ВИСНОВКИ

Зброя виявилася непоганим індикатором багатьох явищ етнокультурної, со­ціально-політичної та технологічної історії регіону. Більше того, вона сама була додатковим стимулом цілого ряду процесів у давніх суспільствах.

Цілком зрозуміло, що зброя розвивається і за внутрішніми законами, які від­бивають споконвічну боротьбу нападу та захисту, що було обумовлено і обумов­лювало методи ведення збройної боротьби. Винайдення нового виду, різновиду чи типу наступальної зброї завжди призводить до відповідних змін захисного обла- дунку, а створення нового комплексу озброєння веде до змін у військово- тактичній сфері, що, в свою чергу, вимагає змін військової організації, впливає на всю соціально-економічну структуру суспільства. Вивчення озброєння давнього населення України дозволило виділити такі етапи його розвитку:

Неоліт-енеоліт: 5000-2800 рр. до Р.Х. У цей час Україна входить до складу регіонів Європи, що знаходились під безпосередніми впливами Балканського центру культурогенезу. Починаючи з цих часів, на озброєнні населення України з’являються спеціалізовані знаряддя військової зброї — булави, молоти, сокири- молоти, клювці, кинджали. Системи зброї нео-енеолітичної доби різних природ­но-кліматичних регіонів України досить чітко відбивають суспільно-господарські устрої давніх суспільств:

а/ лісові мисливські племена того часу (культура ямково-гребінцевої керамі­ки) ще не вийшли з мезолітичної стадії розвитку і спеціалізованої військової зброї ще не мали;

б/ степові скотарі (дніпро-донецька, середньостогівська та маріупольська культури) вже мали спеціалізовану військову зброю, але практично всі їхні пред­мети озброєння виготовлялись з каменю та кістки;

в/ лісостепові землероби (Трипільська культура), найбільш розвинені у суспі­льно-економічному плані, мали не тільки спеціалізовану військову зброю з кістки і каменю та досить розвинену фортифікацію, але й почали вперше виготовляти окремі предмети зброї з металу, наслідуючи кам’яні та кістяні зразки.

Перші металеві вироби з’явились на території України у першій половині IV тис. до Р.Х. [Клочко, 1994; Klochko, 1995], але протягом всієї нео-енеолітичної до­би металургійне виробництво ще не вийшло на такий рівень, коли б можна було вести мову про суттєвий вплив металургії на розвиток суспільства. Ані знаряддя праці, ані зброя з металу в цей час ще не відігравали якоїсь більш-менш помітної ролі у виробництві, господарстві, військовій справі.

Про принципи організації війська та тактику у неоліті, аналізуючи ті мате­ріали, що є, говорити важко. Впевнено можна говорити про масоване викорис­тання лука. За доби неоліту перехід до землеробства та скотарства дозволив пер­вісним суспільствам примножувати та накопичувати свій “життєвий капітал” за рахунок нагромадження запасів їжі. Останнє, в свою чергу, стимулювало зрос­тання кількості населення, подальший розвиток відтворювального господарства, збільшення кількості та площі поселень за рахунок залучення нових земель, призводило до помітного розростання площ полів та пасовиськ. Такі зміни соціа­льно-економічних умов життя породжували ворожість та недовіру між общинами, що призводили, подеколи, до збройних сутичок. Це стимулювало появу на деяких поселеннях спеціальних укріплень та бойової зброї. Первісна фортифікація яв­ляла собою як природні, так і штучні укріплення. Природні представлені на по­селеннях, які використовували рельєф місцевості. Багато з них почали розташо­вуватись на високих із крутими схилами мисах та терасах над річковими доли­нами та ярами, що круто обривалися до ріки, або відгороджували з напільної сто­рони. Як подальший розвиток захисного чинника, з'явились поселення, огород­жені штучними ровами, валами та стінами. Укріплені поселення Трипільської культури були розташовані у центральних районах її поширення, а не на кордо­нах. Це свідчить про те, що військова активність степових скотарів на той час ще не складала значної загрози для трипільців, а бойові сутички, здебільшого, точилися між самими трипільськими громадами.

