Культура світу у першій половині XX століття.

Наприкінці XIX - на початку XX ст. виникли різноманітні напрямки у літературі, образотворчому і театральному мистецтві. У середовищі творчої еліти посилювалися настрої песимізму, заклопотаності майбутнім, зростало прагнення до переосмислення минулої філософської, історико-культурної спадщини.

Успіхи природничих наук зруйнували спрощені, вульгарно-матеріалістичні уявлення про простоту навколишнього світу. Розвиток індустрії, зростання міст із їхніми знеособленими промисловими пейзажами, стандартизація способу життя, побуту й споживання породжували висновки про неприродність, штучність змін, що відбуваються. Загострення соціальних проблем, до розв'язку яких суспільство було не готове, масові рухи соціального протесту, мітинги, маніфестації, пов'язані з появою масових партій і профспілок, одночасно й лякали, і захоплювали творчу інтелігенцію. Відчуваючи, що колишній світ, із чіткими соціальними перегородками, упорядкованістю, іде в минуле, вона прагнула усвідомити, зрозуміти, що йде йому на зміну.

Перша світова війна, що спалахнула між націями, які вважали себе цивілізованими, перетворилася в багаторічну бойню, посилила настрої скептицизму відносно перспектив європейської цивілізації. Багато мислителів (німецький філософ Оскар Шпенглер, 1880-1936) пророкували занепад європейської культури, настання ери «нового Середньовіччя» (росіянин філософ М. Бердяев, 1874-1948). Скептицизм у відношенні традиційної європейської культури був породжений також розширенням обріїв знання, завдяки якому європейці відкрили для себе культуру народів Сходу (Тибету, Китаю, Японії, Індії), африканських народів, афро-американців, американських індіанців, доколумбової Америки тощо.

Заперечення можливості неухильного поступального розвитку суспільства, ідея якого була переважаючою в європейській науці у XIX ст., знайшло відбиток в творчості багатьох мислителів, що прагнуть осмислити логіку історичного процесу.

Так, англійський історик Арнольд Дж. Тойнбі (1889-1975) розглядав світовий розвиток як процес зміни локальних цивілізацій, кожна з яких проходить своєрідний життєвий цикл від народження до надламу, занепаду й смерті. Тойнбі шукав відповідь на запитання — чи має сучасна йому західна цивілізація сили, щоб розірвати цей цикл та досягти нових обріїв розвитку?

У духовному житті, у сприйнятті світу філософською думкою в першій половині XX століття виділилися два основні напрямки: раціоналістично-прагматичний й ірраціоналістичний.

Ірраціоналізм, певною мірою, опирався на досягнення науки, зокрема на висновки Зіімунда Фрейда (1856-1939) — австрійського психіатра, що емігрував в Англію. На думку Фрейда, психіка людини має складну структуру, що включає кілька рівнів. Крім усвідомлюваного, індивідуального людського «Я», виділялося «понад-я» - засвоєні від батьків культурні, ціннісні установки, що визначають поведінку людини в суспільстві, і «Воно» — основа психіки, яку становлять інстинкти й потяги. Найважливішим інстинктом Фрейд уважав сексуальний. Породжувана ним ератична енергія (лібідо) могла нібито втілюватися (сублімуватися) у різних формах діяльності, у тому числі й у творчості.

Поведінка людини, на думку 3. Фрейда, значною мірою визначається неусвідомлюваними нею мотивами. Межа між «нормальним» і «ненормальним» у культурі, за Фрейдом, умовна. Вона визначається не безсторонніми приладами, а людьми, які керуються думками, судженнями, забобонами, що міняються із часом, неоднаковими у різних суспільствах.

Швейцарський психіатр Карл Юнг (1875-1961), розвиваючи ідеї Фрейда, вважав, що саме в культурі знаходить вираження відношення людини до сенсу життя, діяльності, добра й зла, справедливості й несправедливості, нормальності й ненормальності. Будучи породженням підсвідомих мотивів людини, культура виступає стосовно неї одночасно зовнішнім і внутрішнім фактором. К. Юнг увів в обіг науки таке поняття, як «колективне несвідоме». На думку Юнга, в основі мислення, уяви особистості лежать якісь первинні образи — архетипи, однакові у всіх людей, шо й сформувалися за давніх часів, коли люди жили у єдності із природою (образи матері- землі, мудрого старця, демона тощо).

