Формування й розвиток ранньоцивілізаційних систем

Стадія формування ранньоцивілізаційних структур, як про те йшлося раніше, є най­істотнішим моментом, ЩО розділяє ЦИВІЛІ- заційний процес на ступені формування та власне розвитку цивілізованих (експлуата­торських, державницьких тощо) суспільств.

Слід зазначити, що на сьогоднішній день характер цивілізаційного процесу в «до- осьовий» час на теоретичному рівні знач­но докладніше, стрункіше й чіткіше роз­критий у соціально-економічній площині. Це значною мірою пояснюється тим, що на тих стадіях розвитку людства «суб’єк­тивний фактор» в історії відігравав міні-

мальну, майже непомітну роль порівняно з останніми двома тисячо­літтями. Це відповідало тому станові, коли релігійно-духовне життя ще не персоналізувалося, а відповідні цінності не стали суб’єктивним надбанням окремих осіб у тому розумінні, як це бачимо в «осьовий час». Тому як на стадії формування, так і на ранніх етапах розвитку цивілізації — до часів Ехнатона, Мойсея та Заратуштри (XIV, XIII та XI — IX ст. до н. е.) — суб’єктивні цінності та світоглядні переко­нання на загальному перебігу історичного процесу майже не від­бивалися, і в цілому ми можемо абстрагуватися від них.

Розглядаючи формування та розвиток ранніх цивілізацій саме як процес соціокультурної еволюції людства, передусім варто торк­нутися питання про передумови та умови виникнення ранньоциві- лізаційних систем, а відтак і переходу від первісності до цивілізації в цілому. Тезово цю проблему можна викласти таким чином.

Передумовами формування цивілізації слід визнати сукупність чинників, дія яких визначає можливість руху в напрямку цивілізації, тоді як умовами будемо вважати ті обставини, котрі визначають успіх реалізації цього процесу. Інакше кажучи, якщо передумови спри­чинюють початок цього руху, але самі собою не гарантують його успішного завершення, то створення відповідних умов якраз і забез­печує останнє.

Основні передумови виникнення ранньоцивілізаційних систем виникають унаслідок завершення «неолітичної революції» і поляга­ють у наступному:

1) перехід до міцної осілості, який розпочинається з освоєнням спеціалізованого рибальства і повною мірою реалізується в часи утвердження ранньоземлеробсько-тваринницького комплексу за до­би неоліту;

2) пов’язане з цим якісне збільшення (у придатних для ведення високопродуктивного привласнюючого або відтворюючого госпо­дарства екологічних нішах) приросту, чисельності й густоти населен­ня, що стимулювало як інтенсифікацію виробничої діяльності, так і міграцію надлишкового населення з центрів випереджаючого роз­витку на периферію;

3) освоєння і кінцева переорієнтація на відтворюючі форми гос­подарювання (головно на землеробство), що в більшості випадків передбачало не лише можливість у перспективі вийти на регулярне виробництво додаткового продукту, а й створення соціокультурних норм організації та регулювання нових форм життя за умов осілості, підвищеного демографічного потенціалу та відтворюючої економіки.

Як добре видно на прикладі численних мисливсько-збиральниць­ких суспільств, сама лише можливість отримання натурального про­дукту більше необхідного мінімуму ще не веде до розвитку суспільної нерівності.

1) забезпечення можливості постійного збільшення виробництва додаткового продукту, пов’язане з розвитком як організаційно-уп­равлінської сфери діяльності, що забезпечує максимальну ефектив­ність економіки даного соціального організму при гарантуванні його внутрішньої стабільності та зовнішньої безпеки, так і самої мате­ріально-технічної бази виробництва;

2) виникнення складної, ієрархічно організованої соціально-по­літичної системи, в основі якої лежать принцип суспільного роз­поділу праці і відтак неоднакове ставлення різних соціальних груп до засобів виробництва (головно землі) та суспільного додаткового про­дукту — відповідно до феномена влад и-власно сті та системи редист­рибуції. Наявність таких суспільних механізмів забезпечує можли­вість концентрації додаткового продукту, відчуженого у рядових ви­робників, у руках можновладців, безпосередньо зацікавлених у збільшенні його виробництва;

3) наявність у суспільній свідомості установки на кореляцію між високим соціальним статусом і престижним споживанням, що за відповідних можливостей зумовлює трансформацію сконцентрова­ного в руках правлячої знаті додаткового продукту у престижно значущі цінності, які підкреслюють і магічно визначають легітим- ність привілейованого статусу того, хто їх має.

