Альтернативність історії: шляхи до розв'язання проблеми

У розгляді історичного процесу детермі­нізм та індетермінізм традиційно проти­стояли один одному. Ця контраверза фак­тично була закладена вже біблійним світо­баченням, якому однаковою мірою прита­манні як віра в божественну напередвиз- наченість історичного руху, так і думка про свободу волі особи.

Безглуздо заплющувати очі на подекуди величезну роль конкретної особи в історії. Не чіпаючи діячів XX ст., пристрасті дов­кола яких і досі не вгамувалися, назвемо хоча б дві віддалені від нас багатьма сто­літтями персони: Чингіс-хана та Магомета.

Важко заперечувати, що саме особа Чингіс-хана стала стрижнем формування всієї структури кочових племен Монголії, консолідація яких зумовила можливість завоювання протягом кількох десятиліть майже всієї Азії та Східної Європи. На початку XIII ст. монголи мали практично той самий рівень розвитку, що й їхні попередники- н о мали у євразійських степах за півтора—два тисячоліття до того, але лише в цей час, за умов збігу історичних випадковостей та особистих якостей Чингіс-хана та його найближчого оточення, об’єднані пле­мена Монголії стали фактично господарями Старого Світу.

Ще показовішим є приклад із Магометом. Рівень розвитку об’єд­наних ним кочових племен Аравії майже не відрізнявся від того, яким був за тисячу років до нього, а досить могутні^держави тут існували вже у II тис. до н. е. —- Сабейське царство в Йємені тощо. Тобто теоретично вже з того часу існувала об’єктивна можливість об’єднання Аравії. Але значення пророка Аллаха полягає не стільки в тому, що він здійснив останнє (подібно до того як Чингіс-хан об’єднав монгольські племена), скільки в заснуванні нової релігійно- суспільної системи, яка виявилася на диво ефективною і поширилася (як через завоювання, так і завдяки добровільному сприйняттю) від Атлантики й Тропічної Африки до Середнього Поволжя та Індонезії.

І без Магомета хтось міг об’єднати арабів і здійснити завоювання Близького й Переднього Сходу. Але без духовної основи доля цих завоювань через одне—-два століття була б такою самою, як і доля монгольських завоювань. До того ж не було ніякої історичної необ­хідності в тому, щоб саме в Аравії виникла нова світова релігія; принаймні такої необхідності було не більше, ніж для виникнення однієї з світових релігій на теренах Монголії. Як кочовики Великого степу врешті-решт перейняли від осілих землеробів на сході буддизм, а на заході іслам, так само й араби сприйняли б із Близького Сходу одну з форм місцевого християнства, скоріше за все несторіанство чи монофізитство. І в тому, що все відбулося зовсім не так, величезна, очевидно вирішальна, роль належить саме особі Магомета.

Таким чином, особистість з її свободою та випадок є найістот­нішими чинниками історичного руху, визнання яких водночас зов­сім не відміняє значення певних об’єктивних закономірностей і тен­денцій. Чим більший масштаб ми беремо, тим останні проглядаються виразніше. Велика французька революція та наполеонівські війни чи, так само, перемога більшовиків у Росії або прихід до влади нацистів у Німеччині значною мірою можуть бути пояснені збігом обставин та діями окремих людей. Але такі глобальні зрушення, як перехід від мисливства і збиральництва до відтворюючої системи господарства та подальше формування перших цивілізацій, мають розглядатися саме як об’єктивні закономірності історії.

Таким чином, проблема полягає у мірі поєднання принципів закономірного руху історії з роллю випадковості та індивідуальної свободи окремих людей. Необхідність ввести суб’єктивний фактор у системне розуміння суспільства певною мірою усвідомлювалася і К. Марксом, і Г. Спенсером, як і багатьома вченими XX ст. На прикладі теоретичних конструкцій, в яких роль окремої особи прин­ципово елімінувалася (скажімо, у К. Ренфрю), особливо яскраво видно, що без усвідомлення фактора активності суб’єкта як кінцевої основи історичного руху в цілому осмислення останнього прин­ципово неможливе.

Істотним кроком в оновленні принципів системного підходу на основі його, так би мовити, «історизації» та врахування випадковості була розробка І. Пригожиним та його співробітниками сине­ргетичної концепції самоорганізації систем як таких — будь то явища неживої природи, організми чи людські спільноти. Згідно з нею і людина, і природа підпорядковуються загальним сине­ргетичним закономірностям і можуть розглядатися як структурні компоненти єдиного процесу самовпорядкування.