Розвиваючи ідеї К. Юнга, французький філософ Клод JIeei-Cmpoc стверджував, що хоча людина застосовує умовні знаки, символи (букви, цифри) свідомо, у сфері культури людина створила світ символів, що виражають несвідомі зародки розуму. А тому духовна культура в дуже великій мірі умовна, побудована на символах, ірраціональних зародках і поняттях.

Основоположником раціоналістично-прагматичного підходу до культурного життя прийнято вважати американського філософа Д. Дьюї (1859-1952). Його підхід до пізнання й творчості, що отримав назву прагматичного, припускав, що вони є не більш, ніж інструменти розв’язання життєвих завдань, що дозволяють раціонально організувати свою поведінку.

Своєрідною формою прагматизму в XX ст. стало відношення до культури, мистецтва як до інструментів досягнення певних ідейно-політичних цілей. Подібне відношення склалося в середовищі тих діячів культури, які самі безпосередньо брали участь у політичній боротьбі й діяльності. Так, у Німеччині в 1931-1933 рр. діяв «Союз революційних художників», у Франції в 1932-1935 рр. — «Асоціація революційних письменників і художників». У Мексиці під впливом революційних подій 1910-1917 рр. виник «Революційний синдикат працівників техніки й мистецтва». Аналогічні організації існували й в інших країнах. Характерною рисою революційного мистецтва було звертання до конкретних, соціальних проблем суспільства, прагнення бути зрозумілим масам, кликати їх до дії.

Іншим варіантом політичного використання мистецтва була його спрямованість до національної ідеї, особливо популярна в Німеччині як на початку століття, так і в 1920-1930-і роки. Вихваляння славного минулого, звичайно асоційованого з ідилічним зображенням селянської теми, виступало формою компенсації незадоволеної або приниженої національної самосвідомості, готувало духовний грунт приходу до влади партій національного реваншу.

У XX ст. в образотворчому мистецтві продовжували свою творчість такі представники класичного реалізму, як І. Ренін і В. Суриков. Імпресіоністи, К. Моне, О. Ренуар, Е. Дега й інші, прагнули за допомогою гри фарб відбити красу свіїу в простих явищах, що оточують людину, і предметах. Ці напрямки, як і постімпресіонізм (П. Сезанн), мали чимало послідовників. У той же час в рамках пошуку нових підходів до відбиття сутності свігу на початку століття утворився ряд модерністських напрямків образотворчого мистецтва, що виявили великий вплив на наступний розвиток художньої культури.

Одним з нових напрямків початку століття був примітивізм — спроба побачити світ як би дитячими очима, збереїти зв'язок з дійсністю, що ускладнюється, виразити найзагальніші, усім зрозумілі його риси. У стилі примітивізму на ранньому етапі своєї творчості писав французький художник A. Mamicc, що називав напрямок своєї творчості фовізмом. Кубізм, родоначальниками якого була група французьких художників — П. Пікассо, Ж. Шлюб, X. Грис, Ф. Леже, М. Аполлінер, М. Жако — прагнув передати не вигляд, а конструкцію, архітектоніку предмета. Кубізм - особлива форма примітивізму, шо акцентувала увагу на стереометрії предмета, зображував світ у вигляді взаємозалежних геометрично правильних фігур. Найбільшу популярність набув П. Пікассо, що створив в 1937 р. композищю «Герніка», присвячену трагедії жителів іспанського міста, знищеного бомбами німецької авіації під час громадянської війни в Іспанії.

Типовим породженням початку XX ст. став футуризм — творчий стиль, що зародився на початку століття в Італії.

Майже одночасно з футуризмом з'являється такий напрямок художньої творчості, як абстракціонізм — створення абстрактних композицій з геометричних форм. Родоначальниками абстракціонізму були В. Кандінський, П. Мондріан, К. Малевич, останній визначав свою творчість як суперматизм. Вони прагнули повністю звільнити мистецтво від необхідності відбиття реальності, що обмежує волю творчості художника. Вершиною абстракціонізму прийнято вважати «Чорний квадрат» на білому тлі К. Малевича (1913). Деякі художники, близькі до абстрактного напрямку в живописі, експериментували зі спробами передати кольором і формою музичні мотиви (М. Чюрльоніс, А. Хельцель).