Якщо розглядати перехід від первісності до цивілізації у площині соціально-економічних відносин, можна сказати, що його внутріш­нім змістом є створення ефективної системи виробництва, концент­рації, трансформації та споживання представниками пануючої вер­хівки та її оточення суспільного додаткового продукту.

Проаналізована нами в попередніх працях варіативна специфіка виробництва, концентрації, трансформації та споживання додатко­вого продукту в різних типах передцивілізаційних та ранньоцивілі- запщних суспільств дає підстави для змістової характеристики за­гальних закономірностей та шляхів формування останніх. Але для системного розуміння цього процесу необхідно враховувати й інші групи обставин, серед яких варто зазначити такі.

1. Чи є процес становлення ранньоцивілізаційної системи пер­винним на даній території, чи він проходить тут повторно — за умов, коли попередні ранньокласові структури дезінтегрувалися і форму­вання державних структур та експлуататорських відносин здійсню­ється. як правило, за участю сусідніх варварських елементів?

2. Чи реалізуєтся відповідний процес унаслідок дії суто внут­рішніх механізмів, чи відіграють тут певну роль зовнішні імпульси? Тобто маємо розмежовувати цивілізації, що виникають незалежно, та цивілізації, які значною (а інколи й вирішальною) мірою завдячують своєю появою саме взаєминам субстратного населення із сусідами. При цьому слід розрізняти випадки, коли контакти місцевого та прийш­лого однаковою мірою пізньопервісних суспільств дають ефект при­скореного виходу на ранньоцивілізаційний рівень (як то відбулося в басейні Хуанхе у середині II тис. до н. е., коли на місцевих землеробів нашарувалася група скотарських, очевидно індоєвропейських, пле­мен, котрі знали бронзоливарне виробництво та володіли бойовими колісницями), та більш типові випадки впливу на ближню варварсь­ку периферію з боку вже сформованої цивілізації. В такому разі у відповідності до характеру й значення зовнішніх імпульсів маємо справу, по-перше, з процесами простого запозичення досягнень сусідів (як ранньосередньовічні японці у китайців), а, по-друге, з поєднанням таких запозичень зі стимуляцією просування варварсь­кого чи вже ранньокласового суспільства в бік того чи іншого шляху подальшого розвитку, інколи навіть при деформації його власних початкових інтенцій (суспільства Тропічної Африки, особливо за умов трансатлантичної работоргівлі).

3. І нарешті, істотним убачається питання: на якій техніко-техно­логічній основі здійснюється перехід до цивілізації? Чи відбувається він за умов енеоліту (або навіть, як у Мезоамериці, фактичного неоліту), бронзового віку (мається на увазі головно період середньої та пізньої бронзи, коли вироби з цього сплаву набувають більш-менш широкого розповсюдження) або доби заліза (тут варто розрізняти ранньо залізний вік та наступні періоди)?

У межах Старого Світу формування вторинних цивілізацій, або цивілізацій другої генерації (Антична на руїнах Крито-Мікенської, Індійська —Хараппської долини р. Інд, Китайська — Шан-Іньської долини р. Хуанхе тощо, навіть Вавилонсько-Ассирійська на грунті Шумеро-Аккадської, якщо їх розглядати як дві окремі), в усіх практично випадках відбувалося у зв’язку з процесами кризи ранньо- класових систем і переходу —в різних формах і різними темпами — до станово-класових відносин. Таким чином, тут вторинні циві­лізації, власне кажучи, не підносяться до рівня ранньокласових суспільств, хоча багато з них на перших етапах (Чжоуський Китай, сучасна йому Індія тощо) мали виразні ознаки останніх. Цілком ранньокласову природу зберігали лише вторинні цивілізації доко- лумбової Америки (майя після ольмеків, тольтеки після Теотіхуакана і ацтеки після тольтеків, інки після Тіауанако, Чімор після Мочіка), що підтверджує думку про те, що у своїй еволюції вони зайшли у глухий кут.

