Полілінійність соціокультурного процесу на стадії «неолітичної революції»

Здійснений вище огляд ранньопервісної історії плейстоценової (верхньопалеолітичної, до кінця останнього зледеніння) доби дає підстави для висновку про те, що різні типи господарсько-соціо- культурних систем продукували тоді різні типи або навіть різну якість індивідуальності.

За таких умов спостерігаємо вдосконалення знарядь індивіду­альної праці (з’являються лук та стріли, так звані «жнивні ножі» та інші речі, виконані у мікролітично-всувній техніці), розвиток інди­відуальних амбіцій (могутній стимул для діяльності заради їх задово­лення) та індивідуального почуття відповідальності як людини (на­самперед чоловіка) перед общиною, так і членів зміцнілої нуклеарної сім’ї одне перед одним (жінки й чоловіка, батьків та дітей). Ці тенденції, безумовно, мали закріплюватися у традиційній культурі, відбиватися на рівні обрядової практики та міфологічних переказів, але розгляд цих питань далеко увів би нас від основної теми.

Істотнішим є те, що на момент катастрофічних природних зру­шень межі плейстоцену та голоцену вже існував тип суспільств, представники яких були потенційно здатні до відносно швидкої (завдяки індивідуалізації господарсько-соціокультурного життя) і більш-менш ефективної адаптації до нових умов, причому адаптації різноспрямованої, вибір форм якої зумовлювався складним пере­плетінням об’єктивних (ландшафт, клімат, рельєф, чисельність ко­лективу) та суб’єктивних (обсяг і характер знань людей, наявність серед них авторитетних ентузіастів-новаторів, готовність решти піти на ризик і змінити форми життєдіяльності) моментів, унікальним у кожному випадку.

Планетарна катастрофа, викликана швидким таненням льодо­виків, зміною кліматичних поясів, ландшафтних зон та затопленням приморських низин із кардинальною зміною берегової лінії на всій планеті, призвела до деструкції всі традиційні системи життєзабезпе­чення, за винятком хіба що тропічних збирачів, оскільки поблизу екватора клімат майже не змінився, хоча під воду пішли величезні простори суходолу, особливо в районах Індокитаю — Індонезії — Філіппінів.

Висловлюючись поняттями синергетики, повсюдно був прин­ципово порушений стан термодинамічної рівноваги між розпоро­шеними по планеті соціумами та довкіллям, що пов’язане і з кризою інформаційного забезпечення життєдіяльності людей, традиційні знання яких не були адекватні новим обставинам. Людство опи­нилося у «точці», краще було б навіть сказати, у «смузі біфуркації», коли різко зросла нестійкість традиційних систем, настала глобальна криза попередніх форм життєдіяльності та зорієнтованих на їх забез­печення соціокультурних систем і, відповідно, спостерігалося наро­стання спонтанних флуктуацій як пошуків ефективних «відгуків» на «виклики» обставин.

Зрозуміло, що успіх у цій боротьбі був безпосередньо пов’язаний не лише з зовнішніми обставинами, на які тогочасні люди ще ніяк не могли впливати, а і з діяльнотворчими потенціями самих людей, індивідуальні можливості котрих визначалися типом і шляхом роз­витку відповідних раннь©первісних соціумів.

Найгнучкіші з них, індивідуалізовані кревноспоріднені общини мисливців-збирачів Середземноморсько-Передньоазійського регіо­ну, за таких умов опинилися у кращій ситуації, ніж, скажімо, одно­значно зорієнтовані на колективне загінне полювання на стадних ссавців общини прильодовикової зони Євразії, яка зникала разом з и фауною. Це здебільшого викликало відхід нащадків давніх меш­канців цих територій слідом за північними оленями до арктичних широт, а також опанування широких просторів Європи, Південного Сибіру та Далекого Сходу колективами мисливців-збирачів півден­нішого походження.

Не заглиблюючись в археологічний та палеолінгвістичний ас­пекти справи, зупинімося на цьому колі проблем лише у зв’язку з актуалізацією (у вигляді окремих ліній подальшої еволюції) спектра можливостей подолання названої кризи. Для цього звернімо увагу на зародження і поширення — починаючи від фінального плейстоцену та протягом перших тисячоліть голоцену — на грунті верхньопа- леолітичних общин індивідуалізованих мисливців-збирачів закритих ландшафтів кількох паралельних ліній господарсько-соціокультурної еволюції, з яких лише одна, пов’язана з ранньоземлеробсько- тваринницькими формами господарювання, закладає основи по­дальшого цивілізаційного розвитку людства.

