ПИСЬМЕННІСТЬ АНТІВ Й ІНШИХ СХІДНІХ СЛОВ’ЯН

Антських і склавінських писаних пам’яток до нас не дійшло, хоч немає сумніву, що письмо своє вони вже мали; старовинні свідоцтва потверджують, що слов’яни вживали якесь, незрозуміле для чужинців, своє письмо, ніби-то, букви грецькі й латинські.

С. Лесной резонно каже, що, здавна стикаючись з грецьким і рим­ським світом, слов’яни не могли не мати свого письма, скажемо від себе, — пристосованого до їх мови.

Саме той дослідник пише, що йому пощастило знайти докази, що слов’яни вживали свої руни, а також глаголицю й кирилицю. Як він думає, глаголицю склав, в кінці IV-ro ст., єпископ Ульфіла і нею пере- клав для слов’ян Біблію. Так само, кирилиця вживалася вже задовго до св. Кирила. Заслуга св. Кирила полягає в тім, що він ту абетку упорядкував і чудово пристосував її до слов’янської мови.

Звернімось до старовинних свідоцтв. Чорноризець Храбр зазначає: „Прежде убо словѣне не имѣху книгъ, но чертами и рѣзами чьтяху и гадаху, погани суще.” Саме так, текст договору князя Олега з візантій­цями 907-го й 911-го чи 912-го років, князя Ігоря 945-го року й Свято­слава 972-го року, — були двомовні й двоправописні.

Дані Храбра говорили б, що слов’яни вживали тоді письмо, подібне до рунічного, але руни їх не збереглися. Так само, в „Житії св. Ки­рила” (827 - 869 р.р.), є згадка, що в Корсуні (Херсонесі), року 861-го, св. Кирило бачив у русина Євангелію і Псалтир, писані „русскими письмены”. „Русскія письмена”, однак, ще не значать, що то була ки­рилиця, як про цей випадок зазначає С. Лесной.

Інші знов, наприклад, єпископ Христин, посвідчували, що предки наші вживали і латинську і грецьку абетку.

Чорноризець Храбр писав, що „римськими греческими письмены нуждахуся писати словѣньску рѣчь безъ устроенія”, себто, безладно, неправильно, і тут же додав: — „Како можетъ онъ словѣньски писати добре греческими письмены „Богъ” или „животъ”, или „церковь”, или „чаяніе”, или „широта”?”

Приклади чудові, бо грецька мова справді не знає ні звуку „ж”, ні „ц”, ні „ч”, ні „ш”, ні „щ”, а старогрецьку „бету”, середньовічні греки вимовляли вже, як „в”. Ібн-аль-Кадим бачив руський напис на шматку дерева чи випалений, чи нашкрябаний на берестовій корі — бересті.

Найкращим для писання, але й найдорожчим, був перґамент, який у нас звався „харатією” або „хартією” (від грецького: хартіє — папер, хартіон — аркуш). Вироблявся перґамент з телячих, козячих, овечих та лошачих шкір, що попелом очищались від шерсти, вибілювався ро­пою, розгладжувався й прасувався. Книги, писані на такому перґа- менті, називалися „книгами на кожѣ”.

Розкопи, переведені в Новгороді року 1951-го, виявили, що письмен­ним був і простий новгородський люд і що писання на бересті було ши­роко вживане там вже у Х-му ст. На бересті писалися „листи” жін­ками й чоловіками про найбуденніші речі, наприклад, чоловік, що пра­цював у полі, прохає жінку переслати йому сорочку, яку він забув до­ма і т. д.

Ібн-Фадлан бачив, навіть, напис на могилі знатного русина, а це свід­чить про безпосередній вплив чи то грецького, чи то римського зви­чаю позначати могили епітафіями.

Всі ці відомості про стан письменности у східніх слов’ян, за виїмком новгородських писань на бересті, відносяться до передкирилівської до­би, найпізніше, до VII-ro ст.; вони, однак, дуже скупі і звучання того­часної слов’янської мови ми можемо чути лиш дуже і дуже приблизно.

До нас все ж дійшло кілька антських і склавінських імен власних, але, на жаль, в грецькій та в арабській транскрипції; це Добрит, Добро- ґаст, Даврід (Добрит?), Хілбудій, Мезамир, Колаґаст, Ідариз, Бож, Ma- джак, Піраґаст, Ардаґаст, Мусокій. З більшости цих, безбожно скалі­чених чужинцями, імен — проглядає їх слов’янськість, хоч не виклю­чено, що князями й вельможами антів, дулібів та склавінів — могли бути й не-слов’яни, як Маджак або Ідариз.