Висновки

Розвиток взаємин держави та релігії, як ідеологічного інструменту та Церкви як соціогуманітарного інституту мав як свої спільні риси у стародавніх та середньовічних державах, так і характерні особливості у кожному конкретному регіоні.

Чітко простежується тенденція до одержавлення релігії, злиття церкви (храму) з органами державної влади, фактично її одержавлення. Конфесійна політика завжди розглядалася як один з найважливіших напрямів діяльності у найдавніших державних утвореннях. Стародавні і середньовічні управлінські системи були означені потужним впливом релігії та Церкви як важливого інструменту гуманітарного впливу на процеси внутрішньодержавної консолідації та ідентифікації. Особливо актуальним це було за умови фрагментованого мультикультурного суспільства.

Слід визначити спільні риси для системи взаємодій релігії та держави спільнот Стародавнього часу та Середньовіччя:

- поступове зростання рівня та якості регламентації системи взаємодій держави та релігії (церкви у цілому як соціокультурного інституту, окремих храмів);

- формування і постійний розвиток системиінституційного, кадрового, фінансового, нормативного забезпечення державної політики щодо релігії;

- вагома роль релігії та релігійних інститутів (церков, храмів, жрецтва, священиків) у виробленні та реалізації як державної політики щодо релігії, так й інших сфер суспільного життя;

- наріжна соціокомунікативна та інтегративна роль релігії та релігійних інститутів (церкви, храмів, монастирів, жрецтва, священиків) при виробленні та розвитку єдиної державної та політичної ідентичності;

- роль релігії та релігійних положень як важливої засадничої ідейно-теоретичної бази управлінської думки Стародавнього часу та Середньовіччя.