Шляхи розвитку ранньопервісних суспільств

Аналіз стадій розвитку людства, будь то доба «неолітичної революції», перехід від пізньої первісності до ранньоцивілізацій- HHX структур чи зрушення останніх сто­літь, привів нас до необхідності доповнен­ня еволюційної парадигми погляду на іс­торію парадигмою полілінійностг Як за­значалося вище, розмежування і навіть принципове теоретичне протиставлення східного й західного шляхів розвитку, як і інші варіанти (наприклад, веберівський — через виділення релігійно зумовлених ти­пів господарської етики) підходу до цієї проблеми, спорадично, починаючи з Марк- сових розробок форм, що передували ка­піталістичному виробництву, спостеріга­ються з середини XIX ст., аз середини XX ст., з висуненням Дж.

Осмислення проблеми полілінійності формування та розвитку ранніх цивіліза­цій було невідривно пов’язане і з виходом на питання шляхів розвитку первісних сус­пільств, яке також спорадично висувалося дослідниками протягом 60—80-х років. Ці розробки здебільшого стосувалися суспільств нео­літичного типу (як давньоземлеробських) або тих, що інтенсивно просувалися в напрямку ранньокласової системи. Але незабаром постала проблема осмислення під таким оглядом і архаїчніших су­спільств, в основі життєдіяльності яких було привласнююче госпо­дарство. Її розв’язанню були присвячені праці Л. Л. Залізняка.

У пізньому палеоліті цей дослідник виділив три шляхи розвитку переважно мисливського господарства, пов’язані з колективним по­люванням на стадних ссавців у відкритих (насамперед прильодо- викових) місцевостях, з індивідуальним мисливством у закритих, гірських та лісових ландшафтах, і промислом морських ссавців та деяких представників іхтіофауни на узбережжях.

Виявилося, що лише один із типів ранньопервісних суспільств за умов світової еколого-господарської кризи, що сталася на межі плей­стоцену та голоцену, дав спектр продуктивних «відгуків» на «виклик» обставин, але серед цих відгуків знов-таки лише один, пов’язаний з переходом до землеробсько-скотарського господарства, виявився ефективним настільки, що вивів людство на принципово новий ступінь розвитку, започаткувавши процес становлення ранньоциві- лізаційних систем. Тому для повноти загальноісторичної картини розвитку людства видається доцільним спочатку розглянути по- лілінійність еволюції ранньопервісних суспільств — суспільств плей­стоценового та значною мірою ранньоголоценового періодів, орієн­тованих на мисливство та збиральництво і пов’язаних з реаліями археологічних епох верхнього палеоліту та мезоліту.

Узагальнюючи наявні у науковій літературі концепції та факти, можна сказати, що рання первісність, або перша стадія розвитку первісного суспільства, характеризується пануванням привласню­ючого мисливсько-збиральницького та деякою мірою рибальського (що лише формувалося) господарства. Суспільство було здатне регу­лярно забезпечити себе необхідним і, періодично, надаишковим харчовим продуктом. Ставлення людини до природного середовища здебільшого мало хижацький характер, оскільки усвідомлення того, що ресурси довкілля можуть бути вичерпані, ще не могло скластися, —- принаймні до того часу, поки відповідна криза не поставила більшість людських колективів 10-—14 тис.

Мисливсько-збиральницька орієнтація господарства передбачала досить мобільний спосіб життя, за умов якого невеличкі колективи у відповідності до пір року та наявності в тих чи інших місцевостях харчової бази періодично змінювали місця свого мешкання. Висока дитяча смертність, нетривалість життя дорослих, нерегулярність нор­мального забезпечення себе їжею (хоча інколи її бувало і більше, ніж треба), постійні пересування тощо — все це знижувало темпи при­росту населення, і його зростання протягом всієї ранньопервісної доби відбувалося досить повільно.

