примусили їх покинути мури і, приставивши драбини, силоміць здобули місто.”

Теофілакт Сімокатта згадує про сутичку візантійського загону, під керівництвом якогось Александра, з розвідним відділом слов’ян: „Вар­вари, побачивши бойовий шик ромеїв, кинулись в найближчі болота та дикі ліси”. Ромеї спробували їх там захопити, „але коли зайшли в трясовину, — зазнали непереборного лиха” і трохи не згинули там. Оточивши цю місцевість, ромеї спробували піддати слов’янам огню (ви­курити їх з дрягви, — пр. ав.), але і „ця спроба нападу не дарувала Александрові жодної слави”. Де ж та антська безпорадність у воєнних справах? Де ж їх безсистемність у провадженні бою? Вони вміли не тільки боронитися, але й наступати, вживати всіляких воєнних хитро­щів, які вкрай спантеличували римлян, синів Марса, й візантійців, братчиків Архистратига Михаїла. '

А тим часом, Іоанн Ефеський, оповідає про те, що „проклятий народ слов’ян”, на протязі чотирьох літ, „спалив, пограбував і підкорив кра­їну” (певну частину візантійських земель, —пр. ав.), і про те, що сло­в’яни „стали заможніми, мають золото й срібло, табуни коней та силу зброї”.

Задокументувавши згубність зброї „проклятих слов’ян”, Іоанн тут же собі суперечить: „люди (вони, — пр. ав.) прості, не наважуються з’явля­тися з лісів та степів; (вони,— пр. ав.) не знають, що таке зброя, крім двох або трьох ощепів”. Далися таки в знаки Іоаннові „полохливі ди­куни і кляне він їх за їхні перемоги!

Подаючи такі суперечливі відомості про антів та склавінів, Прокопій, Йордан та інші, навпір твердженню Псевдо-Маврікія, що анти не зна­ли, буцімто, політичної організації, посвідчують, що були у них і дер­жавні утворення, і свої „царі” — „рекси” і своя знать.

Так, наприклад, переказуючи драматичний, вже нам відомий, момент боротьби антів з Готами, Йордан пише, що, після повторного нападу Готів, антський князь Бож, був розп’ятий з наказу Готського вождя Вінітара „разом із своїми синами та сімдесяти) найвизначнішими вель­можами, задля остраху-перестороги, щоб трупи повішених, як жахли­вий приклад, подвоювали жах переможених”.

Занотована Йорданом подія, можливо, збігається й синхронізується із свідоцтвом Псевдо-Маврікія „про багатьох ватажків”, які, перед Гот­ською загрозою, об’єднались довкола одного вождя. Сталося це десь у другій половині ІѴ-го ст.

Менандр (Мен. 247), згадує „антських можновладців”, зокрема, вель­можу й дипломата Мезамира (або Межамира), Ідарізового сина, брата Колаґастового (чи Келаґастового).

Теофілакт Сімокатта (Th. Simokatta, VI, 9,1) саме так згадує царя My- сокія.

Розвідник, походженням ґепід, переметнувшись до візантійців, опо­вів їм, що полонені потрапляють в підданство до Мусокія, „якого вар­вари, своєю мовою, взивають рексом”. Мусокій був князем одного чи кількох антських племен.')

Далі оповідається про похід крем’янецького князя на Царгород.

Поряд з Мусокієм, Сімокатта згадує й владця Ардаґаста (чи Ардо- ґаста). Менандр (Мен., 248), знає склавінського „царя” Давріта (Добри­та?) і т. д.

Цих кілька свідоцтв, які писалися в період розквіту антської експан­сії чи, безпосередньо, після занику її, цілком вистачає, щоб вивести підсумок і становити такі констатації:

Поперше: Венеди, склавіни й анти були синами одного великого народу (порівн. Йорданові слова в його творі „Про справи ґетські”: „походячи від одного кореня, вони мають тепер три імені: — венеди, анти й скла­віни”. Слова золоті, оправдані всім дальшим ходом історії та здобут­ками археології).

Подруге: побут, віра, мова, звичаї й зовнішній вигляд, були у них однакові.

Потрете: вони дозріли вже до творення прототипу держав, з яких нам

^,) М. Ю. Брайчевський, („Археологія”, т. VII, стор. 32), трактує ім’я „Мусокій”, як знівечене „Масокій”, ім’я, яке носили Крем’янецькі князі. Порівн. і уривок коляди дружинно-князівської доби (проф. С. Килимник, „Український рік у народніх зви­чаях” т. І, стор. 91):

... Ой у Крем’янці та й на ярмарці Славний коником грає...

Море-Дунаю, Дунаю-море, Княже наш зоре, Дунаю!

. Коником грає, військо збирає.

Як зібрав військо аж землі тяжко

Море-Дунаю, Дунаю-море, Княже наш зоре, Дунаю... відома держава князя Божа (Буса), яка, у ІѴ-му cτ., давно переживши общинний лад, уявляла собою союз чи федерацію племен, згуртованих довкола свого осередку й князя.

