ВІД АВТОРІВ
Навіть маючи офіційний статус держави у складі CPCP, Україна звичайно сприймалася у світі окраїною Росії, а її територія — сукупністю окремих земель, випадково об’єднаних у різні часи силою зброї та внаслідок політичних ігор.
Так само випадковим здавалося формування й домінування на наших землях українського етносу. Певна річ, із цим ні в якому разі не можна погодитися. Адже ще від найдавніших часів територія України становила досить своєрідний природно-со- ціально-економічний район, поступове нівелювання розвитку окремих частин якого врешті-решт об’єктивно привело до складання в цьому районі українського етносу та його державності. Отже, самою логікою історичного процесу Україна була просто «приречена» на здобуття самостійності в межах її сучасних кордонів. Сьогодні вона цілком закономірно знову стала суб’єктом історії, тим більше, що з найдавніших часів такими суб’єктами були окремі її частини, які, навіть будучи багатоетнічними, іноді займали практично всю територію нинішньої України (Скіфія, Київська Русь). Усвідомлення цих та інших закономірностей розвитку України вкрай необхідне для розуміння її сучасного стану й визначення перспектив на майбутнє. У свою чергу, таке усвідомлення неможливе без об’єктивного вивчення минулого нашої Батьківщини, починаючи ще від тих часів, які становлять предмет дослідження археології та стародавньої історії.Україна винятково багата на старожитності різних епох і народів, адже її територія завжди — і навіть у найскрутніші для людства часи — в льодовиковий період — була зручною для проживання. Археологічні пам’ятки утворюють тут безперервний ланцюг розвитку, починаючи з появи найдавніших на Півдні Східної Європи людей. Провідною тенденцією життя древнього населення України був неухильний соціально-економічний і культурний прогрес.
Особливо сприятливі для розвитку продуктивних сил і духовної культури умови склалися на наших землях у післяльодовиковий час.
Саме тоді тут виник унікальний природний парк, де компактно розташувалися всі три основні смуги помірних широт — степова, лісостепова й лісова. Україна з усіх боків оточена своєрідними кордонами: на сході та південному заході — кількома великими ріками, котрі течуть з півночі до Чорного моря, на півдні — Чорним та Азовським морями, на заході — Карпатськими горами, на півночі — глухими лісами Полісся з непролазними болотами й кількома річками, які несуть свої води на захід або схід. Крім того, Україну перетинають ще кілька великих рік, що, розділяючи її на окремі частини, впадають у Чорне та Азовське моря. Своєрідними регіонами є й гори: Кримські на півдні, Карпатські на заході. Особливості історичного розвитку України значною мірою зумовлювалися поділом її території на дві частини Дніпром.Українські землі завжди славилися своєю родючістю. Тут росли численні види трав, дерев (у тому числі придатних до будівництва); вкриті луками долини річок були чудовими пасовиськами; тучні грунти, помірний клімат, достатня кількість опадів і вологи у природних водоймах сприяли зародженню й розвитку землеробства; на берегах річок та озер, що кишіли рибою, раками, молюсками, гніздилися незліченні зграї птахів; ліси були надзвичайно багаті на гриби та ягоди. Неоціненне значення для життя місцевого населення мали тварини, частина яких не лише становила об’єкт полювання, а й піддалася прирученню (собаки, бики, свині, коні та ін.).
Економічний і культурний прогрес древніх суспільств України величезною мірою забезпечувався наявністю корисних копалин, зокрема покладами каменю (в тому числі й кременю), що виходили просто на земну поверхню, залізної руди, а також глини й піску, вкрай необхідних для будівельних робіт, виготовлення знарядь, кераміки тощо. Незважаючи на те, що Україна порівняно бідна на мідну руду, це не завадило розвитку на її території стародавньої кольорової металургії.
Рівнинний ландшафт і довгі, зручні майже на всій своїй течії ріки стали основою мережі сухопутних і водних комунікацій: слугуючи осями або кордонами окремих територій, вони сполучали їхнє населення.
Так поступово формувалися мікрорайони, в яких історичний процес мав свої, часом відчутні особливості. Іноді ці особливості визначали розвиток кількох мікрорайонів, розташованих звичайно в межах спільної для них природної смуги. Споріднені між собою племена утворювали групи (культури, області); ареал поширення археологічних пам’яток, залишених цими місцевими групами, часто не виходив за межі території України. Це засвідчує, на наш погляд, те, що вже за сивої давнини на українських землях існували глибинні передумови створення на них своєрідної сукупності оригінальних культурно-історичних зон, які нерідко відрізнялися від суміжних територій (поза кордонами сучасної України) також і рів- нем соціально-економічного розвитку. Не слід, однак, забувати, що формування населення України відбувалося й під впливом чинників, що діяли на сусідніх землях. Найбільше значення для історичного поступу наших пращурів мали їхні зв’язки із найрозвинутішими сусідами — південно-західними (балкано-дунай- ськими) та східними (задонськими). Лише іноді посилювалися впливи з півночі.Стародавні суспільства, котрі розвивалися на території України у сприятливих природних умовах і в плідних контактах із сусідами, зробили значний внесок у світову цивілізацію. Саме тут містився, можливо, найдавніший центр приручення бика та свині, а згодом — і коня. В Північному Причорномор’ї склалася одна з основних груп давніх індоєвропейців, а пізніше частина Правобережжя стала прабатьківщиною слов’янства. Вихідці з наших земель брали активну участь у походах європейських народів проти деспотій Сходу, сприяли руйнуванню систем стар-их історичних епох і заміні їх новими системами. В цілому ж розвиток населення України, починаючи з палеоліту, можна вважати своєрідним варіантом (дещо «приглушеним» місцевими умовами) історичного шляху, притаманного більш розвинутим південним сусідам, насамперед близькосхідним. У числі найбільших здобутків стародавніх цивілізацій України — державотворча традиція, яка, на нашу думку, зародилася в нас ще в бронзовому віці й відтоді ніколи не переривалася.
Що ж стосується підходів до висвітлення археології та стародавньої історії, вважаємо за необхідне наголосити на такому моменті. Одним із головних недоліків багатьох сучасних підручників і посібників із цих дисциплін є подання лише однієї точки зору на наукові проблеми. На перший погляд, це засвідчує доказовість авторських висновків і полегшує студентам засвоєння матеріалу. Однак при цьому не береться до уваги, що ці висновки досить часто не є загальновизнаними (хоча й претендують на право бути такими), оскільки відбивають думку певного автора (або групи авторів). Наведені без зіставлення з іншими— часом прямо протилежними—поглядами, такі «безаль- тернативні» підходи хибують, ясна річ, на однобічне трактування фактів і створюють ілюзію безпомилкового й завершеного знання. Виховані на принципах єдино можливого рішення, студенти виходять із стін вузів не готовими до плюралістичного сприйняття тієї або іншої гіпотези, критичного аналізу спірних питань, неспроможними побудувати власну дослідницьку концепцію. З огляду на все це ми прагнули при викладі матеріалу по можливості повно наводити різні точки зору стосовно висвітлюваних фактів, історичних явищ, процесів тощо. Так само ми не розглядаємо як «істину в останній інстанції» й наші власні висновки.