Зв’язки між людьми грунтувалися переважно на кревноспорід- нених відносинах, за домінування системи горизонтального родства. Головну роль відігравали відносини між родичами одного покоління (здебільшого рідними та двоюрідними братами й сестрами) та їхніми шлюбними партнерами, а також їхніми батьками та дітьми; уявлення про генеалогічний рід ще не існувало. Натомість останнього при­четність людей до певних духовних традицій водночас і забезпечува­лася, і усвідомлювалася причетністю їх до певних тотемічних груп, які вносили культури о-інформаційну, здебільшого обрядово- міфологічну, дискретність у досить аморфне поле споріднених груп ранньопервісної людності. Феномен тотемної групи, досліджений на австралійських матеріалах, засвідчений не в усіх етнографічно відо­мих представників ранньопервісної стадії розвитку (його, наприклад, немає у бушменів). Але певні теоретичні міркування схиляють біль­шість дослідників, у тому числі таких різних за своєю методологією, як Дж. Фрезер, Е. Дюркгейм, 3. Фрейд або С. О. Токарев, до визнання тотемізму в якості стадійного, притаманного ранньопер- вісному ладові соціокультурного явища (хоча, зрозуміло, його форми за часів палеоліту й мезоліту у різних соціумів могли значно відріз­нятися від того, що спостерігається у австралійських аборигенів).

Елементарною соціально-виробничою групою була кревноспо- ріднена община, яка об’єднувала шлюбних партнерів різних то­темічних груп (чоловіки-родичі належали до одних, а їхні жінки — до інших, оскільки статеві зносини між представниками однієї то­темічної групи були категорично заборонені). Ядро такої общини складалося з 5 — 10 чи трохи більше кревних родичів, переважно чоловіків, з жінками та дітьми, відтак загальна чисельність колива­лася у межах ЗО — 50, рідко більше, осіб. Останні переважно були об’єднані у більш-менш сталі сімейні групи, але такі сім’ї, або точніше, протосім’ї, істотно відрізнялися за господарсько-культурним типом.

Між найближчими за мешканням, походженням, діалектами, звичаями, системою господарювання тощо общинами традиційно існували більш-менш регулярні шлюбні та культурно-інформаційно- культові зв’язки (що базувалися на системі тотемічно-табуїстичних законів), відносини обміну, взаємодопомоги і т. д. Завдяки цьому в межах окремих компактних регіонів мешкали відносно сталі асоціації кревноспоріднених общин, представники яких належали до кількох тотемічних груп. Таким асоціаціям були притаманні спільний діалект, певні риси культури, специфічні релігійно-міфологічні уяв­лення, пов’язані з відповідною обрядово-культовою практикою, то­що. Складалися вони переважно з 5 —- 10 чи трохи більше общин, серед членів яких інколи простежуються ознаки спільної самосві­домості. А це разом з іншими характеристиками дає підстави розгля­дати такі міжобщинні (міжобщинно-тотемічні) об’єднання в етнічній площині.

Некоректність називати такі спільноти племенами була доведена неодноразово, головно тому, що ніяких власне племінних суспільно- владно-організаційних функцій такі об’єднання не виконували і від­повідних структур не мали. Розглядаючи їх передусім як явища етнічної сфери, В. Ф. Генінг називав їх «етнічними групами, що формуються», Я. В. Чеснов — «передетнічними спільностями», а В. О. Шнірельман — «протоетносами». Останній термін нині стає найпоширенішим.

Межі таких протоетносів здебільшого (якщо вони не визначають­ся чіткими географічними кордонами типу гірського хребта чи широ­кої річки) досить аморфні, і общини, що мешкають на їхніх пе- риферіях, можуть досить активно спілкуватися між собою, чому сприяє і мобільний спосіб життя. Внаслідок цього у межах великих географічно компактних і екологічно однорідних регіонів (як, ска­жімо, Австралія чи зона прильодовикових тундростепів пізньоплей- стоценової Євразії) певна множина кревноспоріднених общин, згур­тованих у певну кількість взаємопов’язаних протоетносів, складає первісну етномовну безперервність, у межах якої простежується ви­разна господарсько-культурно-діалектна спорідненість груп людей, причетних — завдяки прямим та опосередкованим зв’язкам — до спільного інформаційного поля. В межах таких етномовних безпе­рервностей окреслювалися контури майбутніх груп споріднених мов­них сімей.