Розвитком новаторських, технократичних ідей в 1920-і рр. став конструктивізм, що намагався максимально зблизити культуру з інженерною творчістю, раціоналізувати творчість. Конструктивізм згодом розвився в мистецтво дизайну.

Особливим напрямком конструктивізму стала так звана тоталітарна архітектура, що зародилася в Німеччині. Її мета полягала в тому, щоб, не зупиняючись перед витратами, увічнити в камені велич нової імперії А. Гітлера, потрясти уяву німців і представників скорених народів. Ідея спорудження монументальних пам’яток, що символізують досягнення CPCP. не залишала й І. Сталіна, однак обмеженість ресурсів перешкодила реалізації найбільш амбіційних його проектів.

Песимізм відносно реальностей світу, що став технологічним, знайшов своє вираження в стилі модерн, що зародився наприкінці XIX - на почату XX ст. в Німеччині. Його духовним двійником була поезія символізму. Для модерну й символізму характерне звертання до містичних, персоніфікованих образів природи, символів мороку, ночі й руйнування, що виражають глибинний зв'язок явищ. Модерн, що охопив і живопис, і архітектуру, і прикладне мистецтво, і графіку, заперечував традиції Ренесансу й епохи Просвітництва, звергався до основ національної культури (німецької, кельтської, російської). Класичним прикладом модерну є творчість М. Врубеля (Росія), Г. Клімта (Австрія).

Індустрія XX ст. використала популярність стилю модерн, застосовуючи створені ним орнаменти в предметах широкого вжитку, побуту, що забезпечило йому довге житгя, хоча й привело до творчої деградації. В архітектурі стиль модерн намагався відійти від звичної симетрії технологічних конструкцій, створити різноманіття форм. Його розвитком був стиль неокласики, що відтворював форми середньовічної архітектури.

Вплив бурхливих подій періоду Першої світової війни й наступних соціально-політичних потрясінь обумовив настання нового етапу в художньому житті, окресленого як неомодернізм.

Найбільш скандальну популярність набув дадаїзм, що одержав таку назву від словосполучення «дала» І нескладний белькіт, що характеризує, новонароджену дитину. Дадаїсти (Г. Тцара, М. Дюшан, К. Швіттерс і інші), вважаючи цивілізацію огидною, відкидали її основні цінності, у тому числі й естетичні. У їхній творчості переважав гротеск, прагнення шокувати публіку зображенням найбільш антиестетичних сторін, що відштовхують.

Гротескні тенденції виявилися й в іншому напрямку, що скептично сприймав досягнення європейської цивілізації, — експресіонізмі, який зародився в Німеччині і проявив себе в живописі,

музиці, літературі. Експресіонізм характеризується підвищеною емоційністю, що виражається через буйство звуків, фарб, запереченням емпіричного, життєвого, повсякденного досвіду, звертанням до ірраціональності, апокаліптизму. Одним з найвідоміших представників експресіонізму в живописі є М. Шагая.

Ідеї дадаїзму, романтизм експресіонізму відбилися в сюрреалізмі — культурному напрямку, що зародився в 20-30-і роки. Згідно з естетичними поглядами сюрреалістів, художник, поет, письменник — бог-творець, що творить власний світ — надреальність (сюрреальність). Ця надреальність непідвладна законам повсякденного світу, у ній плинні час і простір, вона ірраціональна, символічна, відкрита мріям, фантазіям, чуду. Найвідомішим представником сюрреалізму є С. Далі, данину йому віддавали М. Шагал і П. Пікассо.

У першій половині XX столі гтя зростаючий вплив на тенденції в художній творчості стали справляти національні традиції регіонів, що раніше перебували на периферії розвитку світової культури. Так, у Латинській Америці утворилася самостійна школа художників-монументалістів Д. Pieepa, Д. Сікейрос), що прагнули поєднувати національні реалістичні традиції (ліричний пейзаж, побутовий мотив, правдивий портрет) з показом епічних картин історії, патетики революційної боротьби. У той же час нові напрямки в образотворчому мистецтві виникли в невеликій групі країн і мали обмежений вплив на творчість більшості народів світу.

