Кирилицею глаголити істину

Про варягів уже було сказано, тепер дійшла черга і до греків. Йтиметься про Кирила і Мефодія.

Кирило і Мефодій (насправді Костянтин і, ймовірно, Михайло) народилися в Солуні — сучасних Салоніках.

Традиція велить вважати Кирила і Мефодія греками. Є також несміливі спроби називати їх слов’янами — вихідцями із сусідньої Болгарії. Останнє припущення будується на тому факті, що брати є засновниками слов’янської писемності, що нібито натякає на їхнє слов’янське походження. Дехто навіть вирішив знайти якийсь компроміс, припустивши, що Кирило і Мефодій були слов’янами по матері.

Однак почнемо з того, що нам усе-таки про них відомо більш-менш достовірно.

Батько братів був воєначальником при Солунському стратигові й іменувався Лев друнгарій. При цьому «друнгарій» часто помилково вважається ім’ям власним, тоді як насправді це — військове звання. Очевидно, що він був християнином. Сім’я Кирила і Мефодія могла втекти з Болгарії, яка до 865 року була неприхильна до християн, і знайти притулок у Візантії.

Цілком можливо, що так опинився в прикордонній Солуні болгарин Лев, де він не просто став повноправним візантійцем, а й отримав хорошу посаду.

Ну от, болгарська версія походження солунських братів підтверджується, отже, тут і казочці кінець? Хоча ні, адже я вирішив присвятити їм цілий розділ. Чого б то?

А справа в тому, що головним, визначальним, можна сказати, питанням є те, з яких болгар була сім’я Кирила і Мефодія?

У той час в Болгарії тюрки-булгари і слов’яни були ще різними етносами. Слов’яни мали свою автономію і, відповідно, своїх князів, а в булгар до середини IX століття правителі іменувалися ханами.

У 20-ті роки IX століття слов’янські племена — браничевці і тимочани збунтувалися, вирішивши відокремитися від Болгарії. Хан Омуртаг придушив виступи бунтівних слов’ян, відмінив їхню автономію і поставив над ними своїх людей. А злиття цих етносів в один, який заговорив на слов’янському діалекті, зберігши тюркську самоназву, відбулося набагато пізніше.

А тепер я ризикну накликати на свою голову громи і блискавки, які, ймовірно, не долетіли після того, як я мав зухвальство обізвати Аскольда і Діра тюркобулгарами. (Невже і ці? Здається, схоже на те. Розсудіть самі.)

Кирило — молодший з братів — був добре освічений для свого часу, навчався у кращих учених Константинополя. Існує думка, що він знав арабську. Тому підтвердженням може бути його участь в 851-852 роках в посольстві асікрета Георгія до двору арабського халіфа Муттавакіля в Багдаді, де він вів богословські суперечки з мусульманськими вченими.

Здається, з тієї ж причини Кирила направили з місією до хозарів. За офіційною версією, хозарська місія Кирила була здійснена з метою переконати язичників прийняти християнство. Багато істориків ставлять це під сумнів, резонно вказуючи на те, що на той час хозари вже визначилися з вірою (якою став іудаїзм). Інші дослідники вважають — також цілком логічно, — що правителі Хозарії, незважаючи на зроблений потай вибір, могли влаштувати диспут представників трьох релігій — християн, іудеїв і мусульман — для того, щоб мати привід цей свій вибір обґрунтувати, спираючись на результати дискусії. Від себе зазначу, що так чинять і сьогодні, для формальності оголошуючи тендер, хоча переможець визначений заздалегідь. Просто такими є правила. Не знаю, якими були правила дипломатії того часу, можу лише сказати, що офіційна версія ніяк не заважає мені далі розвивати власну теорію про етнічне походження Кирила, а заодно з ним і Мефодія.

Отже, Кирило, як досвідчений богослов, та ще й знаючи арабську мову, був незамінним кадром для місії в країну хозар, де йому довелося б (і довелося) вступити в суперечку з мусульманськими книжниками.

