ҐОТИ Й ҐЕТИ

Готське питання й роля Готів на теренах України та Криму, їх етніч­ний склад в добі, коли вони досягли нашого краю і, нарешті, дальша їх доля на наших теренах, досі далеко ще не висвітлені і уявляють собою „турнір-пляц”, на якому завзято ламають списи прихильники й послі­довники різних ворогуючих між собою, теорій.

Притримуючись, до цього часу ще не спростованих і давно прийня­тих, поглядів, що ґоти були германцями, що прийшли вони з північ­ного заходу до нас і що у нас затримались на два-три століття (II - IV), ми свідомі того, що назвою своєю вони крили не тільки племена чи ча­стину їх, які, разом з ними, прийшли в наш край з північного заходу, але й племена, що жили на нашій землі до їх вторгнення. Ми мусимо також мати на увазі, що розсяг звеличеної й ідеалізованої Йорданом готської „великодержави”, — в дійсності, був це міжплемінний союз, об’єднаний готськими королями, — невідомий на наших теренах; неві­домо точно де саме знаходився і державний осередок цього союзу Дан- парстад на Дніпрі. Рівночасно, одначе, ми рішуче відкидаємо твер­дження про вигаданість Готської міграції в наші області, що, мовляв, її ніколи не було. Інша справа, хто були ті ґоти, що в своїй мандрівці досягли берегів Чорного моря?

Отож, ми вважаємо необхідним коротко обговорити ґотське питання та суперечності, які постали довкола цієї проблеми, щоб, в решті-решт, прийти до компромісного розв’язання ґото-ґетської проблеми.

Топоніміка, — одна з найцінніших, але, водночас, і дуже непевних та обманливих, орієнтирів, намагається пролити світло на темні місця палеогеографії та палеоетнографії.

Топоніміка, ніби віхами, позначає терени й місцевості де стало жили чи довший час затримувались ті народності, які загубилися в темряві минулих століть. Користуватись нею треба, одначе, з великою обереж­ністю, бо часто вона заводить дослідника в блуд і в область фанта­смагорій.

Коли топоніміка подає нам руку помочі в становленні тези про при­сутність кіммерійців у Криму та на Кубані в добах до-скитських, чи в становленні місцевостей Київської Русі де осідали берендії, торки, печеніги, половці і т. д., коли вона ясно льокалізує прабатьківщину ґотів, то про ґотів і ґетів в Україні — мовчить.

Це не значить, що ґотів і ґетів у нас в Україні ніколи не було: — відсутність топонімічних термінів із складами „ґет” або „ґот” можна пояснити двояко: або вони не зберіглися, або, що племена й народи, виступаючи на сторінках древніх писаних джерел під першою чи дру­гою назвою, в дійсності, самі себе так не називали; найяскравіший приклад — анти, про яких мова йтиме далі. Жодної назви, доки нам відомо, із складом „ант” до нас не дійшло просто тому, що „анти” — антами себе не називали; натомість, скрізь де,,анти” жили, лишилось дуже багато географічних термінів із складами „рос” та „рус”, що свідчить про те, що „анти” називали себе „руссю”, „росами”, „русами”, „русинами”. Годиться при цьому пам’ятати, що, ще у ХХ-му століттю, Захід називав Галичину Рутенією, а галичан рутенами.

Лишивши покищо на стороні писані древні свідоцтва про ґотів, звер­німось до топонімічних даних.

Топоніміка ця крім тієї, що подибується в південній Швеції, дуже бідна й цілком відсутня у нас в Україні та в Криму. Вона чітко показує, що первісно ґоти жили в Скандінавії, — леґендарний острів Скандза — а саме, в південних районах Швеції, а згодом розселилися вздовж південного побережжя Балтики, приблизно, від Шлезвіґ-Гольштайнії по річку Одру. Отже, ми подибуємо такі назви в південній Швеції, які зв’язані з ґотами:

1. Місто й лен Ґотеборґ проти оконеччя Ютляндського півострова.

2. Дві шведські провінції: Західній і Східній Ґотлянд.

3. Острів Ґотлянд в серединній частині Балтійського моря супроти Латвії.

4. Побережне містечко на цьому острові Ґотем (Gothem) над річкою Ґотемс.

5. Річка Ґотемс (Gothems) на острові Ґотлянді.

6. Готська Сандб, острівець — піскувата банка, на північ від острова Ґотлянда.

7. Ґотаріке — провінція південної Швеції.

8. Озерце Ґотен 3ee (Gothen See) в Померанії, на збережжі Балтій­ського моря, яке зветься Уседом (Usedom).

9. Гота (Gotha), велике місто Тюрінгії.

10. З готами можна зв’язувати назву містечка Ґоталовец над річкою Дравою в Югославії і

11. Село Ґотешті над рікою Прутом в румунській Молдавії.

З цього переліку назв немає ні одної, яка б показувала напрямок походу Готів в Україну й Крим де, як вище було сказано, топоніміч­них пам’яток про присутність там Готів зовсім немає. Гота й Ґоталовец коли й походять від Готів, то від тих, які господарювали на Балканах та в центральній Европі. Під сумнівом лишається Ґотешті.

Пізніше, у 1-му—П-му ст. п. P. X., з Помор’я (Померанії), вони, разом з ґепідами, просунулись далі на схід до гирл Висли, звідки, прибдизно, в кінці П-го століття, почали повільно рухатися в південно- східньому напрямкові. Це були остґоти (остроґоти). Через пущі й бори, вони вдерлися в слов’янське гніздо, розворушили його і, потягнувши за собою слов’янські ватаги, у тридцятих роках ПІ-го ст. п. P. X., опини­лися на берегах північної Чорноморщини.

Ця міграція Готів з імлистих, вогких берегів Прибалтики до соняш- них просторів Чорноморщини, була не першим проявом германського зазіхання на родючі, малонаселен! обшири нашої батьківщини. Пра- германці „гостювали” там і раніше. Але по дорозі, германський дина­мізм видихався, бо самі Готи, в значній мірі, розчавлювались серед ту­більної стихії.

Року 270-го, Готи здобули й пограбували Ольбію та Тиру, перейшли Дніпро, пробилися разом з боранами до Криму і так натиснули на Боспор, що він приневолений був, на своїх кораблях, перевозити ґот- сько-боранські ватаги на побережжя Кавказу та Малої Азії.

В середині ПІ-го ст. відбулося кілька могутніх морських походів „скитів” (Готів) на південночорноморське побережжя. Року 264-го, „скити” зухвало прориваються в глибину Малої Азії, досягають Kan- падокії, по дорозі здобувають і плюндрують багато міст. На Бітин- ському побережжю, вони сідають на свої кораблі і, з величезною здо­биччю, відпливають геть.

Міграція Готів була часткою загальногерманського зрушення, яке прямувало з лісуватих та піскуватих областей центральної Европи на південь й південний схід, в простори України.

Нам невідомі причини цієї завірюхи на півночі середньої Европи, але, декотрі дані, дають нам право припускати, що дужий поштовх цьому заколотові серед германських племен дали слов’яни, почавши, з огляду на перенаселення, переходити західні межі свого первісного розсе­лення.

