Цивілізаційна інтеграція та перехід до глобальної макроцивілізаційної системи

Тепер нам залишається найскладніше: з’ясувати характер циві- лізаційних зрушень останніх століть, але не лише у Західному світі, як це здебільшого робиться, коли йдеться про капіталізм, а у все­світньому масштабі.

Не окремі цивілізації та іщвілізаційні ойкумени, а все людство увійшло в систему екологічної взаємодії з планетою Земля, внаслідок чого і стала можливою сучасна екологічна криза. Лише з моменту створення загальнолюдської макроцивілізаційної системи почина­ються світові війни і світове протистояння суспільних систем, ви­никають світовий ринок і світова валютна система, постають між­народні організації типу Ліги націй та ООН, ЮНЕСКО тощо. Пла­нетарним стає й інформаційний простір, а густота і швидкість обігу інформації протягом нового часу, особливо у XX ст., зростають у велетенських розмірах.

На нашу думку, проблема полягає не в тому, щоб зафіксувати таку стадійну смугу глобальних трансформацій, а в тому, щоб визначити зміст останніх і адекватно висловити його у відповідних поняттях. Конкретніше питання може бути сформульоване так: чи полягає цей зміст в утвердженні капіталізму (в тому числі у вигляді його сучасних західноєвропейсько-північноамерикансько-японських варіаціях) як світової системи і стадії, що органічно приходить на зміну суспіль­ному устроєві традиційних цивілізаційних ойкумен, чи його треба вбачати у технологічно-інформаційних зрушеннях XIX—XX ст.?

Те, що утвердження капіталізму та наступний промисловий пере­ворот органічно пов’язані між собою, сумнівів не викликає. Але що саме відіграло вирішальну роль у глобальній трансформації не лише західного суспільства (де вона почалася ще до промислового перево­роту в Англії та двох великих революцій — американської та фран­цузької), а людства як такого?

Дві основні течії суспільно-історичної думки XIX—XX ст.

Здавалося б, не така вже й принципова річ для загальнофілософ- ського осмислення стадій історичного процесу: відносити вихід люд­ства на новий щабель його розвитку до XVI чи кінця XVIII ст. Два-три століття для історії — мить, і якщо «неолітична революція» розтягнулася на Близькому Сході чи в Мезоамериці на два-три тисячоліття, а «осьовий час» К. Ясперс визначав у межах половини тисячоліття, то й для «буржуазно-індустріальної революції» (тим більше що ні в кого не викликає сумніву зв’язок між утвердженням капіталізму та промисловим переворотом) можна було б відвести пару століть, скажімо, між Нідерландською та Великою французькою революціями. Але справа в тому, що перемога капіталізму на Заході та світова індустріально-інформаційна трансформація — це реалії зовсім різного масштабу.

При традиційному, європоцентричному, погляді на історію марк­систська позиція у цьому питанні виглядає значно обгрунтованішою.

Тобто, спираючись на німецьку соціально-філософську традицію з такими її великими представниками, як К. Маркс та М. Вебер, ураховуючи розробки В. Зомбарта та інших дослідників, ми могли б сказати, що саме утвердження капіталізму на Заході і стало вододілом між стадіями традиційного (докапіталістичного) та нового (капіта­лістичного) суспільства. Якщо ж виходити з розробленої В. Зомбар- том періодизації історії капіталізму, яка передбачає три періоди: раннього капіталізму (від витоків до третьої чверті XVIII ст.), капіталізму доби розквіту (до Першої світової війни) та капіталізму часів занепаду (з чим сьогодні погодитись важко), то перший період, або, дещо ширше, час у межах XVI—XVIII ст., і міг би вважатися перехідним від традиційного суспільства до сучасного. Саме тоді закладаються основи світової колоніальної системи та міжнародного розподілу праці, формуються основні маршрути трансокеанських товаропотоків тощо, коротше кажучи — основні контури загально­людської макроцивілізаційної системи. При такому підході приго­ломшуючий науково-технічно-економічний та пов’язаний з ним ін­формаційно-комунікаційний вибух останніх двох століть є наслідком перемоги капіталізму на Заході, а відтак, як прийнято вважати, і в усьому світі.