Почетверте: — слов’янські племена мали й інші політичні об’єднання, можливо, раніші держави Божа.

Поп’яте: Антські чи, точніше, слов’янські центри, які, безумовно, фор­мувалися й існували, бодай, у IV—ѴІ-му cτ., проявляли зусилля роз­горнути свої межі, включити до них незалежні від них племена.

Пошосте: надзвичайно могутня антська експансія одночасово пряму­вала, як в наші степи, так і на Балкани.

Посеме: Венеди, склавіни й анти займали величезну територію від центральної Европи й до берегів Озівського моря.

Повосъме: чужинцям вже тоді била у вічі сварливість та розлад серед слов’ян.

Подев’яте: Анти й склавіни не боялись піднімати зброю на римлян та візантійців і переможно воювали з ними.

Подесяте: Анти стояли на високому ступні культурного й соціяльного розвитку.

Поодинадцяте: не дивлячись на скупість та суперечливість даних щодо антів, — ніхто, як вони виступають на історичній путі мулярами, що поклали перші камені фундаменту нашого державного буття.

Подванадцяте: Що тим самим, вони були основоположниками величі Києва...

У вічі б’є, слухом відчувається, неслов’янськість терміну,,ант”. Нема ніякого сумніву, що самі „анти” ніколи себе антами не називали, що ця назва накинута була їм чужинцями, ким саме, — сказати немож­ливо. Самі себе вони називали слов’янами, словенами, росами, русами, руссю, русинами, русичами.

Старовинні писані джерела, згадуючи раз-по-раз антів та склавінів і підкреслюючи їх однонаціональність, стало ставлять їх окремішно. На наш погляд, це відокремлення склавінів від антів відповідає справж­ньому станові речей того часу: склавіни це західня половина східніх слов’ян, що виступала також під назвою дулібів, східня ж частина — анти — це русь, русини.

Топоніміка свідчить про широке розповсюдження етнічних термінів на заході „дуліб” (чеське Doudleb) на заході й „рус”, „рос” — на сході.

Незайво при цьому зазначити, що слов’янські мови і, зокрема, мова українська, не люблять починати слова фтонґом „а”. Загляньте до словників слов’янських мов і ви переконаєтесь, що, майже дев’ятьде- сять відсотків слів на „а” являються словами чужими, запозиченими з неслов’янських мов.

Проф. М. Грушевський припускав, що антами називали слов’яни су­сідні неслов’янські народи. Візантійці — безумовно! Але чому саме? Як можна перекласти цей етнонім, з якої мови?

Проф. А. Поґодін знайшов „ант”, як ім’я власне, в грецькій тран­скрипції на руїнах Пантікапайону, датоване царюванням боспорського владики Тейрана (III ст. п. P. X.). В латинській транскрипції, саме той вчений, розшукав це ім’я в Угорщині, в кількох написах (див. проф. Я. Пастернак).

У кабардинській і в балкарській мовах, термін „ант” означає „велет”, „велетень”, „герой”, „багатир”. Це напрохується на порівняння з твер­дженням Прокопія Кесарійського, що анти й склавіни були людьми „дуже великими на зріст” і визначалися могутньою силою (III, 14), а також, з свідоцтвом сирійця Псевдо-Захарії (середина VI-ro cτ.), про те, що на захід від Дону, за його часів, жив народ „рос” чи „рус”, люди такі великі на зріст і такі важкі, що коні не могли їх носити. Це, розу­міється, „клясична” гіпербола, а, поруч з тим, звичайне явище, коли назва народу перекладається на чужі мови із збереженням основної семантики (порівн. мелянхляйни — череміси, скити аротери — скити- оратаї, чорні клобуки — каракалпаки і т. д.).

Цікавий здогад виставляє проф. В. М. Щербаківський. Погоджую­чись з словінським етнологом Н. Жупанічем, він висловлює думку, що анти прийшли до нас з Покубанщини. Антами, за його твердженням, називали себе в стародавні часи черкеси-адіґе (керкети часів Боспор- ської держави).

Займаючи пониззя Кубані та Поозів’я аж до Дону, частина антів- черкесів, перейшла буцімто, згодом в лівобережні степи, підбила там­тешніх кочівників, просунулась до Дніпра, а може й до Дністра, й по- слов’янщилася там. Ця черкеськість антів відбилася, на думку проф. В. М. Щербаківського, на тому, що московіти XVII—XVIII ст., називали нас, українців неінакше, як „черкасами”; (згадаймо хоч би крилате ре­чення московських бояр, звернене до їх владики, царя Олексія Михай­ловича, який був не від того, щоб загарбати Україну: „а черкасы бѣлой руки твоего пресвѣтлаго царскаго величества не стерпятъ!”.

Автор цієї праці, за браком необхідного матеріалу, не має можли­восте проаналізувати цю цікаву теорію. Зазначимо тільки, що ніде, на всьому просторі України, Криму та Кубані, — топоніміка не знає тер­міну „ант”, але „рос”, „рус” — всюди.