Те, що ґоти рушили ніби проти течії інших міґрацій, — справи не міняє: ґоти і воювали з протинаступом слов’ян і приваблювали частину їх іти з собою,,до сонця”, на береги теплого моря.

Отже, етнічні розрухи на германській прабатьківщині, погнали гер­манські племена, як далі побачимо, трьома шляхами на південь, на пів­денний схід і на південний захід до Італії. Перша, відома нам зустріч Риму з авангардом мігруючих германців сталася ще в році 113-ім до P. X. в північній Італії. Тоді, германські племена кімврів і тевтонів вдерлися до Італії, погромили римське військо консула Папірія Карба коло Нореї, після того ще кілька разів в інших місцях, аж доки консул Марій не розбив тевтонів біля Акв Секстійських, а кімврів — коло Верцелл в роках 102-му— 101-му до P. X.

Наскільки ці,,піонери” пізніших германських,,дранґів” були могут­ньою силою свідчить хоч би той факт, що римляни прозвали пере­можця Марія „третім засновником Риму” й пошосте обрали його кон­сулом.

Мандрівка осілих племен, ба, навіть, перехожих лісовиків-звіроловів, в порівнянні з рухом племен кочових, проходить повільно. Номади на конях і в кібітках, швидко переходять по вільних обширах, де шлях перед ними стелиться зеленим килимом, де тільки річки зупиняють їх на короткий час. Рух осілих пішки чи на волах возами крізь лісові нетри, через трясовини-болота, — тривав десятки літ. Жодних обріїв, жодних овидів, — одне верховіття пущі та зміїста путь річок, берегами яких звичайно йшли переселенці, часто прорубуючи собі дорогу со­кирами.

Так мігрували й ґоти.

У Готів справа ускладнялася ще й тим, що, в поході своїм, вони оді­рвалися від германського гнізда й рухалися по теренах де споконвіку жила, більш-менш, однородна маса двох племен: литовського й сло­в’янського.

По дорозі, ґоти і билися з ними, і мирилися, спільно працювали й одружувались. В результаті, коли ґоти переступили межі лісостепу, — вони до значної міри встигли вже утратити національне обличчя. Коли ж в Причорноморщині вони зустрілися з ґетським етнічним ма­сивом, який, в свою чергу, здавна вже сильно змішаний був із слов’я- нами, а може й був самими ними, — ґоти розгубили германскість, ґети — „тракійскість” і, злившись в одне ціле, почали прозиватися чужин­цями то ґотами, то ґетами, то скитами, то просто,,варварами”, самі ж себе називали племінними назвами.

Лівий фланг Готської міграції, що складався з остґотів (в цей час ґоти вже розпались на кілька племен, як, напр., на ґрейтунґів, теруінґів, австроґотів (остроґотів, остґотів), візіґотів (вестготів), тайфалів і т. д.), через Волинь, по берегах Прип’яті, дістався до Дніпра й десь там за­снував, легендарний досі, осередок Готської держави Данпарстадір чи Данпарстад.

Тоді ж, друга міграційна хвиля Готів, вандалів, лакринґів та вікто- ґалів, ринула прямо на південь і напоролась там на заборола північно- балканських римських фортець (castra romana). Тут, в Дакії, року 214- го по P. X., легіони Каракалли вперше збройно зустрілися з ними й відчули страшну їх силу.

Загадкою являється могутність й численність Готів, які, лівим флан­гом вторгнувшись на нашу батьківщину, центром ударили на північні кордони римських володінь на Балканах, а правим — на Італію.

Як міг такий великий народ, за тодішніх життьових умовин, умісти­тися в пралісах Прибалтики і як він міг, одностайно й одночасово, ніби по сигналу ракети, рушити в наступ на південь й атакувати його фронтальним ударом на широчезному просторі від Італії на заході й до Дону на сході? Річ абсолютно неможлива!

І тут постає та ж констатація: під іменем Готів виступали тоді най- різнородніші племена, які нічого спільного, крім тяги до півдня, з гер- манцями-ґотами, не мали.

Зазначимо коротко, в хронологічному порядкові, найважливіші мо­менти боротьби римлян з ґотами. Після першої зустрічі з ними легіонів на північних кордонах Дакії за панування Каракалли (211 -217 р. р.), вся область, до нижнього Дунаю включно, почала зазнавати їх дужий натиск.

Імператор Ґордіян (238 - 244 р. р.), як пише Капітолінус, звався „пе­реможцем Готів” (victor gothorum) але чому — нам невідомо.

Імператор Децій (249 - 251 р. р.), загинув у битві з ґотами в Мезії. За Йорданом, у цій війні вождем Готів був спочатку Остроґота (Ostrogotha), а потім — Кніва (Cniva).

Імператор Ґаллус (251 - 253 р. р.), платив Готам данину. У цей, при­близно, час, ґоти обсадили Крим, завоювали більшу частину Боспор- ського царства, захопили його фльоту і, разом з боранами, року 258-го, з моря, напали на кавказьке побережжя Пітіунт — (теп. Піцунда) й на Трапезує (Трапезунд), коли імператором був Валеріян (253 - 260 р. р.)

Св. Григорій, який сам пережив напади готів на малоазійське побе­режжя, зазначив у своїм „Посланії”, що в нападах цих брали участь і не-ґотські племена. Цей неокесарійський єпископ згадує при цім, за­гадкових для нас, „борадів” (за іншими версіями — „боранів”). У нього ці „боради” стоять на першому місці і в походах цих вели, мабуть, пе­ред. Не забуваймо, що й до Криму ґоти прийшли з цими „боранами”.

За імператора Ґалліена (253 - 268 р. р.), походи ґотів участились і змо- гутніли; все Чорне море було тероризоване ними. Вони пробились до Пропонтиди, до Егейського й Середземного моря, грабували й пусто­шили побережжя та острови й облягали, навіть, Атени.

Головним джерелом про ці напади ґотів являється „Скитіка” Ґерен- нія Дексіппа, яка охоплює період від року 238-го до року 271-го.

Цей літописець, який був „фрурархом” (комендантом) атенського акрополя коли його облягали „скити”, засвідчує, що в морських похо­дах цих „скитів”, важливу ролю відогравали жителі Дунайських та Дністрових гирл; це вони будували кораблі й, підчас походів, керували ними на морі.

Імператор Авреліян (270 - 275 р. р.), переміг ґотів, ґепідів, вандалів, маркоманів, карпів та наристів у Паннонії коло Дунаю і вони відсуну­лись після того на лівий берег його, але Дакія лишилась за ними.

За імператора Проба (276 - 282 р. р.), року 279-го, більшість бастарнів відступила перед ґотською навалою до Мезії й Тракії, з чого припу­скають, що бастарни були негерманцями, а, мабуть, кельтами. Проте й ті ґоти, що на них напосіли, мали в собі небагато германської крови.

Року 321-го, за панування Константина Великого (312 - 337 р. р.), ґоти пограбували Мезію й Тракію, але згодом були вигнані звідти і ке­сар уклав з ними, вигідну для себе, угоду.