Тому при подальшій характеристиці ранньоцивілізаційних систем ми маємо обмежуватися власне первинними цивілізаціями у Старому Світі та використовувати матеріали по всіх, як первинних, так і вторинних, цивілізаціях доколумбової Америки. Серед них переваж­на більшість виникла на периферії вже сформованих ранньоциві­лізаційних систем. Цивілізаціями ж, що сформувалися незалежно, з упевненістю можемо назвати не так уже й багато. У Старому Світі це передусім Шумеро-Аккадська цивілізація, а також (при, не виключе­но. деяких імпульсах з її боку) Давньоєгипетська та Хараппська долини р.

Варто уваги, що майже всі ці цивілізації виникають на енеолі- тичному техніко-технологічному рівні, у діапазоні від власне неоліту (ольмеки, майя) до ранньо бронзової доби, яка істотно від енеоліту не відрізняється (Мінойський Крит). Справжній виняток із цього пра­вила — це лише Шан-Іньський Китай, де реалії, пов’язані з роз­витком бронзоливарної справи (передусім виготовленням бойових колісниць та металевої зброї), займали важливе місце. До того ж, на відміну від усіх інших перших у своїх регіонах цивілізацій, ця ви­никала не у вигляді певної серії споріднених номовиX міст-держав, тобто простих ранньокласових соціальних організмів, а як складна військово-політична структура, де центр панував завдяки своїй си­ловій перевазі над підкореною периферією. Отож перша цивілізація Східної Азії суттєво відмінна від решти цивілізацій цієї серії і має більше спільних ознак з синхронними їй передньоазіїлсько-схід- носередземноморськими цивілізаціями розвинутого бронзового віку.

Щодо цивілізацій, що виникають першими у своїх регіонах на енеолітичнїй техніко-технологічній базі, то вони стисло можуть бути схарактеризовані наступним чином. В їхній соціально-економічній системі виробництво додаткового продукту вирішальною мірою зу­мовлюється вдосконаленням організації' суспільної праці, його концентрація здійснюється переважно господарсько-редистрибутивним способом (тобто через систему централізованого перерозподілу ран- ньодержанною адміністрацією), а трансформація у престижно зна­чущі цінності забезпечується головно зусиллями власних ремісників, що працюють на замовлення можновладців, та через зовнішній об­мін, який перебуває в руках цього ж ранньодержавного апарату.

У цьому випадку цивілізації виникають, як зазначалося, у вигляді серії пов’язаних між собою і, як правило, етнічно близьких номових міст-держав, у системі життєдіяльності яких правляча верхівка ви­конує насамперед організаційно-господарські та релігійно-культові функції (переддинастичний Єгипет, ранньодинастичний Шумер, міста-держави майя тощо). Реміснича діяльність безпосередньо не впливає на сільськогосподарське виробництво, а саме ремесло вини­кає із потреби обслуговування престижних запитів знаті, а також із розрахунком на забезпечення нехарчових потреб решти працівників централізованих державно-палацових або державно-храмових госпо­дарств.

Релігійно-культове життя повністю зосереджене навколо храмів, які здебільшого являють собою потужні суспільно-економічні центри з чітким розподілом праці в межах власної структури. Пов­сюдно на цій стадії спостерігаємо політеїстичні уявлення, але обря­дово-жертовний аспект — з пишними ритуалами, урочистостями тощо — повністю затіняє змістову, так би мовити, теологічну основу такої релігії. Культ має виразний суспільно-державний характер, і MDK людьми та світом богів стоять жрецькі корпорації, члени яких, як правило, на чолі з сакралізованим правителем і репрезентують свій соціум перед небесними володарями.