Залежно від конкретних умов і форм життєдіяльності окремих ранньопервісних колективів на різних територіях у різні часи пере­важали різні види мисливства чи збиральництва, статевовікового розподілу праці, шлюбних, внутріобщинних та міжобщинних зв’яз­ків, практично невідомих нам форм обрядової практики та міфо­логічних уявлень, а відтак і різні типи людей з характерними для того чи іншого шляху розвитку рисами і властивостями. Так само протя­гом своєї еволюції, яка тривала багато десятків тисяч років, ранньо- первісна соціокультурна система мала зазнати й певних стадійних змін. Тому, враховуючи загальну характеристику ранньопервісного суспільства як такого, можемо ставити питання про окремі етапи та виділяти певні шляхи його історичного руху.

Оскільки найдавніші антропологічні рештки людини сучасного типу, зафіксовані у найвіддаленіших одна від одної точках Азії, Африки і Європи, мають вік приблизно 40 тис. років і демонструють уже цілком сформовані расові відмінності черепів, зубів тощо, маємо припускати, що вид Homo sapiens утворився принаймні за 100 — 150 тис. років до того.

Генезис різних шляхів розвитку ранньопервісної людності слід пов’язувати з опануванням спочатку екваторіально-тропічно-субтро- пічної зони плейстоценової Земної кулі і, ще більшою мірою, з освоєнням тодішніх помірно-прильодовикових смуг, яке й розпоча­лося приблизно 40 тис. років тому. Внаслідок цього у різних при­родно-кліматичних зонах набувають власного вигляду та розвива­ються своїми шляхами різні типи ранньопервісних суспільств. Серед них найпоширенішими і найвиразнішими за своєю специфікою мо­жемо вважати суспільства: 1) тропічних збирачів; 2) загінних мис­ливців відкритих просторів та 3) мисливців та збирачів переважно закритих ландшафтів, розуміючи їх як певні ідеальні типи. В одних випадках характеристики цих суспільств, які будуть наведені нижче, напевне, досить близько стоять до конкретних історичних реалій, але в інших ми стикаємося з безліччю перехідних форм та бічних ліній, до яких можемо зарахувати, наприклад, суспільства рань ©первісних узбережних мисливців і збирачів, котрі відповідно до своєї госпо­дарської орієнтації можуть наближатися до того чи іншого із на­званих типів.

Щодо збирачів зони тропічних лісів та узбережжів, то на підставі певних археологічних та етнографічних матеріалів можемо стверджу­вати про неможливість їхньої еволюції протягом десятків тисяч років. Особливо це стосується джунглів Південно-Східної та частково Пів­денної Азії. В Африці відповідна екологічна зона археологічно ви­вчена вкрай недостатньо. А нащадки її найдавнішого населення, пігмеї, вже давно багато чого перейняли від своїх розвинутіших сусідів — племен банту. В Південній Америці (Амазонія) маємо припускати факт регресу деяких етнічних груп, зокрема описаних К. Леві-Строссом, до переважно збиральницького господарства внаслідок їх витиснення у джунглі.

Мешкаючи здебільшого вздовж річок, озер, численних проток та на узбережжях морів і океанів смуги тропічно-екваторіальних лісів, місцеві, зокрема південносхідноазійські, ранньопервісні збирачі зна­ходили навколо себе все необхідне для існування, насамперед їжу, оскільки потреби в одязі, взутті та постійному житлі вони не відчували, а знаряддя праці майже повністю вичерпувалися дерев’яними чи бамбуковими палицями. Каміння — грубо оббита галька —використовувалося лише для загострення таких палиць та головним чином для розтрощення панцерів їстівних молюсків та черепах, які разом з плодами та корінням і становили основу раціону. Щоб здобути таку їжу, не було потреби не лише у складніших знаряддях праці, а й навіть у скільки-небудь стійких, структур ованих соціальних угрупуваннях, оскільки кожна доросла людина могла назбирати їжі достатньо для того, щоб прогодувати себе і дитину.