Проте, року 395-го, підчас розпаду єдиної Римської Імперії, ґоти, під проводом Аларіха, заполонили Грецію, спустошивши Елевсіс, здобули Атени і накинулись на Пелопонес, звідки вигнав їх полемарх Стілікон.

Найголовнішим, хоч і дуже непевним, джерелом про ґотів, яке до нас дійшло, являється розповідь Готського єпископа Йордана, (інакше, Іорнанда), придворного історіографа Готських королів, що жив у ѴІ-му cτ., приблизно, двісті літ, після розпаду ґотської держави — союзу пленем на сході Европи.

Твір його був написаний десь коло року 551-го і, в одній редакції, відомий під назвою,,De getorum sive gothorum origine et rebus gestis”, а в другій — під назвою,,De origine actibusque getarum”.

Цей його твір опирався на два старші писані свідоцтва, які до нас не дійшли; це твір літописця ІѴ-го століття Аблабія й „Історія ґотів” Кассіодора, (кінець Ѵ-го століття).

З Йорданового оповідання ми довідуємось, що плем’я ґотів (Gothis), яке раніше, буцімто, звалося ґотонами й ґутонами (Gothones, Guthones), прийшло із Скандінавії ще, мовляв, у добах до Троянської війни й що, навіть, приймало участь в цій героїчній епопеї. Історію ґотів Йордан починає роком 1490-тим до P. X.!!

Ці фантастичні твердження не витримували б, розуміється, жодної критики коли б торкалися тільки ґотів, а не ґото-ґетів. Але, оскільки Йордан обидва ці етноніми плутає, — до свідоцтва його треба відне­стися поважніше: ґети під Троєю могли бути під тією чи іншою на­звою.

Негаразд випускати з огляду й те, що в середньовіччі генеалоги були надзвичайними хитрунами-фантазерами й, щоб догодити клієнтам, виводили родоводи вельможних панів від Адама, а Володарів — „від царя Гороха”.

У всякому разі, Йордан свідчить, що ґоти, буцім то, панували на на­ших теренах від кінця П-го ст. п. P. X. й до другої половини ІѴ-го ст.

Після Геберіха, царював, прославлений Йорданом, Германаріх, (він же — Ерманаріх, Еорменрік, Йормунрекр), про панування якого збе­реглася пам’ять у переказах всіх германських племен.

Немає сумніву, що це був визначний готський король, але дані про нього Йордана — гіперболічні. За ними, у ІѴ-му столітті, він заво­ював естів, фінські племена мерю, чудь, весь та мордву, герулів, ве­недів і багато інших народностей також на півдні України (Йорд., 116, 119). На північному заході, веледержава його сягала, буцім то, аж до Гольштінії, на сході — до Дону.

Королівство це — союз племен, з центром в Данпарстадірі над Дні­пром, існувало аж до перших наїздів гунів, коли ґотів розгромила, очевидно, в наших степах, гунська орда десь в половині ІѴ-го ст.

Коло року 370-го, Германаріх, за однією версією, скінчив самогуб­ством, за другою, поданою Йорданом, він був проткнутий мечем Capa чи Аммія, двох месників, за люту смерть їх сестри Сунільди, яку Германаріх наказав прив’язати до диких коней й вона була розірвана навпіл за те, що її чоловік утік до гунів. За це й помстилися її брати, які походили з „підступного народу росомонів”, що був під берлом Германаріха. В росомонах Йордана вбачають росів-антів.

Це його свідоцтво (Йорд., 129), в дещо зміненій версії, ми зустрічаємо і в циклі старшої „Едди”, у т. зв. „Повісті Гамді” („Hamdismal”), яка оповідає, що три брати, серед них Гамді, вдалися в дорогу до Данпар- стадіру, щоб помститися за смерть сестри, дружини Германаріха, яку він покарав жорстокою смертю.

Розповідь Йордана про Германаріхів загин, якому він надав надиху романтичного трагізму, а причини його звузив до меж особистих по­рахунків, — насторожує нас, бо, за фабулою його свідоцтва й поза дієвими особами драми, стоять події, замовчані часом, зв’язані і з бо­ротьбою Германаріха з гунами та алланами, і з „підступним народом росомонів”, який, очевидно, зрадив та, можливо, передався на бік гу- нів. Із всього видко, що Йордан не мав у ласці тих росомонів-роських людей, хоч сам жив і писав на два століття пізніше. Думається, що ті росомони завдавали великого клопоту Готам, не давалися їм, а, в кри­тичний для Готів момент, заподіяли їм лихо.

Ці Йорданові росомони були тими самими росами, яких знав Йорда- нів сучасник, візантійський хроніст Псевдо-Захарія. їх боротьба з го­тами була, мабуть, традиційною й один з фінальних епізодів її зафік­сував сам Йордан в романтичній формі. Це війна антів-дулібів з Гот­ським королем Вінітаром в році 386-му, яка, після повторного нападу Готів, розгромлених гунами в Подністров’ї року 375-го, завершилась мученицькою смертю дулібського князя Божа.

Подія ця так врізалась в народну пам’ять, що, ще в кінці ХП-го сто­ліття, про неї добре пам’ятав наш люд. Вона згадується й в геніяльнім „Слові про похід новгород-сіверського князя Ігоря Святославича на половців” року 1185-го:

... Ce бо готъскыи красный дѣвы въспѣша на березѣ синему морю. Звеня руськымъ золотомъ, поють веремя Бусово, лелѣють месть Шараканю...

Бус „Слова” — це дулібський князь Бож.

Остроґоти піддалися гунам, візіґоти, з дозволу Візантії, перейшли Дунай і осіли в Мезії. Одначе, року 378-го, у візантійців почалася з ними війна, в якій кесар Валент (364 - 378 р. р.), наложив головою під Адріянополем.

Дальша доля Готів в центрально-європейських та західньо-свропей- ських просторах, виходить за рамки цієї праці. Що ж до їх долі на сході й південному сході Европи, — там вони зникли, мов не були, без сліду. І тільки в Криму, аж до ХІѴ-го століття, жили їх нащадки під іменем „готѳи”.

Отже, на основі вищесказаного, ми констатуємо, що туманності, які покривають буття Готів на сході Европи й, зокрема, на нашій землі, як і археологічні, історичні, побутово-фолкльорні й мовні дані, — рі­шуче заперечують можливість існування в ПІ-му — ІѴ-му cτ., десь в межах теперішньої України, суто-германської великодержави-коро- лівства Готів. Коли б така Йорданівська держава справді колись існу­вала там, — не могла б щезнути безслідно.

Висновок: чистота германськости, германська монолітність, принай­мні, тих Готів, які побували в Україні і які штурмували Балкани, —■ більш, ніж сумнівна; це був етнічний „вінегрет” з ярличком „Готи”, який вже встиг стратити технологічні традиції своєї питоменної мате- ріяльної культури й замінити їх виробницькими традиціями тих чу­жих племен, з якими Готи зустрілися й поріднилися підчас довго- триваючої своєї міграції. Саме з огляду на це, у нас і бракує типово Готських археологічних знахідок. Ґоти ніде не лишили на наших те­ренах решток своєї Готської матеріальної культури, свого похоронного обряду, своєї топоніміки, своїх звичаїв, але події, пов’язані з їх ман­дрівкою, довго ще жили в переказах наших предків

Отож, ми притримуємось того погляду, що на легендарні і, зрештою, голословні, справоздання Йордана, покладатися неможна, що справо- здання ті, в значній мірі, являються плодом його буйної патріотичної фантазії, спрямованої до звеличення Готських королів, яким він слу­жив, й величі ефемерної держави їх предків.

