РУСЬ — НАДПЛЕМІННА НАЗВА НАШИХ ПРЕДКІВ

У рамки цієї праці не входить обговорення питання звідки походять терміни „рус”, „рос”, „русь”, „русин”, „Русь”, „рутен”, „Рутенія”.

Щоб проаналізувати силу-силенну гіпотез стосовно цього, треба бу­ло б писати спеціяльний трактат.

Перелічимо лиш головніші з цих гіпотез:

1. Теорія норманістів, що етнонім цей —германсько-скандінавського походження, була і є ще й досі заступлена, головним чином, німець­кими вченими й російською школою норманістів.

2. Що етнонім цей походить від руґів чи руґіїв, західньо-слов’ян- ського племени Прибалтики. Здогад цей обстоює тепер С. Я. Парамонов (Лесной).

3. Що етнонім цей кельтського походження — сен. С. П. Шелухин; його капітальна, але, на жаль, малообґрунтована фактичним матерія- лом, праця „Звідки походить назва Русь?”, тепер — бібліографічний раритет. Вихідна точка його доказів, — Галльське плем’я рутенів (Ruteni, Rutheni) Аквітанської Ґаллії з головним містом Сеґодунум (теп. Rhodez) _ι являлось нашим пращуром.

4. Що назва ця походить від грецького „русос” — русявий, русий.

5. Що так споконвіку називали себе південно-східні слов’яни і т. д.

Правди тут дошукатися годі, ми ж тільки зазйачимо, що, вже в пору з’явлення на історичнім обрії Куяви у Ѵ-му — ѴІ-му cτ., — чужина називала нас руссю, а ми себе — „русинами”, „русичами”, „руссю”, як, мабуть, і батьки та прабатьки куявців. Свідоцтва Льва Діакона, Псевдо- Захарії Ретора та інших візантійських літописців, потверджують це, як і широко розповсюджена по всьому слов’янському сході топоніміка із складом „рус” або „рос”.

Коли раптом, на далекім обрії нашої історії, в середині ІХ-го ст., вперше, над Дніпровим розливом замиготів Київ, — ім’я „русь” крило вже увесь наш народ. Вже тоді, Чорне море звалося морем Руським, а ріка Ра-Волга — Руссю.

Отже, в значенні надплемннім, як символ єдности нашого народу, ім’я „русь”, „русин”, вживалося вже задовго до об’явлення на істо­ричнім тлі Києва.

„Повѣсть временныхъ лѣтъ”, — дорогоцінний дарунок нащадкам ігумена Видубецького манастиря отця Сильвестра (XII cτ.), який ви­користав „Початковий Літопис” ченця Києво-Печерського манастиря, отця Нестора, уживає вже цей етнічний термін „русь” всезагально, надаючи його всім східньо-слов’янським племенам.

Племінна окремішність, як і племінні назви, за часів отця Сильве­стра були вже коли не анахронізмом, то тратили свою життьову силу та політичну підставу. Вони жили ще в народній пам’яті, як спогад про безповоротну минувшину. У Новгороді, наприклад, як ми вже зна­ємо, ще у ХѴ-му ст„ мабуть, як протест проти загарбницьких зазіхань „русскої” Москви, новгородці називали себе „словенами”.

Літорость тисячоліть, полянсько-антський Київ, рано почав ті пле­мена підпорядковувати своїй волі, касувати, чи то силоміць, чи дого­вірно, племінний сепаратизм і племінну індивідуальність і, в резуль­таті цієї великодержавної, об’єднавчої політики києво-полянських кня­зів, — зникли і самі поляни, розчинившись, як і інші східньо-слов’ян- ські племена, у загальнонароднім імені „русь”.

Така раптова втрата народньої самосвідомости окремих племен, яка відбувалась вже на очах історії, якраз і свідчить про те, що, вже в до- київський період нашого буття, предки наші називали себе руссю, по­минаючи племінні назви. У всякому разі, топоніміка показує на ши­рочезне й прадавнє розповсюдження цього терміну у всій східній Ев- ропі, від фінської затоки до берегів Чорного й Озівського морів і, на­віть, до пониззя Дунаю.

І що цікаве: міжплемінний розбрат, який вибухав час від часу, не перешкоджав ширенню й уживанню цього, шанованого й любимого всім східнім слов’янством, загальнонаціонального імени.

Древляни й уличі завзято боронили свою незалежність від руського Києва, але були теж руссю. Древлян, в решті-решт, дуже жорстоко, втихомирила княгиня Ольга, уличів, — Ігорів воєвода Свенельд, але приналежність до Матері Руси гостро відчували і ті й другі. Північно- слов’янські племена, просяклі кров’ю фінською й монгольською, на­зивали себе „русскими людьми”, — залежними від Київської Руси.

Псевдо-Захарія Ретор, знав русь, як нам відомо, на північних бе­регах Чорного моря вже у ѴІ-му ст. Царгородський патріярх Фотій (820 - 891 р. р.), у своїх „Проповідях” 860-го року та в „Окружнім по­сланії” 866-го року, згадує про нашестя руси на Візантію.

Справді, морський похід руси на Візантію, під проводом Аскольда та Дира (чи одного з них), стався року 852-го. Про нього патріярх Фотій і згадував. Повідомленням про цей похід починається хроніка „Повѣсти временныхъ лѣтъ” і, таким чином, цей момент нашої історії явля­ється першою, задокументованою літописом, подією її.

Так само, араб Масуді (Хет.) називає русь „великим народом”, а ібн- Хордадбеґ свідчить, що русь — то слов’яни і що „цар слов’ян” зветься „княдзь” або „канназ”, що „купці русів належать до слов’ян”.

Отже, з виявлення справжнього обличчя етноніму „русь”, дотеп вче­них спекулює віддавна, внаслідок чого й досі всілякі теорії вносять велику плутанину й нерозбериху в це, найважливіше для нас, пи­тання.

Не заглиблюючись до цих суперечок, ми переконані, що та людність, яка, від давен-давен називала себе руссю, була людністю слов’ян­ською, праукраїнською. Не були то ні варяги, в розумінні національ­ности, ні роксолани, ні ґалли-рутени, ні якесь інше плем’я невідомого походження, а були то наші предки, яких чужина називала антами. Цей погляд наш — будований на досить соліднім фундаменті старо­винних свідоцтв й топоніміки, які твердять, що анти, про яких нема ні слуху, ні духу в древніх писаних джерелах слов’ян, саме так, як і в усних переказах народної пам’яти слов’янського люду, — були руссю і руссю себе називали.