Великий розвиток спочатку у Франції, потім і в інших країнах отримало мистецтво плаката (А. Тулуз-Лотрек, П. Боннар), карикатури (Ж. Еффель, журнал «Сатирікон» у Росії). Цей вид живопису безпосередньо був пов'язаний з поточними політичними проблемами й інтересами, звернений до широких мас населення.

Великий вплив на літературу XX ст. мав критичний реалізм, що звертався до невирішених у суспільстві проблем, долі людей, вирваних обставинами зі звичних умов існування.

Його розвитком став напрямок психологічного реалізму, найбільш яскравими представниками якого були У. Фолкнер, Е. Хемінгуей, Г. Бьолль, С. Цвейг, А. Сент-Екзюпері й інші. У центрі уваги їх творчості — особистість, її доля в мінливому світі, внутрішній світ, пошук сенсу життя. їхній герой — людина-шукач, прагне шастя для інших, піднесеної любові. Головна його перемога — над самим собою, героя можна вбити, але не перемогти.

Одним з провідних став напрямок інтелектуального реалізму, що характеризується посиленням філософської, концептуальної першооснови в літературній творчості. Представники цього напрямку в різних жанрах (англійський письменник і драматург Б. Шоу, англійський фантаст Г. Уезіс, чеський фантаст і драматург К. Чапек¹², німецький драматург Б. Брехт) показують, що світ не тільки губить людське в людині, але й створюється людиною як світ нелюдський. Особливо яскраво ця думка виступає в здобутках антивоєнної спрямованості англійського письменника Р. Олдінгтона, німецького прозаїка E-.М. Ремарка, книга якого «На Західному фронті без змін» була перекладена на десятки мов.

До інтелектуального реалізму відноситься творчість А. Франса, Т. Манна, Дж. Голсуорсі, Т. Драйзера, С. Льюіса, А. Кроніна й інших авторів. їхній метод — створення творів, що показують широку панораму громадського життя в її розвитку через опис історії декількох поколінь однієї родини («Сага про Форсайтів» Д. Голсуорсі), біографії вигаданої яскравої особистості, як в «Американській трагедії» Т. Драйзера. Ряд авторів, як Л. Фейхтвангер, звернулися до подій минулих століть, прагнучи навести читачам аналогії з найбільш гострими сучасними проблемами.

Письменникам реалістичного напрямку в цілому властивий гуманізм, співчуття до страждань людей, негативне відношення до насильства й соціальної несправедливості. Багато хто з них брали активну участь у соціальній добродійності, політичній діяльності, відстоювали ідеї активізації соціальної політики держави.

Нові віяння в художній творчості не обійшли й літературу. Багато письменників віддали данину авангардизму, який прагнув відійти від традиційних сюжетних ліній, логіки оповідання, показати дійсність у переломленій свідомості. Один із засновників авангардизму, Д. Джойс, використовував метод «потоку свідомості», описуючи всі випадкові переходи думок, вражень, відчуттів. З авангардизмом експериментували М. Пруст, А. Жид і інші письменники.

Ідеї ірраціональності світу, безглуздості спроб зрозуміти його, знайшли відбиття в експресіоністському напрямку в літературі. Так, австрійський письменник Ф. Кафка у своїх

" Саме К, Чалеь придумав нині таке популярне слово «роботи творах показує світ, у якому за повсякденною рутиною життя діють знеособлені, ворожі людині сили. За ними проглядаються контури бездушної державної машини. Для експресіонізму характерний гротеск, відсутність оптимістичної перспективи, показ незахищеності людини, її самотності.

