Італія після Першої світової війни; встановлення фашистської диктатури Беніто Муссоліні.

Походження, ідейні засади й соціальна база італійського фашизму та німецького націонал-соціалізму. В умовах загострення внутрішньополітичної ситуації в країнах Європи після Першої світової війни особливої популярності набули радикальні рухи.

Само слово «фашизм» означає «в'язанку хмизу», що символізувала силу згуртованих єдиною метою людей. Першим у XX ст. використав цей термін Б. Муссоліні, який створив «Союз боротьби» (італійською «Фашіо ді ко.мбатіменто») у 1919 році. Нацизм — німецький націонал- соціалізм — виник у Німеччині в 20-х рр. XX століття.

Основні засади фашизму і нацизму — крайніх правих ідеологій:

• шовінізм — крайня форма націоналізму, за якої звеличення своєї нації супроводжується приниженням і зневажанням інших;

•реваншизм — намагання відновити колишню велич нації, держави (в Італії — велич Римської імперії, у Німеччині «Райху» — Великої імперії німецької нації), здобуття перемоги над колишніми (дійсними та уявними) кривдниками;

• соціальна демагогія — обіцянки, які ніхто не збирається виконувати;

• популізм — гра на почуттях мас, обіцянки в найкоротший термін задовольнити найширщі їхні потреби.

В економічному відношенні фашизм призвів до надмонополізацїї економіки, що відповідало інтересам монополістичної буржуазії, до посилення експлуатації. У політичному - до встановлення диктатури фашистської партії та її вождя (фюрера - в Німеччині, дуче - в Італії, каудильйо - в Іспанії), заборони всіх партій, організацій, профспілок, молодіжних рухів, крім фашистських.

Національні особливості приходу крайніх правих до влади:

• в Італії фашизм зародився і здобув владу раніше, ніж в інших країнах (1922); влада була передана фашистам в результаті політичного тиску на уряд і короля;

• у Німеччині влада до фашистів перейшла законним шляхом - після виборів, тут мала місце крайня форма фашизму - нацизм;

• в Іспанії диктатура була встановлена пізніше ніж в інших країнах, у результаті громадянської війни, і протрималася найдовше (до 1976 р.). Встановленню фашистської диктатури допомагали Німеччина та Італія.

Складовою частиною нацизму став расизм — ідеологія, що вважає державотворчою силою в історії тільки білу «арійську» расу, інші народи вважаються «недолюдками», над якими вона має панувати. Крім того для нацистів характерний антисемітизм — ненависть до євреїв, звинувачування їх в «усіх гріхах» людства. Націонал-соціалізм, як і італійський фашизм, формувалися і перемогли як правоекстремістська реакція страху перед більшовизмом, як зліпок більшовицьких екстремістських методів політичної боротьби за владу. Успіху нацизму сприяли спрямовані Москвою через Комінтерн дії німецьких комуністів, які розкололи робітничий рух, підірвали вплив могутньої німецької соціал-демократії і цим допомагали виборчим перемогам Гітлера^[53].

Фашизм і комунізм, за всієї несхожості, — крайні антидемократичні та антицивілізаційні рухи, оскільки виступають проти основних здобутків сучасної цивілізації — демократії і свободи особи. З точки зору британського історика і соціолога К. Поппера поява цих рухів у XX ст. є реакцією суспільства на перехід від «закритого суспільства» (базується на некритичному сприйнятті світу і суспільства) до «відкритого» (в його основі — критичне осмислення дійсності і суспільного буття).

Комуністична доктрина перебільшує і абсолютизує соціальний фактор у розвитку суспільства, тому історія представляється як суцільна боротьба класів. Нацизм абсолютизує природний фактор і історія уявляється як боротьба «повноцінної арійської (німецької) раси» з «неповноцінними», або й «шкідливими» (євреями, циганами) за «життєвий простір».

Проте не треба забувати і про позитивні наслідки тоталітаризму, що забезпечили диктаторам доволі широку підтримку: боротьба з бідністю і ліквідація безробіття, широкі соціальні програми (наприклад, в CPCP підняття освітнього рівня великої кількості населення), майже тотальне винищення організованої злочинності тощо.

