Деякі теоретичні аспекти етногенезу слов’ян.

Слов'яни поділяються на три групи: західних, південних і східних. В Єв­ропі живуть майже 15 різних слов’янських народів, кожний із котрих має свою історію й певні особливості суспільного буття.

Загальні закономірності історичного розвитку стародавніх слов'ян зумовлювалися наявністю в них родо-пле мінного ладу та схожістю шляхів переходу до ранніх державних форм. Вихід­ні й кінцеві моменти державотворчого процесу свідчать про близькість культур, єдність економічних умов життя різних сло­в'янських гілок, про спільні моменти в їхній соціально-політич­ній організації (йдеться про суспільно-майнову диференціацію слов'янської людності, поділ її на великі й малі племена, тери­торіальний поділ малих племен, виділення політичних центрів — городищ, про демократичний характер управління, вечовий уст­рій, певні категорії племінної знаті тощо).

Для процесу утворення слов’янських середньовічних держав, з одного боку, було характерним згуртування етнічно (мовно) найбільш споріднених племен, наявність центрального племені — об’єднувача. Консолідуючу роль відігравав і князь, який скрізь ставав верховним правителем й одержував вотчинне право на державну територію. З племінної верхівки виростав клас феодалів. З іншого ж боку, під час державотворення в слов’янському світі дедалі більше поглиблювалися відмінності між різними племінними масива­ми, які (відмінності) визначилися ще в V ст.

Походження та рання історія слов’ян ховаються в глибині віків. Чи є можливість їх пізнання? Сучасна наука відповідає на це запитання позитивно, хоча й наголошує на численних труднощах, котрі не дають змоги вивести цілий ряд висновків за межі гіпотез. Це стосується перш за все джерельної бази. Є ^досить доказів того, що етнічна історія слов'ян починається, задовго до того моменту, коли перші згадки про них з'являють­ся у візантійських хроніках (VI ст.) або у власних літописах,— у час, коли слов'яни вже були відомі на величезних обширах від Дону до Дунаю та від Прип'яті до Ельби. А протягом на­ступних двох століть складаються ранні слов'янські держави: Болгарія, Велика Моравія, Київська Русь, Чехія, Польща, фор­муються середньовічні слов'янські народності.

Щоб відповісти на всі питання етногенезу слов’ян, дослідник використовує в комплексі різні джерела: письмові, археологіч­ні, лінгвістичні, етнографічні, антропологічні та інші (цей на­прям у науці одержав назву «етногенезологія», тобто «вивчення етногенезу»). Загальні уявлення про етногенез уже розглядали­ся в лекції 10. Тут ми знову торкнемося цього питання, маючи на меті розкрити деякі теоретичні аспекти проблеми етногенезу слов’ян.

Ми з'ясували, що етногенез — це сукупність історичних явищ і процесів, що супроводжують хід формування того чи іншого народу і сприяють складанню його специфічних ознак. Іноді зустрічається твердження про «кінцеве формування обличчя на­роду». З цим не можна погодитися, бо через те, що етнос є ди­намічною системою, його ознаки повсякчас змінюються. Але ра­зом із тим завжди існує якась підвалина, що певний час цемен­тує етнічну уособленість і специфіку, надає етносові більшої тривалості, ніж будь-якій іншій суспільній системі (суспільно- економічній формації тощо).

Як історичне явище, етнос характеризується стійкими, ста­більними ознаками мови та культури, психічного складу, сві­домістю своєї єдності (з власним етнонімом), а також відмін­ністю від інших етносів. На різних етапах історичного розвитку тип етнічної спільності змінюється: первісному суспільству при­таманне утворення первісних етносів, первісних народностей, для ранньокласового — рабовласницької або феодальної народ­ності, для капіталістичного — нації. При цьому генетичні зв’яз­ки більш ранніх і пізніших етнічних утворень можуть зберіга­тися, але вони ніколи не виступають як тотожні (наприклад: давньогрецька народність і сучасні греки).