Широке поширення отримали художні твори, що відносяться до жанру соціальної антиутопії, яка поєднує елементи авангардизму й реалізму. Англійські письменники О. Хакслі (1894-1962), Д. Оруелл (1903-1950), відомий фантаст Г. Уеллс (1866-1946), творець пригодницько- романтичних саг про героїв освоєння Аляски Дж. Лондон (1876-1916), російський письменник Є. Замятін (1884-1937), звертаючись до теми майбутнього, створили роман-застереження, роман- антиутопію. Герої їх творів живуть у суспільстві, де одержали повне втілення тенденції, які вже дали про себе знати на початку століття. Влада в цьому суспільстві належить вузькій групі еліти, що встановила за допомогою маніпуляцій малоосвічених і інтелектуально обмежених членів масових політичних партій безроздільний контроль над державою й суспільством. «Залізна п'ята» нової олігархії нещадно викорінює не тільки інакомислення, але й прагне в принципі не допустити появи людей, здатних до самостійного, критичного сприйняттю реальності. Наслідком появи такого суспільства, застерігав Г. Уеллс, буде повна деградація і керуючих, і керованих.

Багато із застережень авторів соціальних антиутопій матеріалізувалися в країнах, де біля керма виявилися режими, що встановили тоталітарний контроль над життям суспільства, у першу чергу духовного. У країнах, що йменували себе соціалістичними (CPCP), відстоювався принцип партійності літератури. Він означав, що художня творчість повинна служити вихованню людини, переконаної в правильності політики правлячого режиму. Тут запанував соціалістичний реалізм.

Соціалістичний реалізм повинен був служити показу переваг централізовано керованої економіки, колективної праці під мудрим керівництвом партійних чиновників, викривати вади буржуазного суспільства. Він спрощено відбивав світ, ділячи його на «своїх» - комуністів, революціонерів, пролетарські маси, і «чужих». До останніх, звичайно, зараховували представників класу власників, інтелектуалів, людей, що прагнуть до особистого успіху й збагачення. Елементи дозованої критики корупції, бюрократизму, кар'єризму допускалися лише відносно окремих осіб, що належать до правлячої партії, і те за умови, що буде показана нетиповість цього явища. Соціалістичний реалізм пропонував ідеалістичну, однобічну картину суспільства, розриваючи із традиціями критичного реалізму.

Було б, однак, спрощенням розглядати соціалістичний реалізм тільки як напрямок, орієнтований на виконання певного ідеологічного замовлення, продиктованого зверху. Біля його джерел у Росії стояв М. Горький, який свідомо, виходячи із власних соціально-політичних переконань, ще на початку століття звернув свій талант на підтримку революційного крила соціал- демократичного руху. У країнах Заходу багато видатних письменників і поетів через різні мотиви прийшли до участі в діяльності комуністичного руху, підтримки радикальних, революційних ідей. У Франції це Р. Роллан, А. Барбюс, Л. Арагон (раніше прихильник сюрреалізму), у Німеччині — Б Брехт, А. Зегерс, в Іспанії — Г. Лорка, у Чилі — П. Неруда. їм вдалося запровадити в літературу образ мас, охоплених єдиною ідеєю, поривом, здатних як до руйнування, так і до творення.

Формальні канони соціалістичного реалізму навіть у CPCP склалися далеко не відразу. В 1922 р. за розпорядженням В. Леніна близько ста вчених, письменників, поетів, що не прийняли Жовтневої революції, не приховували свого скептицизму відносно партії більшовиків, були вислані з Радянської Росії. Ідея, що мистецтво повинне служити революції, послідовно відстоювалася керівником Народного комісаріату освіти А. Луначарським.

Держава усе більш твердо контролювала видавництва, друкарні, перетворюючи їх у суспільну (державну) власність. Ця ж доля судилася й кіностудіям, музеям, виставковим залам; посилювалася цензура. Після цього замовчувати ті напрямки творчості, які були неугодні владі, стало нескладно. У той же час 1920-і й почасти 1930-і рр. можна охарактеризувати як період пошуку нових, післяреволюційних форм мистецтва, творчих шукань, коли жорсткі рамки дозволеного й забороненого ще не визначилися. Існувало кілька об'єднань пролетарських письменників. Виділялися такі напрямки, як пролетарський реалізм (Ф. Гладков, Ю. Либединський)', тенденційний реалізм (В. Махновський)', монументальний реалізм (О. Толстой). Продовжували свою творчість настільки далекі від соціалістичного реалізму письменники й поети, як представник неоромантизму А. Грін, гуманісти М. Булгаков, Б. Пастернак, М. Цветаева, О. Мандельштам і А Ахматова. Зберігав популярність жанр сатири {M. Зощенко, І. Ільф і Є. Петров). Деяким письменникам, які вважаються класиками соціалістичного реалізму (М. Шолохову, А. Серафімовичу, А. Фадееву й іншим), удалося створити твори, що відбили характер епохи й увійшли в скарбницю світової літератури.