Не маємо ми також археологічних вказівок про масовий рух антів з Передкавказзя в наші степи, не маємо і в нашій мові ознак впливу мови адіґе. Що ж до „черкасів”, як нас називали московіти, то навряд чи в їхній пам’яті могли зберегтися спогади про „черкесів-антів” в У- країні, коли вони не збереглися ні в пам’яті народу нашого, ні в па­м’яті черкесів-адіґе, ні в свідоцтвах візантійців та арабів.

Наша думка, — ми дозволимо собі ще раз її висловити, — схиля­ється до того припущення, що „ант” — це звукозміна терміну „венед”, „венет”, „венд”, „вінід”, „вінд”. Інше питання й питання надзвичайно важливе, хто, вже за п’ять століть до P. X. прозвав наших пращурів „енетами”, а, згодом, „венедами”? Те, що німці й сьогодні називають лужичан „вендами”, а фіни, всіх слов’ян — „венаа”, — показує на широчезне розпросторення вдавнині, цього етноніму, який покривав собою всіх слов’ян. Та проте, самі слов’яни ніколи не називали себе ні „венедами”, ні, пізніше, — „антами”.

Абсолютно виключено, щоб анти належали до якоїсь леґендарної породи велетів, до якихось гігантів. Аджеж, кремезним, присадкуватим середземноморцям здавна були відомі високорослі германці, ґалли та слов’яни. Статура анта не могла здивувати грека, натомість, його хо­робрість, багатирство, завзяття в битві й витривалість, — вражали. Ант справді був, мабуть, висловлюючись вульгарно, „паливодою”, „од- чайдухом”, „шибайголовою”. ₍

Згадаймо також, що самих слов’ян — „велетів” здивували велетні авари, яких наші пращури називали „обрами”, себто, людьми могут­ньої й височезної постави (порівн. чеське „оЬг” — гігант, велет, „оЬгупе”

— гігантка, „obrovsky” — велетенський, гігантичний.

Задля правдивого уявлення фізичного вигляду антів та їх одягу, надзвичайно цінними являються виливані вироби їх образотворчого мистецтва, знайдені археологами на нашій землі: обличчя теперішніх наших селян, волосся — стрижене „кружком”, одяг — вишита сорочка з довгими рукавами, продовж грудей на ній — широка вишивка аж до пояса; така ж вишивка й на рукавах; широкі штани на очкурі, за­вдовжки до кісточок...

Анти й склавіни, від непам’яти заселяли розлогу лісостепову країну від Сіверського Дінця на сході й до границь Чехії, себто: лісостепове Правобережжя й Лівобережжя, Поросся, пізнішу область уличів та тіверців, Волинь, Галичину та Покуття; на півдні, займали правобереж­ні степи, лукомор’я Дністер — Дніпро й береги цих рік.

Цей, найдалі висунутий на схід могутній аванґард слов’янства, вже тоді значно відрізнявся від інших слов’янських племен, які жили далі на захід, на північний захід та на північ, в сусідстві з литовськими, германськими, кельтськими, фінськими й „тракійськими” племенами, що підлягали всестороннім впливам чужого оточення саме так, як ми

— мінливому нашому оточенню. Безпосередні зв’язки наших предків з римськими провінціями Балкан, лишили незгладиму пам’ять про себе.

Літописне подністрянське плем’я слов’ян — тіверців нагадує нам про римського імператора Клавдія Нерона Тіберія (14 - 37 p.), а „траянів вал” та згадки про Траяна (98 - 117 р.) в „Слові” — про імператора Мар­ка Ульпія Траяна, переможця над даками.

Вперше ми чуємо про антів у 1-му ст. п. P. X., востаннє — у VII ст. у Теафілакта Сімокатти, після чого вони зникають з сторінок історії, але лишень для того, щоб згодом знов повернутися до них під справжнім і древнім своїм іменем руси, русинів.

У ІХ-му ст., щоправда, згадав про них несподівано візантійський історик Теодосій, але, мабуть, то була лиш ремінісценсія.

Візантійські літописці вперто відрізняли антів від склавінів з причин вищеобоговорених нами: це був один народ, але різного культурного рівня й, подекуди, різних політичних напрямків; анти стояли вище, склавіни дещо нижче.

В процесі творення своєї державности, анти вступали в збройні кон­флікти з декотрими довколишніми слов’янськими племенами; ці війни їх не були простими наїзницькими рейдами, що переслідували здо- бичницькі пляни, а розгорталися під впливом конструктивних замірів антських вождів.

Із всіх слов’янських племен, анти, в ту вже пору, стояли на най­вищому щаблі культурного, господарського, соціяльного та політичного розвитку; одна з найдужчих їх галузей — дуліби, встигли вже в ІѴ-му ст., як ми знаємо, утворити політичне об’єднання племен з єдиним кня­зем на чолі.

Тоді вже анти поділялись на окремі соціяльні стани, організували свою промисловість, нав’язали широкі торговельні стосунки з балкан- ськими областями й з самою Візантією.

