Передісторія археології України.
Історію зародження археології на території нинішньої України можна поділити на два великих періоди: міфологічний (або донауковий), коли в людському суспільстві з'являється інтерес до свого минулого, та науковий, протягом котрого виникає й розвивається археологія як наука зі своїми методами та конкретними завданнями.
На приклади пильного інтересу стародавніх людей до походження своєї людності, родо-племінних союзів, поселень, міст тощо натрапляємо в міфах Єгипту, Месопотамії та інших країн Близького Сходу, індоєвропейських народів. Ці міфи зафіксовані в таких, зокрема, писемних пам’ятках, як Біблія, Ригведа, твори грецьких і римських письменників, поетів, драматургів.Найдавніші писемні джерела Європи репрезентовані Грецією, в якій дуже рано були занотовані міфи та виникла історична наука. В зону античної цивілізації входила й південна частина сучасної України, тому з територією останньої пов'язані як писані твори, що стосуються міфологічного періоду історії, так і перші на нашому континенті пошуки матеріальних історичних джерел (вивчення котрих стало основним напрямом у формуванні археології як науки). Наприклад, «батько історії» Геродот (V ст. до н. е.) розповідав про бачені ним на берегах Tipaca (Дністра) сліди Геракла, широко знані серед місцевих жителів. Ще в епоху бронзи були започатковані, а в подальшому — розвинені культурно-історичні контакти між стародавнім населенням Півдня України й Середземномор’я. Тож мешканцям північного узбережжя Понта Евксинського (Чорного моря) були добре відомі легенди на сюжети з грецької міфології (про богиню Артеміду, Іфігенію в Тавріді, про гіперборейські дари храму Аполлона на Делосі, про уславлених героїв Геракла, Ахілла Понтарха та ін.). Однак античних істориків цікавили не тільки місцевості Північного Причорномор’я, де «перебували» ті або інші давньогрецькі міфологічні персонажі (Геракл — на Дністрі та Дніпрі, Ахілл — на о.
Зміїний чи на Тендрівській косі). Геродот дав і перші відомості про пам’ятки цього регіона, пов’язані з історичними кіммерійцями (йдеться про могили кіммерійських царів біля Дністра, кіммерійські вали та переправи в Криму).Досягнення античної історії були відомі й у Київській Русі. Літописи сповіщають про скіфів, передають біблійні легенди про розселення народів після потопу (виводячи при цьому походження слов’ян від сина Ноя — Яфета). В «Повісті минулих літ» Нестора Літописця (р. н. невідомий — помер після 1113) розповідь про легендарних засновників столиці Русі Кия, Щека, Хорива та сестру їхню Либідь супроводжується пошуками на території сучасного літописцеві Києва місць, де відбувалися події V чи VI ст. Нестор не лише детально описує смерть Аскольда й Діра, а й намагається вказати місце їхнього поховання — «на горі, яка нині зветься Угорською й де ото нині Ольмин двір». У літописних повідомленнях про битви між киянами та половцями часто говориться про вали, котрі на той час уже були пам’ятками історії, а не діючими оборонними спорудами. В «Повісті минулих літ» пишеться (причому неодноразово) про вали на південь від Києва, в грамоті Андрія Боголюбського Києво-Печерському монастирю — про два городища й чотири кургани. (що свідчить про особливий інтерес князя до стародавніх пам’яток історії та виділення їх із навколишнього оточення). Згадувані в грамоті кургани (сучасні Перепет, Пере- петівка, Велика могила, Новоселівський) були відшукані в XIX ст. Тимчасовою комісією для розбору стародавніх актів, у роботі якої брав участь Т. Г. Шевченко.
Натрапляючи на старовинні речі й споруди, жителі Київської Русі намагалися пояснити (звісно, відповідно до рівня тогочасного мислення) їхнє походження. Дослідники фольклору відзначають поширення в середньовічній Україні легенд про велетнів-волотів, котрі залишили по собі великі кістки та кам’яні сокири (до виникнення таких легенд спричинилися, зокрема, знахідки мамонтових кісток). Народ склав поетичні перекази про величні вали на території Київщини, що простягалися на сотні кілометрів: вони виникли після того, як богатир Кирило Кожум’яка запріг у плуг дракона-Змія та провів борозну, а земляні відвали залишилися на віки.