Дистанційна метальна зброя неолітичної доби (лук та дротики) за типами та конструкцією є мисливською, але її використовували і на полюванні, і в бою. Но­вацією цього часу стають кременеві вістря з виступаючими за межі древка гра­нями-шипами. Такі виступи утруднювали видалення вістря з рани, що є раціо­нальним тільки при військовому, а не мисливському використанні лука та мета­льних списів. Досить часто дротики цього часу називають списами, але, судячи з розмірів, “класичні” важкі списи в цей час у військовій справі ще не використову­вали. Зброєю ближнього бою часів нео-енеоліту були сокири, сокири-молоти, мо­лоти, булави та клювці.

Доба пізнього енеоліту: 2800-2500 рр. до Р.Х. У цей час виникають дві різні струк­тури суспільства та дві різні військові структури. Так, пам'ятки Усатово відбива­ють формування військової аристократії, початок створення кастової системи арійського типу. А матеріали Софіївки говорять про народження суспільства вій­ськової демократії, початок формування структури давньогрецького типу.

Доба ранньої бронзи: 2500-2000 рр. до Р.Х. Матеріали археологічних культур доби ранньої бронзи України свідчать, що в цей час військова справа на північнопон- тійських теренах значно змінюється. Більш поширеною стає металева зброя, до того ж поряд з намаганнями виготовити з металу традиційні форми кам'яної зброї, виробляються і нові специфічні металеві види зброї — провушні сокири, кинджали та втулкові вістря списів.

Нерівномірність розвитку суспільств у різних регіонах Старого Світу, яка стає помітною вже в неоліті, за доби ранньої бронзи зберігається. Це позначи­лось на нерівномірності розвитку захисного обладунку. Його будова, форма тісно пов'язані з наступальною зброєю, характером війн та бойових сутичок, тобто, врешті-решт, залежали від соціально-політичної ситуації в тому чи ін­шому регіоні. Досить специфічно це відбилося на території степової частини Євразії, у військовій справі індоіранських племен. Протягом III — першої чве­рті II тисячоліть до Р.Х.

У “катакомбний” час в степах України з'являються перші фортеці — Михай- лівка, Острів Байда на Дніпрі [Pustovalov, 1994, 108-115] та Лівенцівська і Кара- таївська на Нижньому Дону [Братченко, 1976] розташовані на важко доступних місцях (в першому випадку це високий мис берега Дніпра, а в другому — високий мис острова Хортиця на Дніпрі). З напільної сторони вони мали земляні стіни, посилені кам'яними панцирами, та рови.

В ямній культурі “усатівський” тип суспільства набув подальшого розвитку. Особливо яскравим свідченням цього є курганні поховання з возами, а також збі­льшення розмірів насипів курганів, що вимагало залучення до їх спорудження все більших і більших людських колективів. Пізніше ця традиція була розвинута у Покровській зрубній культурі, де місце возів заступили колісниці.

"Софіївський” тип суспільства був продовжений у катакомбній, “шнурових” та “багатоваликовій” культурах.

Поява великої кількості зброї в похованнях цього періоду відбиває зростання значення війни в житті суспільств, відповідні зміни соціальної структури, які позначаються появою професійних воїнів, зародженням військової аристократії.

Культурні процеси на Україні за доби пізнього енеоліту - ранньої бронзи на мате­ріалах озброєння реконструюються таким чином: виникнення Трипільської куль­тури, що було пов'язане з міграцією на Правобережну Україну балканських племен — носіїв досить розвиненої відтворювальної економіки, призвело до відносно швидкого становлення первісної цивілізації в цьому регіоні.