Принципова ідентичність форм життєдіяльності не передбачала диференціації чоловічої та жіночої праці, а діти рано залучалися до пошуку всього їстівного. Тому не виникало й економічного підгрунтя для утворення справжньої сім’ї. Шлюбні пари були нестійкими, часто розпадалися, перекомбіновувалися. Праця не вимагала ко­лективності та організованості, і це не сприяло стабілізації та струк- туруванню такого типу кревноспоріднених общин. Вони визначалися нестійкою, аморфною природою, легко розокремлювалися на скла­дові частини і часто-густо відтворювалися у зміненому складі. Тотемічних груп у таких людей (етнографічно досліджених —- кочові кубу Суматри, аета Філіппінів тощо) не зафіксовано, і питання про те, чи були вони у них взагалі, залишається відкритим. Не виключе­но, що цей тип суспільства відповідає характерним ознакам того найдавнішого ранньопервісного ладу, коли тотемічні уявлення ще не сформувалися.

За такого способу життя умов для розвитку особистих якостей індивідів було обмаль — менше, ніж будь-де і будь-коли в історії людства. Не було стимулів для пошуку досконаліших знарядь праці чи суспільної самоорганізації, рівень котрої, як і енергообмін із довкіллям та обіг інформації, був украй низький. Соціуми навіть не порушували екологічного балансу, органічно вписуючись у свій ландшафт. Такий «ідилічний» стан справ блокував можливості по­ступу в будь-якій сфері життєдіяльності, а відтак і в розвиткові людської індивідуальності, яка і у XX ст. залишалася, судячи з усього, на тому ж рівні, що у XX тис. до н. е. чи ще раніше.

Продуктивні зміни у суспільствах такого типу відбуваються вже за умов їхнього знайомства з досягненнями розвинутіших сусідів, при тривалих контактах з якими вони починали переймати мисливські знаряддя дистанційного бою (зокрема лук і стріли, як ведда Цейлону і пігмеї басейну р. Конго), навички рибальства та раннього землероб­ства. Але якою мірою неолітичні суспільства Південно-Східної Азії були спадково пов’язані саме з цими ранньопервісними збирачами, а якою з прийшлим населенням, котре й принесло ці досягнення, залишається нез’ясованим.

Зовсім інший вигляд мали спільноти ранньопервісних верхньо- палеолітичних колективних мисливців відкритих ландшафтів, пе­редусім прильодовикової зони Євразії, відносно добре дослідженої археологічно в порівнянні з матеріалами етнографії найвідсталіших мисливських етносів Крайньої Півночі. На початок освоєння вели­ких прильодовикових просторів відповідні групи вже повинні були мати досить розвинутий речовий комплекс, без якого вижити у таких важких умовах було б неможливо. Вони не могли б обійтися без списа з кам’яним наконечником, теплого одягу, взуття, без уміння будувати тепле житло типу чуму тощо. За умов мисливського способу життя (збиральництво у холодному кліматі ніколи не відігравало істотної ролі), при полюванні на великих стадних ссавців (мамонт, бізон, кінь, північний олень) необхідна була чітка організація праці, що передбачала розподіл функцій як між жінками (переробка туш, готування їжі, пошиття одягу тощо) та чоловіками (полювання, виго­товлення знарядь праці), так і всередині обох цих груп у межах однієї кревноспорідненої общини, яка внаслідок цього набувала досить чіткої системи самоорганізації. Колективний характер загінного по­лювання мав сприяти посиленню позицій лідера — організатора і керівника справи, а це могло вести до формування певної системи соціального домінування останнього над всією общиною.