Лише після прийняття постанови правлячої партії «Про перебудову літературно-художніх організацій» (1932) і кампанії масових репресій 30-х рр., що забрали життя багатьох представників творчої інтелігенції, література й мистецтво були поставлені під жорсткий ідеологічний контроль Комуністичної партії.

У музичному мистецтві початок XX ст. також ознаменувався активізацією пошуку нових форм, нового стилю, що одержав назву експресіонізму. Спроби втілити в музиці світ підсвідомого за рахунок нових прийомів робили відомі композитори /. Стравінський і Б. Барток. Протилежний сюрреалізму, що бачить у музиці стихійний вибух емоцій, напрямок персоніфікували французькі композитори Л. Дюррей, Ж. Мійо, Ф. Пуленк. Вони стали засновниками стилю музичного конструювання, що заперечує емоційність у музиці.

В 20-30-і рр. прискорилося формування національних музичних шкіл. Світову популярність набули Бостонський і Філадельфійський симфонічні колективи. США стали одним із центрів музичного життя завдяки творчості композиторів Д. Гершвіна й емігранта з Росії С. Рахманінова, диригентів А. ТосканініідЛ. Стоковського.

Америка була також батьківщиною джазу — легкої музики, що склалася на основі народних ритмів афро-американців. Джазові мотиви набули загальносвітової популярності й використовувалися у творчості багатьох композиторів.

Театральне мистецтво в період між двома світовими війнами переживало період значного розквіту. Реалістична тенденція його розвитку, пов'язана із творчістю К. Станіславського, отримала визнання в багатьох країнах світу. Пошук нових форм театрального мистецтва найбільш повно відбився також у російській театральній школі В. Мейерхольда, німецькій — М. Рейнгардта. Умовний, експресіоністський напрямок у театральному мистецтві був пов'язаний з відмовою від традиційного трактування авторського тексту, введенням нових, символічних персонажів, широким використанням нестандартних прийомів оформлення сцени.

З винайденням кінематографа в 1895 г. одержав поширення новий вид творчості — кіномистецтво. Дуже швидко кіно вийшло за рамки створення документально-хронікальних фільмів, і. незважаючи на обмеженість технічних можливостей, почалося створення ігрових фільмів. З'явилася комбінована, трюкова, панорамна зйомка, зйомка великим планом, творчі можливості, що значно розширили кіно. У перших ігрових фільмах типовими були жанри мелодрами й комедії. Артисти М. Ліндер (Франція) і Ч. Чаплін (США) отримали світову популярність. Передмістя Лос-Анджелеса в Каліфорнії — Голівуд — на початку століття перетворилося у світову «фабрику мрій».

В 1920-і рр. кіномистецтво, особливо в Німеччині, починає освоювати експресіоністський стиль, звертаючись до ірраціональних сюжетів, містики, показу духовного світу душевнохворих, маніяків. Одержує поширення й соціальна проблематика. Особливу увагу їй приділяє радянське кіномистецтво, зокрема С. Ейзенштейн, який вивів на екран кінематоірафа народні маси.

Нові можливості відкрилися з винаходом звукового кіно в 30-і роки. В 1933 р. у США був знятий перший кольоровий фільм. За своїми творчими можливостями кіно наблизилося до театрального мистецтва, а по спрямованості до масового глядача перевершило його.

ЗАВДАННЯ ДЛЯ САМОСТІЙНОЇ РОБОТИ

Заповнити таблиці:

1. Політичний та соціально-економічний розвиток Франції у 1918-1938 рр.

2. Політичний та соціально-економічний розвиток Великої Британії у 1918-1938 рр.