У Трипільську культуру протягом всього часу її існування постійно “вли­валися” нові південні та західні культурні елементи. На ранніх етапах це була інфільтрація населення з боку спорідненої культури Кукутень, пізніше до цьо­го додається Тісаполгар. З заходу — це культури лендельсько-полгарського кола, а пізніше — культур Баден, лійчастого посуду та кулястих амфор. Здебі­льшого це була інфільтрація (проникнення невеликих груп населення) в три­пільське середовище, яка не призводила до значних культурних змін, і лише на пізньому етапі фіксується міграція досить великої групи племен культури кулястих амфор [Szmyt, 1999]. Ця міграція відбулась за часів деградації Три­пілля. Племена культури кулястих амфор були носіями економіки нового “пас­торального” типу. Але навряд чи необхідно пов'язувати перехід населення Правобережної України до пасторального господарства виключно з міграцією культури кулястих амфор. На пізньому етапі свого розвитку Трипілля відкри­ло власні шляхи виходу в інші природно-кліматичні зони.

Наприкінці енеоліту — початку доби ранньої бронзи на території Правобе­режної України починає функціонувати Карпато-Дніпровський центр культуро- генезу [Клочко, 1996а]. Суть цієї теорії така: останнім часом стали популярними теорії культурогенезу в Східній Європі часів пізнього енеоліту, основані на “бал- канських впливах”. Але ж “балканізація” Східної Європи почалася ще в ранньо­му неоліті, і була фактично “неолітизацією” — тобто розповсюдженням відтворю- вального господарства у Східній та на півночі Центральної Європи, яке почалося з Балкан. Саме в цей час почав функціонувати Балканський центр культуроге­незу. Трипільська культура виникла в результаті міграцій з Балкан, тобто, була породженням балканських неолітичних цивілізацій. Утворившись у V. тис. до Р.Х., ця культура проіснувала до середини ІІІ тис. до Р.Х., переживши майже на 500 років культури “балканського неоліту”. Важливо зрозуміти те, що Трипілля була однією з “балканських цивілізацій”. З моменту появи цієї культури на тери­торії України “Балкани” для Східної Європи перемістилися у Подністров’я. Три­пільська культура була відкрита на південь і протягом свого майже двохтисячо- літнього існування “всмоктала” в себе елементи практично усіх балканських нео­літичних та ранньобронзових культур. На пізньому етапі свого існування в ре­зультаті поєднання внутрішнього розвитку та південних впливів у Трипіллі по­чинають утворюватись локальні варіанти (чи окремі культури [Мовша, 1985]). Тобто, в цей час у рамках Трипільської культури починається процес культуроге- незу, який на етапі С ІІ, з утворенням Усатовської та Софіївської груп (культур - ?), виходить за рамки цієї культури. Міграція культури кулястих амфор на тери­торію Волині та Поділля прискорила трансформаційні процеси в культурах Три­пілля і посилила міграції населення з Правобережної України на схід, південь та захід. З цими міграціями, на мою думку, було пов’язане виникнення культур “шнурової кераміки”, Кемі-Обінської культури в Криму та Новосвободненської на Північному Кавказі, ямної культурно-історичної спільноти у східноєвропейських степах від Дністра до Казахстану. Міграція ямних та ямно-катакомбних племен аж до Алтаю стала першою міграцією індоєвропейських племен на схід [Посред­ников, 1992]. На основі пізньотрипільських та “пізньолійчастих” племен у Кар­патському регіоні утворилися найдавніші культури “шнурової” кераміки, перш за все, Підкарпатська культура. Інфільтрація населення дунайського регіону (куль­тури вучедольського кола) призвела до утворення у Подністров’ї групи Почапи, яка, витіснивши підкарпатську культуру, стимулювала процеси утворення Горо- доксько-Здовбицької, Стжижовської, Середньодніпровської та Фатьяновської культур “шнурової кераміки”. Культурні елементи з Правобережної України, ра­зом з місцевими та південними, взяли участь у утворенні в степах України ката­комбної культурно-історичної спільноти та культури багатоваликової кераміки, досить суттєво їхня роль виявилась у виникненні “пізньошнурових” культур Пів­ночі Європи — балановської та абашевської. Культури “шнурової” кераміки були першими культурами з розвиненою відтворювальною економікою в лісовій зоні Східної Європи, і саме з їхнім проникненням на схід від Уральських гір пов'язане поширення комплексного скотарсько-землеробського господарства “пасторально­го” типу у притайговій зоні Сибіру [Косарев, 1981].