В дійсності ж, політичний організм східніх Готів, являв собою мі­шанину племен та народностей, які, одностайно з Готами, посувалися, під кермою Готських отаманів, на південний схід в межі України й на південь, в напрямку Балкан.

Грецькі й римські літописці, по старій звичці, називають цей воро­жий і дуже небезпечний для їх батьківщини, етнічний конґльомерат то „варварами”, то „Готами”, то „Гетами”, а найчастіше — „скитами”, хоч скитського у них було стільки ж, скільки й у самих греків та римлян.

Немає сумніву, що політичне утворення Готів уявляло собою між­племінний, шитий на живу нитку, союз, об’єднаний спонтанним гоном воювати, грабувати й руйнувати римські балканські провінції, про­биватися до теплого, соняшного краю. Цей північно-балканський між­племінний союз, був тісно пов’язаний генетично-політичними й госпо­дарськими інтересами з центром, який існував у Ш-му — ІѴ-му ст. десь в Україні, на чолі якого, в другій половині ІѴ-го ст. стояв ко­роль Германаріх.

Придворний ґото-ґетський літописець Йордан, як вище було сказано, даними своєї „Історії Готів”, не викликає до себе довір’я. Розповідь його наявно ідеалізує й ґльорифікує Готську минувшину і, зокрема, королівство Германаріха й тим самим, затьмарює справжні історичні події, зв’язані з Готами.

Коли б в дійсності, у ІѴ-му cτ., на сході Европи, існувала могутня імперія готів, яка, за свідоцтвами Йордана, покривала собою увесь схід і центр Европи, велич якої сам Йордан прирівнює до величі імперії Олександра Великого, — то слава Германаріха лунала б і досі по світу саме так, як лунає досі слава геніального македонського царя.

Але нічого цього немає. Візантійські й римські письменники, по­всякчас описуючи перипетії боротьби з „Готами”, „Гетами”, „скита­ми” і т. д. в Придунайщині, ні одним словом не згадують ні про не­осяжну Готську державу на наших теренах, ні про могутніх їх коро­лів, ні про столицю тієї великої держави, що височіла над Дніпром. Щоправда, вони називають північного напасника „Готами”, але часті­ше — „варварами” та „скитами”. Очевидно, що велич колишньої Ски- тії, роздута до того ж віддаллю минулого часу, імпонувала їм непо­рівняно більше, ніж безісторичність ґотів та їх казкового королівства.

Про цю Йорданову великодержаву та про її столицю Данпарстадір (Данпарстад), нічого не знали ні візантійці, ні римляни, ні літописці інших країн. Щож, зокрема, до Данпарстадіру, то єдине хто про нього згадує, — це скандінавські саґи в билинному зводі „Едда” X - XI ст., а саме,,Hervararsaga”, „Пісня про Хльода й Анґанта” й „Пісня про Ат- тілу („Atla-Kvida”). Штам-пунктом всієї Готської плутанини, на яку ми, постаралися спрямувати світло, є факт, що сам Йордан, прославитель Готської величі, Готський історик, добре не знав, як себе й „могутній” народ свій називати: чи Готами, чи ґетами (Getae)? Очевидно, він вва­жав їх одним народом, синонімізував ці два етноніми, інакше кажучи, що ґоти-ґети, принаймні, в ІѴ-му cτ., являли собою нову етнічну осо­бистість, в якій слов’янство домінувало. Те ж, що чужинці, зокрема, греки, називали їх, за старою традицією, „скитами”, — справи не міняє. Не забуваймо, що й русинів Київської держави візантійці часто нази­вали „скитами”, що греки й досі називають французів галлами, що французи й німці, ще у ХѴШ-му cτ., називали нас скитами.

Інші ранньосередньовічні літописці лише стверджують цю ґото- ґетську єдність. Так, наприклад, Орозіус, що жив у ІѴ-му ст. (1, 16), писав:.... „Ті ґети, яких тепер називають Готами...” ^[XXII]), Філосторґіус, що жив тоді ж (11, 5), — „... Із скитів по ту сторону Дунаю, яких старі автори називали ґетами, а теперішні називають Готами...”, Клавдій Клавдіян, що жив в часах вестґотського короля Аларіха (376 - 410 р. р.), писав, що „Аларіх напав на Італію з ґетами на чолі” (т. І, розд. З, 21; т. II, розд. З, 15, 21, 29), Кассіодор, — що „вождь ґотів Вітіґес називав свій народ народом ґетським” (Geticus populus: varia IX, 31).

Прокопій Кессарійський, який писав в часі панування імператора Гонорія (395 - 423 р. р.), -— оповідає, що, „коли Гонорій був імператором Західньої Римської Імперії, — „варвари пробились в державу... ра­ніше, як і тепер, вони були по більшості Готського кореня; найчислен- ніші і найславніші, —■ Готи, вандали, візіґоти й ґепіди. Раніше, їх на­зивали сарматами і мелянхляйнами; дехто називає ці народи теж ґе­тами... Здавна, вони сиділи по той бік Дунаю..

Хроніст VI-ro ст., сучасник Йордана, Амміян Марцеллін, оповіда­ючи про походи слов’ян та антів на Візантію в р. р. 495-тім та 517-тім, прямо називає їх ґетами. Нарешті, Теофілакт Сімокатта, візантійський історик V∏-ro ст., („Історія”, VII, 2, 5), каже, що „ґети” — це старо­давня назва слов’ян. Сімокатта саме знайшов правду і ми маємо увін­чати його пам’ять лавровим вінцем... Вся суть загадки ґото-ґетської

едности розв’язується самим Йорданом, який ґотів й ґетів мав за один народ.

В північній Чорноморщині, на Правобережжі, ґоти зустрілися з ґе- тами й злилися в єдиний етнічний масив, очевидно, з перевагою сло­в’янського елементу. Ґоти слов’янізувалися підчас своєї міґрації до Чорного моря, залучивши до свого походу багато слов’янської люд­ности; ґети слов’янізувались на протязі свого тисячолітнього сидіння над синім Дунаєм, в сусідстві з праслов’янськими племенами, яких там не бракувало. Це й допомогло обом сторонам порозумітися й без- болізно злитися на нашім Правобережжі в одно: в ґото-ґетів.

Про самих ґетів ми можемо навести такі констатації:

Поперше: Геродот знав ґетів уже в Ѵ-му ст. до P. X. і вважав їх „най- відважнішим й найсправедливішим” народом.

Подруге: „тракійці” даки й ґети, вже за триста літ до Різдва Хирсто- вого, мали свою сильну державу в Подунайщині, початки якої губ­ляться в давнині.

Потрете: з цими „тракійськими” племенами не змогли упоратися ні македонці, ні кельти, ні Рим, ні Візантія, ні кочові орди, що, під на­тиском зі сходу нових орд, з наших степів прямували до паннонської пушти, ні ґоти, ні авари.