При дослідженні етногенезу слов’ян важливо звернути увагу на кілька головних ознак етносу. Слов’янам притаманні всі ри­си етносу. По-перше, це — територія. В період формування сло­в’янства його етнос мав свій ареал, хоч у подальшому його кор­дони змінювалися в ході розселення чи переселення тих або інших племен. По-друге, це — культура слов'ян, яка забезпечу­вала їхні функції як етнічної системи. Зауважимо при цьому: культуру етносу не слід ототожнювати з етнічною культурою. Окремі елементи останньої виступають як символи етносу. В той же час для культури етносу притаманні не лише традиційні елементи, а й новації. Тому в ній завжди спостерігається кілька різночасових шарів і, крім етнічних компонентів, ще й міжетніч­ні, інтернаціональні. Етнічна функція культури є етнодиферен- ційною, й ця її властивість відбивається в археологічних куль­турах. По-третє, важливою ознакою етносу є своя мова, без якої неможливе його згуртування. Іноді мову ототожнюють з етно­сом, однак зв’язок «мова — етнос» складніший і неоднозначні- ший: можна навести чимало прикладів, коли різні народи роз­мовляють однією мовою, або навпаки — коли один народ ко­ристується двома мовами. По-четверте, необхідною умовою фор­мування етносу є самосвідомість. Це не просто усвідомлення своєї етнічної належності, але й ціла система духовних ціннос­тей. Вона створює важливий понятійно-психологічний феномен, котрий синтезує в собі всі окремі ознаки етносу.

Звичайно, кожний етнос утворюється в певному соціальному середовищі, яке впливає на характер етнічних зв’язків, однак зміна формації не є ви­рішальною для його існування. Кожний етнос характеризується також пану­ванням господарсько-економічного комплексу, тип якого зумовлений переду­сім навколишнім середовищем. Так, землеробство залишалося стійкою озна­кою господарства слов’ян. Природний чинник впливає на етнос через госпо­дарство й виробничу діяльність, витворюючи специфіку, наприклад, житло­вого будівництва, одягу тощо. В питанні про роль природно-географічного та біологічного факторів в етногенезі досі залишається багато нез'ясовано- го й спірного. Так, Л. М. Гумильов уважає, що природно-географічний про­цес є основою етногенезу. Цей дослідник розглядає народи передусім як природні спільності — популяції (елементарні ланки біологічної структури людства), а рушійну силу етногенезу вбачає в так званій «пасіонарності» — активній, цілеспрямованій діяльності певного угруповання людей. За Л. М. Гумильовим, особливе значення для складання етносу мають ланд­шафтні умови, їхня різноманітність (тобто йдеться про своєрідні екологічні ніші — природні бази кожного етносу). Природно-географічна концепція Л. М. Гумильова не заперечує історика-соціальну: обидві вони доповнюють одна одну, але відбивають різні рівні досліження. Слід іще додати: при­родні та біологічні чинники впливають на утворення етносу в сукупності з іншими і, як правило, не безпосередньо, а опосередковано. Г. В. Плеханову належить зауваження, що природне середовище стає важливим фактором лише завдяки своєму впливу на розвиток продуктивних сил, проте аж ніяк не на людську природу. З першою частиною цього твердження можна без­застережно погодитись, що ж до другої, то Л. М. Гумильов показав мож­ливість й іншого підходу.

На різних етапах історії відбуваються утворення нових етно­сів, загибель інших чи входження якихось із них у нові етнічні спільності.

В ході етнічної еволюції складаються різноманітні зв’язки, котрі характеризують різні таксономічні рівні етнічних спіль­ностей, відбивають різні стадії етногенезу. Можна навести такий, наприклад, таксономічний ряд, як «донські козаки — росіяни — русь — східні слов’яни — слов’яни». Для кожного пе­ріоду розвитку етнічної спільності можна виділити її найсут­тєвішу форму, якій, крім етнічної, властива також територіаль­на, економічна, політична (або потестарна) єдність. Ці форми визначаються як етносоціальні організми. Для середньовіччя етносоціальними організмами можна вважати, скажімо, літо­писні княжіння полян, древлян, волинян та ін. Слов'яни, про єдність котрих ще пам'ятає літописець, являли собою етнічну (етномовну) спільність (одноплемінність). Отже, під етноге­незом слов'ян слід розуміти весь перебіг їхньої етнічної та етносоціальної історії, починаючи ще від їх появи як самостій­ної етнічної спільності та включаючи всі етапи, коли вони за­знавали тих чи інших змін, однак залишалися при цьому сло­в'янами. На етногенез слов’ян, їхніх окремих груп впливали кон­такти з іноетнічними сусідами. Етнічні зміни відбувалися і вна­слідок інтеграційних процесів в їхньому середовищі, а також асиміляції слов’янами інших етносів або ж часткової асиміляції самих слов’ян. Процес етногенезу наших предків відбувався в первіснообщинному суспільстві й підлягав його основним зако­номірностям.

