Східна й західна моделі розвитку передцивілізаційних суспільств

Отож якщо дивитися на історію первісності з позицій теорії цивілізаційного процесу, то її середній період — доба родового ладу — може бути схарактеризований як перехідна стадія, на якій спів­існують два принципово різних за своїми потенціями типи соціо- культурних утворень: вищих рибалок і мисливців на морського звіра, на яких вичерпуються продуктивні можливості ліній привласнюючо­го господарства; та ранніх землеробів і тваринників, з яких, власне, і починається розвиток суспільств відтворюючого господарства у напрямку до цивілізації.

Власне кажучи, різні лінії розвитку землеробсько-тваринницьких суспільств спостерігаються вже на стадії родового ладу, що було пов’язане з розмаїттям форм організації господарсько-соціокуль- турного життя у відповідності до природних умов, специфіки рослин і тварин, на культивації яких були зосереджені суспільні зусилля, та культурних традицій відповідних соціумів. Не зосереджуючись на розгляді археологічної та етнографічної конкретики, зазначимо ли­ше, що на цьому етапі основними лініями ранньоземлеробсько- тваринницького господарства були: по-перше, тропічна, зорієнтова­на на клубнево-коренеплідне землеробство, та, по-друге, пов’язана із зерновими культурами.

Принципова відмінність між ними починалася з того, що у на­ближених до екватора широтах відсутність чітко виражених пір року, а відтак і сезонного характеру землеробської праці, не стимулювала накопичення харчових запасів, і кожна сім’я, маючи свій город, протягом року брала з нього їстівні клубні та корені відповідно до своїх потреб.

Але магістральний шлях пізньопервісного людства до цивілізації пролягав через розвиток зернового землеробства (пшениця та яч­мінь, просо, рис, кукурудза-маїс тощо), як правило, пов’язаного (за винятком Мезоамерики) з тваринництвом. Зерно й худобу зручно було накопичувати, відчужувати, обмінювати, а це сприяло приско­ренню соціально-економічного, суспільно-політичного та культур­но-інформаційного розвитку зорієнтованих на відповідні господар­ські форми етнічних груп.

Пізня первісність, як зазначалося, характеризується неподільним пануванням землеробсько-скотарських методів господарювання при утворенні племінних інститутів типу чіфдомів-вождівств, аристо­кратична верхівка яких реалізує суспільне право влада-власності на колективні ресурси через використання редистрибутивної системи. Зрозуміло, що в різних умовах на цій стадії складалися різні госпо- дарсько-соціокультурні системи, котрі можна класифікувати за різ­ними критеріями по-різному. Так, їх можна було б розрізняти за ознаками причетності до певних археологічних «епох» (неоліт, енео­літ, бронзовий вік) або за технологією виконання землеробських робіт. Але при узагальнюючому, системному розгляді проблеми (з урахуванням наявної, здебільшого археологічної, фактологічної бази) найдоцільніше спочатку розмежувати лінії переважно земле­робських суспільств, які й виводять на рівень ранніх цивілізацій, та переважно скотарських (у найрозвинутішому виді — кочівницьких) соціумів, а потім серед перших вирізняти, з одного боку, землеробсь­ко-скотарські та суто землеробські суспільства у зонах, де така діяльність вимагала колективної організації праці, та, з іншого, такі ж суспільства у зонах, де остання або не була потрібного, або, принаймні, не відігравала істотної ролі. Останнє здебільшого, хоча й не завжди, було пов’язане з умовами водопостачання. Там, де необхідною була іригація, завжди розвивалися колективні форми хліборобства, тоді як там, де атмосферних опадів було достатньо, створювалися умови для утвердження парцелярно-сімейних форм виробництва. Розгляньмо тепер конкретніше ці лінії розвитку пізньопервісного, по суті вже передцивілізаційного, суспільства.

Початок розходження всіх названих ліній простежуємо ще з гли­бин близькосхідного неоліту, при тому що передумовами їх утворен­ня (як завжди то було за часів первісності, якщо не ширше) були кризові явища, пов’язані зі складною взаємодією демографічних, природно-кліматичних та культурно-господарських факторів.

Ранньоземлеробсько-тваринницький у своїй основі господарсь­ко-культурний комплекс протонеоліту Палестини та Сирії IX— VII тис. до н. е., як і синхронні йому пам’ятки передгір’їв Південно- Східної Анатолії, Північної Месопотамії та Загросу, досягнув не лише оптимальної адаптації до місцевих умов, а й зміг забезпечити базу для виникнення таких високоінтегрованих соціумів, як, на­приклад, той, чиїм центром був Ієрихон з його кам’яними стінами і потужною вежею, названий ласими до сенсаційних заяв амери­канськими археологами «найдавнішим містом у світі».