Порівняно з τpoπi^r∣H∏MM збирачами общини колективних мис­ливців мали бути надзвичайно згуртованими. їхні ядра складали групи пов’язаних кревним родством чоловіків-мисливців, котрі діяли спільно під керівництвом свого лідера. Спільна праця зумовлювала й спільну власність на здобич (чого не могло бути у тропічних збирачів), яку потім, знов-таки переважно спільно, переробляли їхні жінки, що походили з сусідніх общин. Це перешкоджало формуван­ню нуклеарної сім’ї як первинної клітинки суспільства, оскільки, як констатують етнографи, чим міцніша община, тим слабше подруж­жя. За умов колективного полювання кревноспорідаена община, її ядро чоловіків-родичів мали домінувати над шлюбною парою. Але порівняно з тропічними збирачами остання, мабуть, була міцнішою, бо на побутовому рівні існував розвинутий статевий розподіл праці, чого майже не спостерігається у першому випадку.

За суворих умов життя у прильодовикових ту паросте пах взає- мопідтримка розпорошених по величезних просторах общин була життєво необхідною, оскільки загибель чи непрацездатність трьох- чотирьох осіб ставила всю общину на край загибелі, і врятуватися можливо було лише через перехід її членів у сусідні колективи. А згідно з первісною мораллю підтримку зобов’язані були надавати лише кревні родичі кревним родичам (ширше —у межах тотемічних груп, де завдяки спільній ідентифікації з тотемом усі містично вва­жалися братами й сестрами). Тому всі общини були зацікавлені мати «своїх представників» у сусідніх общинах. Це досягалося тим, що дівчат видавали заміж у сусідні общини, звідки, так би мовити, за реципроктивним законом еквівалентного обміну брали дівчат для юнаків цієї общини. Така практика скоріше за все й вела до утверд­ження екзогамії — заборони на шлюбні, а потім і взагалі статеві зв’язки між кревними родичами.

З іншого боку, формування екзогамних кревноспоріднених груп (з яких, судячи з усього, і розвинулися тотемічні групи) сприяло зміцненню та структуруванню міжобщинних зв’язків у межах окре­мих більш-менш компактних регіонів — становленню ранньопер- вісних протоетносів з їхніми діалектами, обрядово-ритуальним жит­тям, міфологічними переказами тощо, протоетносів, які, будучи вза­ємопов’язані в межах широких ландшафтно-господарських зон, ут­ворювали етномовні безперервності. В останніх циркулювала й накопичувалася культурна інформація, основні згустки якої відпо­відали таким протоетносам, чий культурний потенціал інколи дося­гав вражаючого рівня.

Прикладами можуть слугувати зосереджене в окремих районах Південної Франції та Північної Іспанії верхньопалеолітичне печерне мистецтво або наскельні розписи плато Тассілі в Сахарі. Ці пам’ятки, вочевидь, засвідчують обрядово-культові місця, які тривалий час використовувалися окремими протоетнічними групами споріднених общин, причому представники відповідних «художніх шкіл» акуму­лювали, реалізовували і передавали досвід, так би мовити, на над- общинному рівні. Це, судячи з усього, має стосуватися ще більшою мірою чаклунів-шаманів чи інших носіїв культово-міфологічних тра-

За достатньої кількості поголів’я промислових тварин подібний господарсько-культурний тип міг досить довго забезпечувати від­носно високий рівень споживання і сприяти духовному піднесенню, що, зокрема, підтверджується розквітом образотворчого мистецтва. Але, як свідчать археологічні матеріали, під час загінних облав іноді гинули цілі стада, тоді як люди споживали лише невелику частку своїх трофеїв. Така практика неминуче призводила до різкого змен­шення кількості промислових тварин, що у поєднанні з глобальною екологічною кризою кінця льодовикового періоду викликало катас­трофу в житті відповідних соціумів. За умов незворотних змін клі­мату, ландшафтних поясів та фауни, при різкому зменшенні по­голів’я стадних ссавців та їх відході на північ (мамонт, північний олень) набутий предками досвід вже не міг забезпечувати нормаль­ного існування.