Пов’язані з таненням льодовика планетарні екологічні зрушення призвели до того, що, з одного боку, за умов поширення зони лісів північніше Альп і Карпат мисливсько-збиральницькі групи Півден­ної Європи почали освоєння широких просторів Центральної та Східної, а потім і Північної та Північно-Східної Європи, а, з другого, при посиленні аридизації Північної Африки, Близького Сходу та Передньої і Середньої Азії місцеве населення, раніше також зорі­єнтоване на полювання та збиральництво, стиснуте морями, гірсь­кими хребтами, сухими степами й пустелями, які поступово збіль­шували свої площі, опинилося у критичному стані. Його «відгуками» на «виклик» обставин були, по-перше, переорієнтація на викорис­тання ресурсів водоймищ, що швидко привело до спеціалізованого рибальства, та, по-друге, формування ранньоземлеробсько-тварин­ницького господарсько-культурного комплексу — основи подаль­шого цивілізаційного процесу.

Перша, умовно кажучи, західносередземноморсько-європейська лінія розвитку мисливсько-збиральницьких груп закритих ландшаф­тів перших тисячоліть голоцену відбита у матеріалах численних ме­золітичних культур цього регіону. Тривалий час спостерігаємо їх суто екстенсивний розвиток, який і розвитком навряд чи можна назвати. Володіючи луком та стрілами і будучи добре пристосованими до життя у багатій на річки та інші водоймища лісовій зоні Європи, невеличкі, у складі кількох сімей, кревноспоріднені общини створю­вали групи споріднених і пов’язаних між собою різноманітними відносинами протоетносів, у межах яких відбувалася циркуляція інформації. Постійно живучи поблизу води, ці люди рано чи пізно мали приділяти більшу увагу харчовим ресурсам водоймищ, зокрема рибі, якою не нехтували й мисливці фінального палеоліту. Але до­сконалі рибальські знаряддя та стаціонарні поселення спеціалізованих рибалок виникають у Європі (на дніпровських поро­гах, у районі Залізних Воріт на Дунаї, вздовж материкового узбереж­жя Північного моря, у Південній Прибалтиці тощо) не раніше VIII — VII тис.

В умовах урівноваженої мисливсько-збиральницької, із дедалі більшою орієнтацією на рибальство, господарської системи мезо­літично-ранньонеолітичні протоетноси (неолітичні в тому розумінні, що з VI — V тис. до н. е. у лісовій зоні Європи стають відомими примітивний керамічний посуд та знаряддя з шліфованого каменю) вирізнялися малою густотою населення та його дуже повільним приростом. За умов підвищення тиску на місцеві харчові ресурси можна було або пожвавити рибальство (якщо для цього були умови), або просто відселити кілька молодих подружжів униз чи вверх по річці чи ще кудись, оскільки просторів, придатних для мисливсько- рибальсько-збиральницької діяльності, в Європі, як і у Північній Америці, Сибіру чи на Далекому Сході, протягом перших тисячоліть голоцену та й пізніше цілком вистачало. Ці суспільства органічно вписувалися у ландшафт, стаючи вищою ланкою відповідних біо­ценозів. Але таке екстенсивне ставлення до довкілля, зорієнтоване на підтримання рівноваги між кількістю людей та природною харчо­вою базою, блокувало можливості подальшої еволюції. Тому відпо­відні соціуми незабаром опиняються у стані стагнації. Кардинальні ж зрушення соціокультурного плану у цій смузі були пов’язані з поширенням нових господарських форм із Близького Сходу.

На Близькому Сході протягом перших тисячоліть голоцену спо­стерігалася принципово інша картина, центральним сюжетом якої була «неолітична революція». Проблема появи землеробства (на ос­нові якого здебільшого, за винятком, можливо, лише доместикації свині в окремих районах, і виникає тваринництво) останніми десяти­літтями стала предметом особливої уваги.