Порівняльний суспільно-історичний аналіз розвитку таких ци­вілізацій дає змогу вивести певну модель їхньої соціально -екон о - мічної еволюції. На момент виходу відповідних суспільств на раиньо- цивілізаційний рівень вони являють собою серію ранньокласових міст-держав номового типу з більш-менш виразно виявленою дво- секторною економікою. Перший сектор — це державно-храмово- палацовий, другий — державно-общинний. Обидва вони перебува­ють під контролем ранньодержавних органів, чия влада-власність реалізується через редистрибутивну систему. Але ЯКЩО у державно- храмово-палацовому секторі виробництво і перерозподіл мають суто централізований, адміністративно-бюрократичний характер, і безпо­середні виробники, не володіючи засобами виробництва, виступають як працівники відповідних великих господарських комплексів, бу­дучи при цьому юридично правоспроможними і зберігаючи за собою (хай часто й номінально) певні соціальні права, то у державно- общинному секторі за всього розвитку колективних робіт домогос- подарство так чи інакше існує як елементарна соціально-економічна клітинка. Такий стан був притаманний нижньомесопотамським міс- там-державам ранньо династичної доби або містам-державам майя, де цей рівень так і не був перевершений до початку конкісти.

Другий етап розвитку таких цивілізацій у політичному плані де­монструє створення централізованих деспотій, у межах яких від­бувається об’єднання іригаційних систем усього великого річкового басейну (Нілу, Tirpy та Євфрату тощо). За таких умов палацово-хра­мові господарства колишніх номів перетворюються в єдину загаль­нодержавну економічну систему, яка поглинає, абсорбуючи у власну структуру, общинні домогосподарства. Різні варіанти такого розвитку ми спостерігаємо в Єгипті принаймні з часів Давнього царства, у Дворіччі часів царства Аккаду та особливо у правління III династії Ура. У Новому Світі класичним зразком такого суспільства виступає інкське Перу, де супербюрократизована державна економіка виникає навіть без господарської доцільності створення величезних управлінських структур (на відміну від Єгипту й Дворіччя, де широкомасштабна іригація передбачала появу останніх). Схоже на те, що приблизно на такому рівні перебували суспільства Хараппської цивілізації долини р. Інд та Теотіхуакана у Центральній Мексиці на час їхньої загибелі.

Створення супербюрократичної державно-централізованої еко­номіки неодмінно породжує глобальну кризу відповідної цивілізації, головною причиною якої є тотальне придушення можливостей інди­відуальної самодіяльності. Всезагальна регламентація та блокування особистісних форм прояву творчої енергії зумовлюють стагнацію та агонію такого суспільства, яке за відсутності серйозного зовнішнього противника може розпадатися протягом двох-трьох століть (як єги­петське Давнє царство після спорудження великих пірамід) або вна­слідок перших скільки-небудь істотних зовнішньополітичних труд­нощів — зі вражаючою швидкістю (як держава III династії Ура чи інкське Перу).

Крах супербюрократичних ранніх цивілізацій техніко-техноло- гічної бази енеоліту —■ бронзового віку в залежності від конкретних екологічних, господарських, політичних тощо обставин не визначає однакову долю нащадків їхніх творців. В одних випадках ми бачимо нездатність цих нащадків власними силами відтворити цивілізацііїні структури, як то було в долині р. Інд до приходу туди індоаріїв. В інших цивілізаційна система долає кризу власними силами, вироб­ляючи певні саморегуляційні механізми, але в цілому відтворюючи попередні структури, як то було в Єгипті при переході від Давнього царства до Середнього і від Середнього до Нового. Ще в інших випадках нова цивілізаційна система, що створюється на грунті попе­редньої, відтворює ті її елементи, без яких у відповідних екологічно- історичних обставинах існування цивілізації взагалі неможливе, але водночас включає й нові явища, розвиток яких у віддаленому май­бутньому визначає перехід від ранньокласового рівня до станово- класового. Приклад цього дає Месопотамія, відродження якої (після краху держави III династії Ура) демонструє легалізацію елементів приватновласницької економіки у лихварсько-торговельно-ремісни- 7*

чій діяльності, принаймні з часів царя Хаммурапі. Іншими словами, з цього моменту, тобто з першої половини II тис. до н. е., спо­стерігаємо перші кроки на шляху відокремлення власності від влади. З’являється хай і цілком підлеглий державі, але все ж таки авто­номний у своїй підприємницькій діяльності власник, чим порушу­ється жорстка кореляція між соціальним, політичним та майновим статусом індивіда.

