Основні проблеми історіографії.
Одним із центральних питань, що стоять перед дослідниками етногенезу слов’ян, було й залишається питання «прабатьківщини». Його поставив ще Нестор, автор «Повісті минулих літ»: «Звідки пішла земля руська і хто в ній почав спершу княжити, і як Руська земля постала?» За Нестором, слов’яни розселилися з Дунаю, й ця думка щодо первісної території слов’ян тривалий час була пануючою, давши початок так званій «дунайській» теорії походження слов'ян.
До неї пристали такі відомі історики свого часу, як С. М. Соловйов і В. Т. Ключевський. Але вже на початку XIX ст. з’являється теорія про розташування прабатьківщини слов’ян у межах ширшої території — Центральної та Східної Європи. Попри деякі розбіжності в поглядах, згаданої точки зору дотримувалися П. Шафарик і Л. Нідерле. У своїй праці «Слов’янські старожитності» Л. Нідерле виклав концепцію, за якою ще в II тис. до н. е. існувала балто-слов’янська спільність, що розпалася лише в І тис. н. е.; тоді ж з’явилася й самостійна слов’янська мова. Ідеї Л. Нідерле стосовно походження слов’ян лягли в основу сучасних концепцій з цієї проблеми, хоч, певна річ, у наш час уже ніхто не обстоює «класичну» схему розпаду індоєвропейської спільності. Погляди чеського дослідника на найдавніші періоди слов’янської історії багато в чому поділяв М. С. Гру- шёвський.Ще одна впливова теорія належала російському вченому О. О. Шахматову. За нею процес виділення слов’ян розпочався в Південній Прибалтиці; тут спочатку виділилася балто-слов’ян- ська спільність, а пізніше, після того, як із басейну Вісли сюди переселилися германські (готські) племена, у ході розселення з’явилися слов’яни. Таким чином, О. О. Шахматов вилучив території Польщі та України з області етногенезу слов’ян. Попри те, що на відміну від прихильника автохтонізму Л. Нідерле О. О. Шахматов обіймав позиції міграціонізму, підвалини його теорії теж спиралися на уявлення про розпад індоєвропейців.
У ЗО—50-х роках нашого століття набуває поширення ще одна теорія—вісло-одерська, авторами якої є польські вчені Т. Лер-Сплавінський і Ю. Костшевський. Вони пов’язували з початком слов’янства лужицьку культуру кінця епохи бронзи — початку залізного віку, однак це не підтвердилося ні писемними, ні мовними джерелами. В 60-ті роки польський дослідник Г. Ловмянський показав, що річкові назви, на які спирався Т. Лер-Сплавінський, мають дослов’янське походження й належать древньоєвропейському населенню. Г. Ловмянський відносив виділення слов’ян до першої половини І тис. до н. е.
Наприкінці 50-х — у 60-ті роки радянські науковці Б. О. Ри- баков, М. І. Артамонов, П. М. Третьяков розробили синтезовану теорію, що містила в собі висновки як вісло-одерської, так і деяких інших. Суть її полягала в тому, що вже в другій половині епохи бронзи в лісостеповій зоні Центральної та Східної Європи в середовищі індоєвропейських племен виокремлюється етнокультурна спільність праслов’ян, віднесена згаданими науковцями до тшинецької культури. Б. О. Рибаков при цьому запропонував періодизацію етногенезу слов’ян, що складається з таких етапів: тшинецький (XV—XII ст. до н. е.); лужицько-скіфський (XI—III ст. до н. е.); зарубинецько-пшеворський (II ст. дон. е.— II ст. н. е.); черняхівсько-пшеворський (III—ст. н. е.); ранньосередньовічні культури слов’ян. Уже в цій концепції на зміну уявленням про розпад індоєвропейців прийшло виявлення конкретних шляхів етнополітичної історії, аналіз автохтонного процесу та міграцій. Так, П. М. Третьяков висловив думку про тимчасове переселення зарубинецького населення на північ із Середнього Наддніпров’я й пізнішу його рееміграцію.
В останні роки завдяки розширенню джерельної бази значно просунулося вперед дослідження слов’янських культур другої половини І тис. н. е. та регіональних груп черняхівської й київської культур. Нові археологічні матеріали покладені в основу розробки нових версій походження слов’ян, які являють собою певні модифікації наведених вище теорій.