Однак генезис землеробства із збиральництва, теоретично зрозумілий з давніх-давен, ще не дає відповіді на запитання: чому люди замість збирати готовий врожай на місцях природного зростан­ня їстівних рослин починають обробляти землю в інших місце­востях? А оскільки це завжди здійснюється біля осередків постійного мешкання, то виникнення землеробства пов’язується з переходом до осілості.

Згідно з обгрунтованим поглядом В. Ф. Генінга, осілість виникає насамперед унаслідок переорієнтації мисливсько-збиральницьких общин на високоефективне спеціалізоване використання харчових ресурсів водоймищ. Передусім (зокрема на Близькому Сході) це було пов’язане з катастрофічним (внаслідок як екологічних змін, головно аридизації, так і людської діяльності) зменшенням кількості про­мислових тварин. Розширення за таких умов експлуатації харчових ресурсів водоймищ сприяло концентрації населення поблизу річок, озер та морських узбережжів, де й з’явилися перші стаціонарні поселення, археологічно відомі у Палестині X-IX тис. до н. е. — на озері Хуле (пам’ятка Ейнан) та поблизу Середземного моря біля гори Кермал, де маються докази спеціалізації на неводо-човновому рибальстві.

Падіння кількості промислових тварин та успіхи рибальства спри­яли, таким чином, концентрації людності довкола водоймищ, що створювало умови для переходу до осілості. Останнє вело до збіль­шення чисельності населення, оскільки полегшувало (порівняно з сезонно-мобільним способом мисливсько-збиральницької діяльнос­ті) життя вагітним та жінкам з немовлятами, а також зменшувало кількість випадків загибелі чи каліцтва чоловіків. Але такі перші рибальські поселення переважно розташовувалися на відстані від полів диких злаків та інших місць, багатих на їстівні рослини.

Таким чином, доходимо висновку, що для виникнення землероб­ства потрібно було принаймні три умови (не враховуючи самого факту кризи ранньопервісного мисливсько-збиральницького госпо­дарства). По-перше, наявність у природному середовищі видів рос­лин, які за своїми біологічними властивостями принципово під­даються доместикації та штучній селекції. По-друге, накопичення на базі багатотисячолітньої практики спеціалізованого збиральництва необхідних уявлень про вегетативні властивості рослин та винайден­ня відповідних більш-менш досконалих знарядь праці, спочатку по­в’язаних саме із збиранням диких рослин. По-третє, перехід до осілого способу існування поблизу водних джерел завдяки інтен­сифікації використання харчових ресурсів водоймищ, передусім че­рез розвиток рибальства.

Однак привертає до себе увагу те, що первинні осередки земле­робства виникають повсюдно поблизу водоймищ саме з відносно обмеженими запасами харчових ресурсів, тоді як на морських узбе­режжях та у заплавах і гирлах могутніх рік ще довго провідна роль залишається за рибальством та іншими промислами. На Близькому Сході це передусім стосується долини Йордану та притоків Tirpy у міжгір’ях Загросу, озер Центральної Анатолії та, цілком імовірно, оаз (колись теж озер) Північно-Східної Африки — з одного боку, і долини Нілу, нижніх течій Tirpy та Євфрату, Сиро-Кілікійського узбережжя з гирлами Opoнту й інших річок — з другого. Так само можуть бути протиставлені приозерна місцевість досить сухих нині долин Центральної Мексики і найближчі до неї узбережжя Тихого океану та Мексиканської затоки, озера і міжгір’я Андського плато — Перуанському узбережжю, як і, видається, глибинні райони Індо­китаю зі східними передгір’ями Тібету — узбережжям Південно- Східної Азії, Китаю та Японії.

Встановлену закономірність можна пояснити таким чином. Мож­ливості для виникнення землеробства, ймовірно, існували на значно ширших територіях, ніж ті, де воно з’являється вперше. Але за умов досить продуктивного рибальства люди, ведучи осіле життя і навіть маючи необхідні знання у галузі землеробства, цілком свідомо збе­рігають свій традиційний спосіб життєдіяльності. Переорієнтування господарства на вирощування харчових рослин відбувається лише тоді, коли експлуатація водоймищ уже зовсім не може задовольнити потреби зростаючого населення. Лише криза традиційного привлас­нюючого типу існування змушує людей переходити до землеробства та тваринництва. Саме тому неолітичне населення долин Нілу, Tirpy та Євфрату, узбережжів Юкатану, Перу, Східної Азії тощо тривалий час, підтримуючи безпосередні стосунки з сусідніми землеробськими суспільствами, зберігало стійку прихильність до рибальської (у по­єднанні з мисливством та збиральництвом) життєдіяльності.

