Франція в 20-30-ті рр. XX століття. Діяльність уряду Народного фронту: еуть га наслідки.
Наслідки Першої світової війни для Франції. Соціальні конфлікти. Франція на початку XX ст. була парламентською республікою та мала колоніальні володіння (найбільші колонії — Західна Африка, Мадагаскар, Індокитай в Південно-Східній Африці).
Столиця — м. Париж. Політичні партії Франції не мали чітких організаційних структур, постійно змінювалися, основна боротьба за владу йшла між партіями консервативного, республіканського та соціалістичного напрямків (на парламентських виборах у 1919 р. переміг «Національний блок» правих партій, головна мета якого — захист країни від більшовизму). Впливовою внутрішньополітичною силою був робітничий рух. Так у післявоєнний період зросла з 0,7 до 2,4 мли. чоловік найбільша профспілка - Загальна конфедерація праці. В економічному відношенні специфікою країни було те, що значну частину її населення складали дрібні селяни і підприємці, концентрація виробництва і капіталу була меншою, ніж у США, а французькі монополії займалися експортом капіталу — надавали позики менш розвиненим країнам.Франція — країна-переможниця у Першій світовій війні. Шовіністичні настрої домінували в країні. Гасло «Німці за все заплатять!» охопило всі прошарки суспільства. На цій хвилі націоналізму і шовінізму на виборах переміг блок правих партій — Національний блок, який обіцяв провести соціальні реформи і взяти на себе турботи про фронтовиків. Використавши патріотичне піднесення, уряд зумів перевести невдоволення людей в стан очікування ними кращих часів і сподівань, коли всі проблеми будуть вирішені за рахунок «бошів» (Німеччини). Тим часом у країні наростала соціальна напруга. Соціалістична і радикальна партії, що опинились в опозиції, прагнули реваншу. По країні прокотилась хвиля страйків і демонстрацій. Із середовища Соціалістичної партії виділилась Комуністична.
Однак тяжкі людські втрати (загинули 1,325 млн. чоловік, поранено 2,8 млн.), знецінення на 60% франка, спустошення індустріальних північно-східних департаментів погіршили економічну ситуацію в країні.
Матеріальні збитки сягнули 200 млрд. франків, а борги 238,5 мільйонів. Це призвело до зростання кількості страйкуючих — у 1919 р. їх було 1,16 млн. чоловік. Уряд Ж. Клемансо пішов на деякі поступки: введено 8-годинний робочий день, узаконено колективні договори на підприємствах, запроваджено пенсії інвалідам, вдовам і дітям загиблих фронтовиків. Правими партіями, що перебували при владі у повоєнний період, зменшено втручання держави в економіку, уряд намагався уникати соціальних реформ.Країна в період стабілізації (1924-1929). Стабілізація економіки почалася у 1924 р., коли на повну потужність запрацювали підприємства Ельзасу і Лотарингії, стали поступати репарації з Німеччини, вугілля Саарського басейну. Щорічний приріст у промисловості становив 5%, рівень її розвитку перевищив довоєнний. Франція перетворилася на індустріальну країну з розвинутою важкою промисловістю, автомобіле- і літакобудуванням, елекіро- і радіотехнічною промисловістю. Особливо великі прибутки давали цінні папери, розміщені в інших країнах, — приблизно ЗО млрд. франків, що втричі перевищувало прибутки у промисловості.
Поворотним пунктом, який змінив розстановку політичних сил, стала Рурська криза 1923 р., яка довела, що сподівання на те, що «боші» за все заплатять, є марними і що можливе розв'язання нової війни. Провал рурської авантюри призвів до розвалу Правого блоку. Тим часом, майже всі опозиційні партії об'єднались в Лівий блок, який на виборах 1924р. здобув переконливу перемогу. Новий уряд (соціаліста та радикали) на чолі з Edyapdost Eppio проголосив програму соціальних реформ, але не зміг її виконати із-за внутрішніх розбіжностей і фінансових негараздів. Було проведено політичну амністію, державним службовцям дозволено об'єднуватися у профспілки, встановлено дипломатичні відносини з CPCP, запроваджено прогресивний прибутковий податок, посилено контроль держави над провідними галузями економіки, зроблено спробу запровадити податок на капітал монополій. Невдача останнього кроку спричинила падіння уряду Eppio.