Наслідки Першої світової війни. Становище населення. На початку Першої світової війни Італія входила до Троїстого союзу. У травні 1915 р. вона перейшла па бік Антанти і вийшла з війни країною-переможницею. Втрати у війні становили 0,7 млн. чоловік, 450 тис. стали інвалідами, 1 млн. поранено. Видатки на війну - 65 млрд. лір золотом - завели країну в борги; втрачено іретину національного багатства.

Після війни Італія, зі столицею в м. Рим, залишалася конституційною монархією на чолі з королем Віктором Еммануїпом. Країна володіла фактично єдиною колонією Лівією в Африці. За результатами Першої світової війни до Італії відійшли лише частина Істрії, південний Тіроль та острови Додеканез, хоча вона претендувала ще на Далмацію та Фіуме. Понісши великі людські та матеріальні втрати, країна не отримала бажаних територій, її територіальні й колоніальні претензії не були задоволені. Італійці вважали себе «переможеними серед переможців». Але ж колись давно Італія була світовою імперією! Багато італійців мріяли про прадавній Рим, про «Велику Італію», що володарює над усім Середземномор'ям і володіє величезними колоніями.

Економічна ситуація теж була невтішна - 1920 р. розпочалася економічна криза. Внаслідок цього посилився робітничий і селянський рух, особливо рух робітників-мсталістів за свої права — страйкуючі навіть займали заводи.

Після війни італійське суспільство дещо демократизувалося — за парламентською реформою розширилося число виборців, права короля були обмежені.

Встановлення фашистської диктатури. Б. MyccoainL Перша світова війна відкрила смугу кризи західної демократії. Вона принесла людям незлічені страждання, матеріальні руйнування, моральну кризу, руйнування економічних і соціальних структур. Європа вирувала — вирувала невдоволенням і вимогою змін. У масовій свідомості великої частини Європи, і саме під враженням жахливої Першої світової війни, виникло відчуття: далі так жиги не можна. Цей масовий настрій став одним з вирішальних двигунів Жовтневої революції 1917 р. в Росії, спрямованої проти існуючої системи, яка розглядалася як капіталістична. Але в середовищі європейської інтелігенції виникла й отримала широке поширення ідея іншої революції — національної, або консервативної, революції. Ідею «консервативної революції» підтримала значна частина правлячих еліт Заходу, яка бажала мобілізувати збуджені маси під іншими гаслами, як би перетворити їхній соціальний протест у національний.

Феноменом післявоєнного часу стала поява у середині західних суспільств певної «ударної сили», спрямованої на знищення західної ліберальної демократії. «Треба подолати цей лад», — твердили прихильники «ударної сили». Вони стверджували, що західна цивілізація розкладається і йде до загибелі, і що вони прийшли врятувати її. Це були фашисти. Найпершими ворогами оголошувалися лібералізм, демократія й парламентський режим — фашисти називали його не інакше як «вульгарне шахрайство». Як і комуністи, фашисти гранично розчарувалися в старому світі. Але їх альтернатива була іншою.

В умовах економічної кризи 1920-1921 рр. велика буржуазія зробила ставку на фашизм, що зародився в Італії. Назва «фашизм» походить від «Фашіо ді комбаттіменто» — «Союз боротьби». Так називалися напіввійськові дружини колишніх італійських фронтовиків. Фашистська партія створена в березні 1919 р. у Мілані. Невдовзі її лідером став журналіст, у минулому соціаліст Беніто Муссоліні.

Термін «фашизм» для його прихильників символізує єдність нації. «Фашіо» для італійського селянина значить «жмут», «зв'язування»; для суспільної людини «фашіо» — «гніздо, «союз»; для прихильника фашизму — символ єднання, сили, справедливості. Можна перекласти це слово як «єдність», можна як «бойова дружина». Подібно прадавнім римлянам, фашисти вітали один одного витягнутою вперед рукою.