Але подивимось на проблему з дещо іншого, неєвропоцентрист- ського боку. Чи дійсно капіталізм є стадією суспільного розвитку людства? Стадією в тому розумінні, що людство в цілому (а не лише окремі, хай навіть економічно найпотужніші сьогодні його частини) має пройти через неї? При неупередженому погляді, вільному і від марксистської схеми, і від не менш тенденційних та заідеологі­зованих підходів як американських науковців типу П.

Наше запитання може бути конкретизоване таким чином: чи є капіталізм (якщо його розглядати широко, як певний суспільний лад, а не лише як економічний уклад) явищем саме західної цивілізації, здатним у певних, досить нечисленних випадках до вдалого симбіозу чи навіть синтезу з деякими традиційними структурами (Японія, Південна Корея, Тайвань, Сингапур), чи він є стадією розвитку людства як такого, безвідносно до цивілізаційної дискретності ос­таннього?

Легше за все було б сказати, що запитання сформульоване неко­ректно, що капіталізм, виникаючи як явище Західного світу, стає домінуючою системою світового масштабу, що так само, як «нео­літична революція», перші цивілізації або ареали культурних та ін­ших зрушень «осьового часу» були спочатку локалізовані у певних центрах випереджаючого розвитку, а потім поширювалися по всьому світові, виводячи людство на нову стадію еволюції, так і капіталізм, утвердившись у Західній Європі та Північній Америці на межі XVIII—X1X ст., розпочав звідси свою «тріумфальну ходу» по планеті. Тобто капіталізм як західне й світове явище треба не розводити і протиставляти, а розглядати в якості послідовних фаз переходу люд­ства від традиційного суспільства до модерного буржуазного.

Але сумнів викликає саме те поширене уявлення, що людство як таке перейшло, переходить чи має перейти до капіталізму (в будь- якому його вигляді: традиційному чи найновітнішому — соціально орієнтованому, ліберально-ринковому). Такий популярний особливо після краху CPCP «фокуямівський оптимізм», джерело натхнення «реформаторів-ринковиків» у країнах СНД, нічим конкретним не підтверджується.

Серед неєвропейських країн справжнього успіху на шляху капі­талістично-ринкової модернізації досягли, власне кажучи, лише Японія та деякі близькі до неї східноазійські країни конфуціансько- буддійської традиції — Південна Корея, Тайвань та певного мірою Гонконг і Сингапур, хоча у двох останніх випадках ми маємо справу з вдалим симбіозом колоніальних структур та пробуджених ними місцевих потенцій за умов унікально вигідного розташування цих міст на шляхах світових комунікацій.

А тепер подивимося на суспільства, де ін’єкція капіталізму ні до чого доброго не привела, де прискорене впровадження нових со­ціально-економічних відносин або сприяло саморозкладові та стаг­нації суспільства (як в Індії), або викликало справжні історичні катастрофи (як у Росії та Китаї). Подібна катастрофа відбулася і в тій мусульманській країні, яка була свідомо зорієнтована на вестер- нізацію, — в Ірані. Сьогодні подібні процеси визрівають в Алжирі, їхні симптоми помітні в Єгипті та навіть у найвестернізованішій з ісламських держав — Туреччині. Надзвичайно високого добробуту досягли нафтодобувні країни Південно-Західної Азії на чолі з Сау­дівською Аравією, але саме в ній капіталізму-то менше всього, і її суспільний лад скоріше можна було б визначити як феодально- соціалістичний, без сумніву — патерналістський. Відносно незначну роль відіграє капіталістичний уклад у внутрішньоекономічному житті більшості країн Африки, чий експорт перебуває під цілковитим контролем західного капіталу. Останнє стосується і країн Латинської Америки, з тією лише істотною різницею, що північноамери­канський капітал панує там здебільшого й у внутрішньоекономіч­ному житті. У цьому плані Латинська Америка є зоною панування капіталізму, але капіталу суто західного, перенесеного на її грунт з відповідним перетворенням цього континенту, як і Тропічної Аф­рики, на придаток північноатлантичної (а тепер і японської) еконо­мічної системи.

Як відомо, протягом останнього десятиліття у світі відбулися грандіозні зрушення, які, на думку багатьох (що було задекларовано Ф. Фоку ямою), свідчать про безальтернативність ліберально-ринко­вої моделі розвитку.