На виборах 1926 р. перемогу знову здобули праві, які на цей раз об'єдналися у блок Національне єднання. На певний час становище стабілізувалось. До влади прийшов уряд «національної єдності» на чолі з Раймоном Пуанкаре. У 1928 р. прийнято новий виборчий закон, за яким вибори у країні стали проводитися за мажоритарною системою, шо дало змогу правим знову виграти на виборах.
Економічне піднесення, відновлення районів, що постраждали від війни, репарації з Німеччини сприяли погашенню соціальної напруги: значно зменшилось безробіття, збільшилась заробітна плата. Важливим джерелом фінансової стабільності став наплив до Франції багатих туристів із-за океану, які залишали тут значні суми. Таким чином, особливістю політичної стабілізації у Франції стало формування партійних блоків, які вели між собою запеклу боротьбу.
Прихід до влади і політика уряду Народного фронту. Особливістю економічної кризи кінця 20-х рр. у Франції стало те, що вона розпочалася пізніше, ніж в інших країнах, — восени 1930 р., і тривала найдовше — до 1937 року. Найбільше постраждали легка промисловість і сільське господарство (обсяг промислової продукції та національний прибуток зменшилися майже на 30%, сільськогосподарської — зменшилося на 40%), до 2 мли. чоловік зросло безробіття, почалося масове розорення селян, скоротилася зовнішня торгівля.
Економічна криза супроводжувалася політичною нестабільністю — тільки за 1931-1932 рр. змінилося 7 урядів, було навіть вбито президента47. Ліві — радикали і соціалісти — прийшли до влади у 1932 році і уряд знову очолив Е. Eppio. Франція відмовилася від репарацій з Німеччини, уклала пакт про ненапад з CPCP (1932).
6 лютого 1934 р. французькі фашисти здійснили спробу перевороту. Заіроза поширення фашизму — активізація організацій «Вогняні хрести», «Французька дія» (усього близько 400 тис. чол.) дала поштовх до зближення соціалістів і комуністів у боротьбі проти фашизму. Почались масові антифашистські демонстрації. 12 лютого 1934 р.
на заклик соціалістів відбувся політичний страйк з вимогами заборонити фашистські ліги. До участі в ньому комуністи закликали і своїх прихильників. Це стало першою спільною акцією двох партій і започаткувало їх зближення.Влітку 1934 р. між соціалістами і комуністами підписано пакт про єдність дій. У 1935 р. до них приєдналась частина радикалів. 14 липня 1935 р. була проведена спільна антифашистська демонстрація, її очолили Леон Блюм (соціаліст), Mopic Торез (комуніст), Едуард Даладьє (радикал).
У 1936 р. ці партії розробили спільну програму і, отримавши на виборах 330 з 612 місць у палаті депутатів парламенту, одержали право сформувати уряд. Так було утворено уряд Народного фронту. Комуністи прийняли рішення не входити в уряд, але обіцяли йому підтримку в парламенті. Народний Фронт, який включав до себе представників 48 партій та організацій лівого спрямування, переміг на виборах[18]’ і перебував при владі у 1936-1938 рр. Головою уряду став соціаліст Леон Блюм.
Ще до моменту вступу нового прем'єр-міністра на посаду, у Франції почались масові виступи робітників з вимогами підвищити заробітну плату, ввести оплачувану відпустку, визнати профспілки. Нерідко робітники захоплювали підприємства. Таким чином, першим завданням нового уряду стало улагодження цього найбільшого у Франції трудового конфлікту.
У резиденції прем'єр-міністра відбулись переговори між Загальною конфедерацією праці (ЗКП) і загальною конфедерацією підприємців. Підсумком переговорів стало підписання угоди, за якою страйки припинялись, підвищувалась заробітна плата, підприємці укладали колективний договір з профспілками і зобов'язувались не застосовувати санкцій проти страйкуючих. Зі свого боку Л.Блюм пообіцяв внести на розгляд парламенту законопроект про введення 40-годинного робочого тижня і оплачуваних відпусток.