За спиною фашистів стояли «спонсори»: власники концерну «Фіат», виробники техніки й озброєнь, великі фінансисти, багаті землевласники. їм не подобалася політична нестабільність, вакуум влади, анархія. Не подобалося, що робітники «знахабніли» до того, що стали захоплювати заводи й фабрики. Не подобалося, що за два роки в країні змінилося 6 урядів, і всі вони не діяли. Не подобалося, що парламент складається з ворогуючих партій і не може розв’язати жодної проблеми. їм потрібна була людина, яка б «навела порядок». Інакше кажучи, великий промисловий і фінансовий капітал, боячись анархії й «червоної небезпеки», використовував фашистів проти робітничого руху, проти лівих, проти комуністів. А Муссоліні гарантував «спонсорам» збереження капіталів і великі військові замовлення.

ІСТОРИЧНИЙ ПОРТРЕТ МУССОЛІНІ

Цей коротконогий здоровань, з'являючись на публіці, завжди стояв, широко розставивши ноги, випнувши груди і люто обертаючи великими опуклими очима. Замолоду анархіст, противник будь-якої влади. Потім «авторитарний комуніст», виправдовувач насильства,

ворожнечі й ненависті до буржуазії і приватної власності. За декілька років перед Першою світовою війною став соціалістом і навіть одним з лідерів італійської соціалістичної партії, редактором соціалістичної газети «Аванті!» («Уперед!»).

Герой війни, який підірвався разом з перегрітим мінометом і одержав 43 осколки, а після поранення повернувся до журналістської роботи, Муссоліні блискавично писав передовиці в агресивному стилі. Беніто був типовим харизматичним вождем³⁴. Муссоліні запам'ятався багатьом як

азартний, вибуховий сміливець, що зневажає небезпекою, безумно ганяє на автомобілі, виробляє немислимі трюки на спортивних літаках. Дуелянт, що роздавав незліченні ляпаси й десятки раз бився на шаблях.

^w Грецьке слово харизма переводиться як «божий дарунок» Харизма — це наявність у лідера, або приписування йому, деяких якостей, що дозволяють йому вести масу за собою.

Бандит, який з 10 років пускав у справу ніж і кастет, проте закінчив з відзнакою Болонський університет. У молодості багато бродив по дорогах Італії, Франції й Швейцарії. Постійно змінював професії: чорнороб, учитель, журналіст, вантажник, революційний агітатор. Блискучий оратор, що буквально електризував юрбу і людина, яка не має почуття гумору, при цьому моторошно лихослівна. Зразковий сім'янин і буйний серцеїд, який мав десятки коханок і сотні позашлюбних дітей (одного разу навіть лікувався від сифілісу). Книгар, який не вилазив з бібліотек і напам'ять читав «Божественну комедію» Данте. Артист, який чудово грав на скрипці. Автор бульварних романів, таких паскудних, що вони не видавалися в Італії. Правовірний католик, якого благословив сам Папа Римський і богохульник, ворог церкви. Інтелектуал і знавець гвропейських мов. Невіглас, який називав великого фізика А. Ейнштейна «свресм-ошуканцем». І все це була одна людина.

Спочатку в партії Муссоліні було декілька десятків чоловік — більше усього людей з окопів — колишніх фронтовиків, обпалених війною й післявоєнною плутаниною. Але до нього пішли також нетерплячі й істеричні інтелігенти, а ще звичайні кримінальні елементи. В 1919 р. Муссоліні зі своєю маленькою різношерстою партією спробував брати участь в загальнонаціональних виборах — повний провал: жоден фашист не пройшов у парламент. Але рух швидко набирав силу: у ньому брали участь 4 тисячі в 1919 р., а до кінця 1921 р. — вже 300 тисяч. Коли італійська фашистська партія стала масовою, виявилося, що 40% її членів становлять робітники.

Фашизм залучав масу своєю непримиренністю з існуючими порядками, радикалізмом. За ступенем радикалізму він, здавалося, не поступався комунізму. І теж бачив вихід у революції. Але фашисти, на відміну від комуністів, закликали не до соціальної, а до національної революції — такої, яка забезпечила б єдність через знищення ворогів нації.