Історія доби середньовіччя та нового часу дає чимало при­кладів формування народів на підгрунті політичної консолідації, економічних зв’язків. Відомо, що окремі народи включають у себе різні расові компоненти й різні популяції. Утворення нових етносоціальних організмів найбільше впливає на етнічний про­цес, тому слід вважати, що первинну роль в ньому відіграють історичні та соціальні фактори.

Джерела. До комплексного вивчення різних джерел із старо­давньої історії слов’ян вдавалися вже перші дослідники сло­в’янського етногенезу — П. Шафарик, Л. Нідерле, О. О. Шах­матов. Доки не були в достатній мірі досліджені археологічні культури, першість у вивченні проблем етногенезу вели лінгвіс­тичні джерела. Але з накопиченням археологічних даних, роз­ширенням хронологічної бази тощо археологія стала провідною галуззю у вивченні етногенезу слов'ян, створила власну методо­лога-методичну базу із залученням даних інших наук. Узагаль­нюючі праці з цієї проблеми належать П. М. Третьякову, Б. О. Рибакову, М. І. Артамонову, В. П. Петрову, В. Д. Барану, В. В. Седову та ін. Нині продовжують вивчатися різні групи джерел, на характеристиці котрих ми зупинемося далі.

Писемні джерела. Найдавніші писемні джерела, в яких слов'яни виступають під своїм власним ім'ям (етнонімом), відносяться до VI ст. н. е. (твори Иордана, Прокопія Кесарій- ського та ін.). Більш-менш вірогідно етнічна присутність сло­в’ян може бути також реконструйована в творах рубежу — пер­ших століть н. е. (Плінія Старшого, Тацита, Птолемея та ін.). Що ж до більш ранніх періодів, то виділення слов’янського ком­поненту в Скіфії Геродота чи в етногеографічних описах Схід­ної Європи Страбона не виходить'поки що за межі гіпотез.

Етнонім «слов'яни» вперше вживають візантійські автори Псевдо-Кесарій, Іоан Ефеський, Иордан, Прокопій Кесарійський, Менандр та ін. На особливу увагу заслуговують свідчення двох хроністів — Йордана («Про походження та діяння гетів», або «Гетика», 551 р.) і Прокопія Кесарійського («Історія війн», 550—554 рр.).

Придворний хроніст візантійського імператора, за походженням алан, Йордан добре знав «варварське» оточення, політичну обстановку на землях біля північних кордонів Візантії. Він зображує досить докладну етнополі- тичну картину й події у Східній Європі на зламі двох епох: стародавньої та середньовічної, коли на історичну арену виходять нові політичні сили: готи, гунни, слов’яни. В центрі уваги Йордана — історія готів, крізь призму полі­тичних інтересів котрих і ведеться розповідь.

Йорданові свідчення про слов’ян важливі своєю конкретністю. Він дає уявлення про окремі етапи їхньої історії, досить точно визначає географічні прив’язки розселення окремих груп. За «Гетикою», в VI ст. було три групи слов'ян: венеди — в басейні Bicли, анти — в Подніпров'ї, слов'яни ( склав е- ни) — в Подунав'ї. Колись у них було одне ім’я—венеди, але з часом, коли останні розселилися, змінилися й назви — «по різним родам і місце­востям». У часи Йордана ще зберігалася мовна спорідненість цих племен. Таким чином, візантійський хроніст фіксує певний етап етногенезу: розпад етнічної спільності венедів. Деякі дослідники вважають, що йдеться про перший поділ слов'ян на західних і східних, однак Йордан дає досить ясне свідчення щодо розподілу слов’ян у VI ст. на венедів, антів і слов'ян.