І. Вернер, К. Год- ловський, М. Б. Щукін убачають коріння середньовічної культури слов’ян в попередній історичній епосі Верхнього Наддні- пров’я й Подесення (київська культура), І. П. Русанова, В. В. Седов пов’язують витоки культури середньовічних слов’ян із басейнами Одри та Вісли (пшеворська культура та її попередники).Нарешті, слід неодмінно згадати ще про один напрям, розроблюваний київською групою дослідників (В. Д. Бараном, та ін.). Наголошуючи, що формування середньовічної культури слов’ян відбувалося складними шляхами, через певні етапи, перетинаючись з іноетнічними етносами й культурами Східної та Центральної Європи, вони відносять початок самостійного розвитку слов’янства до III—II ст. до н. е. в басейні Вісли та на Волині (лужицька, підкльошева й поморська культури), а виникнення зарубинецької культури розглядають як свідчення втягування в процес етногенезу слов’ян і наддніпрянського населення, де до цього переважали іранський і балтський етнічні компоненти. Слов’янський компонент містила в собі й пшеворська культура, яка, на думку К. Годловського, належала германському об’єднанню лугіїв. Під ударами сарматів зарубине- цька культура трансформується: частина населення відходить у І ст. н. е. на північ, в Подесення й на Побужжя. Сюди ж просувається й східна частина носіїв пшеворської культури, яка в Наддніпров’ї з’єдналася із зарубинцями; на цій базі останні трансформуються в III ст. н. е. в київську культуру. В західних районах сучасної України процес слов’янського етногенезу відбувався дещо інакше, про що свідчить виникнення змішаних пшеворсько-зарубинецьких старожитностей, споріднених із піз- ньозарубинецькими. З ними київські науковці пов’язують венедів. У III ст. саме вони разом із південним фракійським населенням Подністров’я створюють черняхівську культуру, а наприкінці IV—V ст. на основі цієї етнокультурної спільності утворюється празько-корчацька культура слов’ян.
* * *
Підсумовуючи все сказане в цій лекції, ще раз наголосимо: сучасні гіпотези етногенезу слов'ян базуються на співставленні даних цілого ряду наук — історії, лінгвістики, археології, етнографії, антропології та ін.
Хоч такий підхід не вирішує всіх проблем, він усе ж таки дає змогу створити характеристику ранньосередньовічних слов'ян — антів, склавенів, венедів, згадуваних у писемних джерелах VI ст. А на основі реконструкції більш ранніх джерел та порівняння даних археології (наступність і зв'язки в розвитку археологічних культур) із даними лінгвістики (етапи розвитку мови, мовногеографічний ареал сло- в'ян тощо) згаданий підхід допомагає відтворити з певною вірогідністю первісну територію й напрями наступного розселення слов'ян, скласти уявлення про їхні етнокультурні й етнополітич- ні спільності на різних етапах розвитку, розкрити процес утворення середньовічних слов'янських етносів — Славіній.На відміну від індоєвропеїстики XIX ст., грунтованої на ідеї про єдину «прабатьківщину» й поступовий розпад індоєвропейської, а потім і слов'янської етнічних спільностей, сучасна наука про етногенез слов'ян ураховує всі етнокультурні компоненти, котрі брали участь у цьому етногенезі на окремих його етапах й утворювали нові слов'янські спільності на основі консолідацій- них та інтеграційних процесів.
Рекомендована література
Баран В. Д., Козак Д. H., Tерпиловський Р. В. Походження слов’ян. K., 1991.
Бромлей Ю. В. Очерки теории этноса. M., 1973.
Бромлей Ю. В. Этнос и этнография. M., 1973.
Генине В. Ф. Археологическая культура — социально-исторический организм — центральная категория познания в археологии: К разработке теории археологической культуры // Исследование социально-исторических проблем в археологии. К., 1987.
Генине В. Ф. Этнический процесс в первобытности. Свердловск, 1970. Гумилев Л. Н. О термине «этнос» // Докл. отделения и комиссий Геогр. об-ва СССР. Л., 1967. Вып. 3.
Кобычев В. Л. В поисках прародины славян. M., 1973.
Никонов В. А. Этнонимия//Этнонимы. M., 1970.
Петров В. П. Етногенез слов’ян. K., 1972.
Седов В. В. Происхождение и ранняя история славян. M., 1979.
Славяне Юго-Восточной Европы в предгосударственный период. К., 1990. Трубачев О. М. Этногенез и культура древних славян: Лингвистические исследования. M., 1991.
Филин Ф. П. Образование языка восточных славян. М.; Л., 1962.