Почетверте: з-за многоликого натовпу напасників Візантії, всіх тих „тракійців”, „скитів”, ґотів, ґетів, аварів і просто „варварів”, — ди­вились на неї слов’янські очі наших пращурів. Ці наші пращури зме­ли, незабаром, з своєї дороги всіляких „скитів” і, з відкритим заборо- лом,стали перед брамами Італії й Візантії.

Поп’яте: „тракійські” племена Подунайщини, здавна стояли на досить високім культурнім рівні, були осілими хліборобами й мали стислі культурно-побутові зв’язки з автохтонним населенням західньо-укра- їнських теренів; примітивніші ґоти, ступивши на нашу землю, легко підлягли культурним впливам тубільців і, в їх числі, ґетів.

Пошесте: коли, навіть, вважати, що південні границі первісного роз­селення слов’ян не пересягали Карпатського пасма, коли вірити, зреш­тою, безпідставному твердженню, що карпи, бесси й койстобоки були „тракійцями”, то неможна заперечувати безсумнівного факту, що, живучи довгі століття впритул з цими верховинцями, праслов’яни, від непам’яти, ріднилися з ними й взаємно запозичали життьові надбання. Посьоме: в дальшому ході історії, в перших століттях по-Христі, ці „су- тотракійські” краї враз стали слов’янськими ¹) і їх слов’янська люд­ність, закінчуючи недовершену акцію „скитів”, „тракійців”, ґотів, ґе- тів й інших „варварів”, разом з неслов’янськими ватагами, які, тим­часово, підчас своєї міграції, опинялися в Подунайщині, ■— пробоєм сунули на південь до Італії та до візантійської Греції.

Повосьме: в особі ґетів, „тракійці” здавна жили вздовж західнього побережжя Чорного моря в т. зв. „Малій Скитії” — Добруджі (Нижня Мезія), у Бесарабії і, — це дуже важливе, — за Страбоном, „далі на схід”. Це ті племена, яких греки, за архаїчної доби, узагальнено нази­вали „кіммерійцями”.

Подев’яте: В середині 1-го ст. до P. X., ґети, на чолі з вождем Бурві- стою чи Бойребістою, побували на помор’ї нашого Правобережжя й дощенту зруйнували Ольбію. Ім’я „Бурвіста” дуже нагадує старо­чеське „Борівой,, і ймення новгородського князя „Буревоя”. Про це все вже йшла мова.

Подесяте: старовинні писані джерела, оповідаючи про венедів, скла- вінів та антів, являються найпереконливішим свідоцтвом про широке розселення слов’ян вже у 1-му тисячоліттю до Р. X. й про те, що вони жили вже тоді на теренах споконвічного розселення „тракійців”. Ma- теріяльна культура це твердження підтримує.

Поодинадцяте: Підчас утворення на „сутотракійських” землях Поду- найщини римських провінцій Дакії, Ґетії та Нижньої Мезії, ґето-даки й тоді були головним складником тамтешнього населення, про що свід­чить, між іншим, й Овідій Назон.

Подванадцяте: Як побачимо далі, саме тут, в Нижній Мезії, Рим про вадив жваву торгівлю із всім Правобережжям України де тоді пану­вала черняхівська культура та з теренами горішнього Подністров’я, де жили тоді „ґети”, носії т. зв. липецької культури (від тілопального могильника біля с. Горішня Липиця на Львівщині), яка була спорід­нена з культурою черняхівською і в похороннім обряді мала спільні з черняхівцями традиції тілопальних і кістякових поховань без на­сипу. Та ж липецька культура, типологічно й побутово була зв’язана з культурою ранньої княжої доби.

Потринадцяте: Якраз тут, в „ґетській” Подністрянщині, жило літо­писне слов’янське плем’я тіверців, а трохи згодом, й уличів, які вхо­дили в безпосередню орбіту римських, пізніше візантійських, куль­турних впливів.

Почотирнадцяте: Ґети, які, в перших століттях по-Христових, засе­ляли терени сучасної Румунії, були сусідами правобережних слов’ян, а може й самими ними.

Поп’ятнадцяте: В добі Народження Христового, етнонім „Ґети” нараз зникає і, в запіллі західнього побережжя Чорного моря, ми зустріча­ємось з компактною масою слов’янського народу антів, носіїв черня- хівської культури, а на південь від гирл Дністра й Дунаю, — так само, з компактною масою слов’ян.

Пошістнадцяте: 3 давен-давна, ще в часах скитського, а потім савро- матського, панування в Україні, помічаються кревні й політичні зв’яз­ки північної Чорноморщини, зокрема, Боспору, з,,тракійцями” Балкан. Посімнадцяте: Коли, року 107-го п. P. X., ґето-дакська держава роз­палася, — даки упокорилися Римові, а ґети подалися на схід, досягли узбережжя Чорного моря і, перейшовши Дністер, вступили в степи Правобережжя, туди, де 93 роки пізніше, ми бачимо вже міжплемін­ний союз ґото-ґетів.

Повісімнадцяте: Очевидно, що рух ґетів в східньому напрямкові, над північночорноморськими берегами, не був новиною для них, а оточен­ня, яке вони зустріли тут — чужим, бо вони йшли слідами своїх да­леких предків кіммерійців, які, в передісторичні часи заселяли все північне побережжя Чорного моря аж до Кавказу, й нащадки яких жили там й далі.

По дев’ятнадцяте: Від правіків, в русько - українській поезії, часто, частіше, навіть, ніж Дніпро, згадується „тихий” Дунай, згадується чуло, як рідне гніздо, як вимріяний край. Поетична творчість народу нашого поганських часів безповоротно втратилась, але дещо з неї збе­реглося в змістові дружинно-лицарських коляд. Ось рефрен однієї з них, що оспівує похід руського князя на Царгород (Кия? Аскольда? Дира? Олега? Святослава? Володимира?):

Море-Дунаю, Дунаю-море,

Княже наш, зоре, Дунаю!

Характерно, що ця коляда співалася на Вінниччині де колись жили тіверці. Згадує Дунай і „Слово” 1185-го року:

... Д'Ьвици поють на Дунай, вьються голоси чрезъ море до Кыева...

За часів козаччини і в новітню добу про Дунай наш народ не забув і згадував його в багатьох піснях:

... Тихо, тихо Дунай воду несе...

Подвадцяте: Традиційна тяга русько-українського народу до берегів Дунаю, любов і прив’язаність до нього, втілялися, ставали дужим фактором, в політиці перших наших князів: ходив походом до гирл Дунайських князь Кий, ходив туди його слідами Святослав Хоробрий і акції ці не були примхливою забаганкою мандрівних лицарів-бездо- мівців, а цілеспрямованою наснагою привернути під своє берло країну, з якою зв’язували Київ древні історичні традиції і історичні права на неї.

Подвадцять перше: Якраз ця частина північних Балкан де, ще в пе­редісторичних часах, жили „тракійці”, яких Геродот називав ґетами, з фантастичною швидкістю спромоглася, за свідоцтвами древніх пись­менників, послов’янщитися й послов’янщити, навіть, болгарів.