Про венедів на попередньому етапі їхнього життя свідчать римські та грецькі автори І—II ст. Пліній Старший повідомляє: вони селилися на узбережжі «великого моря», на Півночі Євро­пи «до Вістули» (Вісли). Найближчими сусідами венедів були сармати, скіри та гірри. Сусідство із сарматами підтверджує й Тацит, наголошуючи: «венеди перейняли багато з їхніх звичаїв», але й чітко відмежовуючи венедів від сарматів, бо перші ведуть осілий спосіб життя, а другі — кочовий. Тацит теж локалізує венедів на південь від Балтики; звідси вони чинили набіги на південні землі, в Подунав’я («між фенами та певкінами»).

В II ст. венеди ще мало змінилися. Про це ми дізнаємося з «Географії» Птолемея, в якій подається опис Європейської Cap- матії, що утворилася в межах сучасної України після переселен­ня частини сарматських племен на Правобережжя Дніпра. На території Сарматії проживало до 60 «великих» і «малих» пле­мен, і з-поміж них — «велике» плем’я венедів, локалізоване Птолемеем «вище Дакії», вздовж узбережжя Балтики, «по всій Венедській затоці». Поряд із ними він називає певкінів, язигів, роксоланів, алано-скіфів, але особливо цікавими є дві племінні назви — ставани й суобени. Вважається, що в такій зміненій формі виступає назва «слов'яни». І все ж питання про слов’ян­ське походження венедів на сьогодні залишається відкритим. Припускається, що під цією назвою в писемних джерелах рубе­жу н. е. виступали ще недиференційовані балто-слов’янські пле­мена. Але Иордан під ім'ям венедів уже знає слов'ян. Він опи­сує деякі епізоди готсько-венедської війни, котра, на думку В. П. Петрова, могла відбутися десь на початку просування го­тів на Південний Схід, у Причорномор’я. Саме тоді готи й ве­неди були сусідами, проживаючи в басейні Вісли.

Для розуміння етнічного розвитку слов'янства важливими є свідчення Иордана про «державу Германариха» та готське панування над Східною.Європою. Це місце з «Гетики» стало основою для гіпотези про історичну й культурну місію готів, однак Йордан наголошує, що готське владарювання над іншими народами «Скіфії та Германії» було нетривким і тривало до навали гуннів, тобто до 375 р., коли помер Германарих. А за його наступ­ника Вінітарія відбувається готсько-антська війна, під час якої загинули антський «цар» Бож і його принципати. Однак анти дістали підтримку від гуннів. Вінітарій загинув від стріли короля гуннів Баламбера. На жаль, географічні координати всіх цих подій невідомі, тому питання про локалі­зацію антів у часи Германариха теж залишається нез’ясованим.

Сучасник Иордана Прокопій Кесарійський підтверджує по­діл слов'ян в VI ст. на антів і слов'ян, підкреслюючи їхню мовну та етнічну спорідненість. Проте, засвідчуючи їхнє походження від одного кореня, він не називає венедів, а як спільного для антів і слов’ян предка називає спорів. Ця назва ніде більше не зустрічається. Паралелі їй убачають у спалах Йордана й пара- латах Геродота. Неясним є співвідношення венедів Йордана та спорів Прокопія. Але хоч би як там було, писемні джерела да­ють підстави зробити важливий висновок про існування в старо­давні часи різних угруповань слов'ян.

За Йорданом, слов’яни й анти жили на своїй етнічній тери­торії, де потерпали від нападів ромеїв (візантійців) і йшли до них у рабство. Та після перемоги над римським воєначальни­ком з Фракії Хільбудієм слов’яни самі почали переправлятись на південний берег Дунаю (527, 534 рр. та ін.) за здобиччю та полоном. Про цей період ідеться в Прокопія, коли він розпові­дає про землеробське господарство слов’ян, їхні вірування. У стислих повідомленнях Прокопія, який підкреслював спіль­ність мови та звичаїв слов’ян, можна побачити два політичних союзи, а в антів — навіть наявність певної ієрархії влади («цар», принципати). Йордан і Прокопій подають також важ­ливі відомості про ряд інших народів, що жили на території Східної Європи: готів, гуннів, росомонів та інших, з якими сло­в’яни контактували чи воювали. Саме з цих джерел ми дізнає­мося про побут, господарство, соціальний устрій, вірування сло­в’ян.

