Археологічне датування.

Як і раніше, більшість праць архео­логів присвячена проблемам датування. Це не дивно, адже змі­на дати в археології змінює уявлення про хід історичного про­цесу; відкриття нового центру (давнішого, ніж до цього вважа­лося) певного орнаментального стилю ставить питання про нові (або зворотні) напрями культурних впливів і міграції древнього населення; визначення синхронізації винайдення най­давніших бронз на території Близького Сходу та України дає підстави припускати одночасність приходу епохи бронзи на вказані території й т.

Вивчаючи пам’ятки, культури, культурно-історичні області тощо, археологи насамперед з’ясовують їхнє хронологічне спів­відношення: одночасність (синхронність) або послідовність існування матеріальної культури, користуючись, таким чином, «відносною» (релятивною) хронологією. За її допомогою визна­чаються й послідовність зміни періодів культур, зв’язки між ними. Але кінцевим завданням вивчення хронології археологіч­них знахідок і культур є визначення часу їхнього існування від­носно нас (відносно сучасного календаря), тобто визначення «абсолютної» хронології. На відносні та абсолютні — залежно від їхніх можливостей — поділяють і методи датування. На­справді абсолютних (об’єктивних) методів датування в археоло­гії не існує, кожен із них має певну похибку. Відносне датуван­ня є поширенішим, бо воно звичайно спирається на докази, ви­ведені простішими способами. Зупинімося на його методах.

Одним з основних методів датування в археології є типо­логічний, або порівняльного аналізу, або порівняльно-типологіч­ний. Історія формування цього методу водночас є історією фор­мування археології як науки. Попервах для типології важливим було виявити лише належність до певної епохи (кам’яної, брон­зової, залізної). При цьому типологізація здійснювалася шля­хом зіставлення форми окремих примірників виробів, що мали однакове призначення (наприклад, визначалися давніші та мо­лодші за віком предмети, скажімо, кинджали).

Типологічний метод базується на еволюційній теорії, вихо­дячи з якої вважається, що всі речі еволюціонують, а отже, мо­жуть бути вишикувані в еволюційному ряді.

Значну роль у розробці типологічного методу відіграли О. Пітт-Риверс та О. Монтеліус. Останній застосував метод визначення хронології через побудову типологічних рядів, в яких вивчалися зміни форми, розміру, орна­ментації, технології знарядь одного призначення, що виступали в завершеній формі дослідження як докази їхньої різночасовості. Побудова таких типоло­гічних рядів у кількох культурах різних регіонів давала змогу співставляти предмети однакової форми та призначення, визначати синхронність або різ- ночасовість їхнього існування, тобто релятивну, а потім — й абсолютну хро­нологію. Правильно побудований типологічний ряд має відбивати еволюцію, а отже, й її часовий вимір — хронологію. Але для того, щоб еволюція була доведена об’єктивно, необхідно будувати довгий ряд, в якому розташовують поряд найближчі за ознаками предмети, й ця близькість вираховується за допомогою спеціальних формул. Окремі типологічні ряди (ряд сокир, ряд но­жів, ряд браслетів тощо) узгоджуються між собою за стратиграфією, зна­хідками предметів із цих рядів у закритих комплексах (житлах, похован­нях).

Важливий внесок у розробку типологічного методу, використовуючи й матеріали України, зробив В. О. Городцов. Він не тільки спробував розро­бити теоретичну основу цього методу, а й запропонував першу ієрархічну систему дослідження кераміки, що впорядкувала на той час термінологію, а також уніфікувала її (врахувавши як формально-типологічні, так і техно­логічні вимоги для її опису). Йому ж належить одне з перших визначень поняття «археологічний тип» як зібрання предметів, більш або менш близьких за призначенням, матеріалом і формою. В. О. Городцов сформулював і схему археологічної класифікації з чотирьох ступенів (І — поділ предметів однієї категорії за функціями, II — поділ предметів однієї категорії за ре­човиною, III — поділ предметів однієї категорії та групи за формою, IV — сукупність предметів, тотожних за речовиною, формою та призначенням), одним із перших наголосив на умовності та суб’єктивності у використанні типологічного методу, який у 30-ті роки піддавався в радянській археології критиці.

Розчарування деяких дослідників у можливостях порівняль­но-типологічного методу щодо вивчення етнокультурних, соці­ально-економічних і хронологічних проблем в археології, крити­ка його, суб’єктивні оцінки та виборки ознак для визначення типів спонукали не до відмови від цього методу, а до подаль­шої розробки процедури археологічних досліджень, понятійного апарату, їхньої методики. На цій основі виник ряд методів, із- поміж яких значного поширення набув метод формалізації дже­рел археології, їхньої статистичної характеристики, відсоткових співвідношень, системного типолого-структурного, функціональ­но-типологічного аналізу тощо.