За доби пізньої бронзи з Карпато-Дніпровським центром культурогенезу бу­ли пов'язані практично всі культури України — Комарівська, Східнотшинецька, Ноа, Сабатинівська, Білогрудівська, Бережнівсько-Маївська, Білозерська, Гава- Голіградська, Чорноліська. У Поволжі під впливом Карпато-Дніпровського центру утворився вторинний Волго-Уральський центр культурогенезу [Бочкарёв В.С.], з яким були пов'язані своїм походженням “арійські” культури доби брон­зи — Зрубна та Андронівська.

Доба середньої бронзи: 1900-1600 рр. до Р.Х. З першої половини II тисячоліття до Р.Х. починаються якісні зміни у військовій справі східних індоєвропейців та індо- іранців — збільшення довжини і ваги клинків кинджалів, поява металевих втул­кових наконечників списів і досить швидке зростання їх довжини і ваги, поява металевих клювців та бойових тесел (що свідчить про розвиток захисного обладу- нку), починається використання потужних типів луків.

Винайдення бойової колісниці, чудово розвинуте конярство та прогрес у ви­робництві металевої зброї дозволили їм на рубежі періодів ранньої і пізньої брон­зи провести швидку та успішну експансію під керівництвом військової аристок­ратії (верстви колісничих). Ця експансія виявилася успішною не тільки у захід­ному напрямку, де жили племена, що знаходилися приблизно на тому ж соціа­льно-економічному рівні розвитку, але не мали колісниць. У південному напрям­ку ця експансія, пройшовши через закаспійські степи, досягла регіонів Центра­льної Азії та Індостану, де існували розвинуті первісні цивілізації. Проте ці пів­денні народи мали досить архаїчне озброєння, не мали колісниць та палких вій­ськових вождів і не встояли під навалою степовиків.

Культурні процеси, що відбувались на Україні за доби середньої бронзи, на підставі озброєння того часу, мені уявляються таким чином: інфільтрація насе­лення з Закарпаття призвела до поступового витиснення пізньошнурових (пост- шнурових) культур на північ (де утворилась Тшинецька культура) і схід (культу­ра багатоваликової кераміки). У Подністров'ї утворилася Комарівська культура, яка була північним анклавом культур кола Унетиця — Отомань. Із залишків пізньошнурових, пізньоямних та пізньокатакомбних племен, при значних кар­патських впливах, утворилося угрупування, що носить назву “культура багато- валикової кераміки”, яке зайняло більшу частину території України. Наприкінці доби середньої бронзи зі сходу насунула навала союзу зрубно-андронівських пле­мен з Поволжя та Зауралля — “покровська експансія”. На сході України культура багатоваликової кераміки була частково знищена і її заступила Покровська зрубна культура. Військові походи “покровців” на захід сягали аж до Верхнього По­дністров'я. Карпатські впливи та “покровська” агресія різко змінили етнокультур­ну ситуацію на Україні та призвели до утворення культур доби пізньої бронзи.