Подвадцять друге: Всі події, увесь вир їх, від початків історичної па- м’яти і до наших днів, лиш частинно перемішав етнічний склад цен- трально-балканських,,тракійських” областей. Навіть, т. зв. „Велике переселення народів”, що почалося 375-го року, лишень в Паннонії радикально змінило етнографічну мапу її.

Подвадцять третє: У фінальній сцені всіх, кількатисячолітніх подій та етнічних зрушень, в „тракійських” областях Балканського півострова, жили слов’яни і не як приблуканці, а як корінна їх людність.

Але гунська навала 375-го року, торкнулася не тільки Паннонії- Угорщини; всамперед, вона вогнем і мечем пройшла по наших степах, знищила ґото-ґетський союз племен і погнала ґото-ґетів на захід. Під­хоплені бурним потоком нашестя, ватаги слов’янських племен побу­вали тоді в різних далеких краях, познайомились з ними, призвича­їлись до несталого, бойового життя. Дехто з них повернувся потім до­дому й оповів своїм землякам про чужі, багаті краї, про заласність мандрівки, про легку наживу в огні та пожежах.

Тому слов’яни, підчас дальшого свого розселення, йшли не наосліп, а битими шляхами до знаної їм мети.

Рух ґотів перейшов через землю Праслов’янщини, вибив слов’ян з колії предковічного життьового укладу, надхнув, вірніше, заразив, но­вими пожаданнями і, вивівши за околиці їх селищ на широку дорогу мандрівки, погнав у примарну далечину.

Рік 375-ий вважається хронологами початком середньовіччя. Цей вікопомний рік навіки приголомшив античне життя, поховав його в глибокій домовині, а натомість, поклав у колиску Буття, свавільне, пустотливе й каверзне дитятко ■—■ середньовіччя.

Міста і села Европи запалали смолоскипами і обернулися в руйно- вище; на її теренах счинився великий заколот та переполох, плач і скрегіт зубів; дев’ятим валом накотилися на неї люті гуни, щоб своїм всенищачим походом розпочати бурхливу добу, т. зв., „Великого Пе­реселення Народів”.

Під копитами гунських коней, під колесами гунських кібіток, гинув старий світ в крові і муках, в сльозах і розпуці, щоб дати місце світові новому, який, колосальним мішаком, вкладеним Долею в його руки, перевернув в Европі все шкереберть, перемішав народи й племена, мови й одвічні культурні та побутові традиції, втоптав у бруд надбання: тисячоліть, а носіїв тих надбань, — загнав у своє стадо.

Страшними й немилосердними руїнниками старого світу були гуни; вони, власне, й були авангардом „великого переселення”.

Тюрко-монгольські орди, ведені головною ордою гунів, в своїм по­ході з центрально-азійських пустель на захід, десь у Ш-му ст. п. P. X., поставили свої юрти в прикаспійських киргизьких степах, а, на пе­реломі Ш-го — IV-ro ст., стояли вже над Доном. Вони опанували Пе- редкавказзя, завоювали й прилучили до свого гурту аланів, їх хлібо­робсько-скотарські племена, що загніздилися в передгір’ях Кавказу, й, разом з ними, зрівнявши з поверхнею земною Танаїс та всі посе­лення довкола нього, вдерлися в наші степи, погромили ґото-ґетський союз племен, і, подолавши перевали Семигородських гір, опанували паннонською рівниною та утворили в пушті, в середині V-ro ст., між Дунаєм та Тисою, свою державу, очолену,,бичем Божим” Аттілою (443 - 453 р. р.), звідки почали робити свої нищівні рейди в напрямку західньої Европи.

Вступаючи в ворота її, вони мали вже в своєму війську дружини завойованих народів, між ними, германські й слов’янські, й потягнули їх з собою здобувати Ґаллію.

Незабутня зустріч Старого Світу з Світом Новим сталася над бере­гами Матрони (Марни), коло теперішнього міста Chalons-Sur-Mame, на Каталаунських полях року 451-го.

За старими свідоцтвами, Аттіла мав під своєю булавою 600.000 вій­ська; ядром були гуни; їм допомагали підвладні племена остроґотів, ґепіди, герули, руґи та інші. Зупинив цю орду над Марною римський полководець Аецій спільно з військом візиґотського короля в Еспанії Теодоріха 1-го (419 - 451 р. р.) та дружини короля франків Меровея чи Меровіґа (448 -458 р. р.); до них прилучилися також бурґунди. У ба- таві на Каталаунських полях полягла тоді невидима сила війська, бо вороги з такою люттю билися, що, як потім казали, не перестали різа­тись і після смерти серед хмар в небі. Наложив головою й Теодоріх 1-ий, але гуни, зустрівши такий спротив, завернули на Італію і ледве не здобули Риму.....

Могутність гунів базувалася не тільки на їх хижацькім завзятті та на їх кількості, але також на їхній, добре зорганізованій кінноті. Самі гуни були неохайні й вражали огидним виглядом. Йордан писав про них: „присадкуваті, потворні, вони можуть вважатись людьми тільки тому, що розмовляють людською мовою”.

Европа здичавіла, зварваризувалася, але вже тоді, серед здичаві­лого галуззя, несміливо починали пробиватися здорові паростки.

Та проте, ми приймаємо з певними застереженнями твердження, що погубна ініціятива всезагальної руїни належала цьому вікопомному рокові, який навстіж відкрив перед хвилями варварів брами Европи.

Варварський світ споконвіку поривався знищити культурні вогнища людства й спрофанувати їх надбання. 375-тий рік кинув тільки на шальку ваги свій остаточний присуд і вона, опустившись, дала пере­вагу дикунам: гуни заполонили Европу й розбещеним ударом, пова­лили півторатисячолітній уклад античного життя.

Варвари, а під ними ми розуміємо всі ті народи, які, не сприйнявши античної цивілізації, увесь час, вже задовго до цього року, боролися з нею, виявляючи настійні стремління прорватися в осередки серед­земноморської цивілізації й знищити її, — тепер перемагали.

На протязі всієї історії, ми спостерігаємо запеклу боротьбу культур­них народів з насідаючими на них примітивними племенами. Змагання це провадилось з перемінним успіхом, але все ж таки, технічні до­сягнення античних народів допомагали їм паралізувати ці хижі зазі­хання дикунів.

Нашестя персів на Грецію, нашестя ґаллів на Італію у 390-му році до P. X., германських кімврів та тевтонів на північну Італію року !13- го до P. X., боротьба македонян з „тракійцями”, головно, з трібаллами, боротьба північночорноморських осад з варварським запіллям, згодом, змагання Риму, довге й виснажливе, з варварами, які рвалися на пів­день крізь римські північні кордони (limes romanus), — до певного часу закінчувались перемогою античних народів.

Варвари забиралися геть, але й далі, чорною хмарою облягали ім­перські границі, вичікуючи зручного моменту, щоб пробитися в куль­турні осередки, звідки провадилась з ними боротьба. І фатальний час цей настав року 375-го.