З усього сказаного можна зробити висновок, що в гуннський час слов'яни, насамперед анти, вивільнилися з-під влади готів. Гунни, займаючи поряд з аланами землі біля Меотіди (Азов­ське море; там вони утворили два союзи племен: утигурів і кут- ригурів), а також у Криму від Херсонесу до Боспору, підтриму­вали слов’ян в їхньому протистоянні готам. Немає жодних під­став твердити про «навалу» або хоча б походи гуннів у Лісо­степ. Головним їхнім супротивником у Північному Причорномо­р’ї наприкінці IV — на початку V ст. були готи, союз яких під ударами гуннів розпався. Частина готів відійшла на захід й осе­лилася на землях Візантії, частина залишилася на місці.

Літописи. Найдавніші редакції давньоруських літописів (XII ст.) містять уривки з різних попередніх джерел, в яких відбився певний етап слов’янського етногенезу. В передачі літописця суть цього етапу визначали вихід слов'ян із Поду- нав'я та розселення їх на Дніпрі, Віслі й Дністрі. Як гадають деякі дослідники, це відгомін подій, дуже віддалених за часом. Проте є й інші твердження, а саме: в цьому сюжеті відображені реалії середньовічної епохи, котра знала чимало прикладів як протистояння слов’ян і Візантії, так і союзницьких їх стосунків (згадаймо хоча б літописну легенду про полянського князя Кия, що служив у візантійського імператора, та його повернення «з родом своїм» у Середнє Наддніпров’я). До цього часу від­носяться і згадки про боротьбу слов’ян із волохами, що приму­сило останніх покинути обжиті місця. В літопису наводиться й давній сюжет про поневолення «за царя Арклія» групи сло­в’ян — дулібів — аварами («примучаша дулеби сущая слове­ни»). Про похід вождя аварів Апсиха проти дулібів на Волинь сповіщає й Феофілакт Симокатта (кінець VI — початок VII ст.). В цього ж автора востаннє зустрічається повідомлення про антів (602 р.), яке відповідає даним літопису: аварський каган поси­лає свого воєначальника Апсиха винищити народ антів — союз­ників Візантії. Збігаються й деякі інші деталі розселення сло­в’ян, наведені в різних джерелах. Так, літописну оповідь про тяжіння слов’ян до річок підтверджує Маврікій. Йордан теж сповіщав: у слов’ян «замість міст — ліса та болота», а Прокопій добре знав, що слов’яни-язичники вшановують річки.

Слов'яни вистояли в боротьбі з аварами, які в 20—30-х ро­ках VII ст. зазнали жорстокої поразки від ромеїв, болгар і сло­в’ян (саме з тих часів в останніх залишилося прислів’я: «По- гибоша аки обра»).

Таким чином, літопис відбиває більш пізній етап в етноге­незі слов'ян, ніж Йордан та Прокопій, фіксує нові етнополітичні спільності, що виступають під назвами поляни, древляни, сіве­ряни та ін. Саме в літопису разом із ними виступає й назва «Русь». З питанням про походження й етимологію самого цього терміна ми ще зустрінемося далі, а зараз відзначимо, що в лі­тописних текстах засвідчене вживання цієї назви стосовно тери­торії південних східнослов'янських земель, їх об'єднання, відо­мого як «Руська земля», а також держави всіх східних сло­в'ян — Русі. «Повість минулих літ» недвозначно свідчить про надетнічний характер цієї назви, що видно хоча б із такого уривку розповіді про похід Олега на Київ: «И беша у него ва­ряги и словене и прочи прозвашася русью».