Доба пізньої бронзи: 1600-900 рр. до Р.Х. За доби пізньої бронзи ми бачимо бурх­ливий розвиток військової справи. Засвоєння металургії бронзи сприяло появі багатьох нових типів спеціалізованої військової зброї — наконечників стріл і спи­сів, бойових сокир, мечів, кинджалів, захисного обладунку. Збільшується різно­манітність типів зброї та її декору, відбиваючи технологічні та культурна особли­вості різних племен. У цей час на території України спостерігається поступовий занепад колісничої тактики ведення бою та поява важкої піхоти. Така важко- озброєна піхота реконструюється на матеріалах сабатинівської та лобойківської (Бережнівсько-Маївська культура) груп озброєння [Клочко, 1986, 1987, 1990, Kloch- ko, 1993, 2001], вона була близькою за своїм озброєнням до “Народів Моря” Схід­ного Середземномор’я. Іконографічні матеріали та письмові джерела надають нам досить цікаві відомості про військове мистецтво північнопонтійських вояків цього часу: вони використовували тактику важкоозброєної піхоти, так звану “фа­лангу”, досить успішно боролися з атаками колісниць, брали штурмом фортеці, знали мореплавство. Їхні невеликі кораблі мали добрі морехідні якості, ходили як на веслах, так і під вітрилами. Екіпажі складалися з самих вояків, озброєних списами, луками та короткими мечами. Вони мали захисний обладунок: бронзові та шкіряні пластинчасті панцири, поножі, шоломи та круглі щити. Це були своє­рідні понтійські “вікінги” бронзової доби.

З кінця 13 — початку 12 ст. до Р.Х. знову починається арідизація степу, зем­леробство у степовій зоні зникає, а чільне місце посідає скотарство. Але тепер в господарстві степових племен на перше місце виходить кінь. З’являються перші вершники, починається становлення нового роду війська — кінноти. До цього часу відносяться перші комплекти верхової кінської узди у Східній Європі — кур­гани 35 та 37 Гордіївського могильника [Berezanskaja, Klocko, 1998].

Наприкінці доби пізньої бронзи в лісостеповій зоні України з’являється знач­на кількість городищ, розташованих на мисах та високо піднятих ділянках плато, де, поряд з використанням природного рельєфу, споруджувались рови та вали, точніше, кам’яні і дерев’яні стіни у вигляді зрубів, заповнених землею. Такі горо­дища досліджені у Гава-Голіградській [Малеев, 1987] та Чорноліській [Теренож- кин, 1961] культурах.

Культурні процеси на Україні за доби пізньої бронзи. Археологічні відкриття остан­нього десятиріччя дозволяють по-новому, більш обґрунтовано виходити на рівень історичних інтерпретацій пам’яток бронзової доби. Спираючись на озброєння до­би пізньої бронзи, я пропоную наступну модель цих процесів.

Сабатинівський період доби пізньої бронзи — 16—13 ст. до Р.Х. — відзна­чається значною культурною стабільністю. Вірогідно, внаслідок кліматичних змін знову відроджуються землеробські культури, які поширюються на південь і сягають морського узбережжя. Проте, господарство цих племен було вже до­сить відмінним від трипільського, значно більшу роль у ньому починає віді­гравати скотарство, зокрема конярство. Засвоєння металургії бронзи, розвиток ливарного виробництва сприяли появі багатьох нових типів спеціалізованої військової зброї — металевих наконечників до стріл і списів, дротиків, нових типів бойових сокир, клювців, появі мечів, захисного обладунку, кінської збруї. Ці вироби стають досить різноманітними, з’являються значні регіональні від­мінності за типами та декором, що відбиває технологічні та культурні особли­вості різних племен, які населяли територію України в цей час. Більш вираз­ними постають місцеві особливості у озброєнні різних регіонів. Зброя стає важ­ливим культурним показником, відбиваючи не тільки рівень розвитку техно­логій, але й ті чи інші традиції, генетичні зв’язки, напрями культурних конта­ктів, взаємовпливів та запозичень. У цей час досить виразним стає поділ тери­торії України на два великих регіони з різними культурними тенденціями розвитку. Правобережна Україна тяжіє до Центральної Європи та Півдня, а Лівобережна має тісні зв’язки з Подонням, Поволжям та Приураллям, перебу­ваючи одночасно під постійними культурними впливами з Правобережжя. Культурні зміни, що відбулись в Україні під час існування культури багатова- ликової кераміки, призвели до виникнення цілого ряду нових культур — Ноа, Сабатинівської, Білогрудівської, Бережнівсько-Маївської. На якийсь час наста­ла стабілізація політичної ситуації, спостерігається значний розвиток культури, господарства, виробництва тощо. Інтенсивними стають торговельні зв'язки з культурами Карпатського регіону, півдня та сходу.

