Велика Британія у 20-30-х рр. XX століття. Прихід до влади лейбористів.
Соціально-економічне становище країни після Першої світової війни. Велика Британія є обмеженою монархією, в першій половині XX ст. — найбільша за територією імперія (найбільші колонії — Канада, Індія, Австралія та Нова Зеландія, південна Африка).
Столиця — м. Лондон. Юридична основа держави — «Білль про права» 1689 р., який обмежив права монарха на користь парламенту, що складається з двох палат — лордів і громад. У політичному житті на початку XX ст. домінували дві праві партії — консерватори[19] і ліберали[20], на зміну останнім у 20-ті рр. прийшли лейбористи (ліві центристи). Уряд формує партія, шо перемогла на виборах. Всі післявоєнні процеси, що відбувались в країні, проходили в конституційних межах традиційного парламентаризму.Країна-переможниця мала свої проблеми. Втрати від війни були значні. З кредитора вона перетворилась у боржника. Зросла самостійність домініонів, активізувались національно- визвольні рухи в колоніях. Післявоєнний спад виробництва призвів до зростання безробіття і загострення проблем традиційних галузей виробництва (суднобудівної, вугільної, металургійної) і, відповідно, до страйкової боротьби і соціальних проблем. Проте у Великобританії не було заколотів, повстань. Зміни відбувались еволюційно в конституційних формах. Цей ззовні, здавалось, спокійний розвиток був насичений подіями, які свідчили про початок якісно нових тенденцій у політичному житті.
Складною внутрішньою проблемою залишалося питання Ірландії, шо була першою колонією Англії. Ірландська партія «Шинн фейн» («Ми само») вимагала незалежності Ірландії. Після визвольної війни 1919-1921 рр. укладено компромісний англо-ір.іандський договір про надання Ірландії статусу домініону («Ірландська вільна держава», 1921 р.91). Північна Ірландія залишалася у складі Великобританії. Громадянська війна 1922-1923 рр. між прихильниками договору і республіканцями, які вимагали надання незалежності всій Ірландії, закінчилася поразкою республіканців.
Після Першої світової війни перед англійськими урядами постали проблеми придушення національно-визвольних рухів, що розгорталися в колоніях і залежних країнах. Внаслідок репресій і деяких поступок вдалося навести лад в Індії. Незважаючи на репресії, зрештою одержав незалежність Єгипет (1922). Проте Англія зберегла свою присутність у цьому регіоні і залишила за собою контроль над Суецьким каналом. Могутні антианглійські виступи змусили Англію відмовитись від контролю над внутрішньою і зовнішньою політикою Ірану та Афганістану. Успіхом завершилась довготривала боротьба ірландського народу за незалежність. У 1921 р. Англія визнала Ірландську вільну державу на правах домініону. Але в той же час був посіяний конфлікт, який з великими труднощами доводиться розв'язувати і сьогодні, оскільки шість північних графств було залишено в складі Англії.
Основну роль в економічному житті країни відігравали колонії, експлуатація яких приносила величезні прибутки, тому англійський імперіалізм початку XX ст. характеризується як колоніальний. Маючи гігантські колонії, Британія втратила світову промислову першість, яку мала у XV11I-XIX століттях, оскільки англійські підприємці не займалися реконструкцією промисловості власної країни, а вивозили капітал у колонії, бо там норма прибутку була більшою. Проте країна залишалася фінансовим центром світу.
Британія належала до країн-переможниць у Першій світовій війні, однак вона втратила 743 тис. загиблими, 1,7 млн. чол. було поранено. Тї промислове виробництво за цей період скоротилося на 20 %, вона втратила 1/3 національного багатства, державний борг зріс у 12 разів (до 8 млн. фунтів стерлінгів), закордонні капіталовкладення зменшилися на 25 %.
Внутрішня політика лейбористських та консервативних урядів. Особливості британського тред-юніонізму. В Англії довгі десятиліття консерватори і ліберали в результаті парламентської боротьби змінювали один одного при владі. Ця система політичного маятника забезпечувала стабільність суспільства.