Можна погодитися з тим, що капіталізація робить помітні успіхи у посткомуністичній Центральній Європі та країнах колишньої ра­дянської Прибалтики —у межах традиційного Західнохристиянсько- го світу, де відповідні відносини, як на східнонімецьких землях, в Чехії, Угорщині чи Польщі, мають істотне історичне підгрунтя. Але не варто забувати, що ці країни (як і Литва, Латвія та Естонія) випали із системи капіталістичного розвитку внаслідок суто зовнішніх об­ставин — переділу світу між наддержавами після Другої світової війни. Тому їх повернення до західноєвропейської моделі суспільно- економічного устрою, яке теж відбувається не без труднощів і зво­ротних рухів, є природним і логічним.

Але чи те ж саме ми спостерігаємо у межах СНД? Чи маємо підстави бути впевненими, що Україна, Білорусь, Росія чи Казахс­тан, республіки Закавказзя та, тим більше, Середньої Азії прямують до капіталістичного, ліберально-ринкового оновлення? Легалізація дрібного підприємництва, типового для всіх традиційних станово- класових суспільств, не може переконати в останньому, так само як і збільшення експорту сировини, навіть коли це здійснює не безпо­середньо державна бюрократія, а новонароджена компрадорська буржуазія, котра й генетично, і функціонально пов’язана з нею. Певний розвиток торговельного та фінансового капіталу зовсім не є показником саме капіталістичного суспільства, оскільки він є органічною складовою економічних систем традиційних станово- класових суспільств починаючи принаймні з Фінікії та Hobo- вавилонського царства, не кажучи вже про Афіни, Карфаген і Рим, традиційні Мусульманський світ та Китай.

Від нов о вавилонських фінансистів типу Іддін-Мардука, котрий займався скуповуванням продуктів землеробства і закабалениям ці­лих селищ, населення яких він експлуатував як скупник та лихвар, або ділків пізньореспубліканського Риму типу Красса, якого О. Шпенглер називав всемогутнім спекулянтом нерухомістю, до се­редньовічних підприємців типу іудеїв-раданідів, чия торговельно- посередницька діяльність простягалася від Іспанії та Магрібу через Єгипет, Русь і Хозарію до Середньої Азії, Індії і навіть Китаю, або венеціанських та генуезьких купців (як представники сімейства По­ло) чи флорентійських банкірів (як Медічі) торговельний і фінансо­вий капітал займав в економічному житті світу міцні позиції. Але називати такі суспільства капіталістичними чи принаймні такими, що рухалися до капіталізму, немає жодних підстав.

із зовнішнього боку, а не складає його системоутворюючу основу. Тому бурхливе поширення спекулятивних форм підприємницької діяльності зовсім не свідчить про розвиток капіталізму як такого. Воно відбиває лише паразитарну активність спритних ділків, котрі експлуатують сфери виробничої діяльності. А в останніх у країнах СНД ще цілком панує соціалістична, хоча й вкрай розхитана, еко­номіка, яка поступово опиняється під контролем паразитарно-спе­кулятивного фінансово-торговельного капіталу.

Так само немає підстав вважати сьогоднішній стан справ у біль­шості країн СНД як перехідний до капіталізму і з огляду веберівської методології. Справжній капіталізм передбачає не лише раціоналі­зацію виробництва з метою отримання максимального прибутку, що має бути вкладений у розширення виробництва, а й передусім від­повідний комплекс морально-життєвих цінностей, який і складає розкритий у класичній праці М. Вебера «дух капіталізму». Останній невіддільний від ідеалу «кредитоспроможної добропорядної людини, обов’язок якої вважати примноження свого добра за самоціль». Це, за німецьким соціологом, характеризує власне капіталізм — капіталізм західний, а не підприємницьку активність у Вавилоні чи Китаї, позбавлену якраз цього своєрідного етосу.

Для справжнього, західноєвропейсько-північноамериканського, капіталізму прибуток є самоціллю й самоцінністю, тоді як в усіх інших суспільствах з достатньо розвинутим товарно-ринковим сек­тором (як то було у пізньореспублікансько-ранньоімперському Римі або у середньовічних мусульманських містах Близького Сходу) він розглядався передусім як засіб задоволення позаекономічних потреб. Спостерігаючи ту марнотратну розкіш, яку наші сучасні нуворіші демонстративно виставляють перед зубожілою рештою населення, неважко збагнути, що ми зовсім не наближаємося до капіталізму в його класичному, веберівському розумінні. Те ж саме можемо ска­зати про Китай і Мусульманський світ, тим більше про Індію та Чорну Африку. І немає ніякої впевненості в тому, що пов’язаний із засадами протестантської етики «дух капіталізму» (а відтак і капіталізм як такий) у майбутньому оволодіє світом —як не оволодів він ним упродовж XIX-XX ст., викликавши скоріше бурхливу реакцію відторгнення — в Росії, Китаї, Ірані тощо.