Одним із пояснень багатства Гордіївського могильника [Berezanskaja, Klocko, 1998], який я відношу до Білогрудівської культури (а він є на сьогодні найбагат- шою пам'яткою доби пізньої бронзи в Україні), може бути висунуте припущення про те, що ця пам'ятка знаходилась на торговельному “бурштиновому шляху”, що поєднував басейн Південного Бугу зі Східним Середземномор'ям [Клочко, 1996]. В цілому набори бурштинового намиста найстаріших поховань Гордіївського мо­гильника близькі до наборів бурштинового намиста Унетицької та курганних культур Центральної Європи, а набори намиста з пізніх поховань Гордіївського могильника близькі до наборів намиста багатих поховань материкової Греції, Італії та островів Східного Середземномор'я. Більшість із південних аналогів го- рдіївських речей датується періодами Bz D — Ha A2, 1300-1000 рр. до Р.Х. В цей час у Східному Середземномор'ї відбулися значні етнополітичні зміни, що були пов'язані з навалою “Народів Моря”. Вірогідно, саме нові культурні елементи, по­в'язані своїм походженням із європейськими культурами кола урненфельд [Bou- zek, 1985] та культурного кола Кослоджені-Ноа-Сабатинівка [Klochko, 1993], що з'явилися в цей період у Східному Середземномор'ї, і були головними спожива­чами гордіївського бурштину, і саме з ними в першу чергу і здійснювалися торго­вельні операції. Саме на це, на мою думку, вказує характер східносередземномор- ських імпортів у Гордіївському могильнику. У пізніх похованнях могильника, по­хованнях білозерського періоду (періоду Ha B), кількість бурштину значно скорочу­ється. Я думаю, що це є своєрідним свідченням того, що в цей час з якихось невідо­мих на сьогодні причин Південнобугський бурштиновий торговельний шлях або припинив своє існування, або об'єм торгівлі різко скоротився. Цілком природно, що проблема нового, досі не відомого бурштинового торговельного шляху потребує по­дальших досліджень, однією з головних завдань яких є пошуки джерел походжен­ня цього бурштину — чи був він балтійським, чи західноукраїнським?

Сабатинівська навала на Східне Середземномор'я на рубежі 13-12 ст. до Р.Х. співпадає зі зникненням Сабатинівської і Ноа культур на Україні, виникнення нової — Білозерської культури та різким скороченням ареалу Бережнівсько- Маївської культури. Одночасно з міграцією Сабатинівської культури на південь спостерігається розповсюдження лобойківських металевих виробів Бережнівсько- Маївської зрубної культури на схід. Міграція Бережнівсько-Маївської культури на схід була останньою зі східних міграцій індоєвропейських племен (не беручи до уваги східної експансії Росії).

У результаті цієї міграції на межі II та I тис. до Р.Х. демографічна ситуація на сході Євразійського степу стає напруженою і починаються зворотні міграції азійських племен на захід. Це були східноіндоєвропейські (індоіранські) народи, і їх міграції розпочалися в наступну, кіммерійську епоху.