Такий рівень розвитку зумовлював швидке зростання населення, для якого зручних для обробітку кам’яними мотиками земель у цьому центрі випереджаючого розвитку незабаром стало не вистачати. На це накладається нова фаза посилення аридизації на Близькому Сході, що датується приблизно кінцем VII-VI тис. до н. е., коли місцеве населення вже було знайоме не лише з дрібною, а й з великою рогатою худобою, навчилося виготовляти керамічний посуд та робило перші експерименти з плавленням кольорових металів. Наявність поселень площею до 10 гектарів свідчить про досить високий рівень соціокультурної самоорганізації відповідних общин, в яких існувала диференціація сфер діяльності.

Таким чином, на кінець VII тис. до н. е. на Близькому Сході була досягнута певна «точка біфуркації», коли традиційна система жит­тєдіяльності з огляду на екологічні та демографічні зрушення опи­нилася у кризовому стані, але накопичений відповідними суспільст­вами досвід і культурно-інформаційний потенціал надавав можли­вість пошуку, у відповідності до розмаїття конкретних умов, шляхів подальшого розвитку.

Тому не дивно, що не пізніше як з межі VII —VI тис. до н. е. на Близькому Сході вже існували не лише система зрошувального зем­леробства (корені якої сягають VII, якщо не VIII тис. до н. е.), ай високоспеціалізоване відгінне та навіть напівкочове скотарство. Зро­зуміло, що там, де атмосферні опади були в достатній кількості, потреба у штучному зрошенні не відчувалася, як і не було підстав кидати землеробство і переорієнтовуватися на пастуший спосіб жит­тя.

Спеціалізація окремих общин на відгінному скотарстві була по­в’язана насамперед із тим, що за умов зростання кількості й густоти населення та посилення посухи найслабкіші, у цілому периферійні групи близькосхідного протонеолітично-ранньонеолітичного насе­лення («нащадки Авеля») витискувалися у мало придатні для земле­робства місцевості, де їм залишалося лише орієнтуватися на розве­дення домашньої, головно дрібної рогатої, худоби. Але, пристосу­вавшись до таких умов, це населення змогло протягом найближчих тисячоліть опанувати величезні сухі простори Північної Африки, Аравії та Середнього Сходу. При цьому не пізніше як з першої половини VI тис. до н. е. дрібна рогата худоба через Кавказ, а велика через Балкани потрапляє в області Північного Причорномор’я, При- азов’я та Передкавказзя, де для скотарства були чудові передгірсько- степово-лісостепові ландшафти. Поєднання дрібної та великої рога­тої худоби з доме стикованим не пізніше межі V-IV тис. до н. е. місцевими індоєвропейськими племенами конем привело до ство­рення стада, оптимально пристосованого до місцевих екологічних умов. А це, враховуючи ту бойову перевагу, яку давало оволодіння конем, забезпечило широку експансію індоєвропейських войовни­чих скотарських племен просторами Євразії — від Західної Європи до північних областей Індії та Китаю —в IV — II тис. до н. е.

Підвищення продуктивності скотарського господарства на стадії пізньої первісності було органічно пов’язане з розширенням площі пасовиськ, що (при покращенні видового складу стада, вдоскона­ленні організації праці та її матеріально-технічного забезпечення) давало змогу підняти чисельність поголів’я худоби.

Отже, визнавши скотарсько-кочівницьку лінію еволюції пізньо- первісних суспільств урешті-решт безвихідною, доходимо висновку, що на рівень цивілізації власними силами здатні вийти лише земле­робські або, тим більше, землеробсько-скотарські суспільства, зо­рієнтовані на злакові культури. Тому можна сказати, що лише хлібо­робство (якщо під останнім взагалі розуміти культивування злакових культур як таких, включно з рисом, кукурудзою-маїсом, просом тощо) забезпечує господарську базу для виникнення цивілізації.

Але, як зазначалося вище, з VII -—VI тис. до н. е. спостерігається розходження двох ліній еволюції хліборобсько-скотарських су­спільств, одна з яких орієнтувалася на іригаційне землеробство, тоді як друга в екологічних зонах з достатніми атмосферними опадами не потребувала зрошення. Як відомо, перші цивілізації виникають в умовах широкомасштабного іригаційного землеробства в долинах великих рік — Нілу, Tirpy і Євфрату, Каруну і Kapxe та Інду з його численними притоками. В інших випадках (Мінойський Крит, оль- меки і майя на Юкатан L найдавніший Китай тощо) ранні цивілізації можуть виникати й не на основі поливного землеробства, але й тут ми неодмінно бачимо вирішальну роль організаційної діяльності владних структур у забезпеченні ефективного функціонування сис­тем виробництва та перерозподілу матеріальних благ. Останнє сто­сується навіть полінезійських соціальних організмів, що вийшли на рівень ранньополітичних структур (як то було на Гавайях чи Тонга). І навпаки, високорозвинуті енеолітичні культури Балкано-Дунайсь­ко-Карпатського ареалу (Кораново, Боян, Гумельниця, Кукутені- Трипілля та ін.), які в першій половині IV тис. до н. е. майже нічим не поступалися тогочасним месопотамсько-єгипетським, але були зорієнтовані на більш-менш індивідуально-родинне (в межах об­щини) хліборобсько-тваринницьке господарство, незабаром опиня­ються у стані стагнації, після чого гинуть унаслідок як внутрішньої кризи, так і нападів степових сусідів — скотарських індоєвропей­ських племен, що набирали силу протягом IV—III тис. дон. е. В чому тут справа?