Все сказане не дає підстав розглядати капіталізм як стадію ево­люції людства. Принаймні на сьогоднішній день неспростовних до­казів протилежного немає. Приймати за них вестернізацію протес­тантсько-католицьких центральноєвропейсько-прибалтійських кра­їн, крах CPCP і реформування економіки Китаю з указаних вище причин було б легковажно. Робити з цих явищ висновок про утвер­дження капіталізму у всесвітньому масштабі якщо не сьогодні, то принаймні в осяжному майбутньому, було б так само помилково, як, давлячись на успіхи «табору соціалізму» до початку протистояння CPCP і Китаю та на крах світової колоніальної системи десь на початку 60-х років, у часи польоту Ю. Гагаріна та перемоги Ф. Кастро на Кубі, вважати, що капіталізм гине, а комунізм перемагає і ось-ось переможе на всій планеті. Це було б так само помилково робити, як прийняти війська Ксеркса в Афінах за вирішальну перемогу Сходу або армію Александра Македонського у Персеполі чи Траяна у Ктесіфоні за остаточну перемогу Заходу. Захід і Схід залишаються на своїх місцях, і від того, що турки двічі будуть стояти під стінами Відня або македонці та англійці на деякий час увійдуть до Індії, принципово у цьому розкладі шляхів розвитку людства нічого не зміниться.

Ми схиляємося до висновку, що капіталізм у його суворому, марксівсько-зомбартівсько-веберівському розумінні виступає (при­наймні виступав до сьогоднішнього дня) не як стадія загальнолюдсь­кого поступу, а як фаза еволюції суспільства західного типу, за­хідного шляху або західної лінії розвитку. Його виникнення та тим­часове панування у світі відіграли величезну роль в історії людства. Капіталізм створив нову техніку, нову систему транспортних зв’язків, накопичення й трансляції інформації, зв’язав людство в єдину макроцивілізаційну систему. Але він не зміг і скоріше за все вже не зможе оволодіти всім людством. Якщо скористатися тойнбіанською термінологією, «виклики», які він кинув усім незахідним цивілізаціям, на певний час приголомшили їх, але неза­баром останні почали давати на них «відгуки», оволодіваючи тими технічними засобами, завдяки яким (та й не тільки їм) Захід упро­довж XVI-XIX ст. утвердив свою гегемонію над людством.

Капіталізм, таким чином, є стадією лише західного шляху роз­витку, але він відіграв вирішальну роль у трансформації всього люд­ства. Започаткована ним промислова, науково-технічна, інформа­ційна революція охопила світ, зумовивши якісну трансформацію майже всіх традиційних цивілізацій. Індустріалізація в CPCP, у Ки­таї, певною мірою навіть в Індії пройшла, як відомо, не у зв’язку з їх капіталізацією, а при державній організації цього процесу. Це сто­сується і поширення освіти, і створення більш-менш ефективної системи охорони здоров’я, і багато чого іншого, аж до військової техніки, ядерної енергетики та космонавтики. За своїм науково- технічним рівнем CPCP хоча й відставав від провідних країн Заходу та Японії, особливо з межі 60—70-х років, але за деякими іншими ознаками (рівень освіти тощо) міг бути принаймні зіставлюваним з ними. Стадійно всі вказані країни (як і сучасні Китай, Іран тощо) не можуть бути віднесені до різних щаблів соціокультурного розвитку, гак само як антична Греція та сучасні їй суспільства Передньої Азії, Індії та Китаю. Інша справа, що тут фіксуємо два принципово різних типи й шляхи розвитку: західний — античний, капіталістичний —та східний — «азійський», соціалістичний. Типологійно вони прин­ципово відмінні, навіть протилежні, але стадійно відповідають один одному.