З межі плейстоцену та голоцену частина населення змушена була прямувати на північ (північний схід) за стадами оленів, поступово втрачаючи багато чого зі своїх попередніх надбань, але адаптуючись до нових умов існування і набуваючи вигляду відомих етнографам приарктичних мисливців на північного оленя. Досягаючи арктичних узбережжів, деякі з них поступово переорієнтовувалися на полюван­ня на морських ссавців (моржів, тюленів тощо), повністю змінюючи свій, господарсько-культурний тип. Окремі етнічні групи (наприклад, ескімоси Північно-Західної Аляски) навчилися навіть бити китів, що сприяло переходу до осілості та підвищенню рівня соціокультурної інтеграції. Але, як писав з цього приводу А. Дж. Тойнбі, «карою за зухвалість, з якою ескімоси вступили у боротьбу з полярним сере­довищем, стало жорстке підпорядкування їхнього життя ритмічному циклові арктичного клімату», що й зумовило їхню соціокультурну стагнацію, як і інших етносів Крайньої Півночі.

Порівняно з суспільствами, про які йшлося вище, значно ширші можливості мали мисливсько-збиральницькі групи пізньоплейсто- ценових закритих узбережно-лісово-передгірських ландшафтів по- мірносубтропічної смуги, яка на той час охоплювала Середзем­номор’я і анклавно продовжувалася на схід, досягаючи Середньої Азії і знову випливаючи по мірі наближення до далекосхідних морів. Мешканці цих територій добували їжу переважно індивідуально: чоловіки сам-один чи максимум удвох-утрьох — полюванням на не дуже великих лісово-гірських тварин (олень, косуля, муфлон, кабан), а жінки в такій самій кількості — збиральництвом (дикі плоди, горіхи, молюски тощо).

Однак з огляду на негарантовашсть вдачі кожного продукти по­лювання в общині розподілялися серед чоловіків-родичів приблизно порівну, незалежно від того, хто скільки приніс, тоді як серед жінок така практика не була обов’язковою. Зрозуміло, що за такої системи добробут общини залежав передусім від якості промислових знарядь та особистого досвіду й хисту кожної людини. Пануючі реципрок- тивні відносини, за яких кожний вносив до «комори» громадського споживання якомога більше заради того, щоб отримати звідти також більше, ніж інші, але вже у вигляді вшанування та свідчень власного престижу, стимулювали особисті пошуки засобів удосконалення тру­дової діяльності. Повсякденні потреби разом із суспільним заохочен­ням до підвищення продуктивності праці забезпечували відносно швидкі темпи технічного прогресу; відтак уже наприкінці плейстоце­ну такі суспільства, принаймні у Південній Європі, володіли луком та стрілами.

Важливі процеси відбувалися і в суспільній сфері. Підвищення ефективності індивідуального полювання та спеціалізованого зби­ральництва поглиблювало розподіл праці між чоловіком і жінкою саме як конкретними індивідами, у межах парної сім’ї, а не як представниками різностатевих виробничих груп общини, що було притаманне колективним прильодовиковим мисливцям.

Співіснування реципрокгивної системи з подальшим відособ­ленням малих сімей утверджувало якісно новий тип відносно ви­сокою мірою інтегровано-диференційованої общини, в межах якої виникає грунт для особистої конкуренції голів окремих сімей, що спираються у боротьбі за лідерство на жінок, дітей і найближчих родичів. Це ж вело до індивідуалізації міжособистісних стосунків і проявлення у максимально можливих для ранньопервісної доби фор­мах особистих якостей людей — і у трудовій сфері, і в суспільному чи культурно-культовому житті, розрізняти які стосовно тих часів можемо суто умовно. Це створювало й якісно новий тип людини, котрий відіграв вирішальну роль у майбутньому.