Важливо також наголосити, що за наявності певних закономір­ностей суспільного розвитку перших цивілізацій їхня духовно-куль­турна сфера демонструє значне розмаїття, яке ніяк не узгоджується з формами соціально-економічної організації. Так, порівняймо Ме­сопотамію та Єгипет. В обох випадках маємо принципово подібну економічну базу — іригаційне землеробство, що передбачає вирі­шальну роль чіткої централізованої організації колективних робіт. Але вже на рівні політичної ідеології бачимо значні відмінності. В Єгипті фараон — це живий бог, якому юридично належить усе в країні, тоді як у Месопотамії правитель керує людьми від імені богів і сам їм жорстко підпорядкований. Відтак •— різниця у політичному статусі єгипетських та месопотамських міст, храмів тощо.

Але ще більше вражають відмінності у світогляді. Політеїзм, зрозуміло, панує в обох цивілізаціях, але в Єгипті не пізніше кінця доби Давнього царства вже виникають уявлення про єдину всесвітню сакрально-духовну першооснову буття, яка через розум-слово (Пта) конструює-створює світ. Більше того, з межі III — II тис. до н. е. в Єгипті поширюється релігія Ocipica, центральною ідеєю якої ви­ступає особисте безсмертя, а потойбічна доля душі пов’язується з моральністю поведінки індивіда протягом життя. Нічого подібного семітичний Близький Схід не знав майже до елліністичних часів. Як бачимо, релігійно-культурна варіативність вже на стадії ранньокла- сових суспільств є значно більшою, ніж варіативність економічних і політичних форм, але, на жаль, духовна культура багатьох ранніх цивілізацій нам майже невідома.

Зрозуміло, що навколо найдавніших центрів цивілізаційного роз­витку та у безпосередньому зв’язку з ними розвивалися, за тер­мінологією А. Дж. Тойнбі, цивілізації-супутники (сателіти). Інколи межа між центральними та периферійними цивілізаціями була дуже умовною, прикладом чого може слугувати співвідношення між IIIy- мером та Еламом. Останній у своєму цивілізаційному розвитку по­рівняно з першим запізнювався у III тис. до н. е. десь на два-три століття, але при цьому Елам переймав окремі досягнення Шумеру (наприклад, клинопис). Більш виразно відповідало моделі «центр — периферія» співвідношення у названому тисячолітті Нижньої Месо­потамії та сирійської Ебли або хурритських передгір’їв на північ від Дворіччя (як і Месопотамсько-Еламського центру випереджаючого розвитку в цілому) та ранньоцивілізаційних осередків кінця III •— початку II тис. до н. е. на Іранському плато та в передгір’ях Копет­дагу (Сіалк, IIIaxpi-Сохте, Мундігак, Алтин-Депе, Намазга тощо).

За доби ранньої бронзи такі цивілізаційні осередки порівняно з цивілізацій ни ми центрами не могли запропонувати нічого якісно іншого. Але з початку II тис. до н. е. ситуація починає принципово змінюватися. Кольорова металургія, природні умови для розвитку якої на периферії перших цивілізацій річкових заплав — у перед­гір’ях Загросу чи на плато Анатолії — були значно кращими, істотно підвищує свій потенціал. Володіючи бронзовою зброєю, периферійні соціуми могли не лише протистояти агресії більш розвинутих сусідів, а й самі зазіхати на їхню територію. Особливе значення для цього мало поширення запряженої кіньми легкої бойової колісниці з пери­ферійних щодо Месопотамії та Єгипту районів Анатолії, Закавказзя, Сирії та Західного Ірану. Розвиток колісного транспорту у зв’язку з поширенням конярства та бронзової зброї дав значний поштовх для створення ранньодержавних об’єднань у межах всього Східносе- редземноморсько-Передньоазійського регіону, а незабаром також у Північній Індії та у Північному Китаї.