Члени фашистського руху отримали в Італії назву «чорносорочечників» (за кольором їх бойової форми). Опорою партії стали організовані, збройні й небезпечні своєю жорстокістю штурмові загони — сквадри. їхнім методом був вуличний терор — бійки, погроми, убивства, іноді справжні побоїща.

Фашисти висунули програму широких соціальних реформ — обіцяли робітникам восьмигодинний робочий день, проведення аграрної реформи, податок на капітал, соціальне страхування. Політичними вимогами фашистів було — встановлення республіки та загального виборчого права, економічними — націоналізація частини промисловості, конфіскація земельних володінь. Звичайно, що ці вимоги були не більше, ніж популізм — дешеві обіцянки.

Навесні 1921 р. фашисти розпочали масові терористичні акції щодо лівих партій та їх активістів. У вуличних боях в 1921 р. загинуло не менше 6 тис. чоловік. Особливо непримиренно «чорносорочечники» були налаштовані щодо комуністів. Уряд виявився неспроможним відновити законність; фашисти стали вимагати передачі влади до їх рук. На виборах в 1921 р. фашистська партія потрапила в італійський парламент і утворила там свою фракцію. /Vne фракція була маленькою (вони могли розраховувати всього на 7 % голосів). Із цим парламентським багажем фашисти пішли на штурм влади.

Наприкінці 1922 р. відбувся знаменитий фашистський «похід на Рим». «Чорносорочечники» з усієї Італії (приблизно 50 тис.) колонами рушили до столиці, займаючи телефонні станції й урядові заклади. На шляхах вони ловили «ворогів нації» і вливали їм у рот фашистські «ліки» — касторку, перемішану з бензином. Переляканий король (маленький і боязкий Віктор Еммануїл) призначив Муссоліні головою уряду. Той прибув у Рим поїздом 30 жовтня 1922 року.

Фашисти взяли владу «нахрапом», прямо так і заявляючи: «Питання про владу — питання сили». 1 боягузлива парламентська більшість підтримала Муссоліні. Протистояти фашистам насмілилися тільки італійські комуністи на чолі з Антоніо Грамши".

^m А нлюніо Гра и ш и (ІЯ9І-1937), ОДИН з визнаних європейських інтелектуалів, автор знаменитих «Тюремних зошитів», у яких викладена політична філософії й нона тактика «лівих».був за наказом Муссоліні арештований і кинутий у в'язницю, з якої йото випустили вже смертельно хворим.

«илпініIVhKHH похід ιια HIM зпкіїїчипся тріумфом I Oy и Iiu іпниііП НгрґНіїаМіІІя Iiiijiik-Icι.κι революції к»>. Tl жовтня в Римі відбувся фашистський нарад місці Пули............................................................................................... Єно піп йми й

охоплене «лихоманкою насолоди», усюди висіли портрети Муссоліні, нові короннії який палац пройшли сотні тисяч чорносорочечників, доставлених у Рим на вантажівках з усі< і І галії. Назавтра в столиці вже не було ні одного з них. Муссоліні підкреслював, ніякої анархії. Він показував також свою владу над усією цією зграєю.

Відразу ж фашистський терор розлився по всій Італії. На відміну віл попереднього вуличного бандитизму фашистів, це був тепер офіційний, державний терор. Прем'єр перетворив «чорносорочечників» із учорашніх бандитів у ядро державної поліції: «Розстрілюйте й ні в чому собі не відмовляйте. Знайте: тільки мерці надійно вміють зберігати мовчання». Більшість італійських парламентських лібералів просто злякалися, і санкціонували незаконні дії фашистів Тепер їм можна було опертися на «закон». Класичним висловом стала фраза Б. Муссоліні «Друзям -усе, ворогам - закон'.». На позачергових парламентських виборах (1924 р.) ліберали виступили разом з фашистами й вкупі одержали 374 місця проти 157 у соціалістичної, комуністичної й інших партій.

