Археологія — самостійна галузь історичних наук.

За одним із найпоширеніших визначень, наука — це форма суспіль­ної свідомості, спрямована на одержання нового знання та ви­явлення закономірностей із метою їх подальшого застосування на практиці.

Крім дослідження окремих аспектів стародавньої історії, археологія до­помагає також з'ясувати глобальні проблеми, що становлять основу світо­гляду сучасної людини (наприклад, проблеми антропогенезу, виникнення праці, появи людського суспільства, розвитку виробництва та переходу до відтворюючого господарства, розкладу первісного суспільства та появи держав). Певна річ, особливу цінність археологія становить для тих пе­ріодів, куди не сягає писемна історія. Вона досліджує звичайно час допи­семної історії або історію народів, письмо яких невідоме. Тому не буде пере­більшенням вважати, що археології підвладні практично всі історичні епохи, адже, по-перше, найдавніше письмо з’явилося наприкінці IV тис. до н. е., причому лише в деяких народів, а решта почала користуватися письмом лише наприкінці раннього залізного віку або в середньовіччі; по-друге, значна частина стародавніх написів достовірно не прочитана, досі не роз­шифровані деякі системи стародавнього письма; по-третє, окремі народи й понині не мають власних і не користуються запозиченими системами письма (а отже, живуть ще в дописемній епосі).

Разом із тим археологія допомагає уточнювати події й досить пізніх часів. Так, цікаві результати були нещодавно одержані під час розкопок місця битви під Берестечком. Вони дали змогу з’ясувати деякі маловивчені моменти історії Хмельниччини. Науковці деяких країн уважають методи археологічних досліджень закономірностей розвитку соціально-економічних організмів об’єктивнішими за методи інших наук. Тому в пошуках відповідей на ті або інші питання життя урбанізованого суспільства вони розкопують... смітники та звалища сучасних міст.

Археологія всеосяжна не лише в часовому, а й у просторо­вому аспектах: скрізь, де жили люди, на будь-якій частині Зем­лі лишилися сліди їхньої діяльності (це стосується не тільки суші, а й морського дна). Безумовно, часово-просторові можли­вості археології остаточно визначені для території лише нашої планети і в часових межах історії людського суспільства, однак не виключено, що невдовзі будуть знайдені матеріальні свідчен­ня існування попередників найдавніших людей. Можливо також, що відбудеться вихід земних археологів на інші планети Со­нячної системи. Все це приведе до переосмислення традиційних обріїв археології.

Важливою рисою археології є те, що вона спирається на об'єктивні закономірності зміни матеріального виробництва. Основою цієї зміни є певна єдність розвитку природи та су­спільства, що виявляється, з одного боку, в закономірностях при­родних процесів і властивостей речовин, з другого — в законо­мірностях розвитку суспільства, з третього — в закономірностях обміну між природою та суспільством. Оскільки саме матері­альне виробництво вважається основою прогресу, археологія стала наукою, що вивчає суть розвитку суспільства (тим біль­ше, що джерела, якими вона користується, звичайно не збері­гають даних про другорядне, несуттєве).

Як і кожна самостійна історична наука, археологія корис­тується власною періодизацією. Вона враховує зміни в характе­рі та обробці основних матеріалів, з яких виготовляли знаряддя праці, предмети побуту, зброю тощо. У відповідності до цього в археології виділяють три основні періоди (кам'яний, бронзо­вий, залізний віки), іноді до них додають і четвертий — мідний, а кожен із віків, у свою чергу, поділяють на окремі етапи.

З першого погляду така періодизація видається штучною, однак у зв’язку із уточненням в останні роки суті археологічних періо­дів як археологічних (історико-археологічних) епох стає зрозу­мілим: ці епохи є об'єктивними підрозділами людської історії, оскільки вони не лише відповідали періодам значних змін при­родно-кліматичної ситуації, а й були усвідомлені давніми людь­ми в їхніх так званих міфічних періодизаціях під назвами «віки»

Розвиток людства (для території України — з ашельського часу) або «покоління». Це питання, на наш погляд, є надзвичайно важливим, а тому ми ще повернемося до нього під час розгля­ду наступних тем.