Але Кирилу належало вести дискусії і з єврейськими рабинами. І що ми з’ясовуємо: згідно з його Житієм, «...у Херсонесі була велика єврейська громада, де Костянтин (Кирило) знайшов учителя і за короткий термін опанував мову». Незважаючи на пропагандистський характер твору, ця інформація справляє враження цілком правдоподібної. Справа в тому, що арабська і давньоєврейська (а також похідний від неї іврит) — мови споріднені, а саме — семітські. Тому можна припустити, що Кирило дійсно досить швидко освоїв єврейську мову.

Отже, Кирило, прибувши в Хозарію, був, як то кажуть, «озброєний до зубів». Єдине, що не дуже вписується в загальну логіку цього задуму, — а як, власне, він збирався спілкуватися з самими хозарами? Можливо, через перекладача? Тоді чому б йому не скористатися послугами тлумача і під час диспутів з опонентами з питань віри?

Звідси випливає досить-таки цікавий висновок, який, утім, ніде документально не зафіксований: Кирило, принаймні, розумів по- хозарськи. Звідки, запитаєте ви, він міг знати цю мову? І дійсно, ніде ніяких свідчень про це немає. Але якщо прийняти версію про болгарське походження братів, то очевидно, що вони знали болгарську мову. Абсолютно точно відомо, що найбільш близькою до хозарської є давньоболгарська мова — тільки, природно, не слов’янська, а тюркська. Відповідно, якщо Кирило знав болгарську, він міг цілком розуміти і хозарську. У цій ситуації його позиція в диспуті була безпрограшною. Якби не одне «але»: хозари вже зробили вибір, і місія братів нічого не вирішувала.

До речі, про брата. Мефодій був старшим і набагато скромнішим. У нього не було амбіцій Кирила, і, за деякими даними, почерпнутими з Житія Мефодія, він «служив меншому брату, мов раб».

Але головна перевага Мефодія полягала в тому, що він знав слов’янську мову. Свого часу, до того, як піти в монастир, він був правителем в одній із слов’янських провінцій імперії.

Знаючи, що шлях до Хозарії лежатиме через обширні землі слов’ян, Кирило взяв брата з собою. У Житії Мефодія записано наступне: «Кирило ж умовив брата свого йти з ним, тому що той знав слов’янську мову».

Але найголовнішим і, схоже, абсолютно ігнорованим ученими, хоч і часто цитованим, є наступний уривок з Житія Кирила, що стосується його перебування в Херсонесі: «знайшов же тут Євангеліє і псалтир, написані руськими письменами, і людину знайшов, що говорить тією мовою, і розмовляв з ним, і зрозумів сенс цієї мови, і, порівнявши її зі своєю мовою, розрізнив букви, приголосні й голосні, і, творячи молитву Богові, незабаром почав читати і викладати, і багато дивувались йому, хвалячи Бога».

Природно, перша думка у всіх така: Кирило ознайомився зі слов’янськими письменами і поспілкувався з людиною, яка також була слов’янином, і йому стало зрозуміло, що було написано і сказано, оскільки сам він був болгарином-слов’янином і йому нескладно було зрозуміти близькоспоріднену мову. Але якщо Кирило по-слов’янськи не знав, то як же він міг зрозуміти «руські письмена»?

Борис Рибаков вважає наведений мною уривок головним доказом наявності у древніх слов’ян писемності. При всій повазі до видатного вченого — не погоджуся. Я переконаний, що ніякої писемності і, тим більше, літописання у східних слов’ян до християнізації не було. Всі літописні відомості про початковий період Русі взяті переважно з грецьких джерел, тому в «Повісті временних літ» стільки й плутанини.

Можна взагалі поставити під сумнів сам факт того, що Кирило знайшов Євангеліє, написане по-руськи. За однією з версій, йдеться зовсім не про «руську» мову, а про якусь «сурьску» (начебто в Житіє закралася помилка), тобто сирійську, яка була семітською, а отже, спорідненою з арабською і єврейською. Особисто я в таку «друкарську помилку», точніше, «описку», не вірю.