Невід’ємною частиною типологічного методу стало картогра­фування — нанесення на карти місць поширення археологічних пам’яток, типів речей, їхніх комплексів. Картографія однотипних археологічних об’єктів дозволила виділити об’єкти широкого призначення, відомі на багатьох територіях, та об’єкти, пошире­ні лише в окремих районах. Так були відкриті не лише археоло­гічні культури та культурно-історичні області, а й їхня просто­рово-часова еволюція.

Друге місце в археологічному датуванні належить методу стратиграфії, який дозволяє датувати матеріали (особливо ка­м’яного віку) за геологічними шарами, а за наявності кількох послідовно утворених культурних шарів на одній площі — від­носно одне одного. Особливість використання порівняльно-типо­логічного та стратиграфічного методів стосовно пам’яток Украї­ни полягає, з одного боку, в тому, що в нас порівняно мало ба­гатошарових пам’яток, а з іншого — що не всі культури репре­зентовані різними типами пам’яток. Так, якщо для раннього та середнього Трипілля відомо багато поселень, то майже невідомі поховання, а для ямних катакомбних областей — дуже мало по­селень, й основна маса їхніх джерел походить із курганних поховань. У такому разі можливі й деякі помилки в датуванні. Наприклад, коли відносне датування пам’яток визначене ви­ключно за стратиграфією курганів, воно не може вважатися абсолютно правильним (хоча на практиці його таким і вва­жають), бо для населення, котре залишило ці пам’ятки, могли існувати й невідомі нам грунтові могильники, в тому числі й не лише синхронні курганним, а й раніші або пізніші.

Останнім часом значного поширення набули методи датування за допо­могою інших наук, насамперед природничих. Так, уживається метод палео- грунтового аналізу, частиною якого іноді вважають метод пилкового аналі­зу. При його розробці виходили з того, що пилок рослин часто зберігає­ться в торфі або піску протягом тисячоліть. Оскільки склад флори змінює­ться в залежності від клімату, пилок різних геологічних шарів теж різний.

Інші методи датування в археології найчастіше вважаються абсолютними. Зупинімося на деяких із них.

Одним із найпоширеніших є радіовуглецевий метод, запро­понований у 1948 р. американським дослідником В. Ліббі. Його суть полягає в тому, що радіоактивний вуглець з атомною ма­сою 14—Cu, утворившись в атмосфері під впливом космічних променів, окислюється й засвоюється рослинами (а через них — і травоїдними тваринами), а в мертвих тканинах поступово розпадається. Припускаючи, що останні 60 тис. років кількість Cu на кожен кілограм органічної та живої маси (речовини) по­стійна, а період піврозпаду C_i4 на весь цей час дорівнює 5568÷30 років (значення Ліббі), за кількістю С_и в органічних рештках можна визначити час, який пройшов з моменту смерті тканини.

З метою підвищення ефективності радіовуглецевого методу застосовують різні поправки, намагаючись узгодити радіовугле- цеві дати з датами, одержаними іншими методами, які вва­жають абсолютними (наприклад, дендрохронологічним), завдя­ки чому одержують так звані калібровані радіовуглецеві дати.

Некалібровані та калібровані дати нерідко значно різняться. Для періо­ду мідного віку, наприклад, ця невідповідність може досягати 500—1000 ро­ків. Калібровані дати вважаються точнішими, наближеними до календарних. Це, очевидно, перебільшення, що добре видно на прикладі тих пам’яток, датування яких можна перевірити за писемними джерелами або предметами, типологічно подібними до датованих писемними даними. Так, угорський до­слідник Я. Маккай нещодавно показав, що типи предметів, які на території Болгарії датовані за каліброваними датами в межах 5500—4500 (за іншими.датами — 5000—4000) рр. до н. е., а за некаліброваними радіовуглецевими датами — 4000—3500 рр. до н. е., є аналогіями матеріалам Анатолії, котрі не можуть бути датованими поза межами періоду від 3000 до 2000 рр. до н. е. Такий висновок заслуговує на увагу особливо тому, що анатолій- ські дати в цьому випадку можна вважати найоб’єктивнішими, а подібні типи предметів у трипільській культурі нині відомі, починаючи з Трипілля А (з 4000—3600 рр. до н. е.). Отже, слід вважати, що й трипільська культура склалася набагато пізніше, ніж ми звикли вважати. Не викликає сумніву в такому разі й неабсолютний характер радіовуглецевих дат для більш ран­ніх періодів.

Для датування пам’яток раннього палеоліту, стосовно якого застосування методу С_и неможливе (бо з тих часів органічні речовини практично не збереглися), для пам’яток, давніших за 400—500 тис. років тому, вживається калієво-аргоновий метод. Він грунтується на врахуванні періоду піврозпаду радіоактив­ного калію₄о або аргону₄₀, які містяться в гірських породах з моменту їх формувань (у базальті, туфі, багатьох мінералах). Знаючи, що період піврозпаду дорівнює l,3?10⁹ років із по­правкою на 10 %, можна датувати геологічні породи, а отже — й пам’ятки археології, знайдені в цих породах.