ПИТАННЯ ДЛЯ САМОКОНТРОЛЮ

1. Визначте основні риси демократичних режимів. Охарактеризуйте основні демократичні суспільно-політичні напрямки.- лібералізм, консерватизм, соціал-демократизм.

2. Які наслідки в економіці мало для США закінчення Першої світової війни? Охарактеризуйте добу «процвітання» у США та опишіть політику «твердого індивідуалізму» за президентів-республіканців у США.

3. Проаналізуйте передумови світової економічної кризи 1929-1933 рр., визначте її причини і наслідки.

4. Визначте економічні та соціальні засади «Нового курсу» Ф. Д. Рузвельта, його основні підсумки.

5. Дайте власну оцінку політиці ізоляціонізму в США.

6. Опишіть внутрішню політику консервативних і лейбористських урядів у Великій Британії.

7. Охарактеризуйте загальний страйк гірників 1925-1926 рр. у Великій Британії. Проаналізуйте закон про промислові конфлікти та тред-юніони 1927 року.

8. Покажіть на карті трансформацію Британської колоніальної імперії.

9. Опишіть політику «уряду національного порозуміння» у Франції.

10. Які заходи були проведені урядом Народного фронту у Франції (в економіці, в політиці) та визначте їх наслідки для країни.

11. Покажіть на карті Рейнську демілітаризовану зону.

12. Порівняйте внутрішню політику США, Великої Британії, Франції у 30-ті роки XX cm. під кутом подолання проявів Великої депресії.

13. Дайте власну оцінку здобуткам та проблемам періоду стабілізації країн Західної Європи та Північної Америки.

14. Охарактеризуйте технічний прогрес і поясніть його мілітаристичну спрямованість у період підготовки та ведення Першої світової війни.

15. Охарактеризуйте найважливіші досягнення науки і техніки в першій половині XX cm., визначте їх вплив на повсякденне життя людей.

16. Визначте основні ідеї та напрямки у розвитку мистецтва в 30-ті - 40-і рр. XX століття.

17. Проаналізуйте нові напрями у культурі в першій половині XX cm. та визначте відмінності в розвитку' культури в демократичних і тоталітарних державах, спричиненість змін ціннісних орієнтацій людини в умовах війни.

18. Дайте власну оцінку діяльності провідних політичних діячів періоду: Ф. Рузвельта, Р. Макдональда, Л. Блюма.

19. Визначте терміни: «процвітання», «твердий індивідуалізм», «ізоляціонізм», «новий курс», «кейнсіанство», «народний фронт», «модернізм», «авангардизм», «втрачене покоління», «масова культура», «джаз», «мюзикл», «олімпійський рух».

20. Назвіть дати світової економічної кризи, президентства Ф. Рузвельта, приходу до влади першого в історії Британії уряду лейбористів, найбільшого в історії Британії страйку, діяльності уряду «Народного фронту» у Франції

КОНТУРНІ КАРТИ

1. Сполучені Штати Америки у 1919-1939 рр.

ЛІТЕРАТУРА

1. Баран З.А., Кипаренко Г.М.. Мовчан С.П., Швагуляк М.М. Новітня історія країн Західної Європи та Північної Америки. Посібник для студентів історичних і гуманітарних факультетів університетів. — Львів: Афіша, 2005. — С. 102-139, 205-225.

2. Ладиченко Т.В. Всесвітня історія: підруч. для 10 кл. загальноосвіт. навч. закл.: профіл. рівень / Т.В. Ладиченко, С.О. Осмоловський. - К.: Генеза, 2010. -C 163-181,271-293.

3. Полянський П.Б. Всесвітня історія. 10 клас. - К.: Генеза, 2010. - С. 173-191, 226-247.

4. Полянський П.Б. Всесвітня історія. 1914-1939: Підруч. для 10-го кл. загальноосвіт. навч. закл. — К.: Генеза, 2003. —С. 55-80.

5. Сич О.І. Історія західного суспільства в міжвоєнний період (1919-1939 рр.): Навч. посіб. - Чернівці: TOB «Видавництво «Наші книги», 2008. - С. 44-286.

6. Щупак І.Л., Морозова Л.В. Всесвітня історія. Новітній період. - Запоріжжя, Прем’єр, 2010. - С. 186-201,239-265.