Огляд писемних джерел свідчить, що вони відбивають лише деякі сторони етнічного процесу, чітко фіксують окремі його етапи й соціально-етнічні утворення принаймні з І—II ст., однак не вичерпують етнічну історію слов’ян в повному обсязі. Вони доповнюються даними інших джерел, серед яких важливе місце належить мовним.

Мовні (лінгвістичні) джерела передусім відобра­жають процес розвитку і зміни мови: глоттогенез. Щоправда, від мови антів і слов’ян не залишилося будь-яких прямих свід­чень, але порівняльне мовознавство дало змогу виявити найдав­ніші шари слов’янської мови та зробити дуже важливі виснов­ки про належність слов'янських мов до індоєвропейської мовної родини та про існування періоду загальнослов'янської мовної спільності, а також виявити мовних сусідів слов’ян цього пе­ріоду.

В XIX — першій половині XX ст. мовні джерела залишалися головними у вивченні етногенезу слов'ян. «Класична» індоєвро­пейська теорія, грунтована на уявленні про розпад єдиної індо­європейської мови й утворення з неї окремих мов, тепер ува- жається вже анахронізмом. Сучасні концепції індоєвропеїстики збудовані на теорії субстрату і спираються на тези про такі чин­ники, як схрещування, асиміляція тощо. При цьому визнається, що поряд із диференціацією відбувалися й інтеграційні процеси.

В питанні про розвиток слов'янських мов прийнята періодиза­ція, за якою на першому, початковому етапі лише складаються основи слов'янської мовної системи, на другому — відбуваються деякі зміни внаслідок взаємодії з іншими мовами-сусідами (балтською, іранською, фракійською та іншими), на третьому — єдина мова розпадається на окремі слов'янські мови й утворю­ються різні мовні групи.

Виявлення мовних сусідів слов’ян та аналіз географічних назв, перш за все гідронімів, допомогли виділити первісну слов’янську територію, якою попри певні розбіжності в думках вважаються лісостепові райони Централь­ної та Східної Європи, область між Віслою й Дніпром, територія півден­ніше Прип'яті. Поряд із слов’янськими в межах сучасної України фахівці виявляють також іранські, фракійські, балтські річкові назви. Так, за даними В. М. Топорова й О. М. Трубачова, слов’янські гідроніми поширені на пів­день від Прип’яті та Десни, вниз по течії Дніпра до р. Псьол, балтські — на північ від Прип’яті, де вони утворюють суцільний масив, але в окремих місцях зустрічаються разом із слов’янськими. Співіснування слов’янської й балтської гідронімії відкрите В. П. Петровим у Пороссі. В назвах рік Чорноморсько-Азовського басейну виявлена ірано-фракійська основа: в річ­кових назвах Дніпро, Дунай, Дон, Дністер частка -дн (-дон, -дана) похо­дить із цієї основи й означає «вода», «течія». Важливими є висновки лінг­вістики щодо флористичних, виробничо-ремісничих та інших термінів, які уточнюють географію розселення та мовні зв’язки слов’ян на різних етапах їхнього розвитку.

До мовних джерел відносяться також етнікони — етнічні на­зви й етноніми — самоназви. Серед усіх відомих етнічних назв середньовіччя лише назва «слов'яни» вважається етнонімом, що спочатку належав окремій спільності (можливо, цей етап від­бився в племінних назвах «ставани» та «суобени» Птолемея), а потім став загальним для всіх слов'ян.

Головним недоліком мовних джерел є невизначеність у часі мовних явищ.

Археологічні джерела. Можливості для цілковитої історичної реконструкції якогось стародавнього суспільства від­кривають лише археологічні матеріали. Й саме проблема етніч­ного визначення археологічної культури є найскладнішою. її розв'язання потребує обов'язкових співставлене із даними мов­них і писемних джерел. Але при цьому слід мати на увазі, що як глоттогенез не є тотожним етногенезу, так і останній не є то­тожним розвиткові речової сфери древніх суспільств, їхньої ма­теріальної культури.