Спираючись на зроблений у попередніх працях аналіз формуван­ня й розвитку ранньокласових суспільств, що виникають за умов розвинутого бронзового та ранньозалізного віків, можемо стисло подати загальну характеристику відповідних східних цивілізацій, від яких принципово не відрізнялося й суспільство Мікенської Греції, що склалося на периферії і у безпосередньому зв’язку з найдав­нішою, Мінойською, цивілізацією Егеїди.

Як і в перших центрах цивілізаційного розвитку, виробництво додаткового продукту тут відбувається переважно в межах невеликих номових міст-держав, які часто мають вигляд палаців як центрів економічного, політичного та культурно-культового життя з при­леглими до них посадами та більш-менш віддаленими сільсько­господарськими поселеннями. Такі соціальні організми займають відносно відокремлені компактні території типу обмеженої гірськими хребтами долини з важкими для обробітку грунтами (на відміну від наносних грунтів долин Нілу чи Нижньої Месопотамії). Тому корис­тування цими землями тим ефективніше, чим ширше використову­ються металеві знаряддя. А оскільки кольорові метали не дуже часто трапляються в природі, їх розробка, а частіше закупівля стають справою ранньодержавної адміністрації. Остання організує вироб­ничий процес і забезпечує свій соціум необхідним для нормального економічного життя і, тим більше, військової діяльності, металом.

Утім обсяг додаткового продукту, що може бути виготовлений у межах кожного з таких соціальних організмів, є мінімальним. Його ледве вистачає на утримання знаті, жерців, ремісників, чиновників та професійних військових, зокрема тогочасної військової аристо­кратії •— колісничих вояків. У таких соціумах концентрація додатко­вого продукту здійснюється, як і в номах перших цивілізацій, госпо- дарсько-редистрибугивним способом. Але оскільки, як правило, не існує економічних підстав для створення спільних господарських структур, які б охоплювали кілька таких соціальних організмів, навіть при їх військово-політичному об’єднанні економічно-редист- рибутивні відносини в кожному з них залишаються автаркійними. Вони лише примушуються сплачувати данину домінуючому у військово-політичному плані центрові. Залежно від конкретних обставин той чи інший князь поширює своє панування над сусідніми соціумами і відчужує частину виробленого там додаткового продукту. Така данницько-редистрибутивна форма концентрації додаткового продукту в пануючому центрі якісно відрізняється від централізованої господарсько-редистрибутивної форми, притаман­ної деспотіям типу Давнього Єгипту чи інкського Перу.

Дещо відмінний і характер трансформації добутого таким чином натурального додаткового продукту. Його перетворення на прес­тижно значущі цінності значною мірою забезпечується розвитком власного ремісництва та здобуттям (насильницьки або через обмін) екзотичних матеріалів чи речей у сусідів того ж чи навіть нижчого рівня розвитку. Але ранньокласові суспільства, про які йдеться, здебільшого (крім Шан-Іньської цивілізації долини р, Хуанхе) фор­муються на периферії давніших цивілізацій (як, наприклад, хуррити, хетти, ханаанеї відносно Нижньої Месопотамії та Єгипту). Тому вироби первинної цивілізації стають еталонними, і місцева знать бажає мати саме їх, тим більше що вони переважно вищої якості, ніж продукція периферійних майстрів. Це зумовлює велике значення імпортованих із первинної у такому регіоні цивілізації виробів для престижного соціокультурного життя периферійних ранньокласових соціумів.