Вали на території нинішньої Одеської області між Дунаєм та оз. Сасик пов’язували з діяльністю римського імператора Траяна. В «Києво-Печерському патерику» середини XIII ст. йдеться про таємний скарб із «латинського посуду», схований у Варязькій печері поблизу Києва. В легендах і назвах тисяч курганів, розкиданих по Україні, відбиті найрізноманітніші події нашої історії.: боротьба Київської Русі проти кочовиків і татаро-монгольської навали, війни козаків проти Кримського ханства й Речі Посполитої, похід шведського короля Карла XII під Полтаву та ін. В XVI— XVII ст. сотні курганів на території сучасних Київської, Черкаської, Полтавської, Харківської, Сумської областей були розкопані в своїй середній частині й використані для виробництва селітри. Такі розкопані зсередини кургани називалися «майданами». В «Книзі Великого Креслення» 1627 р. згадуються десятки стародавніх городищ і курганів, які служили в обширах України певними географічними орієнтирами, а отже, були добре знані серед місцевого населення.Інтерес до минувшини рідного краю був нов’язаний і з просвітницькою діяльністю й вивченням історії в релігійних та навчально-наукових закладах України, зокрема в Києво-Печерській лаврі, Львівській братській школі, Києво-Могилянській академії тц ін. Про обізнаність українського козацтва з вітчизняною історією свідчить лист кошового отамана Івана Сірка до кримського хана (1675), в якому згадуються стародавні назви на території України («Евксинопонт», «Меотіческое озеро», «Кіммерійський острів» у гирлі Дніпра), давньогрецькі й римські автори. Освічені кола добре знали культуру Європейського Ренесансу, для якої було характерним захоплення античною літературою, зокрема творами римського поета Публія Овідія Назона (І ст. до н. е.).
Широкий культурний загал тодішньої України знався й на перипетіях життя Овідія у вигнанні на східних кордонах Римської імперії. Курляндський історик Лоренц Мюллер повідомив у 1585 р.: під час його подорожі Подніпров’ям теребовлянський судовий підстароста Єреміаж Войновський розповів, що він спростував відомі на Волині легенди про поховання поета в Києві, й показав Мюллеру «у шести днях шляху від Дніпра» криницю з каменем, на якому була вирізьблена (латиною) епітафія про поховання вигнанця саме тут.
Це повідомлення набуло широкого розголосу в багатьох країнах Західної Європи. Історія епітафії продовжилася в XVII—XIX ст. У 1604 р. камінь бачили в Гнезно, а потім — у Львові: його було вмуровано у вежу міської ратуші (аж до 1826 р., коли вежа зруйнувалася). Інша легенда про Овідієву могилу пов’язана із сучасним містом Білгородом- Дністровським Одеської області. Батько відомого російського письменника й дипломата Антиоха Кантемира, молдавський господар Дмитро Кантемир, в «Опису Молдавії» зазначав: Овідій був засланий до Аккермана (Білгород- Дністровський), і в околицях міста є криниця зі стелою Овідія. В 1675 р. віденський пастор видав у Пені (Німеччина) латинською мовою книжку «Підземний Київ», де розповів про історію цього міста й критично розглянув перекази про те, що Київ — це залишки гомерівської Трої (в Лаврських печерах нібито поховані герої Троянської війни Пріам, Гектор та Ахілл} і що він був також містом заслання Овідія. Можливо, такі легенди виникли під час перебування Києва в складі Речі Посполитої (1569—1654), коли польські просвітники, не знаючи історії древнього міста, намагалися «прив’язати» його пам’ятки до легендарних подій стародавньої історії Європи.Інтерес до пошуку могили Овідія зберігся й у XVIII—XIX ст. При будівництві фортеці на березі Дністровського лиману в 1795 р. інженер Ф. П. Деволан натрапив на кам’яну скриню з похованням, в якому знайшов античний посуд. Доктор Мет’ю Гетрі вмить склав у Петербурзі три доповіді про знахідку могили Овідія на Дністрі. Доповіді надійшли до Товариства антикваріїв у Лондоні, а паризькі газети розповіли про це всьому світові. Наслідком такої сенсації було перейменування фортеці Хаджидер на Ові- діополь (районний центр із такою назвою й нині існує на березі Дністровського лиману в Одеській області).
Гробницю Овідія шукали навіть у Поліссі. Про це згадує Бенедикт Хмельовський — автор польської енциклопедії «Нові Афіни» (видана у Львові в 1747 р.). Відомий поет Людвик Кондратович (Владислав Сирокомля) ще в 1861 р. з іронією передавав цю легенду. М. Є. Салтиков-Щедрін у книзі «Незакінчені бесіди» розповів про хвалькуватого учасника археологічних з'їздів, котрий 15 років шукав могилу великого римлянина в маєтку пана Перерепенка в Полтавській губернії.
Інтерес до пам’яток старовини стимулювали й знахідки скарбів, цінність яких до появи археологічної науки визначалася вартістю коштовних речей, а не їхнім віком. Так, у 1626 р. з кургану біля Путивля були викопані срібні та золоті вироби (можливо, І тис. н. e.). їх переплавили й віддали в церкву.