Але в результаті змін в економіці, соціальній структурі і настроях населення протягом 1918-1924 р. ця система переживала серйозну кризу. Її причинами були:• швидке зростання впливу лейбористської партії, яка спиралась на могутній профспілковий рух (тред-юніони);
• занепад традиційної ліберальної партії.
На 1918 р. при владі знаходився коаліційний уряд з лібералів, консерваторів і лейбористів на чолі з лібералом Девідом Ллойд-Джорджем. Ним були проведені реформи, що збільшили число виборців з 8 до 21 млн.: скасовано майновий ценз, вперше отримали право голосу жінки, що досягли 30-річного віку, чоловіки з 21 року. Демобілізованим солдатам до працевлаштування стала видаватися грошова допомога. Її також надавали робітникам, звільненим у результаті скорочення військового виробництва. Було прийнято програму допомоги безробітним та розпочато будівництво дешевого житла для малозабезпечених.
Поступово, зі збільшенням чисельності робітників та їх організацій, лейбористи стали витісняти з політичної арени Британії лібералів. Проте на виборах 1918 р. переміг блок консерваторів і лібералів. Прем'єром знову став Ллойд-Джордж. Новий уряд витримав страйки шахтарів, працівників залізниць, але був змушений піти на поступки: у 1919 р. для шахтарів введено 7-годинний робочий день, на залізницях скорочено робочий тиждень. На початку 20-х рр. через економічний спад знижено зарплату, скорочено соціальні видатки, збільшено податки.
У 1922 р. кабінет Ллойд-Джорджа подав у відставку, до влади прийшли консерватори. У ході нових виборів перемогли лейбористи — 1924 р. сформовано перший уряд лейбористів на чолі з Рамсеем Макдональдом, який протримався менше року (з кінця 1924 по жовтень 1925 р.). Хоча він проіснував недовго, але встиг провести низку заходів на покращення становища пенсіонерів і безробітних. Лейбористи, які ставили за мету захист прав найманих робітників, організаційно виросли з профспілок (тред-юніонів). Проведено такі реформи-.
• удосконалено систему соціального страхування та забезпечення;
• збільшено субсидії на житлове будівництво та розміри допомоги безробітним, пенсії;
• скорочено непрямі податки — знижено акцизи на деякі товари широкого вжитку (чай, цукор);
• визнано CPCP.
У 20-ті роки економіка Англії зростала повільними темпами.
Швидко розвивались лише автомобільна, електротехнічна і хімічна галузі виробництва. Англійські підприємці віддавали перевагу вкладанню капіталу за кордоном: в колоніях і домініонах, де норма прибутку була значно вищою.З приходом до влади консерваторів (1924-1929) у Британії виник найбільший в її історії трудовий конфлікт — країну охопив загальний страйк 1926 р., коли страйкували 40% працюючих. Власники копалень були поставлені перед вибором: або модернізувати копальні і підняти конкурентоспроможність і рентабельність видобутку англійського вугілля, або піти шляхом скорочення витрат на добування, зокрема, за рахунок скорочення заробітної плати шахтарям. Власники обрали другий шлях. Він викликав один з найбільших в історії Англії соціальних виступів. Страйк гривав 7 місяців і зазнав поразки. Зарплату було урізано, відновлено 8-годипний робочий день. Закон про трудові конфлікти (1927) забороняв загальні страйки та обмежував права профспілок під час страйків. Поряд з цим власникам копалень було виділено 20 млн. фунтів для модернізації копалень. Цей найбільший у період стабілізації соціальний конфлікт справив значний вплив на вибори 1929 р., на яких перемогли лейбористи.
Другий лейбористський уряд (1929-1931) прийшов до влади у період економічної кризи (1930-1935). Уряд знову сформував Макдональд. Виробництво у країні знизилося на 16-23%, безробіття збільшилося з 10 до 25 %. Криза найсильніше вплинула на старі галузі — вугільну, сталелітейпу, суднобудівну. Уряд зменшив допомогу по безробіттю, підтвердив 8-годинний робочий день на шахтах, скасував «золотий стандарт», фунт знецінився на ЗО %. Антикризові заходи (зниження заробітної плати, зменшення допомоги по безробіттю, не було відновлено 7- годинний робочий день на шахтах, зберігались антипрофспілкові закони і т.д.) ще більше підірвали довіру виборців. У країні розпочалась нова хвиля страйків, демонстрацій, «голодних походів» безробітних.