Базою соціокультурного піднесення передньоазійсько-східносе- редземноморських суспільств на кінець енеоліту стає якісне вдоско­налення всієї системи виробництва та перерозподілу завдяки пла­номірному й послідовному розширенню іригаційних систем у сухому поясі та розвитку комплексного багатогалузевого господарства в узбережній зоні Егеїди. Ці перетворення були можливі лише завдяки формуванню-міцної професійної адміністрації, яка поступово набу­вала вигляду ранньодержавного апарату. Її діяльність — навіть без скільки-небудь істотного вдосконалення сільськогосподарських зна­рядь праці — сприяє якісному підвищенню загальної продуктивності харчового виробництва. Завдяки феномену влади-власності та по­силенню ролі редистрибутивної системи ця верхівка концентрує у своїх руках суспільний додатковий продукт, чим забезпечує як влас­не престижне споживання, так і утримання навколо себе штату військових, ремісників, прислуги тощо.

Протягом III тис. до н. е. дедалі більшого значення й поширення набуває металургія бронзи, переважно спрямована на виготовлення зброї. Високоорганізовані та добре забезпечені додатковим харчовим продуктом перші державні утворення Давнього Сходу завдяки роз­витку зовнішньої торгівлі акумулюють великий відсоток світового кольорового металу, що, при їхньому високому демографічному по­тенціалі., надає їм ще більшу військову перевагу над пізньопер- вісними сусідами. Внаслідок цього з середини III тис. до н. е. на Близькому Сході стає помітним різке підвищення експансіонізму спочатку великих іригаційних деспотій (Єгипту, царств Аккаду та III династії Ура), а з початку II тис. до н. е. — ранньополітичних об’єднань Анатолії та Егеїди (Хеттське царство, Мінойський Крит, Мікенська Греція тощо). Врешті-решт це приводить до утворення цілісної системи взаємопов’язаних східносередземноморсько-перед- ньоазійських цивілізацій доби пізньої бронзи. Причому всі вони (не лише Єгипет та Нижня Месопотамія, а й Мінойський Крит та Ахейська Греція, де іригація не практикувалася, але завдяки чіткому розподілу праці у межах високоорганізованої палацової економіки був також досягнутий високий суспільно-економічний рівень) де­монструють саме східний шлях розвитку.

На відміну від цього за доби енеоліту та бронзового віку населен­ня Балкано-Дунайсько-Карпатського регіону з Середньою Наддніп­рянщиною, не кажучи вже про інші ^середземноморські області Європи, не могло забезпечити собі вихід на той рівень сільсько­господарського виробництва, який був необхідним для виникнення ранньоцивілізаційної системи. У відповідних екологічних умовах ор­ганізація колективного землеробства була непотрібною, і навіть під час посилення аридизації перехід до поливного землеробства не зміг би дати того підвищення продуктивності виробництва, яке спосте­рігалося у субтропіках. Не виникало потреби й у чіткій міжобщинній спеціалізації та наступному редистрибутивному перерозподілі про­дуктів праці, оскільки ландшафтні умови (на відміну, скажімо, від Егеїди) на значних територіях мало чим відрізнялися, а ефективних транспортних засобів для забезпечення зв’язків із центрами форму­вання цивілізацій тут не було. Тому за умов кризи місцевої системи енеолітичного землеробства, тим більше при встановленні панування індоєвропейських скотарських племен основна увага протягом ПІ — II тис. до н. е. приділяється саме тваринництву, хоча і його мож­ливості були обмеженими. Продуктивні зміни розпочалися лише з часу оволодіння залізом, що збіглося з тиском з боку кочівницьких племен Євразійських степів, з одного боку, та налагодженням дав­німи греками, фінікійцями, карфагенцями та етрусками торговель­них зв’язків з варварськими етносами Європи. Останні опинилися в зоні близької периферії високорозвинутої Античної цивілізації. По­дібні процеси в той самий час спостерігалися й у Південній, Пів­денно-Східній та Східній Азії, але сама природа Античної цивілізації та європейських варварських суспільств яскраво відрізнялася від того, що ми бачимо на прикладі тогочасних цивілізованих і пізньо- первісних суспільств Індостану, Індокитаю чи Далекого Сходу.