Питання полягає ось у чому: а навіщо упоряднику Житія в принципі потрібно було говорити про те, що Кирило ознайомився з якимись «руськими письменами»? Щоб розповісти всьому світу про те, що брати жодної слов’янської азбуки не винаходили (і справді, навіщо було її винаходити, якщо вона вже спокійнісінько існувала до них?)

Мені здається, що суть криється якраз у слові «руський». У Житії сказано, що книги були написані «руськими письменами».

У Болгарії того часу використовувалися так звані болгарські руни, причому деякий час паралельно з кирилицею (після її винаходу, звісно). Якщо Кирило знав це письмо, йому нескладно було зрозуміти текст, написаний на наближеному діалекті. Тобто відбулося точнісінько те, що думали про це дослідники: Кирило зрозумів написане і сказане близькою йому мовою, тільки з однією принциповою поправкою: це була не слов’янська мова, а тюркська.

Може, насправді, це було зовсім не Євангеліє, а якийсь інший текст, а автор Житія просто вирішив «облагородити» цю історію. Хоча і виключати справжність цього факту також не варто — можливо, що в Херсонесі на той час уже були, як мінімум, фрагменти перекладів Святого Письма різними мовами, в тому числі і тюркською. Отже, місія Кирила до хозарів, хоч і не з його вини, провалилася. Після повернення з Хозарії брати відійшли від мирської суєти в святі обителі: Мефодій — у монастир Поліхроній в Малій Азії, Кирило — в одну з церков Константинополя.

Важко сказати, кому спала на думку ідея принести слов’янам християнське богослужіння рідною мовою, але ця місія також була покладена на Кирила і Мефодія. Мені все ж бачиться за всім цим «рука Константинополя», а не особиста ініціатива братів. У цей час розкол між греками і латинянами наростав, і Візантія з побоюванням позирала на успіхи Ватикану на землях язичників, у першу чергу слов’ян.

Свою просвітницьку місію Кирило і Мефодій почали, втім, не з Болгарії. У той час це було небезпечно (хоча деякі болгарські вчені переконані, що саме Кирило і Мефодій принесли християнство на їхню прекрасну землю).

Замість цього шлях братів лежав у Моравію.

Великий князь Моравський Ростислав, як свідчать джерела, серед яких і «Повість временних літ», направив послів до Візантії з проханням прислати до нього християнського проповідника.

Зрозуміло, що всю роботу з перекладу Святого Письма виконував Мефодій. Тепер залишається з'ясувати, яку писемність він використовував для написання своїх текстів?

На сьогодні в науковому світі практично беззастережно утвердилася думка про те, що Кирило і Мефодій вигадали не кирилицю, а глаголицю. А вона значно відрізняється від відомої нам слов'янської азбуки. Деякі руни з булгарського рунічного алфавіту аналогічні глаголиці і кирилиці, зокрема літери б, е, ж, з, у, ф, ш, щ. Не викликає сумніву грецький вплив на цей алфавіт, хоча на кирилицю він звичайно ж істотно більший. Крім цього, деякі букви глаголиці дивовижно схожі на середньовічні єврейські шрифти (можливо, хозарська місія була не такою вже й безглуздою). Все це вказує на титанічну працю, пророблену в рамках проекту «слов'янська грамота». Шкода тільки, що всі зусилля виявилися безглуздими — глаголиця не прижилася. Замість неї істинною азбукою слов'ян стала кирилиця, яка, швидше за все, ні до Кирила, ні навіть до Мефодія стосунку не має або, точніше, має, але непрямий — вважається, що творцем кирилиці був учень братів — Климент Охридський.

В Моравії брати пробули більше трьох років. Своєю діяльністю, яка полягала в навчанні грамоті за винайденою ними абеткою, і в перекладі Святого Письма, та богослужінні слов'янською мовою, Кирило і Мефодій викликали незадоволення латинсько-німецького духовенства, яке виношувало власні плани на ці землі.