Якісну відмінність між двома науковими парадигмами — кла­сичного новоєвропейського раціоналізму та синергетики — добре схарактеризував О. Тоффлер у передмові до праці І. Пригожина та L Стенгерса «Лад із хаосу». Класична наука малювала картину світу, в якій будь-яка подія обов’язково визначалася початковими умо­вами, а відтак місця для випадковості не знаходилося. Нова картина світу, яку пропонують представники пригожинської Брюссельської школи, відкидає принцип однозначної запрограмованості розвитку системи початковими умовами і надає випадковості величезного значення. В якості необхідного компонента вона містить уявлення про альтернативність та багато варіантність розвитку світу і виходить із того, що природні та соціальні системи перебувають у постійному взаємозв’язку з іншими.

Основою для розробки синергетичного підходу стали проблеми сучасної фізики, зокрема пов’язані з прикладенням методів фізики елементарних частинок до вивчення закономірностей становлення Всесвіту. Вихід було знайдено через використання ідей нелінійної динаміки та термодинаміки неврівноважених систем при відповід­ному осмисленні ймовірності як об’єктивної можливості.

Під час розробки термодинаміки неврівноважених систем стала очевидною когерентність відповідних структур. Вона полягає в тому, що ці структури поводять себе як єдине ціле, тобто структуруються так, немовби кожна молекула макроструктури була інформована про стан системи в цілому. Через це окремі флуктуації замість згасання можуть наростати, і система еволюціонує через самоорганізацію і самовдосконалення, невпинно рухаючись до більш високих рівнів самоорганізації. Таким чином, моделі «порядку через флуктуації» відкривають перед нами несталий світ, у якому малі причини пород­жують великі наслідки. Цей світ ані довільний, ані хаотичний.

Проте еволюція систем через їх самовпорядкування не є ста­більною. Відкриті системи саме завдяки своїй відкритості та, як наслідок, термодинамічній неврівноваженості періодично потрапля­ють у смугу нестабільності, коли флуктуації, які відбуваються по­стійно, різко наростають, і за умов послаблення функціональних взаємозв’язків у межах системи об’єктивно розкриваються різно- спрямовані можливості її подальшого руху.

Такий момент дістає назву «точки біфуркації». Саме в ній, за різкого зростання нестійкості системи, флуктуації різко наростають, що загрожує руйнуванням усієї старої структури. Цей момент по суті є станом кризи системи, коли відбувається вибір нею у «полі мож­ливостей» шляхів подальшого розвитку— у діапазоні від виходу на вищий рівень складності та впорядкованості до деградації та загибелі. Причому в точці біфуркації навіть дуже незначна за своїми масшта­бами флуктуація за умов її накладання на інші явища може виклика­ти величезну хвилю змін.

Отже, еволюція будь-якої системи, згідно з принципами синер­гетики, містить як детерміністичні, так і стохастичні ознаки і харак­теризується чергуванням періодів стабільності, коли еволюція пояс­нюється у детерміністичних категоріях, та нестійких смуг поблизу точок біфуркації, де перед системою відкривається можливість ви­бору одного з кількох варіантів подальшого руху. Тобто з точки біфуркації еволюція може піти по різних напрямках, і те, до якого вибору схилиться система, може залежати від малопомітних на пер­ший погляд факторів та збігу обставин. Випадковість, що здійсни­лася, актуалізуючи одну з можливостей, котра реалізується як дійс­ність, відкриває для системи нові можливості і робить весь процес її руху у відповідному напрямку незворотним.

Як будь-який продуктивний підхід, синергетика має своїх попе­редників. Насамперед слід згадати Г. В. Лейбніца, головно його не надруковані за життя розробки щодо однаково можливих речей, які, втім, не однаково «співможливі». Серед мислителів ближчого до нас часу варто назвати Й. С. Шкловського та С. Лема, які ще у 60-х роках писали про альтернативні можливості розвитку цивілізацій, зокрема про ймовірність реалізації як технологічних, так і нетехнологічних ліній їхньої еволюції. Зокрема, И. С. Шкловський наводив приклад Китаю доби Тан, коли гуманітарні цінності, що панували у свідо­мості правлячої освіченої частини населення, передбачали орієн ­тацію на вишукані художньо-естетичні речі, а не на вдосконалення технології війни чи виробництва.