Із цього випливає, що справжнім щаблем всесвітньо-історичного процесу маємо вважати не перемогу капіталізму на Заході, а ви­никнення індустріально-інформаційного суспільства, яке охоплює весь світ і стає планетарним явищем. Цей процес започатковується на Заході і поки що найвизначніші результати демонструє саме там, де поєднується з капіталізмом, який і породив його, та ліберально - демократичним суспільно-політичним устроєм (Західна Європа, Північна Америка, Японія, Південна Корея з Тайванем та Австралія з Новою Зеландією). Але на цей рівень спромоглися вийти і колишній CPCP, Китай, численні країни Азії тощо, при тому що принаймні у двох перших випадках стадійні технологічно-освітньо- інформаційні зрушення були пов’язані з установленням жорстоких тоталітарних режимів. Очевидний крах їхньої сталінсько-маоїстської форми зовсім не гарантує переходу до ліберально-демократичної суспільно-політичної системи. На зміну людожерському тоталіта­ризмові може прийти помірковано-деспотичний устрій, як то було в Китаї після падіння кривавої династії Цинь і приходу до влади Хань або як це відбувається так само останнім часом (подібно до того як в CPCP після смерті И. Сталіна, в Ірані — айятолли Хомейні тощо). Так само й на стадії традиційних станово-класових суспільств в одних (майже виключно середземноморсько-західноєвропейських) випадках можемо спостерігати демократичні республіки (давньо­грецькі, середньовічні італійські), а в інших (будь то Близький чи Далекий Схід) — деспотичніші чи ліберальніші монархії. Більше того, на самому Заході ми знаємо і Афіни Перікла, і Рим Нерона, як у нашому столітті ліберальну Велику Британію та націонал-соціа- лістичну Німеччину.

Як бачимо, розгляд історії в категоріях стадійності змушує нас перейти до проблеми поліваріантності еволюції людства, яка своєю чергою прямо пов’язана з темою цивілізаційної дискретності історії. Але витоки західного і східного шляхів розвитку людства занурюють нас у глибини первісності.

РЕКОМЕНДОВАНА ЛІТЕРАТУРА

Бунятян К.1І. Про періодизацію історії первісного суспільства // Археологія. 1989- № 1.

Бутинов Н.А. Первобытнообщинный строй (основные этапы и локальные варианты) // Проблемы истории докапиталистических обществ. Москва, 1968.

Васильев Л. С. Феномен власти-собственности //Типы обществен­ных отношений на Востоке в средние века. Москва, 1982.

Васильев Л.С. История Востока: В 2 т. Москва, 1993.

Вебер М. Протестантська етика і дух капіталізму. Київ, 1994.

Генінг В.Ф. Три ступені розвитку продуктивних сил первісної су- перформації //Археологія. 1989- № 3.

Долгий И.M., Левинсон А.Т. Араическая культура и город //ВФ. 1971. № 4.

Дьяконов И.М, Пути истории. Москва, 1994.

Илюшечкин В.П. Сословно-классовое общество в истории Китая. Москва, 1986.

Крюков М.В, Еще раз об исторических типах этнических общнос­тей // СЭ. 1986. № 3.

Левченко В.М. Система «трьох віків»: кордони пізнавальних мож­ливостей // Теорія і практика археологічних досліджень. Київ, 1994.

Меликшивили Г.А. Об основных этапах развития древнего ближне­восточного общества // ВДП. 1985. № 4.

Массон В.М. Первые цивилизации. Ленинград, 1989.

Павленко 10.В. Раннеклассовые общества: генезис и пути раз­вития. Киев, 1989-

Павленко Ю.В. Стадии общественного развития и проблема «осе­вого времени» // Теоретические проблемы исторического ис­следования. Киев, 1992.

Павленко Ю.В. Человек и власть на Востоке // Феномен восточ­ного деспотизма. Москва, 1993.

Померанц Г. Выход из транса. Москва, 1995.

Померанц Г. Лекции по философии истории. Москва, 1993.

Тойнбі А. Дж. Дослідження історії: У 2 т. Київ, 1993.

Тойнби А. Дж. Цивилизация перед судом истории. Москва; Санкт- Петербург, 1995.

Философия истории: Антология. Москва, 1995.

Чубаров В.В. Ближневосточный локомотив: темпы развития тех­ники и технологии в Древнем мире // Архаическое общество: узловые проблемы социологии развития. Москва, 1991- Шнирелъман В.А. Возникновение производящего хозяйства. Мос­ква, 1989.

Ясперс К Смысл и постижение истории. Москва, 1990.

Adams R.M. Tlie Evolution of Urban Society. Chicago, 1966.

Renfrew C. The Emergence of Civilization. London, 1972.

Service E.R. Origine of tire State and Civilization. NewYork, 1975.