Методика археологічних досліджень.
Як самостійна наука, археологія має свої методи, найголовнішими серед яких є ме- тоди польових досліджень археологічних пам'яток. Археологічними пам’ятками вважаються всі матеріальні рештки діяльності людини або змінене людською працею (із слідами діяльності людини) природне середовище.
Вони можуть бути умовно поділеними на кілька груп: місця проживання давніх людей — стоянки, поселення, городища (поселення, оточені ровами, валами, мурами), окремі житла; поховальні пам'ятки — поля поховань, кургани, окремі могили; місця культового характеру — храми, святилища; споруди та місця для роботи (майстерні, рудники, шахти); окремі предмети (знаряддя праці, прикраси, предмети побуту, зброя та ін.).Пам’ятки майже ніколи не бувають абсолютно відірваними одна від одної. Значні групи синхронних археологічних пам’яток, що мають комплекс спільних ознак у специфічних типах знарядь, жител, поховальних споруд, ритуалів, формах та орнаментації посуду тощо (а також однотипну еволюцію цих ознак) й розташовані на певній обмеженій території, називаються археологічними культурами. Переважна більшість науковців уважає: кожна археологічна культура відповідала, очевидно, окремому соціально-історичному організму. Декілька археологічних культур із спорідненими, хоча й дещо відмінними, побутом і духовною культурою, близькими рисами, рівнями розвитку й напрямами господарської діяльності тощо, становлять «культурно-історичну область», або «блок культур» (іноді замість терміна «культурно-історична область» уживається термін «культурно-історична спільність». Вважаємо, що таке ототожнення не зовсім правильне, бо «культурно-історична область» є характеристикою території поширення споріднених пам’яток, а «культурно-історична спільність» стосується населення цієї області).
Треба гадати, культурно-історичні області звичайно складалися з культур споріднених етносів, хоча тут могли бути й винятки.
Найдавніші археологічні культури виникли, як тепер уважають, ще в ашельську епоху раннього палеоліту, а культурно-історичні області — в неоліті (дніпро-донецька, ямково- гребінцевої кераміки). На відміну від окремих культур вони
Сучасний зовнішній вигляд та креслення розрізу кургану з кількома насипами й похованнями різних епох
формувалися в межах кількох природних смуг (область ямково- гребінцевого неоліту — в лісовій і лісостеповій, трипільська область мідного віку — в лісостеповій, із виходом у лісову та степову).
Археологічні пам’ятки доходять до нас найчастіше у вигляді культурного шару, утвореного із «суміші» землі з рештками матеріальної культури давніх людей. Культурний шар рідко коли залягає на поверхні,— як правило, його перекриває пізніший за часом грунт. Опис особливостей розташування та структури культурного шару називається стратиграфією. Цим терміном в археології користуються у двох випадках: коли треба підкреслити, в яких геологічних відкладах залягає пам’ятка (наприклад, починаючи з епохи бронзи всі пам’ятки перебувають у сучасному грунті, а раніші—нижче нього); коли необхідно вказати на послідовність утворення пам’яток різних епох на одній і тій же площі або де їхні площі перекривають одна одну (наприклад, коли на печерній стоянці палеолітичний шар розташовується під мезолітичним, або коли поселення бронзового віку перекриває собою поселення неоліту, або коли катакомбне поховання впущене до насипу більш раннього ямного кургану).
Культурний шар вивчають у три етапи. Перший — це польові дослідження на місці розташування пам'ятки. При цьому проводять археологічну розвідку та розкопки. Розвідку здійснюють простим візуальним оглядом місцевості, аерофотозйомкою, геофізичними та іншими методами. Характер пам’ятки визначається за так званим підйомним матеріалом (предметами матеріальної культури чи їхніми уламками, зібраними на поверхні землі над місцем розташування пам’ятки) та матеріалами з розвідкових шурфів і траншей (їх прокопують на тому місці, де очікується наявність пам’ятки).
Шурф і траншея мають вигляд прямостінних ям, дно котрих має досягти незайманого давньою людиною прошарку грунту під культурним шаром. Таким чином, під час шурфування визначається потужність культурного шару й заразом фіксуються його розріз і план (у межах пробного розколу). Розвідка буває загальна (коли виявляють усі без винятку археологічні пам’ятки, що трапляються на пошуковому маршруті) або цільова (коли шукають лише ті пам’ятки, які особливо цікавлять дослідника).Найповніше вивчення пам’ятки в польових умовах досягається її розкопками. Сучасна розкопка методика вимагає якнайповнішого вивчення всіх без винятку частин досліджуваного об’єкта, тож науковці прагнуть розкрити всю або максимально можливу площу пам’ятки та всі її шари, визначити стратиграфію. Хоч би в який спосіб здійснювалися розвідки чи розкопки, вони передбачають фіксацію всіх шарів пам’ятки й знахідок у плані та розрізі. Для цього поселення, городища, житла ділять на квадрати (наприклад, 2?2 м), залишаючи між ними по можливості незаймані стінки шару (брівку), а кургани розкопують найчастіше за допомогою механізмів, цілком зносячи насип (залишаючи, однак, брівки між траншеями, утворюваними бульдозером або скрепером) і досліджуючи при цьому його форму (так само як і форму будь-яких виявлених деталей конструкції кургану — рову, окремих могильних ям тощо). Фіксація має бути потрійною (опис у польовому щоденнику, зняття креслень у плані та розрізі, фотографування). Звичайно розкопки призводять до знищення пам’ятки. Тому, заглиблюючись у культурний шар, учені зберігають зразки грунту, кістки, залишки дерева тощо для наступних аналізів, забирають по можливості й усі знахідки.
На другому етапі відбувається дослідження археологічної пам'ятки в лабораторії. Тут можна зробити пилковий аналіз рослинних решток грунтів, спектральний аналіз металу, визначити за кістками тварин видовий склад стада, вирахувати ті або інші статистичні закономірності тощо.
Дослідження археологічної пам’ятки завершує третій етап — історична реконструкція розкритого в полі об'єкта.
Слід зазначити, що така реконструкція великою мірою залежить від наукового рівня дослідника, знання ним археологічних аналогій, загальної підготовки тощо. Сучасні теоретики археології вважають, що вивчення стародавньої пам’ятки відбувається на двох (іноді — трьох) рівнях археологічного пізнання (нижчий із яких загалом відповідає вказаному нами другому, а вищий — третьому етапові).
Розкопки, графічна фіксація археологічних пам’яток (1) та камеральна обробка матеріалів (2)
Таким чином, як і кожна самостійна наука, археологія має свій власний предмет дослідження, свою методику та (як і кожна окрема історична наука) свою періодизацію. При цьому вона користується і власними джерелами, і джерелами інших наук, прогресує у взаємозв'язках з іншими науками. Проте своєрідність археології не обмежується вищеназваним. Особливо виразно вона проявляється в одному з основних завдань археологічних досліджень — визначенні часу існування пам'ятки, тобто в археологічному датуванні.