Наш степ, задовго до гунського нашестя, тисячоліття, був ареною запеклої боротьби осілих хліборобів з наїзниками-номадами. Спокон­віку, його широчінь росилася кров’ю та сльозами, як поборників мир­ного трудового життя, так і поборників вітрогонства кочівників, що не сіяли й не жали, а жили з поту й праці під’яремного хліборобського люду...

Характерно, що, з часів грецької апойкії на північнім побережжю Чорного моря, а потім Риму, що виставив там цілий ряд своїх фор- постів-фортець, — греки і римляни примушені були вживати, майже виключно, оборонної тактики, — варвари ж — агресивної.

І коли ми кинемо ретроспективний погляд на далеку минувшину північної Чорноморщини, на минувшину наших степів, — побачимо, що, не дивлячись на ошляхетнюючі впливи, які проникали з грецьких осад в гущу тамтешнього варварського світу на протязі тисячоліття, не зважаючи на те, що впливи ті, все ж таки, були благодійними, — варвари залишились варварами і, в решті-решт, таки знищили ті осади.

Для більшої наочности, перелічимо й хронологізуймо головніші ет­нічні зрушення, які, за історичної пам’яти, перекотилися через наші степи або лиш торкнулися ЇХ.

Пам'ять історії наших просторів не сягає, як нам відомо, далі ІХ-го— ѴШ-го ст. до P. X. Тоді північночорноморський край заселяли кімме­рійці, під назвою яких крилася мозаїка різних племен України, Криму та Кубанщини. На початку ѴШ-го ст. до P. X., відбулась перша, відома в історії, інвазія із сходу на захід скитів, аванґард дальших згубних навал, в ар’єргарді яких ішли татари.

Отож, хронологія нашесть в простори України виглядає так:

1. VlII ст. до P. X. (початок його). Скити — іранці прийшли із сходу й, поневоливши кіммерійців, захопили наші степи.

2. III ст. до P. X. Савромати— іранці, очолені язиґами, в наших степах.

3. III ст. до P. X. (кінець його). Кельти-Ґалати, міграцією своєю із за­ходу, зачепили Правобережжя.

4. II ст. до P. X. Савроматська орда роксоланів в наших степах.

5. І ст. до P. X. (середина його). З Подунайщини прийшли ґети й спу­стошили західне побережжя Евксінського Понту та частину північ­ного, включно з Ольбією.

6. І ст. по P. X. (початок його). Кревняки савроматів, алани, створивши могутній союз племен в Передкавказзі, обсадили степові простори України й, короткий час, панували від Аральського озера-моря до Дунаю. Пізніше, у ІѴ-му ст., були завойовані гунами й включилися в їх похід на захід. Досягли Еспанії де, року 418-го, були розпоро­шені візиґотами.

7. Кінець ІІ-го — середина ІѴ-го ст. п. P. X. Германці готи прийшли в північночорноморський край з помор’я Прибалтики. В своїм поході досягли берегів Чорного моря й моря Озівського. Помішавшись з ґе- тами, затримались на наших теренах з двісті літ. Ґоти на нашій землі — це був конґльомерат різних народностей та рас з перевагою слов’ян­ської, об’єднаних в союзі племен. Область від Дунаю до Дніпра за­ймали, ніби-то, тервінґи, а від Дніпра до Дону —- остроґоти-ґрейтунґи. Так, принаймні, твердить офіційна традиція.

8. IV - V ст. п. P. X. Тюрко-монгольська орда гунів прийшла із сходу, упокорила в Передкавказзі аланів, звоювала міжплемінний союз Готів короля Германаріха й погнала їх на захід. Гуни поклали кінець пану­ванню в наших степах орд іранського кореня. Кочовища гунів займали степову зону від Волги до Дунаю, пізніше, рушили на захід та зосе­редились в паннонській рівнині.

9. Кінець Ѵ-го — початок ѴІ-го ст. до P. X. Тюркська орда болгарів, їх племена утурґурів, кутурґурів та оноґурів, прийшли від сходу в наші степи. Одначе з їх племен, чорні болгари, як свідчать візантійські літописці, утворили, буцімто, в Приозів’ї Стару або Велику Болгарію. Інші їх племена, перейшовши нашими степами, в році 679-ім, осіли в Добруджі. В процесі своєї міграції, вони значно послов’янщились і, обсадивши терени сучасної Болгарії, дуже швидко стратили своє пер­вісне тюрко-фінське обличчя, перемішавшись з масами тамтешніх слов’ян. Болгарське питання далеко ще не розв’язане і в дальшому викладі ми зачепимо його.

10. Vl ст. п. P. X. Русини-анти, що жили в лісостеповій зоні Право­бережжя й далі на захід, рушили в степи і, на короткий час, захопили всю степову смугу від Дону до Дунаю.

11. VI ст. п. Р.Х., (середина його). Обри-авари, урало-алтайці, при­йшли від сходу; довго у нас не затримувались і, року 568-го, утворили в середній Подунайщині Аварський каганат, який постійно ворогував із слов’янами.

12. VII-X ст. п. P. X. Хозари-тюрки прийшли від сходу, утворили в гирлах Волги центр своєї держави, яка залучала в свій склад і Русь. За панування хозарів, слов’яни дещо відпочили від вічних навал ко­чівників, бо хозарський каганат був заслоном від інвазій азійців.

13. Кінець VlII-ZO — початок ІХ-го ст. Угри перейшли степами на за­хід з північного сходу; під натиском печенігів, подалися в Паннонію, де утворили Угорську державу.

14. ІХ-те — Х-те ст. Печеніги, торки й берендії, — тюркські орди, — в наших степах; прийшли із сходу.

15. Кінець Х-го — XIII ст. Половці (кумани, кіпчаки) в наших степах. Прийшли із сходу.

16. XIII - XVIII ст. Татари-монголи прийшли із сходу. Золота Орда їх, а, згодом, Кримське ханство, заподіяли страшне лихо всьому сходові Европи і, особливо, Україні.

Оце найголовніші міграційні рухи, які перейшли через наш край. Хронологізація їх лиш приблизна, а декотрих, як, наприклад, болгар­ської, — суперечна. Є думка, що Дунаю болгари досягли аж у ѴП-му ст. Подібно, існує гіпотеза, що угри об’явилися над Дунаєм вже в пер­шій половині того ж V∏-ro ст., близько року 640-го.

Наш степ, як бачимо, уявляв собою в давнині ніби широководне рі­чище в час повені-бурі; високі хвилі гуляли по ньому, здіймаючи пінні буруни, змиваючи з поверхні земної розкидані острівці-городища, села та хутори осілого люду.

Можна той степ наш порівняти і з битим шляхом, на якому повсяк­час товклася сила безпритульних чужинців, що, то йшли, не спира­ючись далі, то, на деякий час,ставали табором. І всі вони лихим оком подивлялися на довколишнє хліборобське населення, плюндрували його статки, гнали полоном або уярмляли, й приневолювали працю­вати на себе. І вовків-сіроманців безпечніше було тоді зустрінути, ніж комонних харцизів, степових горлорізів.