Таким чином, на пізньопервісно-передцивілізаційній стадії со- ціокультурної еволюції спостерігаємо два основних шляхи розвитку землеробсько-скотарських суспільств: східний, пов’язаний з поси­ленням ролі ранньополітичних органів племен-чіфдомів у системі виробництва та перерозподілу, і західний, де відповідні тенденції не набувають значного поширення, і господарство грунтується на сис­темі автономних, хоча й об’єднаних в общини, родин.

Перший, східний, шлях характеризується забезпеченням зростан­ня ефективності економіки за рахунок удосконалення її організації, редистрибутивно-господарською формою концентрації додаткового (а значною мірою й необхідного) продукту та його трансформацією у престижні цінності (володіння якими символічно-магічним чином засвідчує високий соціальний статус) організованим при ставках вождів-князів ремеслом та через централізовано налагоджену зов­нішню торгівлю. Колективізм виробництва та редистрибутивна сис­тема блокують приватизаційні тенденції та зумовлюють тотальне панування влади-власності над парцелою, що відбивається в усіх аспектах суспільно-політичного та культурно-культового життя. Цей шлях завдяки високій мірі акумуляції енергетичних витрат, їх інфор­маційно-культурного забезпечення, накопичення вражаючих техні- ко-технологічних, адміністративно-політичних, символічно-проек­тивних тощо здобутків спричинює вихід на створення цивілізацій давньосхідного типу Близького, Середнього і Далекого Сходу та доколумбової Америки.

Другий, західний, шлях до початку залізного віку був нездатний забезпечити вихід суспільств, що його репрезентують, на цивілі- заційний рівень і розкриває свої продуктивні можливості пізніше — з І тис. до н. е.

РЕКОМЕНДОВАНА ЛІТЕРАТУРА

Артемова О. IO. Личность и социальные нормы в раннепервобыт­ной общине. Москва, 1987.

Борисковский IL И. Древний каменный век Южной и Юго-Восточ­ной Азии. Ленинград, 1971.

Бунятян К. П. Про періодизацію історії первісного суспільства // Археологія. 1989. N 1.

Брентъес Б. От Шандара до Аккада. Москва, 1976.

Васильєв JI С. Феномен власти-собственности // Типы общест­венных отношений на Востоке в средние века. Москва, 1982. Беніне В. Ф. Проблеми формаційної структури первісності // Ар­хеологія. 1989. N 2.

Беніне В. Ф. Три ступені розвитку продуктивних сил первісно - о б щ ииної суп ерф о рмації // Apxe оло гія. 1989. № 3.

Беніне Л. Ф. Соціальні формації первісності // Археологія. 1989. № 4.

Зализняк Jl. JL Охотники на северного оленя украинского Полесья эпохи финального палео лита. Киев, 1989.

История первобытного общества: B 3 г. Москва, 1983 — 1988. Кабо В. Р. Первобытная доземледельческая община. Москва, 1979. Марков Б. Е. История хозяйства и материальной культуры в пер­вобытном и раннеклассовом обществе. Москва, 1979- Массон В. М. Экономика и социальный строй древних обществ. Москва, 1976.

Мелларт Дж. Древнейшие цивилизации Ближнего Востока. Мос­ква, 1982.

Охотники. Собиратели. Рыболовы. Ленинград, 1972.

Павленко Ю. В. Шляхи розвитку первісного суспільства // Архео­логія. 1990. № 2.

БІавленко Ю. В. Раннеклассовые общества: генезис и пути раз­вития. Киев, 1989.

Проблемы истории докапиталистических обществ, Москва, 1968.

Проблемная ситуация в археолотии, Киев, 1989-

Ранние земледельцы. Ленинград, 1980.

Ранние формы искусства. Москва, 1972.

Смирнов С. В. Становление основ общественного производства. Киев, 1983.

Чайлд Г. Прогресс и археология. Москва, 1949-

Черных К H. На пороге несостоявшейся цивилизации // Природа. 1976. № 2.

Чмихов М. О. Давня культура. Київ, 1994.

Чмихов М. О., Кравченко H. M., Черняков L І\ Археологія та старо­давня історія України. Київ, 1992.

Шнирелъман В. А. Возникновение производящего хозяйства. Мос­ква, 1989.

Фридрих Энгельс и проблемы истории древних обществ. Киев, 1984.

Этнос в доклассовом и раннеклассовом обществе. Москва, 1982.