То що ж викликало міграції культур Ноа і Сабатинівської на південь, а Бе- режнівсько-Маївської на схід? Наприкінці сабатинівського періоду першою у Прикарпатті зникає культура Ноа під тиском південнокарпатських культур Пі- ліні на Гава. Ці процеси були досить тривалими у часі і на початку зустрічали активну протидію культури Ноа — згадаємо теорію про експансію культури Ноа у Середнє Подунав'я та її впливи на пізню фазу культури Отомань і на Кійяти- цьку культуру (Т. Кеменцеі). Проте, на рубежі 13-12 ст. до Р.Х. південно- карпатський тиск посилився і призвів до утворення Висоцької та Гава- Голіградської культур у Подністров'ї. Відтік ноїчного населення на північ та північний схід посилили демографічний потенціал Білогрудівської культури і вона починає розширюватись на схід та південь, утворюючи Білозерську куль­туру та витісняючи Сабатинівську культуру на південь, у Нижнє Подунав’я, а Бережнівсько-Маївську на схід. У цей час на всій території України посилилися південно-західні, карпатські культурні впливи. В процесі вивчення озброєння доби пізньої бронзи на Україні була виділена велика група зброї південно- карпатських типів, серед яких виділяються типи зброї, що були характерні для південнокарпатських культур Кійятицької, Піліні, Гава та зброя, що була хара­ктерною для Лужицької культури Словаччини [Клочко, 1992; Klochko, 1993]. Переважна більшість таких знахідок сконцентрована у Верхньому Подністров’ї, де вони легко пояснюються як присутністю пам’яток Гава-Голіградської та Лу­жицької культур, так і інтенсивними зв’язками з близькими південними сусі­дами. Але деякі предмети озброєння гавських і лужицьких типів були знайдені досить далеко на сході, у Наддніпрянщині, що свідчить про те, що в цей час за­хідні впливи сягають Лівобережної України.

“Кіммерійський” період: 900-700 рр. до Р.Х. В цей час відбулися кардинальні зміни у військовій справі, що були пов’язані з переходом до залізного озброєння та появою нового роду військ — кінноти. Цей подвійний якісний стрибок у розви­тку військової справи призвів до зникнення багатьох старих типів зброї та сприяв появі нових. З того часу у Східній Європі широке розповсюдження на­буває нова паноплія, що складалася з короткого складного лука скіфського типу, коротких колючих мечів — акінаків, великих важких наконечників спи­сів та лускоподібного залізного панцира — озброєння, характерного для на­ступної, скіфської доби. З цими подіями пов’язане розповсюдження речей но­вочеркаських, чорногорівських та голіградських типів (перш за все, озброєння та кінської узди) у Центральній Європі. Новочеркаська та голіградська куль­турна традиції є місцевими, пов’язаними своїм походженням з культурами України білозерського часу, чорногорівська ж традиція є привнесеною на те­риторію Східної Європи зі Сходу Євразійського степу кочовиками-“протоскіфа- ми” [Клочко, Мурзин, 1987, 1989].

Ці степові кочовики своїми набігами проникли досить глибоко в регіони Поду- нав’я, на Балкани та в Малу Азію. Новий рівень технології надав можливість степо­вим “варварам” швидко оволодіти усіма новітніми досягненнями військової техніки того часу і ми бачимо вражаючу картину, коли скіфи не тільки не поступаються, але й переважають за рівнем озброєності більшість своїх “цивілізованих” сусідів.

Історичні процеси кіммерійської доби. Кінець доби пізньої бронзи знаменує собою початок доби раннього заліза, початок нової, “кіммерійської” доби історії України. Це була доба походів історичних кіммерійців до Малої Азії. З цими подіями було пов’язане розповсюдження речей новочеркаських, чорногорівських та голіградсь- ких типів (перш за все, озброєння та кінської узди) з України у Центральну Єв­ропу [Chochorowski, 1995]. Яким же чином могло відбутись злиття таких різних (а за деякими поглядами і різночасових) культурних традицій? Аналіз озброєння кіммерійської доби дозволяє мені запропонувати таку модель:

Наприкінці 10 — початку 9 ст. до Р.Х. на Сході Євразії в степах, прилег­лих до Алтайських гір, утворився чи то союз племен, чи то централізована ранньокочова держава. На таке політичне утворення вказує “царський” кур­ган Аржан в Туві на Алтаї. Цей курган, розташований на землях карасукської культури, містив в собі матеріальний комплекс західного “чорногорівсько- камишевахського” типу [Грязнов, 1980]. Але ж яким чином речі, аналогічні знайденим в курганах сходу України, могли потрапити так далеко на захід? А може все було навпаки — це східні речі знайдені в курганах Камишеваха та Чорногорівка? — Аналіз зброї показує, що “чорногорівський” комплекс озбро­єння складався саме на Сході Євразії в середовищі пізньоандронівських пле­мен. Після підкорення карасукської культури “аржанці” створили своєрідну “коаліцію” різних народів, представлених археологічними культурами, які за­ймали територію на схід від Уралу аж до Байкалу та почали експансію на за­хід. Під час цієї навали на територію України були “занесені” цілий ряд типів та форм східної зброї. Деякі з народів, що брали участь у цій навалі, були спо­ріднені з Бережнівсько-Маївським населенням Лівобережної України доби пізньої бронзи. На сході України вони утворили Чорногорівську культуру, а набіги цих кочовиків сягали сходу Польщі та Середнього Дунаю. Час чорного- рівської навали на територію України можна визначати в межах 820—800 рр. до Р.Х. [Клочко, Ковалюх, Мотзенбеккер, 1998], тобто в другій половині 9 ст. до Р.Х. “Чорногорівці” утворили на Україні нове політичне об’єднання, у яке увійшло і місцеве пізньобілозерське, пізньочорноліське та пізньоголіградське населення. Озброєння на кінська узда місцевого населення досить швидко ви­тіснили східні “чорногорівські” типи у війську цього об’єднання, чільне місце в якому посів новочеркаський комплекс озброєння. Це об’єднання, яке я пропо­ную співвідносити з раннім (докелермеським) періодом історії скіфів (вірогід­но, за своєю структурою це була ранньокочівницька держава), здійснюючи на­біги на Правобережну Україну поступово розширило свої кордони аж до Поду- нав’я, що викликало велику міграцію пізньоголіградського населення на пів­день, за Карпати (“кіммерійська навала на Центральну Європу” за Я. Хохо- ровським). Ранньоскіфське об’єднання включило в себе терени Північного Ка­вказу та Поволжя (територія розповсюдження новочеркаського культурного комплексу — культурний внесок підкореного місцевого населення), а після того розпочало експансію на південь, у Малу Азію.

Під час цієї навали частина місцевого населення, що не підкорилась завойо­вникам, змушена була залишити українські степи і мігрувати на південь, у Малу Азію, де утворила державу історичних кіммерійців. Завоювання території Украї­ни продовжувалось довго — від появи “чорногорівців” на сході України (820— 800 рр. до Р.Х.) до появи історичних кіммерійців у Малій Азії (720—714 рр. до Р.Х.) пройшло близько ста років.

З ІХ ст. до Р.Х. територія України була інтегрована в велике євразійське коло скіфо-сибірських культур, що на декілька століть визначило напрями і характер культурного розвитку місцевого населення. Європейська Скіфія була найбільш розвинутою частиною цього великого етнокультурного масиву і її впливи на схід­ні споріднені регіони ще потребують подальшого вивчення.

Отже, можна зазначити, що вже починаючи з неолітичної доби населення Північного Причорномор’я у військовому відношенні було досить розвиненим для свого часу і не поступалося близькосхідним та балканським цивілізаціям, північ­ною частиною яких воно, практично, і було. З початку II тис. до Р.Х. починається досить своєрідний розвиток військової справи на цих теренах. Народи північно- понтійської зони цього часу становлять значну загрозу для південних сусідів, що неодноразово підтверджувалося різними військовими акціями, навалами, інвазі­ями та набігами. Починаючи з бронзової доби, Україна стає регіоном — генерато­ром новацій у військовій справі, які значно впливають на інші регіони Старого Світу. Серед таких новацій необхідно виділити винайдення легкої бойової коліс­ниці на кінній упряжці, тактики важкоозброєної піхоти типу “дорійська фалан­га”, кінноту.