Але наші пращури-хлібороби, з найдавніших часів, заявляли свої життьові права на володіння цими чорноземними просторами і, при кожній зручній нагоді, вклинювались в кочовища зайд, боролися з ними, перемагали, на недовго, гинули або потрапляли під їхню зверх­ність. Вони, то посувалися вперед, то подавалися назад, чіпляючись за кожну грудку чорнозему. Існує припущення, що, вже в неолі­тичну еру, степову цілину нашу скородило примітивне рало людини.

Та проте, тільки у ХѴШ-му столітті, після того, як Росія завоювала Кримське ханство й, нашими руками, здобула турецьку твердиню Очаків, наш люд міг, здавалось би, безборонно здійснити свою віко­вічну мрію й загосподарити на цих степах, политих кров’ю його дідів- прадідів. Того, однак, не сталося. Російський колос мав інші заміри, ворожі нам. Степи роздав він своїм вельможам-фаворитам та нашим недолюдкам-ренеґатам й всіляким чужоземним приблудам. Люд же наш, що тисячоліття змагався за той степ, запряг у панські шори, за­кабалив, загнав у кріпацтво, яке мордує наш народ і до сьогодніш­нього дня...

Не можна ні на мить забувати, що всі ці народи, племена й орди, що проходять перед нашими очима в історичному аспекті, не являли со­бою суцільних, однородних етнічних масивів. Справді, — а про це ми повсякчас пригадуємо, — вони складалися з етнічної мішанини: — підчас міґрації, до головного мігруючого племени чи орди, приставали окремі ватаги зустрічних племен й залучалися до походу; коли ж пе- рехоже плем’я зупинялося на деякий час, кревно єдналося з тубіль­цями тих місцевостей. Всю цю етнічну „мозаїку” крила своїм іменем головна орда чи головне мігруюче плем’я. Так було із скитами, з савро- матами, з аланами й готами, з ґетами й гунами, з татарами.

Тому ця етноніміка дуже непевна і, часто, далека від правди, не тільки тому, що збірна назва крила собою всі етнічні складники мігру­ючої маси, але, що і сама збірна назва передавалася грекам, римлянам, візантійцям, арабам і т. д., з десятих уст і по дорозі часто калічилася до непізнаности. З другого боку, коли греки, римляни, візантійці, араби і т. д., безпосередньо стикалися з різними народностями варварського світу, — пристосовували їх національні чи збірні назви до своєї ви­мови, або просто нехтували ними, надаючи, замість того, їм вигадані,, головним чином, епітетичні, назви.

Тому філологи, етнологи й етнографи ставляться з великою обереж­ністю до племінних назв варварів, занотованих древніми джерелами. Покладатися на них, при виясненні національного обличчя того чи іншого варварського племени, не завжди можна. Разюче, що ця вільна чи невільна недбалість або компромісне розуміння нації, впадає в око і в середньовіччі, ба, навіть, в наші часи.

Ще у ХѴШ-му cτ., західньо-европейці називали нас скитами й сар­матами, а москалі — черкасами; греків — ромеями називали доне­давна. Фіно-татарсько-слов’янський „міш-маш” сучасної Великоросі!', — захід називав московітами, а ми — москалями (назва походить від Москви). Ще й досі чехів називають богемцями, а віднедавна — сербів, хорватів, словінців, македонців, чорногорців й босняків — збірно „юго­славами”. Різноплемінне населення імперії Австро-Угорщини звалося австрійцями. Справді, не існує ні бельгійського (валони плюс фла­мандці), ні швайцарського (французи, німці, італійці, ретороманці) на­родів. Вся людність Австралії, Нової Зеляндії, Америки, від Вогняної Землі до Землі Бафрінової, називається штучно-національними назва­ми, бо ж не існує в дійсності ні австралійського, ні ново-зеляндського, ні арґентінського, ні Гватемальського, ні американського народів. Тут назва територіяльно окреслених держав передала своє ім’я людності найрізноманітніших національностей, які дану державу населяють.

Те ж саме стосується і „російської нації”, якої, у великодержавнім значенні цього слова, ніколи не існувало й не існує. Комплексові пів­нічно-слов’янських племен, які, на протязі історичного буття, пере­мішалися з фінами й монголами-татарами і які утворили московську державу, а згодом — російську імперію, за браком власного об’єдну­ючого національного імени, урядово було накинуте прізвисько „мо­сковскихъ людей”, а згодом „русскихъ”, патетично — „россіянъ”.

Нам дехто скаже, що це неправда, що споконвіку північна людність називала себе „русскими”. Не споконвіку, а з часів, коли північ під­порядкована була Київській Русі, цим прикметником не означалося походження і національна приналежність, а політично-державна за­лежність північних племен від Київської Русі; „мы, русскіе” рівнялося розумінню „нами владѣетъ Кіевская Русь”, себто русини, творці тієї держави.

Згодом, після занепаду Києва, відокремлення півночі і утворення там окремих політичних центрів, розуміння „русскій” загубило свій прямий сенс і, лишившись прикметником, перебрало на себе значення імени не тільки національного, але й наднаціонального: „русскими” стали всі підданці імперії, навіть, „інородці”. Отже, в цьому відно­шенні, аналогія древности з сучасністю дуже близька...

Таким чином, початок середньовіччя перевів в наших степах та на інших теренах нашої батьківщини, значні етнічні переміщення.

Південний схід Европи, наш степ, обернувся в погубний вулкан, я- кий, з надр своїх, вивергав що-разу потоки всепалючої ляви, що роз­лилася небавом по всій Европі, досягнувши найвіддаленіших закут­ків її.

З азійського безмежжя пронеслись нашими степами нищівні смерчі, ламаючи на своєму шляху всі перепони. І степ наш знов став пусто- вищем, на тлі якого, де-не-де, маячили чамбули номадів, чорніли зга­рища колишніх міст, сіл та грецьких осад. Тубільний люд обезтямів; кого помилувала доля, — тікав світ-за-очі, в дрімучі ліси, в погір’я Карпат, на південь, в погір’я Балкан; а дехто, стративши голову, при­лучався до походу кочових шибайголовів.

Завдяки писаним джерелам, історія цього бурхливого періоду по­ставила перед нами досить рельєфну картину страшних подій; проте, події ці були дуже подібні до тих, які відбувались раніш, про які не збереглося свідоцтв. Всі кочівники, а з ними й зграї осілого, але зди­чавілого, люду степових причорноморських просторів, підчас навали, відступали тими ж шляхами, в тому ж напрямкові, що й степова люд­ність доби, про яку зараз іде мова.

Старий світ боронився завзято, але. під натиском магутньої варвар­ської стихії, крок за кроком, устиляючи за собою боїще трупом, пода­вався назад, віддаючи напасникам все нові й нові терени.

Вже до гунської навали, західня й південна Европа заполонилася різними варварськими племенами, головним чином, центральної Ев- ропи: візиґотами, вандалами, свевами, ґастінґами, франками, алема­нами, бурґундами, баварами і т. д., які, на руїнах Римської Імперії, почали закладати власні держави.

У цей смертельний час старої Европи, яка оберталася в загублений світ, відбулася епохальна подія: на руїнах універсальної Римської Імперії, зростала нова сила, її нащадок, — імперія візантійська. Водно­час з цим, на сторінки історії, ступили вперше своїми постолами наші далекі предки слов’яни.