Зовнішня політика антів спрямовувалась до розгортання границь, до підпорядкування окремих слов’янських племен антському центрові й до затвердження на побережжі Чорного моря, з метою обсадити ворота великих торговельних шляхів, що вели до того моря. Війни антів з братніми племенами (згадаймо свідоцтво Прокопія про те, як ант купив у склавінів полоняника Хільбудія), й були саме наслідком їх велико­державних потуг та широкозакроєних творчих плянів.

Декотрі сусіди беззастережно визнавали антську надвладу, декотрі пручалися, обороняючи свою свободу, але анти невстанно могутніли.

Ця цілеспрямованість антської внутрішньої й зовнішньої політики має велику аналогію з політикою київських князів в ранній період Київської держави. Політика ця була продовженням політики ант­ської, яка привела до постання Куяви, осново положниці Київської Руси.

Збройні експедиції Кия, Олега Віщого, Ігоря, Ольги, Святослава Хо­роброго та інших київських монархів, скеровувались на розширення території київської держави, шляхом прилучення до неї ближчих і віддаленіших слов’янських і не-слов’янських племен, на підпорядку­вання їх господарських ресурсів Києву, на опанування всіми торго­вельними шляхами і, в першу чергу, найважливішим з них — путтю „изъ варягъ въ грекы”. Так само, тяжіння слов’ян до Дунаю та до його гирл, продовжувалось збройними акціями перших київських кня­зів: — Києм та Святославом Хоробрим.

Б. А. Рибаков, у своїй праці „Анти, слов’яни й Візантія у ІѴ-му— ѴІІ-му ст.”, на підставі археологічних дослідів, приходить до висновку, що, від історії антів і до історії Київської Руси, тягнеться безперервна стежка розвитку; це одна й та сама етнічна маса з однією мовою, з од­ним пантеоном, очоленим громовержцем Перуном, з однаковими побу­товими традиціями.

Він вважає, що центр антської землі був у середній Подніпровщині, в Пороссі, де знайдено було найбільше антських пам’яток ѴІ-го—VIII- го ст. Він схильний тут саме шукати й народу „рос” чи „рус”, згада­ного Псевдо-Захаріею у ѴІ-му cτ., й звертає при тім увагу також на те, що напрям завойовницьких походів антів ѴІ-го ст. й Руси Х-го ст. — був однаковий; додамо від себе:— історично-традиційний, — „до си­нього Дунаю”. Немає перерви і в археологічнім матеріалі. Внутрішній процес еволюції антів прямував до утворення Куявської держави, з якої постала Київська Русь.

Отже, в період свого найбільшого розвитку, саме, у ѴІ-му ст., антська держава-союз племен, простиралася, нібито, від східнього узбіччя Кар­пат аж до Дону. Вона виходила на північне побережжя Чорного й Озівського морів, а напівніч заходила так далеко, що, ні Йордан, ні Прокопій, ні інші літописці, певних границь її там не могли позначити.

Антська держава — союз племен, коли й справді існувала, як орга­нічне ціле, мала охоплювати в цей період значну частину теренів піз­нішої держави Київської. Таке блискавичне розпросторення антів на схід, про яке історія мовчить, встановлення границь їх володінь аж над Доном, — не в’яжеться з логікою і здається неправдоподібним.

Коли в ѴІ-му ст. антський центр був десь у північно-західній частині правобережного лісостепу (Йордан), то, в ѴІ-му ст., двісті літ по тому, Прокопій та Йордан оповідають, що анти коло Дону були, але не за­значають при тім внаслідок чого і яким чином вони туди дісталися. Знечев’я, така подія статися не могла.

Якраз перед тим, все V-τe ст., про антів ніде не згадується, ніби їх і не було, а, тим часом, саме Ѵ-те ст. було підготовчою добою завойов­ницького рушення антів у наші степи та на Балкани.

Від П-го до ІѴ-го ст. у нас господарювали ґото-ґети, від ІѴ-го до Ѵ-го ст. — гуни; у Ѵ-му ст. відбувались дальші міграції на захід через наші степи. Коли ж встигли анти так далеко пробитися степами на схід й поставити свої пограничні стовпи аж над Доном? Яким чином могли во­ни здолати й розпорошити орди, що рухалися їм назустріч? Аджеж, таке грандіозне завоювання безмежних степових просторів у ту далеку добу пов’язане було з величезними труднощами і могло здійснюватись

Золоте намисто з підвіскою-метеликом (Херсонес)

лише масовою міграцією дуже численного народу. На таку акцію, за сприятливих обставин, анти потребували б, щонайменше, століття тай знали б про такі преважні події візантійські та арабські письменники. Вони, одначе, мовчать!

Ми не беремось розв’язувати це, надзвичайно важливе, питання, до­зволимо собі лишень висловити одне припущення. На наш погляд, анти ніколи не затримувались стало в лівобережних степах і не мали там певно означених меж своєї гегемонії. Час-від-часу, вони могли туди за­ходити, в інтервалах між інвазіями перехожих стовпищ, мати там, на­віть, свої опорні пункти, але лиш короткий час. На протязі такого „за­тишку”, анти й з’являлися над Озівським морем і тоді могли „черпнути шоломами водиці з Дону”; про ці саме рейди їх і пишуть літописці.