Англія вже не мала змоги контролювати свої колонії, як раніше, і у 1931 р.
за Вестмінстерським актом почався розпад імперії. Домініони, які отримали суверенні права, були об'єднані у Британську Співдружність.Не маючи єдиного погляду на вихід з кризи, в уряді відбувся розкол, який закінчився відставкою кабінету.
З 1931 по 1935 рр. за ініціативою Макдональда з мстою консолідації населення утворено Національний (коаліційний) уряд з лейбористів, консерваторів і лібералів, який, загалом, проводив консервативну політику. Відбувалось подальше згортання соціальних проірам. Щоб підняти авторитет своїх реформ, уряд починає заощадження з себе: Макдональд зменшив свій заробіток прем'єра на 20 %. Королівська родина зменшила на 10% фінансові засоби, що виділялися державою на її утримання.
У 1931 р. був ліквідований золотий стандарт фунта стерлінга і утворено стерлінгову зону, що об'єднувала країни, які використовували англійську валюту для взаєморозрахунків. А в 1932 р. Великобританія відмовилась від вільної торгівлі і ввела протекціоністські закони. Ці заходи підвищили конкурентоспроможність англійських товарів, допомогли уникнути значного падіння виробництва і фінансової кризи.
З метою збити соціальну напругу і організувати адресну систему допомоги потерпілим від кризи, були прийняті Акт про страхування по безробіттю та закон про райони, потерпілі від лиха.
Загострення соціальних проблем призвело до зростання впливу крайніх сил — комуністів і фашистів. Однак вони не мали в Англії достатньої соціальної бази. До того ж британське суспільство, виховане на парламентських традиціях, не сприймало їх методів боротьби. Щоб остаточно охолодити радикальні елементи, у 1934 р. прийнято закон «Про підбурювання до бунту», а в 1937 р. — Акт про суспільний порядок.
З приходом до влади у 1935 р. консерваторів (у 1935-1937 рр. на чолі з С. Болдуїном, у 19371940 рр. — з Н. Чемберленом) збільшуються військові витрати. Загроза фашизму спонукала
шукати нові варіанти системи міжнародної безпеки.
Уряду Болдуїна довелося долати, крім економічних проблем, династичну кризу, що розгорілась у 1936 році.
В цьому році помер король Георг V, який зумів за час свого правління зміцнити роль династії в житті Англії. Наступником престолу став його син Едуард VIIl. Проте новий король всупереч традиціям бажав одружитися з американкою Уолліс Сімпсон, яка вже до того була двічі одружена і не мала знатного походження. У відповідності до порядків англіканської церкви, що склалися в часи Реформації у XVI ст., британський монарх є, одночасно, і главою англійської церкви. Тому монарх не мав право шлюбу з розведеною жінкою. Одруження на У. Сімпсон було б серйозним ударом по престижу монархії, традиціях держави, церкви і суспільства. У відповідь на бажання короля уряд і королівська родина рішуче заявили «Або трон, або Сімпсон». Едуард обрав Уолліс Сімпсон. Після 10 місяців правління він зрікся
престолу на користь молодшого брата Альберта, який став королем під ім’ям Георга KZ
ПРО ЦЕ МОЖНА ПОДИВИТИСЯ
Фільм «Король говорить», знятий 2010 р. кінематографістами СІНА. Великої Британії та Австралії, отримав американську премію кіномистецтва «Оскара». Роль короля Георга VI у фільмі зіграв британський актор Колін Ферт. Сюжет фільму пов’язаний з персоналією майбутнього короля, який лікувався від заїкуватості у австралійського лікаря. У фільмі відображена і династична криза 1936 року.
Уряди США, Великої Британії та Франції зуміли захистити головні демократичні цінності в умовах важкої економічної кризи першої половини XX ст. та вийти з кризи шляхом реформ. Економічні реформи («Новий курс» Рузвельта в США, реформи уряду лейбористів у Великій Британії, діяльність «Народного фронту» у Франції), проведені в інтересах найширших мас населення, дозволили названим країнам продовжити демократичний розвиток, не допустити крайніх правих до влади.
4.