Як бачимо, у випадку, про який ідеться, ранні цивілізації вини­кають у вигляді серії простих номових міст-держав, але завершення процесу утвердження ранньокласового суспільства відбувається зде­більшого у зв’язку зі створенням великих ранньодержавних війсь­ково-політичних об’єднань (складних соціальних організмів) під го­ловуванням найсильнішого центру, що експлуатує своїх сусідів ва­сально-данницьким чином. Класичними прикладами такого роз­витку можемо вважати Хеттське царство і царство Мітанні. Цим шляхом ішла й Ахейська Греція, але наскільки міцною була гегемонія Мікен Агамемнона над сусідніми містами-князівствами типу Пілосу Нестора, Спарти Менелая чи Ітаки Одіссея, визначити важко. Подібну структуру бачимо у другій половині II тис. до н. е. в долині р, Хуанхе, але тут вона виглядає міцнішою з огляду на виразніше домінування «великого міста Шан» над сусідами, які тривалий час ще не володіли бронзоливарною справою та кінними бойовими колісницями. Близькі за типом військові держави були притаманні й Азії ранньозалізного віку: Фрігія, Урарту, Мідія, перші індоарійські держави північної частини Індостану, ранньочжоуська система в Китаї тощо. Схожими за соціально-економічною структурою були й дещо пізніші ранньодержавні об’єднання Східної Європи (Київська Русь, Волзька Булгарія), Далекого Сходу (Коїурьо в Кореї, Ямато в Японії), Південно»Східної Азії (Фунань, держава Шріваджів) та Тро­пічної Африки (Гана, Малі, Сонгай у Західному Судані).

Але тут слід зазначити істотну різницю між такого роду війсь­ковими державами, не залученими та залученими до соціокультурних систем, пов’язаних зі здобутками «осьового часу». «Доосьові» ран- ньокласові суспільства цього типу (зокрема у Західній Азії) поступово входять у симбіоз з давнішими цивілізаціями відповідного регіону і вже разом з ними прямують до радикальної трансформації, на що витрачається багато століть. Насамперед це стосується периферійних ранньоцивілізаційних систем доби бронзи (Хеттської, Мітаннійської, Ахейської), які здебільшого гинуть на цьому шляху, а зрушення «осьового часу» вже головно пов’язані, з діяльністю їхніх, віддалених етнокультурних нащадків.

Зовсім, іншу ситуацію спостерігаємо там, де ранньоцивілізаційна система формується у безпосередньому зв’язку з традиційною циві­лізацією, якій притаманна релігійно-культурна система вищого типу. В усіх відомих, випадках (Корея та.Японія по відношенню до кон- фуціансько-буддійсько-даоського Китаю, Південно-Східна Азія та Тібет — до буддійсько-індуїстської Індії, а потім і Китаю, Західний Судан — до ісламської Північної Африки, Київська Русь — до східнохристиянської Візантії, Скандинавія ~ до західнохристиян- ської Європи тощо) таку ситуацію бачимо вже за доби залізного віку, і це не є лише хронологійним збігом. Річ у тім, що за умов залізного віку виробництво в тенденції має більш індивідуалізований характер.

Рання цивілізація, яка виникає і робить перші кроки, спираючись на власну язичницьку культурну традицію, незабаром залучається до однієї з великих, випробуваних історією соціокультурних систем і, сприймаючи її досягнення, входить до відповідної цивілізаційної ойкумени. В якості, таких ойкумен ще у перші, століття нашої ери виступали Античний та Ірансько-зороастрійський світа, а з раннього середньовіччя ними можемо вважати Східноазійський конфуціан- сько-буддійський, Південноазійський індуїстсько-буддійський, За- хідаоазійсько-Північноафриканський мусульманський та Середзем­номорсько-Європейський християнський світа з подальшою дифе­ренціацією останнього на Східнохристиянський та Західнохристи- янський.

Отже, розглядаючи формування та розвиток ранніх цивілізацій східного типу, можемо виділити дві основні моделі їхнього ево­люційного руху. Перша пов’язана з розвитком осередків найдав­ніших у своїх регіонах цивілізацій, що виникали за умов енеоліту — ранньої бронзи, друга — з цивілізаціями, створеними за часів роз­винутого бронзового та залізного віків здебільшого на периферії вже існуючих цивілізацій або, як у Середній Азії та Північному Індостані, на тлі.цивілізацій, що тут раніше існували. Останній, випадок — формування нової цивілізації внаслідок синтезу елементів поперед­ньої, що вже загинула, та нашарованих на неї варварських структур

-— дає найширші спектри можливостей вибору того чи іншого по­дальшого шляху і у відповідності з цим забезпечує найсприятливіші умови для реалізації феномена «осьового часу».