Натомість, нема сумніву, що в період від Ѵ-го до V∏-ro ст., анти, може й з перервами, володіли північночорноморським берегом Право­бережжя, де пізніше бачимо уличів та тіверців. Вже тоді, мабуть, во­лоділи вони й Таманню, де знагла, як фенікс з попелу, в році 998-ім, об’являється слов’янська твердиня Тмуторокань.

Цієї саме доби, ѴІ-го—VII-ro ст., анти й склавіни провадять свій на­ступ на Балкани, б’ються з візантійцями і їх перемагають; майже рів­ночасно, помічаються й жваві культурні та торговельні стосунки антів з Візантією та з арабським сходом. Перещепинський скарб на Полтав­щині й інші скарби Правобережжя, датовані цим часом, — пам’ятки не тільки антських трофеїв, здобутих на війні, але й їх мирних торговель­них зносин з Візантією та із сходом (золоті й срібні оздоби, головним чином, іранського походження, багато арабських дірґемів ѴП-го—-VIII- го cτ.). В цьому товарообміні брали участь і Крим, і озівський закуток Чорного моря, і Кавказ, і Закавказзя.

У ѴІ-му ст., як оповідає Прокопій, анти були союзниками Візантії й чимало їх служило у візантійському війську. Ця „союзність” однієї ча­стини антів, мабуть, тих, що осідали на візантійських землях та спро­квола „візантійщились”, ані трохи не заважала другій, „вільній” їх частині Візантію шарпати. Войовничість, відважність і витривалість антських воїв вельми цінилася візантійцями, саме так, як раніше рим­лянами боєздатність „тракійців”. За всіма даними, анти мали дуже добре вишколену кінноту; існував у них і окремий військовий стан во- йовників-професіоналів, про що свідчать, крім муштрованих їх дру­жин, антські могильники, на яких було поховано тільки самих бійців, (як, наприклад, у могилах в Рудках, у Гриневі коло Кам’янця Поділь­ського, біля Вінниці і т. д.).

Нам відомо, навіть, що ант Доброґаст командував понтійською фльо- тою Візантії (середина ѴІ-го ст.), в ранзі військового трібуна, а це свід­чить про неабиякі мореплавські таланти антів та про їх давнє знайом­ство з морем, призвичаєння до нього.

Анти ще більш удосконалили орну систему та орне знаряддя, коваль­ство й ливарське майстерство. В кузнях і в ливарнях вироблялися зброя, залізні наральники-чересла, серпи, мечі, остя стріл та списові клюги, сокири, рискалі, шоломи, кольчуги, цвяхи, всілякі хатні мета­леві речі, як защіпки, завіси, гаки, швайки-проколки, спряжки, вуди­ла, молоти й молотки, металеві скріпи упряжі і. т. д.

Тут, на антських землях, руда оберталася в залізо, тут росла, поши­рювалась та урізноманітнювалась металева індустрія. Поруч з нею, кращала й багатшала обробка дерева. Ця галузь ремісництва-проми- словости лісостепових областей мала величезне значення для побуто­вої еволюції антів, для удосконалювання їх матеріяльної культури й будівництва. Деревообробництво першорядну ролю відогравало в спо­руді жител, мостів, укріплень, возів, саней, огорож, човнів, речей хат­нього вжитку (бочок, цебер, лопат, бодень, перерізів, ціпів, корит, дер­жаків, ратищ і т. д.

Звіроловство й скотарство, ще більше розгалужувало антську про­мисловість: широкого розмаху й вдосконалення досягло кушнірство та чинбарство, білування й вичинювання шкір та обробка хутер; анти продавали, навіть, наскубане пір’я. Вони вміли прегарно оздоблювати речі емаллю (поливою, склицею), як, наприклад, фібули-прищіпки, дзеркальця, спряжки, різні прикраси тощо.

„Повѣсть временныхъ лѣтъ” і свідоцтва араба Масуді (XI ст.) дають нам право здогадуватись, що у ІѴ-му—ѴІ-му ст. існував могутній союз слов’янських племен, в якому провід вели анти-дуліби та їхні князі, можливо, потомки Божа. Отож, так здається, що антський союз пле­мен, погромлений в середині ІѴ-го ст. Вінітаром, був згодом реставро­ваний і проіснував десь аж до ѴІ-го ст.

„Цей воєнний союз, — пише В. О. Ключевський, — був початком на­шої історії (в його розумінню, загально-російської,— пр. ав.), яка по­чалася у ѴІ-му ст. (А де ж Бож? — пр. ав.) в південно-західньому кут­ку нашої рівнини, на північно-східніх схилах Карпат”. Цей союз роз­пався під ударами аварів, які, року 568-го, утворили в середущій По- дунайщині свій каганат. Після розпаду союзу, — за прадавніми сві­доцтвами, — постали інші політичні утворення східніх слов’ян до-київ- ського періоду, а саме: Куявія, Славія та Артанія (Арсанія, Танія).