У союзі з природничими науками в археології застосовують також радіолюмінесцентний, магнітний (археомагнітний) та ін­ші методи. Але, очевидно, найбільші шанси стати абсолютним на сьогодні має дендрохронологічний метод, базований на врахуванні відповідності особливостей зростання річних кілець стовбурів дерев змінам метеорологічних (температура, воло­гість) умов усередині певної кліматичної зони. Внаслідок одна­кового коливання річного приросту кілець дерев однієї породи типові комбінації виду кілець практично не повторюються, що дозволяє скласти шкалу таких комбінацій. Застосування дендро­хронологічного методу є особливо ефективним для стародавніх споруд із тих порід дерев, які ростуть багато сотень років. То­ді комбінації з кілець кількох (а іноді навіть одного) дерев стають еталоном для досить довгої шкали. Однак на території Старого Світу так довго живуть лише окремі дерева, через що тут можуть бути реально створені поки що локальні, а не за­гальні (всеосяжні) шкали. Це вже зроблено археологами для окремих районів Центральної Європи. Для території ж України найреальнішою може бути «плаваюча» дендрохронологія — для поховань у курганах (починаючи з бронзового віку) та для ма­теріалів середньовіччя.

Використання символів зодіаку — геоцентричної моделі Все­світу— в житті стародавніх людей і поширення цих символів у протонеоліті — залізному віці на території України та сусідніх із нею районів стало основою для визначення віку об’єктів і предметів, відомих як символи Сонця-космосу (ідоли, бляшки, посуд, жертовники) й виготовлених у формі символу зодіаку чи орнаментованих ним. Ідеться про так зване зодіакальне (астрономічне) датування. Першим напрямом зодіакального датування є датування за символами сузір'я, яке в той період, коли воно очолювало зодіак, вважалося уособленням усього

Відповідність зміни форми й орнаменту катакомбного посу­ду зміні числа сузір’їв зодіаку між точками пір року:

j — 4-частинна 12-елементна симетрична річна схема (точка весни — Телець, точка літа — Лев, точка осені — Скорпіон, точка зими — Водо­лій); 2 — 6-елементна піврічна схема (точка весни — Телець, точка осе* ні —Терези); 3 — аналогічна схема з Тельцевою формою посуду; 4 — 7-елементна піврічна схема (точка весни — Овен, точка осені — Терези)і 5 — пізня 4-частинна 12-елементна симетрична річна схема (точка вес­ни — Овен, точка літа — Рак, точка осені — Терези, точка зими — Козе­рог) зодіаку, а отже, найвищою емблемою часу. Так, матеріали із символами Тельця належать до 4400—1710/1700 рр. до н. е., Овна — до 1710/1700 рр. до н. е.— 20 р. н. е., а Близнят — до 6680—4400 рр. до н. е. (помилка у розрахунках прийнята до ±20 років). Другим важливим напрямом зодіакального дату­вання є датування за виділеними в колі зодіаку (або його поло­вині) символами сузір'їв, які символізували точки пір року. Іноді в такому колі замість символу сузір’я виділявся його порядковий номер, за яким, знаючи закономірність пересування точок пір року в колі зодіаку, можна визначити й самі сузір’я (а отже, й час, коли ці сузір’я уособлювали пори року), тобто час виготовлення такого символу. Зодіакальне датування апро­бовано на матеріалах багатьох культур (насамперед бронзового віку України, деяких сусідніх територій) і показало свою досить високу об’єктивність.

* * *

З огляду на все сказане можна зробити такий висновок: археологія — не просто самостійна наука, котра пов'язує мину­ле із сучасним і майбутнім, У багатьох своїх аспектах вона ви­ступає зразком поєднання різних методів дослідження, взаємо­дії й гармонії з іншими науками, роботи над масовим матеріа­лом на величезних територіях у величезному ж хронологічному діапазоні. Актуалізації археології сприяє її нерозривний зв'я­зок із дослідженнями екології. Нам здається, що археологія має ще одну важливу перевагу: спираючись на найважливіші закономірності розвитку людства, вона одержує, як правило, до­сить об'єктивний у цілому результат своїх пошуків, а помилок припускається переважно в другорядних питаннях. Саме тому археологія стала важливою основою у формуванні не лише знань, а й світогляду.

Рекомендована література

Aedyсин Д. А. Полевая археология СССР. M., 1980..

Брей У., Трамп Д. Археологический словарь. M., 1990.

Каменецкий И. C., Маршак Б. И., Шер Я. А. Анализ археологических ис­точников (возможности формализованного подхода). M., 1975.

Методика полевых археологических исследований. M., 1983; Л., 1989. Монгайт А. Л. Археология Западной Европы: В 2 т. M., 1973. Т. 1. Проблемная ситуация в современной археологии. К., 1988.

Чмихов М. О., Черняков I. Т. Хронологія археологічних пам’яток епохи міді — бронзи на території України. K., 1988.

Чмихов М. О., Шилов IO. О„ Корніенко П. Л. Археологічні дослідження курганів. К-, 1989.

Шовкопляс І. Г. Основи археології. K., 1972.