Протягом IX —VI тис. до н. е. спеціалізовані рибальські суспіль­ства тонкими ланцюжками від Близького Сходу поширюються по всьому Середземномор’ю, підіймаються до середньої течії Нілу, опа­новують узбережжя Перської затоки і Аравійського моря, а подібні до них групи стають провідною етнокультурною силою на Каспії та у Приараллі з нижніми течіями Амудар’ї та Сирдар’ї, залишають пам’ятки на Дніпрі, Дунаї, вздовж узбережжів Балтійського та Пів­нічного морів тощо. Але, будучи жорстко прив’язаними до своїх екологічних зон, тті суспільства мало впливають на сусідні райони, а їхній розвиток (відповідний, як зазначалося вище, рівневі родового ладу) принципово обмежений природними ресурсами, які людина може лише виснажувати, але не поновлювати. Тому й ця лінія еволюції (при тому що вона веде значно далі, ніж ранньопервісна мисливсько-збиральницька система) неодмінно заводить у глухий кут, виходом з якого може бути лише впровадження землеробсько- тваринницького, у різних його модифікаціях, господарсько-культур­ного комплексу. Як слушно свого часу зазначав Г. Чайлд, якщо суспільства привласнюючої економіки живуть за рахунок природи, то зорієнтовані на відтворююче господарство вступають у співро­бітництво з нею.

Таким чином, у зонах з обмеженими харчовими ресурсами во­доймищ, в умовах збільшення демографічного пресингу та висна­ження довкілля люди від рибальсько-мисливсько-збиральницької діяльності при наявності сприятливих обставин відносно швидко переходять до ранньоземлеробсько-тваринницької системи, тоді як у багатих на такі ресурси районах господарство досить тривалий час може розвиватися на грунті спеціалізованого рибальства та морсько­го полювання. Протягом певного періоду обидві лінії еволюції забез­печують приблизно рівні можливості для підвищення — на основі регулярного здобуття надлишків харчових продуктів та осілого спо ­собу життя — демографічного потенціалу, для розвитку ефектив­ніших форм суспільної самоінтеграції та накопичення й обігу куль­турної інформації. В обох випадках бачимо великі стаціонарні посе­лення, розвинуті родові відносини і культи, статевовікову страти­фікацію з першими елементами домінування в межах общин окремих знатних родин. Етнографічно це добре ілюструють матеріали Нової Гвінеї та Меланезії.

А втім із початком кризи суспільств рибальської спеціалізації, тим більше внаслідок зростання кількості населення, коли частина людей була змушена селитися осторонь багатої на їстівні ресурси узбереж­ної смуги, мешканці зазначених регіонів відносно швидко перено­сять центр тяжіння своєї життєдіяльності на землеробство та тва­ринництво. Більше того, у багатьох випадках подальший розвиток тут був набагато динамічніший, ніж у первинних ареалах становлення землеробства, що стосується як Єгипту, Шумеру й долини р. Інд порівняно з Палестиною та Сирією, так і узбережжів Юкатану й Перу порівняно з плато Центральної Мексики та долинами Анд.

Слід зазначити також, що в той час, коли населення центрів випереджаючого розвитку на основі землеробсько-тваринницького комплексу інтенсифікувало свій розвиток, на периферії цих центрів темпи еволюції були значно повільнішими. Тому надлишкова людсь­ка маса з таких центрів дедалі активніше розселялася на тих нав­колишніх територіях, де природні умови були сприятливими для ведення звичних форм відтворюючого господарства. Демографічний потенціал у землеробів-скотарів майже завжди був значно більшим, ніж у їхніх сусідів, а господарсько-культурний тип — вищим і доско­налішим. Тому при взаємодії з сусідами вони, як правило, або витискували їх, або асимілювали (хоча в окремих випадках, коли в контакт з ними вступали спеціалізовані рибалки, останні могли, сгфиймаючи відповідні господарсько-культурні досягнення, збе­регти свою етномовну ідентичність). Усі ці процеси сприяли форму­ванню окремих ліній розвитку землеробсько-скотарських суспільств на різних територіях.