Сучасний рівень розвитку археології, зокрема археології сло­в'ян, визначається дослідженнями різних археологічних явищ на елементарному рівні, коли вивчаються, описуються та систе­матизуються окремі елементи культури. Наприклад, певні фор­ми ліпного посуду, виділені В. В. Сєдовим у пшеворській куль­турі, як слов’янські етнічні ознаки не мають прямих паралелей у мовних чи писемних джерелах. Більше значення має вивчення Просторово-територіальних систем різних масштабів — від окре­мого поселення або «гнізда» (територіальної групи) до ареаль­ної сукупності пам’яток археологічної культури чи культурної області — дає змогу виявити певні еквіваленти просторових су­спільних явищ: общин, їхніх сегментів, племен, союзних об’єд­нань і вже через них реконструювати різні рівні етнічних спіль­ностей — етномовні масиви, етносоціальні організми тощо.

Нині основу археологічного дослідження етногенезу слов'ян становлять порівняльно-типологічне вивчення археологічних культур, розташованих у межах слов'янського розселення, з'ясу­вання споріднених явищ, типологічної близькості між діахрон- ними культурами, котрі засвідчують генетичну спорідненість їх носіїв. Для цього також застосовується ретроспективний метод, за яким при порівнянні найближчих за часом (діахронних) культур доводиться певна спадковість їхніх етнічних ознак. Порівнюються так звані достовірно слов'янські культури (архео­логічні), що відповідають суспільствам слов'ян, засвідчених писемними джерелами. Такими археологічними слов'янськими культурами на терені України виступають пеньківська й празь­ка (корчацька); датовані V—VII ст., вони відповідають свід­ченням Иордана і Прокопія про слов'ян та антів.

Значні труднощі для археологів полягають у визначенні рис спадковості, адже, як зазначає В. П. Петров, слов’янські спіль­ності, що належали до різних епох, не були тотожними. А зміни археологічних культур відбивають не стільки етномовні, скільки етносоціальні процеси. Дискусійним залишається питання про взаємовідповідність археологічної культури й етносу.

Зважаючи на все сказане, слід мати на увазі, що в пізньо- родовому суспільстві виникають різноманітні та складні форми об’єднань і зв’язків, в яких брали участь не тільки одноетнічні, а й різноетнічні групи населення. В І тис. н. е. слов’яни висту­пили ще в різних етносоціальних об’єднаннях і в такому вигля­ді входили до різноетнічних утворень.

Спираючись на ретроспективний метод і дані лінгвістики, археологи визначили коло культур, носії яких мали безпосереднє чи опосередковане відношення до слов’янського етногенезу. Як уже зазначалося вище, досто­вірно слов’янськими вважаються пеньківська та празька культури третьої чверті І тис. н. е., котрі охоплювали ареал від Дніпра до Вісли — Одера й Дунаю. Цей ареал збігається з повідомленнями середньовічних писемних джерел про розселення слов’ян. Згадані культури мали дуже багато спіль­ного з культурами наступного періоду — волинцовською й лука-райковецькою, що ж до більш ранніх, то доведені риси наступності й спадковості між пень- ківською та київською культурами. Проблематичнішими є зв’язки між куль­турами третьої чверті І тис. і черняхівською (друга чверть І тис.). Далі вглиб століть лінії спадковості ведуть від київської культури до зарубине- цької (останні століття до н. е.— перші ст. н. е.), від неї — до лісостепових локальних варіантів скіфської, милоградсько-підгірцевської культур (середи­на І тис. до н. е.). Щоправда, на етапі формування зарубинецької культури на неї впливала поморська культура, основна територія якої — південна При­балтика. У формуванні празької культури брали участь як київська культу­ра, так і пшеворсько-зарубинецьке об’єднання культур (так звана волино- подільська група). Пшеворська культура, яка вважається поліетнічною, ви­никла на базі лужицької культури, культури підкльоиіевих поховань та по­морської. Далі можна простежити зв’язок західних і східних слов’янських культур із тшинецькою культурою (доба бронзи), яка була поширена в лісостепових районах від Вісли до Дніпра, на південь від Прип’яті й тери­торія якої збігається з ареалом слов’янських гідронімів. На думку Б. О. Ри- бакова, вона могла бути першою слов’янською культурою, що вирізнилася з давньоєвропейської спільності.