Коли Людовик Німецький відновив війну з Ростиславом, брати вирішили покинути Моравію. Їхати їм належало через Болгарію, яка до того часу вже прийняла християнство, але несподівано стало відомо, що новонавернений князь Борис (що раніше іменувався ханом) вигнав візантійських ієрархів і почав дружити з Римом. Це сплутало плани просвітителям, і вони на кілька місяців затрималися в Блатенському князівстві (слов'янське князівство на території сучасної Угорщини в районі озера Балатон — звідси і назва), де продовжили розпочату в Моравії справу.

Після Блатенського князівства Кирило і Мефодій знову відхилилися від основного маршруту — цього разу до Венеції. Тут за лютими суперечками з латинянами і застала братів звістка про вбивство їх покровителя — імператора Михайла, і про позбавлення влади патріарха Фотія.

У 868 році Кирило і Мефодій опиняються в центрі католицизму. Однак тут їх зустрічає не папа Микола, який люто ненавидів послідовників грецького обряду, а понтифік Адріан ІІ.

Ставлення до православних просвітителів у Римі було пом’якшене тим фактом, що вони милостиво передали Ватикану знайдені в Херсонесі мощі одного з отців церкви — святого Климента.

Традиція свідчить, що саме з цим було пов’язане настільки милостиве ставлення до братів Адріана, який схвалив переклад слов’янською мовою Святого Письма, а також благословив слов’янське богослужіння, дозволивши їм навіть відправляти служби в деяких церквах Риму.

Однак здоровий глузд і знання історичних і, як би зараз сказали, геополітичних реалій того часу підказують, що справжня причина такого ставлення до Кирила і Мефодія була інша.

Як уже було сказано, Болгарія несподівано переорієнтувалася з Константинополя на Рим, Моравія ось-ось мала впасти в руки західних феодалів, а отже, і Ватикану. Все це відбувалося на тлі несприятливих подій в самій Візантії. Риму необхідно було мати на новонавернених землях довірених людей. Брати підходили для цієї місії як ніхто інший з їх уже готовими слов’янськими книгами, слов’янським богослужінням і, мабуть, досить великою популярністю серед місцевого населення.

Саме тому, очевидно, папа Адріан II прийняв їх з відкритими обіймами, будуючи щодо них далекосяжні плани.

Як би там не було, молодшому з братів не вдалося продовжити місіонерську діяльність — у Римі він захворів і 14 лютого 869 року помер (перед смертю, власне, і ставши Кирилом з прийняттям цього монашого імені).

Адріан направив тепер уже одного Мефодія знов до Моравії, дозволивши йому вести богослужіння слов’янською мовою (проте зобов’язавши читати Євангеліє і Апостол спочатку латиною).

Мефодій продовжив свою місію. Але у зв’язку з тим, що Моравія виявилася на той час під владою баварських єпископів, він підпав під гоніння і три роки провів у в’язниці.

У 873 році новий папа Іоанн VIII змусив баварський єпископат звільнити Мефодія для продовження його діяльності в Моравії. Разом з тим, Мефодію, до розбору його справи понтифіком, було заборонено проводити слов’янське богослужіння.

У 880 році Мефодію дозволили здійснювати богослужіння слов’янською мовою, проте з тим само застереженням, що і раніше — спочатку Євангеліє мало читатися латиною.

Такі послаблення з боку папи були пов’язані зі зміною політичної ситуації: у Константинополі знову на патріаршому престолі сидів Фотій, який був визнаний тепер і Римом (Візантія потрібна була Ватикану в боротьбі проти арабів і Каролінгів).

Але Мефодій на той час, схоже, остаточно переконався в щирості папи і у 882 році повернувся в Константинополь. Тут через кілька років він і помер.

Наслідки для послідовників Кирила і Мефодія в Моравії були сумними — вони зазнали жорстоких гонінь, і західні слов’яни в кінцевому підсумку виявилися цілком і повністю під владою Риму.

Зате справа братів отримала продовження у південних, а згодом і у східних слов’ян. З іменами Кирила і Мефодія пов’язують появу старослов’янської мови, що лягла в основу мови церковнослов’янської, якою і сьогодні ведуться богослужіння в православних слов’янських церквах.