Ми не можемо погодитись з проф. В. О. Ключевським, що саме в ѴІ- му ст., не раніше, проявилися перші успішні спроби східніх слов’ян творити свою державність. На наш погляд, початок державного буття східніх слов’ян треба відсунути, бодай, до ІѴ-го ст., коли, приблизно, року 375-го, Готський привідця Вінітар, „бажаючи показати свою від­вагу”, погромив центр антського союзу племен князя Божа.

Так чи інакше, існування в ІѴ-му ст. держави князя Божа — оче­видне, а тим самим, початок тієї первісної держави ми мусимо, логічно, датувати, щонайпізніше, ПІ-ім ст. п. P. X.

Як би там не було, але, у ѴІ-му ст. на західньо-українських землях і далі існував союз східньо-слов’янських племен, об’єднаний і очолений антами-дулібами, яких Масуді називає волинянами („валінана”, інші варіянти: „вельмана”, „валяна”, „валінбаба”).

Цей політичний організм мав, щонайменше, трисотлітню традицію своїх потуг, скерованих на створення слов’янської держави, й вийшов з племінної федерації, очоленої колись князем Божем. Масуді називає і їхнього князя Маджака.

Міжплемінний союз, ведений антами-дулібами, може, з центром у місті Велиню (Волинь, над рікою Гучвою), був надто розсяглий, на що вказує топоніміка. До цієї федерації були залучені різні слов’янські племена, які крилися іменем пануючого племені дулібів (чеське: — доудлеби).

Словоназви знаходять дулібів у Хорутанії, в частині Паннонії, в Че­хії, на схід від ріки Влтави, у всьому Прикарпаттю, в поріччі Прип’яті та Дністра, в Галичині й на Волині.

Немає сумніву, що ці анти-дуліби приймали участь в інвазіях сло­в’ян, ґотів, а згодом, аварів на балканські терени Візантії.

Трагічно-фінальний момент в історії антсько-дулібського союзу пле­мен настав у другій половині VI-ro cτ., після того, як, року 568-го, в Паннонії утворився аварський каганат.

Авари появилися в Подунайщині коло року 555-го і спочатку слу­жили Візантії. За їхньою допомогою, кесар Юстиніян 1-ий (483 - 565 р.р.), завоював болгарів та слов’ян на долішньому Дунаї.

Але, заснувавши незабаром свій каганат в Паннонії, авари спинили великий заколот в Подунайщині. Враз була порушена відносна рівно­вага, яка, недовгий час, там панувала. Могутня аварська орда, зразу ж стала великою небезпекою для всього Балканського півострова.

Свої завойовницько-грабіжницькі акції авари повели в двох напрям­ках: в південному проти Візантії і в північному, супроти слов’ян-антів. Прихід аварів дезорганізував і розчахнув слов’ян. Зразу ж припини­лися їх масові напади на балканські терени Візантії; натомість, частина слов’ян включається тепер в аварські походи на візантійські землі. Року 588-го, разом з аварами, вони заполонили Грецію, року 625-го, — разом з ними облягали Царгород і т. д. Друга ж частина антів-дулібів, ядро їх, завзято б’ється з аварами, боронячи свою свободу.

З особливим завзяттям бився з аварами склавінський князь Даврит (Добрит?), якого авари так і не перемогли.

Від другої половини ѴІ-го ст. і до середини ѴП-го, провадиться жор­стоке змагання антів-дулібів та склавінів з аварськими наїздами. Удар аварів якраз був спрямований на них. Боротьба проходила з перемін­ним успіхом, але була вона такого маштабу, що аварсько-слов’янські війни притягали до себе увагу й віддалених країн. Про них пишуть Менандр (Мен. 248), Теофілакт Сімокатта, Фредеґар й інші літописці. Добре про них пам’ятає і автор „Повѣсти временныхъ лѣтъ”, зазна­чаючи, що авари „примучували” дулібів.

А. Бєльовскій, Вестберґ, А. Пресняков, Р. Якімовіч та проф. Я. Пас­тернак („Арх. Укр., стор. 535), вважають, що авари воювали й,,при­мучували” не наших, а чеських дулібів. Але, на нашу думку, те, що руські літописці цю боротьбу вважали справою вітчизняною й доклад­но, близько беручи її до серця, оповідали про неї, — свідчить проти­лежне, а саме, що авари, які згодом всі до одного „погибоша”, билися не тільки із західньою галуззю дулібів, але, головно, з нашими дулі- бами-антами.

Довготриваюча боротьба з аварами сильно виснажила антів-дулібів і хоч, в решті-решт, авари зійшли з сторінок історії, а слов’яни оста­лись, проте, союз племен, очолений антами-дулібами, мабуть, розпався й перемістився на більш безпечний в ту пору лісостеповий схід, де знов почав організовуватись впритул до лісової зони, на ґрунті, обжитому зарубинцями й черняхівцями.

Підчас перипетій цієї боротьби, анти-дуліби, а може й склавіни, про­бували вжити дипломатичних заходів, про які пише Менандр (Мен. 247).