ДОКТРИНА^[54] ФАШИЗМУ

Одна зі статей Муссоліні, написана тоді, коли він був у зеніті своєї слави й сили (1932 р.), називалася «Доктрина фашизму». В «Доктрині фашизму» багато пафосу й риторики. Людина для фашизму — це єдиний з нацією та батьківщиною індивід. Ідеал фашизму — активна людина, що створює із самої себе діюче знаряддя влаштування життя. Людина повинна бути вихована у відповідності з фашистськими стандартами, у дусі національної традиції, привчена до праці. «Фашист уявляє собі життя серйозним, суворим, релігійним, повністю включеним у світ моральних і духовних сил. Фашист нехтує «зручним життям».

Головне в доктрині — це колосальна роль держави. Совість, волю народу, усе це Муссоліні впаює у державу, підкоряє державній дисципліні й авторитету. Фашистська концепція держави всеосяжна: «Поза Державою немає індивідів або груп (політичних партій, культурних об'єднань, економічних союзів, класів)», «Для фашизму держава представляється абсолютом, у порівнянні з яким індивіди й групи тільки «відносне», «Фашизм визнає індивіда, оскільки він збігається з державою».

По суті, це і є тоталітаризм — всепроникаючий державний контроль над усіма сторонами життя суспільства й людини. Дуче так і пише: «Фашизм тоталітарний, і фашистська держава, як синтез і єдність усіх цінностей, витлумачує й розбудовує все народне життя». Фашизм виступає проти демократії як арифметичного панування більшості. Демократії він протиставляє нації, національну велич, національну ідею, створювані державою й втілювані в особистості вождя. У фашистську доктрину входить повна відмова від класової боротьби — в ім'я єдності нації.

Перехід до диктатури відбувся не відразу, а тривав декілька років — результатом стало встановлення тоталітарної фашистської диктатури:

• Муссоліні отримав титул «дуче» (вождь);

• Велика фашистська рада стала вищим законодавчим органом, який розглядав усі декрети і закони перед винесенням їх у парламент ;

• кандидатури депутатів у парламент висувалися фашистськими організаціями, потім затверджувалися Великою фашистською радою, а «всенародне голосування» за списком було звичайною формальністю;

• у 1924 р. сформовано однопартійний фашистський уряд; уряд отримав право видавати закони без парламенту;

• з «чорносорочечників» сформовано «добровільну міліцію національної безпеки». Фашисти обплутали всю Італію цілою системою стежень, доносів, шпигунами, таємними агентами, підкорили собі держапарат. Відтепер усі посади в державі могли займати тільки члени фашистської партії;

• ні IiIkIIiiOM 1925 p. MyccoJIIiii III-Iiwhi-M піл IiuiiionijiiiJii-Iioi-I і перед парламентом;

• у 1926 p. Iiiniitciio опоіицікі іаооропеїіо нсі політичні партії, крім фашистської; держава почала коптролюнаги всі сторони життя суспільства, а уряд Муссоліні зосередив у своїх руках інкоподавчу і виконавчу владу.

Фашисти розглядали своє панування як новий тип політичної організації суспільства - шрпаративізм. Він, на думку фашистів, є «третім шляхом» у розвитку суспільства на відміну як віл західної ліберальної демократії, так і радянського зразка розвитку. Проте як і в CPCP₁ інтереси лгржави в Італії ставилися над усе. Вважалося, що лише держава правильно розуміє та відображує і VCiiuibHi інтереси.

КУЛЬТ вождя

Найважливішу роль у будь-якій тоталітарній державі відіграв культ вождя. Так відбулося і в 11 пий Сам Муссоліні називався «першим маршалом Італійської імперії». Дуче обожнювали. Коли Його величезна толова з випнутим уперед підборіддям займала весь кіноекран, то зал вставав. З появою його поїзда селяни ставали на коліна. Члени Академії починали збори словами: «Віва ель дуче!» («Хай живе вождь!»). Його йменували «найвидатнішою особистістю в історії», фігурою «більш великою, ніж Дайте, Мікеланджело, Вашингтон, Лінкольн і Наполеон, разом узяті». Біографія дуче перевидавалася 15 разів і поширювалася в школах у якості підручника. Італійська молодь давала йому особливу клятву вірності.

2.