Докладніше ідея визначеного у певних межах спектра напрямків можливого розвитку того чи іншого соціуму розроблена С. Лемом. Прагнучи теоретично пояснити добре відомий етнологам факт наяв­ності вельми відмінних форм соціокультурної самоорганізації на грунті ідентичного «базису», польський письменник дійшов виснов­ку, що останній лише задає кордони певного «конфігураційного простору станів», у межах якого специфічний стан конкретної куль­тури визначається грою стихій з імовірнісними наслідками (з-поміж яких у кожному випадку реалізується лише один із можливих).

Свобода під цим оглядом видається не «необхідністю, що усві­домлюється», а скоріше проявом певної здатності до самоорганізації, певного механізму саморегуляції культурно-історичного руху. Най­більше це відповідає відомому твердженню А. Дж. Тойнбі про те, що «закон і свобода в історії виявляються тотожними — в тому ро­зумінні, що людська свобода — це закон Господній». Тобто свобода є внутрішнім змістом самовпорядкування Всесвіту, тим більше люд­ських соціумів та людства як такого.

Таким чином, історія — не потік подій, однозначно детермі­нованих розвитком способу виробництва, а рух, заданий імовір­нісною логікою становлення суспільного буття, що містить безліч варіантів майбутнього у сьогоденні. А цей висновок, як слушно зазначає В. Л. Храмова, викликає потребу категоріальної переорі­єнтації наукового мислення у сфері суспільно -історичних наук. Іс­торія, в якій діють не лише об'єктивні фактори, а й людська свобода вибору, не може бути осмислена в межах категоріальної структури, що містить лише категорії причини, наслідку та необхідності і ствер­джує необхідно-одновизначений характер причинно-наслідкового зв’язку. Більш адекватно вона реконструюється на основі універсаль­ної для наукового мислення XX ст. категоріальної структури, яка об’єднує категорії необхідності, випадковості, ймовірності, можли» вості та дійсності, структури, що становить загальнокультурну па­радигму нашого часу.

Слід зазначити, що останніми роками саме такий, так би мовити, поліваріантно-ймовірнісний підхід до осмислення ключових момен­тів (точок біфуркації) минулого починає заявляти про себе в істо­ричній літературі дедалі впевненіше. Наприклад, В. Б. Кобрин пере­конливо доводить, що у Московському царстві другої половини XVI ст. вибір між двома шляхами розвитку (символічно пов’язаний з альтернативою «Вибраної ради» та опричнини), зумовлений уже на­копиченими країною тенденціями, вирішальною мірою був визна­чений самою особою Івана IV, У такому ж ракурсі цей автор розгля­дає Смутний час початку XVII ст. як добу втрачених, нереалізованих можливостей. Під тим же оглядом С. В. Мироненко аналізує добу правління Олександра І, а, скажімо, К. Ф. Шацилло — політичні перипетії часів царювання Миколи II.

Саме в аспекті поліваріантного бачення історії як спектра мож­ливостей, які потенційно присутні у кризовій ситуації і з яких лише одна актуалізується і визначає суспільний розвиток до наступної кризи, нами були проаналізовані події в Україні 1917—1919 рр. Дослідження показало, що об’єктивні умови того часу давали значні шанси Україні утвердитися в якості незалежної, спочатку помір­ковано-авторитарної, а згодом цілком демократичної держави (як то було здійснено, скажімо, у Фінляндії та певною мірою у прибал­тійських країнах та в Польщі між двома світовими війнами), У цей час Україна мала територію та ресурси, які потенційно цілком забез­печували можливості її не тільки самостійного розвитку, а й проти­стояння ворожим зовнішнім силам. Отже, основну причину поразки необхідно шукати у сфері «людського фактора», в суспільній сві­домості та діяльності провідних політичних сил.

Під кутом поліваріантно-ймовірнісного бачення історії JI. С. Ва­сильєв оцінює не лише феномен «античної мутації», про що йшлося вище, та вибір шляхів розвитку постколоніальними країнами, а й моделі еволюції Давнього Китаю до його перетворення в єдину централізовано-бюрократичну імперію. Цікаво, що останнім часом саме через парадигму альтернативності історичних можливостей на­мічені принципово нові підходи до осмислення виникнення ка­піталізму як специфічно західноєвропейського явища, що відіграло вирішальну роль у подальшому розвитку людства.

Факт наявності альтернативних моделей в історичному розвитку сьогодні вже не викликає сумнівів, але його дослідження лише розпочалося. Розгляд цієї актуальної теми виходить далеко за межі нашої проблематики, але при розгляді історичного процесу полі- варіантність останнього необхідно буде враховувати.