До аварського стану було вислано визначного дулібського мужа Me- замира (чи Межамира), щоб він викупив з полону бранців. Цей Миза- мир, за характеристикою Менандра, був людиною „красномовною і від­важною в словах” і поводився серед аварів незалежно та гордовито, за що й був ними вбитий.

Авари, які розташувалися на місці гунів, були, здається, справді по­долані антами-дулібами, може, в спілці з склавінами. Частина їх по­далася на захід і була винищена Карлом Великим та Піпіном Корот­ким

У літопису збереглися відомості про цей „реванш”; обри-авари були, ніби-то, перебиті до ноги:

,,... и есть притча на Руси до сего дни: — погибоша аки обри...”

Однак, друге свідоцтво літопису натякає, ніби, на те, що обрів вини­щила моровиця:

,,... Въ си же времена (за часів візантійського кесаря Іраклія 610 - 641 р.р. — пр. ав.) быша и обри, иже ходиши на Іраклія, царя греческаго, и къ Царюграду и мало его не яша. Си же обри воеваху на словенѣхъ и примучиша дулѣбы сущая словены...” и Богъ потреби я и помроша вси и не остася ни единъ обринъ...” (Лавр, літ., стор. 124).

Про самих дулібів востаннє згадується в літопису під роком 907-им.

Ото ж, аварське лихоліття ѴІ-го—V∏-ro cτ., принесло з собою ве­ликі зміни на теренах західньо-українських, де існував антсько-дуліб- ський союз племен. Лихоліття це припинило там консолідацію слов’ян­ських сил довкола одного осередку, спричинило занепад і розпад його.

І саме в цей час, під впливом бурхливих подій, відбувалось перемі­щення тамтешніх племен; частина білих хорватів покинула верхів’я Дністра, Посяння та Закарпаття і подалася на південний захід в су­часну Хорватію; частина дулібів — відійшла на захід, на терени су­часної Моравії та Чехії, частина попрямувала на схід до Дніпра, в су- межний з лісовою зоною район, туди, де зароджувалась Київська Русь.

Ті ж, які лишилися на старому місці, — позбувшись дулібського об’єднуючого осередку, почали гуртуватись довкола тамтешніх міст та називати себе їх іменем. Ця втрата племінного імени й племінної солі- дарности, дроблення на окремі, одірвані від племінного ядра, одиниці, ■— явище надзвичайно цікаве та своєрідне.

У той час, коли в лісостеповій зоні правобережної Подніпровщини, усвідомлення племінної приналежности, племінний патріотизм, усту­пали поволі місце усвідомленню загальнонаціональної приналежности до руси, тут, на руїнах колишнього антсько-дулібського союзу племен, свідомість приналежности до даного племени виродилась в свідомість приналежности до того чи іншого міста, до якого притягали довко­лишню людність господарські й політичні інтереси.

На мапі східньо-слов’янських племен, яку накреслив нам літопис, ми бачимо, з одного боку, племінні масиви, очевидно, союзи племен, згур­товані довкола антів-полян, сіверян, древлян і т. д., з другого, — лучан, згуртованих довкола Луцька (Лучеськ), бужан, згуртованих довкола Бузька, волинян, згуртованих довкола Волиня і т. д. Характерно, що урбанізація західньо-української прикарпатської рівнини, тієї, де, у ІѴ-му ст., ми застаємо антсько-дулібський союз племен, а також, урба­нізація Подністровщини де жили уличі та тіверці, почалася дуже дав­но, ще тоді, мабуть, коли населення цих теренів провадило жваву тор­гівлю з римлянами. Недаремно автор „Повѣсти временныхъ лѣтъ”, — компіляція трьох старших київських літописів 1037-1039 р.р., 1073 й 1093-1095 рр., —, оповідаючи про уличів та тіверців, зазначив, що на їхній землі „суть гради ихъ и до сего дне”. Якраз це „до сего дне” й підкреслює древність тих уличських міст. Та недаремно й Галицький край називався первісно „Червенськими городами”.

Ми глибоко запевнені, що більшість тих міст утворилася ще в двох перших століттях п. P. X., і що постання їх вимагалося тією господар­ською, політичною й культурною кон’юнктурою, яка утворилася там від часу, коли Рим присунув свої кордони до Дністра та до Карпат.

Саме в період панування аварів в середній Подунайщині, десь в VI- му ст., на північнім окраї Старокиївської (Андріївської) гори, було за­сновано перший укріплений київський дітинець і саме тоді, коли істо­рія, руками антів, споруджала його, — почало битися серце справж­нього Києва.

В добу, яка безпосередньо передувала утворенню Київської держа­ви, на слов’янськім сході Европи, існувало, приблизно, десять окремих слов’янських масивів — міжплемінних союзів, на чолі яких, подібно, як те було у антів-дулібів, стояли головуючі племена, що крили своїм іменем племена підрядніші. Кожен з таких союзів, вже тоді мав свій господарський і політичний центр — столицю.