Влітку 1936 р. парламент Франції прийняв 133 закони, які в основному реалізували програму Народного фронту. За ними, було:
• заборонено діяльність фашистських організацій;
• встановлено 40-годинний робочий тиждень;
• введено 2-тижневу оплачувану відпустку, право на колективний договір;
• зросло виділення коштів на громадські роботи;
• частково націоналізовано військову промисловість, залізниці;
• поставлено під державний контроль Французький банк;
• підвищено на 7 — 15% зарплату робітникам та службовцям.
Після виконання програми Народного фронту постало питання про подальші шляхи розвитку Франції. Навколо нього розгорілися суперечки між учасниками Національного фронту. Комуністи і частина соціалістів вимагали повного викорінення фашизму навіть за рахунок обмеження конституційної законності. Радикали і сам Л. Блюм вважали неможливим порушувати конституцію. Комуністи вважали за необхідне продовжувати реформу у бік запровадження соціалізму (різке збільшення податків на підприємців, встановлення жорсткого контролю над підприємствами й фінансами). Л. Блюм на це не погодився. Він прагнув спочатку закріпити попередні досягнення і в лютому 1937 р. оголосив про «перерву» в реформах.
Зростаючі державні витрати призвели до спаду виробництва. Щоб активізувати його і стимулювати експорт, уряд вдався до девальвації франка. Це робило французькі товари дешевшими на зовнішньому ринку, а відтак і більш конкурентоспроможними. Комуністи виступили проти девальвації франка, стверджуючи, що це призведе до зростання цін всередині країни.
До зазначених розбіжностей між комуністами і соціалістами додались розходження в питаннях зовнішньої політики.
Економічне становище Франції тим часом почало погіршувалось. Французькі підприємці, занепокоєні можливістю введення високих податків, переводили свої капітали за кордон, що відразу відбилось на темпах зростання економічного розвитку. З іншого боку відбулось збільшення прибутків громадян. При відносно стабільному виробництві це означало виникнення диспропорції між грошовою і товарною масою і, відповідно, до зростання цін - інфляції.
Широкі соціальні видатки призвели до «втечі» французьких капіталів за кордон, посилилися кризові явища в економіці. Економічні негаразди викликали у населення розчарування діями Народного фронту.
Економіка так і не вийшла на докризовий рівень. Це ще більше ускладнило відносини між партіями у Народному Фронті. У червні 1937 р. Л.Блюм подав у відставку; криза Фронту стала очевидною. Наступник Блюма прем'єр К.
Шотан бездіяв. У квітні 1938 р. посаду прем'єра зайняв лідер радикалів Edyapd Доладне. Його уряд відразу скасував низку соціальних програм. У зовнішній політиці він повністю слідував у фарватері Англії. Підписання мюнхенської угоди призвело до остаточного розпаду Народного Фронту. У жовтні 1938 р. з нього офіційно вийшли радикали.Народний Фронт був насамперед засобом боротьби проти фашизму. У Франції безпосередню загрозу приходу фашистів до влади було ліквідовано, хоча не був ліквідований сам фашизм.
Одночасно Фронт був спробою знайти вихід з кризи і депресії. Підсумком цих дій стало прийняття пакету соціально-економічних заходів, які заклали основу формування в подальшому держави процвітання. Значною мірою ці дії були схожі на «новий курс» Рузвельта. Відмінність полягала в тому, що в реалізації цих заходів брали участь комуністи. Для них Народний Фронт був вимушеною і перехідною формою до реалізації їх соціальної ідеї, яку не можливо уявити без «диктатури пролетаріату». Це і надало Фронту аморфного і нестійкого характеру. Участь комуністів у Фронті створила небезпеку його перетворення з засобу захисту демократії від фашизму у засіб ліквідації демократії заради «диктатури пролетаріату».
Неузгодженість дій комуністів і соціалістів в уряді, падіння темпів економічного розвитку призвели у 1938 р. до розпаду Народного Фронту. Проте головний політичний здобуток уряду Народного Фронту незаперечний — у Франції вдалося не допустити фашистів до влади.
3.