Археологічна періодизація узгоджується із загальноісторич- ною так: кам'яний вік відповідає первісному ладові, в бронзо­вому віці виникли найдавніші держави, в ранньому залізному — держави вторинного типу. За традиційною періодизацією, ка­м’яний вік на території України тривав не з олдувайської (най­давнішої), а з ашельської епохи (з 1,5—1 млн років тому) по

неоліт включно (по IV тис. до н. е.), епоху мідного віку да­тують IV—ІІІ тис. до н. е., бронзового віку—II тис. до н. е.— VJII ст. до н. е.» а раннього залізного віку — VIII ст. до н. е.— IV ст. н. е. Ми вважаємо, що на території України кам’яний вік та епоха неоліту закінчилися близько 2800/2750 р.

Основними джерелами археології є речові пам'ятки, але разом із тим вона не має змоги розвиватися без допомоги інших наук та їхньої джерель­ної бази. В свою чергу, багато інших наук тією чи іншою мірою викори­стовують висновки археології. Ясна річ, такий взаємообмін стосується на­самперед історичних дисциплін. Так, завдяки етнографії стало зрозумілим, що предмети, звані в народі «громовими знаками», «чортовими пальцями», були знаряддями праці чи зброєю в пращурів європейців, бо саме такі рписи, сокири, ножі використовували тубільці Америки, Африки, Океанії. Співставлення стародавніх речей з етнографічними допомогло археологам створити порівняльний метод. Зі свого ж боку, археологія сприяла виявлен­ню коріння або початку багатьох явищ, відомих з етнографії. Важко пере­оцінити і взаємозв’язки археології та писемної історії: велика кількість архе­ологічних об’єктів і знахідок стала зрозумілою завдяки описам їх у писем­них джерелах (маємо на увазі, зокрема, розповіді Геродота про скіфів на території нинішньої України, Павсанія — про Грецію та ін.), а майже всі давні написи — шумерські, вавілонські, долини Інду, крітські, урартські — були знайдені (а іноді й розшифровані) археологами. Особливо тісною є «дружба» між археологією та історією первісного суспільства, адже основна частина існування людства припадає саме на первісну епоху. Можливість порівняння археологічних і мовних даних (що особливо важливо при ви­вченні етногенезу окремих народів) становить основу співробітництва архео­логів і лінгвістів. У дослідженні появи й еволюції найдавніших фізичних типів людини, зв’язків антропологічних типів населення та археологічних культур, статево-вікових особливостей похованих і поховального обряду, найдавніших коренів медицини переплелися інтереси археології й антропо­логії.

Значною мірою розвиток сучасної археології зумовлений допомогою їй із боку природничих наук, чиї досягнення успішно впроваджуються під час як польових розкопок, так і подальшої обробки матеріалів. Але й археологія починає сприяти розвиткові цих наук і технології виробництва: адже, роз­кривши на великій території знаряддя праці та їхні типи, виявивши їхні спільні ознаки та еволюцію розвитку, вона не лише продемонструвала рівень матеріального виробництва минулих поколінь, а й показала найперспектив- ніші шляхи розвитку техніки. Більше того, частину технічних досягнень, появу котрих висвітлила саме археологія (а не писемна історія), можна продуктивно використати й нині. Відомо, наприклад, що першим штучним матеріалом, виготовленим людиною ще наприкінці кам’яного віку (в неоліті),

Культурно-географічні зони, культурно-археологічні області й напрями основних зв’язків населення України та Молдови в голоцені:

І — степова зона (/ — Північно-Західне Причорномор’я; 2 — Нижнє Подніпров’я та Крим; 3 — При- азовсько-Донецька область); II — лісостепова зона (4 — Закарпатська область; 5 — Прикарпатська область; 6 — Правобережна область; 7 — Лівобережна область); III—поліська зона (8 — Західна область; 9 — Середньодніпровська область). А — межі зон, Б — межі областей, В — основні напрями зв’язків ‘

була кераміка — випалена на вогні маса глини з домішками піску, граніту, рослинних волокон, потовчених черепашок. Археологічні знахідки засвідчили також: на відміну від багатьох інших речовин, і в тому числі металів, кера­міка (навіть виготовлена в неоліті, тобто найдавніша в світі) практично вічна, бо зберігається, як і камінь, навіть тоді, коли псуються не лише кістка, дерево, а й мідь, бронза чи залізо. Можливо, саме ці та інші пози­тивні властивості кераміки привабили сучасних дослідників, які, одержавши нові її сорти, починають виготовляти з неї двигуни автомобілів, кабелі та ін.