Англосаксонське та норманське вторгнення у Британію

Після того, як римські легіони залишили Британію у 407 р., бри­ти стали незалежними. Але невдовзі з півночі, прорвавши Адріа- нів вал, на них насунули стотти й пікти. Одночасно на узбережжі з’явилися германські племена ютів та саксів, які жили на узбереж­жі Балтійського моря та займалися піратством, витісняючи навіть вікінгів у води Норвезького моря.

Юти захопили південний схід Британії та острів Уайт. Англи та сакси вживали тактику морських набігів. їх вдалося зупинити на деякий час римському проконсулові Амвросію Авреліану, який залишився у Британії після виходу звідти римських військ. Він увійшов до фольклору під іменем короля Артура (артур - з кельт, “камінь”). Він організував кельтські племінні союзи в армію та за підтримкою жерців-друїдів (верховним серед яких був легендар­ний Мерлін) завдав саксам кілька поразок. Основу його армії скла­дала лицарська кіннота, тоді як їхні супротивники воювали у пі­шому строю, озброєні бойовими сокирами та молотами. Авреліан спромігся деякий час стримувати англів та саксів, але у 600 р., коли далася взнаки нестача коней (бо їх не було звідки завозити до Бри­танії), бритів посунули у володіння скотів та піктів. Брити всту­пили з ними у племінний союз та відбили саксів.

На території Британії було створено сім незалежних королівств. У північній, центральній та східній частинах англи утворили Hop- тумбрію, Марсію та Східну Англію. Сакси створили на півдні Уес- секс (Західну Саксонію), Сассекс (Південну Саксонію) та Ессекс (Східну Саксонію). Юти на південному сході утворили Кент. На північному заході вціліло останнє вогнище кельтської культури - Уелс, визнавши себе васалом англів. Невдовзі на цій території вста­новився марсійський діалект, який відчув на собі деякий вплив ла­тини. На Британії почався період семицарствування - “Гептархії”.

Повсюди відбувалося відсування назад розвитку економіки.

У V ст. у римській Британії почало розповсюджуватися хрис­тиянство православного напряму, пов’язане з ім’ям легендарного проповідника Святого Патрика. Церковна організація бритів була простою і тісно пов’язаною з життям общини. Священик обирався на селянських зборах і жив на кошти общини, тобто церковної де­сятини з селян не збирали. Ця церква отримала назву ірландської. Римська курія не могла змиритися з візантійським духовним па­нуванням в Англії (православне християнство поширювалося з Візантії), тому регулярно направляла своїх місіонерів до англій­ських королів. Обидві церковні організації ворогували між собою протягом кількох століть до релігійної реформи Генріха VIIL

Становище Англії різко погіршилося на межі VIII - IX ст. у зв’яз­ку з набігами датчан та війнам з норманами. Впала Лондонська ци­тадель і тоді Альфред Великий (871-899 рр.) провів військову ре­форму, запровадивши лицарську кінноту. Зі зростанням лицарства цілі громади стали переходити під покровительство воєнно-слу­жилої знаті. Особисто общинники при цьому лишалися вільними, проте сплачували податок. Датський король Канут (1017-1035 рр.) спромігся на короткий час завоювати Англію, проте король Еду- ард Сповідник (1042-1066 рр.) за допомогою герцога Вільгельма Норманського відновив її незалежність. Після смерті Сповідника Вільгельм заявив про свої зазіхання на англійський престол. Але воєнна знать обрала королем принца Гарольда. Ображений відмо­вою, Вільгельм використав її як привід для війни. Норманська армія висадилася в Англії і восени 14 жовтня 1066 р. в битві при Гастінгсі Вільгельм завдав поразки Гарольдові, який загинув у бою. Вільгельм Завойовник став королем Англії та Нормандії (1066-1087 рр.). Про­те норманська династія не утрималася довго на престолі. Після його смерті країною правив його син Генріх І, а після його смерті до вла­ди прийшов граф Анжуйський, Генріх II Плантагенет.

4.