Новий етап етногенезу слов’ян.
Найдавніший, праслов’янський, етап етногенезу слов’ян, за даними порівняльного мовознавства, завершився наприкінці І тис. до н. е. На той час сформувалася основа слов'янської мовної системи, в якій відбилися тісні контакти і взаємовпливи з мовами сусідніх народів: іранською, балтською, фракійською, кельтською та германською.
Щоправда коли і як відбувалися ці взаємодії, мовні джерела відповісти неспроможні. Однак протягом зазначеного періоду вони вказують на найближчих мовних сусідів слов’ян. Тому й виділення прото- та праслов’янських археологічних культур є проблемою дуже складною і можливе лише з певною долею припущення.Слід зауважити, що гіпотези щодо праслов’янської належності тих чи інших культур епохи бронзи та раннього залізного віку мають наукове підгрунтя, до якого відносять виділення загальнослов'янського етапу в розвитку мови, визначення мовних сусідів слов'ян, мовні (топонімічні) дані про первісну територію слов'янського розселення, а також історико-теоретичні положення про землеробське населення лісостепової зони Східної Європи як автохтонів з поправкою на всі історично засвідчені випадки переселення. Науковий пошук праслов’янських культур ще не завершено. На цьому етапі досліджень останнє слово залишається за археологією: нова аргументація може бути одержана завдяки удосконаленню ретроспективного методу, порівняльного вивчення археологічних культур у межах розселення середньовічних слов’ян.
Від рубежу н. е. розпочинається новий етап у розвитку етногенезу слов’ян — древньослов’янський, який продовжується до III—V ст. н. е. і, за визначенням Ф. П. Філіна, характеризується певними змінами в фонетиці та граматичному ладі слов’янської мови. Під впливом іноетнічних сусідів слов’ян відбувається 27?
діалектна диференціація загальнослов'янської мови. Вірогідно, що на той час слов’яни ще не вийшли за межі первісної території, що окреслювалася завдяки найдавнішим топонімам у лісостеповій зоні Східної та Центральної Європи.
Для цього періоду письмові джерела дозволяють з більшою достовірністю реконструювати етнополітичну карту України та локалізацію слов’ян. Але і в даному випадку залишається багато дискусійних питань, які постають при етноісторичній інтерпретації археологічних культур. Таким чином, зазначений період — це час не тільки загальнослов'янської мовної єдності, що встановлюється на основі мовних джерел, але й значних змін у політичному становищі, етнокультурному розвитку населення східноєвропейського регіону, про що, хоча й скупо, засвідчують писемні джерела.Згідно з археологічною періодизацією час від II ст. до н. е. до V ст. н. е. поділяється на пізньолатенський період (125 р. до н. е.— початок н. е.), римський період (початок н. е.— 375 р. н. е.) і період «переселення народів» (375—570 рр. н. е.). Римський період, у свою чергу, поділяється на ранній (початок н. е.— 200 р. н. е.) і пізній (200 р. н. е.— 375 р. н. е.).
На території локалізації венедів — Надвисленні — в останніх століттях до н. е. відбувається формування нової культурної спільності — пшеворської культури. Приблизно в цей же час змінюється й історико-культурна ситуація на території України: скіфська культура припиняє своє існування. В лісостеповому Придніпров’ї пануючою стає зарубинецька культура, в степовій зоні — культура пізніх скіфів і сарматів, у південно-західних районах — липицька культура та ін.