Автор „Повѣсти временныхъ лѣтъ” згадує шість таких масивів:

„... и по сихъ братьи (Кию, Щеку та Хориву, — пр. ав.), держати почаша родъ ихъ княженье въ Поляхъ (в Полянській землі, — пр. ав.), а въ деревляхъ (в Древлянській землі, — пр. ав.), — свое, а дреговичи — свое, а словени — свое въ Новѣгородѣ, а другое — на Полотѣ (в Полоцькій землі, — пр. ав.), иже полочане. Отъ нихъ же •—кривичи, иже сѣдять на верхъ Волги и на верхъ Двины и на верхъ Днѣпра, ихъ же градъ есть Смоленскъ; тудѣ бо сѣдять кривичи. Тоже сѣверъ (сіверяни,— пр. ав.) отъ нихъ...”

Полоцьк, мабуть, являвся другим осередком ільменських слов’ян.

Таким чином, тоді, коли закладалися основи першої київської твер­дині — резиденції князя, за даними літопису, стояли на чолі союзів слов’янських племен сходу поляни-русини („яже нынѣ зовомая русь”). древляни, дреговичі, ільменські словени й словени-полочани, кривичі та сіверяни.

Радимичів і в’ятичів літописець чомусь не згадує в своєму переліку, хоч вони, безперечно, теж об’єднювали біля себе менші племена; не згадує він й уличів та тіверців, може, з антагоністичних почувань до них, ворогів київської великодержавности. Немає у нього згадки також про дулібів та про західніх словен (склавінів), розселення яких на за­ході сягало до Шумавського погір’я. Про них літописець нічого не ска­зав, може, тому, що вони жили тоді окремішно й, особливо словени, не входили в орбіту політичної гегемонії Києва.

М. Ю. Брайчевський („Коли і як виник Київ?”, Київ, 1963 р., стор. 135), висловлює припущення, що західня група східніх слов’ян: дуліби, лучани, бужани і т. д., і південна їх група, уличі та тіверці, вже тоді гуртувались біля полянського центру — Києва; історичних даних про це, однак, бракує, а те, що ми знаємо з літопису про боротьбу уличів з Києвом, — спростовує це припущення.

Про західню групу східних слов’ян, здогад наш був висловлений ви­ще, про уличів же та тіверців писані джерела оповідають, що вони були чи не найкультурнішими племенами східніх слов’ян і що мали вони в своїй країні багато міст, а міста — це найвірніший показник культурної зрілости народу.

Саме предки уличів та тіверців, анти-черняхіцві, обсідали лукомор’я Дністер - Дніпро й жили вздовж Дністра впритул з римлянами, а зго­дом, з візантійцями. І коли, скажім, дреговичі чи кривичі піднялись вже в ѴП-му—ѴШ-му ст. до розуміння й потреби первісної організації державности — згуртування довкола себе підрядніших племен, то уличі й тіверці, тим більше, мали вже далеко полишити за собою ці первісні державнотворчі кроки.

Історичні факти якраз про це й кажуть; вони оповідають, зокрема, про уличів, які були так добре зорганізовані, які мали таке сильне вій­сько й міцні твердині, що перші, відомі нам, київські князі, почина­ючи з Олега, вели з ними довгі, безвислідні війни, які лиш згодом здо­лали свободолюбство уличів та затягли їх силоміць в границі Київської держави. Про цю боротьбу говоритиметься пізніше.

Ось таку, приблизно, політичну мапу мав слов’янський схід Европи в добу, про яку йде мова. Існувало там декілька політичних одиниць, союзів племен, згуртованих біля ведучого племени. Коли вони зорга­нізувалися, — точно встановити не можна; жили ж вони доти, доки не наклав на них своєї могутньої руки великокнязівський Київ.

Після розпаду одного з таких племінних союзів антсько-дулібського, майже одночасово, у ѴІ-му чи на початку V∏-ro cτ., почав виступати на чільне місце новий об’єднуючий осередок в Полянській землі, на великім і прадавнім воднім шляху, що сполучав північ з Чорним мо­рем; він виріс над Дніпром, на границі лісостепу з лісом, й ім’я цьому новому об’єднуючому центрові було — Київ...

Зліт цього полянського поселення в зеніт слави не був ні раптовим, ні випадковим; стався він внаслідок підготовчої праці тисячоліть і тих геофізичних умовин, які його оточували й живили.

Вони саме й присудили йому дальшу величию долю, присудили ста­ти містом над містами, маестатичним осередком всього сходу Европи.

Тоді, коли, на Старокиївській горі, копався рів, насипались вали, вбивались до нього палі палісадів, а над княжим теремом зводились крокви, — в правобережній лісостеповій зоні нашої землі панувала т. зв. „культура пальчатих фібул”, вищий еволюційний щабель черня- хівської культури „полів поховань”, носіями якої були анти.

Культура „пальчатих фібул” була генетично пов’язаним продовжен­ням культури „полів поховань”. Вона була багато заступлена в районі Києва і, безперечно, сихронізувалася із спорудою першої київської твердині ѴІ-го століття.