Етнічна ситуація в Україні у давнину.

Розвиток та взаємодія давніх культур й культурно-історичних спільностей призвели, зрештою, до формування сучасних народів. Враховуючи це, іс-

Космологічні аспекти світогляду давніх індоєвропейців і семітів торичний процес можна уявити у вигляді ліній розвитку, що об’­єднують споріднені за ГКТ та походженням культури і спіль­ності.

Населення І лінії визначало риси й тривалість епох: у ній з'являлися ранні пам'ятки кожної епохи й були відсутні її пере­житкові пам'ятки. Це населення пройшло всі епохи голоцену — мезоліт, протонеоліт, неоліт (з мідним віком), бронзовий, ран- ньозалізний віки, сучасну епоху. У протонеоліті — ранньому нео­літі до першої лінії належало населення Півдня України, вклю­чаючи Крим (хоча з раннього неоліту основним районом цього населення став Лісостеп Правобережжя), з середнього неоліту воно поширилося й на Правобережне Полісся (культури гребе-

Основні археологічні культури та області епох мезоліту-бронзи України никівська, кукрецька, гірсько-кримська, буго-дністровська, Криш, приазовська, сурсько-дніпровська, лінійно-стрійкової ке­раміки, полгарська). У пізньому неоліті у вигляді культур мід­ного віку це населення існувало на всьому Правобережжі (крім, очевидно, чужорідної культури Гумельниця), а також, можливо, у вигляді докурганних пам’яток «степового енеоліту» з плоско­донною керамікою — по всьому Степу та Лісостепу Лівобереж­жя.

У основній частині Полісся, Лісостепу Лівобережжя виникла II лінія. її населення лишалося пережитково-мезолітичним в епоху протонеоліту та на початку епохи неоліту, вступивши до неоліту лише з середнього періоду його епохи, поширилося й на степові райони. З тих пір у Степу, основній частині Полісся, Лісостепу Лівобережжя II лінія співіснувала з І лінією, зали­шаючись неолітичною (дніпро-донецька область, пам’ятки стру- мельського-гастятинського типу (?), докурганний «степовий ене­оліт» з гостродонним посудом) й зрівнялася з І лінією одночас­ним з нею переходом до епохи бронзи (курганні пам’ятки «сте­пового енеоліту» з гостродонним посудом, з середнього бронзо­вого віку — культури кулястих амфор та шнурової кераміки), а з пізнього бронзового віку—влилися до І лінії (набравши ви­гляду пізніх етапів шнурових, постшнурових культур та частини о'бласті багатопружкової кераміки).

Населення III лінії (північно-східні райони), залишаючись пережитково-мезолітичним в епоху протонеоліту, вступило до неоліту лише у пізній період його епохи й було пережитково- неолітичним (без мідного віку) до середнього періоду епохи бронзи (область ямково-гребінцевої кераміки), з якого набрало рис бронзового віку (мар’янівські пам’ятки). Ця лінія прийшла до епохи раннього заліза (бондарихинська культура) разом з І лінією, до якої вже влилася II лінія. Тоді епохальний розви­ток усього населення України зрівнявся. З середнього періоду ранньозалізного віку (скіфського періоду) III лінія влилася до І лінії. Складовою частиною І лінії стала й антична колоніза­ція. Перша лінія домінує й понині, хоча й була частково пору­шена середньовічними кочовиками.

Нагадаємо насамперед, що за наявністю у індоєвропейців уявлень про власний розвиток протягом протонеоліту, неоліту, мідного, бронзового та ранньозалізного віків давніх індоєвро­пейців слід шукати серед тих народів, які залишили спочатку протонеолітичні пам’ятки.

Однак протонеолітичні пам’ятки виникли й співіснували по­ряд з мезолітичними, тому корені індоєвропейців слід шукати серед ранніх, а не пізніх мезолітичних пам’яток (оскільки остан­ні були синхронними протонеолітичним). Надалі індоєвропей­ськими могли бути пам’ятки лише раннього та розвинутого нео­літу, адже вони утворювалися саме з протонеолітичних (а не мезолітичних) пам’яток, а на стадії пізнього неоліту набули вигляд пам’яток вже мідного віку. Бронзовий вік індоєвропей­ців повинен був початися від пам’яток мідного віку (а не неолі­ту). Отже, індоєвропейцям належала частина пам’яток від са­мого початку бронзового віку, у той час як деякі неіндоєвро- пейські народи могли перебувати ще на стадії пережиткового неоліту. Оскільки індоєвропейці були у бронзовому віці одним із найбільш розвинутих народів, вони вступили до залізного ві­ку також з початку епохи раннього залізного віку. Таким чином, індоєвропейська лінія розвитку відповідала тим народам, які «своєчасно», так би мовити, «еталонно» (відповідно до початку кожної наступної історичної епохи) вступали до мезоліту, про­тонеоліту, неоліту, мідного, бронзового та ранньозалізного ві­ків.

Іншою важливою рисою індоєвропейців, пов'язаною з попе­редньою, є ранній (тобто з протонеоліту, з часу їхньої історич­ної пам'яті) перехід до відтворюючого господарства, яке, на думку багатьох дослідників, повинно було початися з приручен­ня великої рогатої худоби (що була перед цим, очевидно, основ­ним об'єктом полювання). Отже, дрібна рогата худоба та земле­робство у індоєвропейців з’явилися, очевидно, дещо пізніше. Глибока давнина землеробських культів, у тому числі орного землеробства, характерних для цілого ряду індоєвропейських народів (й водночас загальноіндоєвропейське обожнення вели­кої рогатої худоби), свідчать про розвинуте землеробство, яке мало стати орним уже у мідному віці.

Передовий характер індоєвропейського суспільства визначав і рівень його соціальних відносин. Саме тому можна сподівати­ся, що індоєвропейськими були ті археологічні культури, серед яких у бронзовому віці (з самого його початку) існувала нерів­ність, що повинно було призвести до появи держави.

У зв'язку з тим, що вершиною світогляду будь-якого суспіль­ства є його космологія, виняткового значення набуває той факт, що територія появи та поширення пам'яток з масовими симво­лами Тельця-бика з протонеоліту в епоху головування цього сузір'я в зодіаку могла належати індоєвропейцям. Яка ж це територія, чи відповідають ці пам’ятки рівню соціального роз­витку індоєвропейців?

Виявляється, що відповідають: найдавніші символи Тельця знайдено у протонеоліті Кам’яної Могили, у формі прикрас про- тонеолітичної культури Лепенського Виру (II етапу), в неолі­ті— у VI шарі Чатал-Гуюку, в приазовській, буго-дністровській, старчевській культурах, у культурі Вінча та лінійно-стрічкової кераміки. І надалі вони продовжують існувати у культурах мід­ного — середнього бронзового віку Подунав’я, Малої Азії та частини Східної Європи. Таким чином, західна частина Малої Азії, Подунав'я та значна частина Причорномор'я з протонеолі­ту — неоліту за своїм рівнем розвитку та зодіакальною символі­кою відповідають індоєвропейським культурам. І це не супере­чить уявленням багатьох дослідників про території формування та розвитку індоєвропейців. Отже, у протонеоліті індоєвропейці являли собою кілька розташованих від Дону до Подунав'я Cep- бії археологічних культур, що досить різнилися між собою, маю­чи різні мезолітичні корені. Цілком ймовірно, що основні про- тонеолітичні центри індоєвропейців (наші Атлантида) знахо­дяться біля берегів України на захід та схід від Криму під водами Чорного та Азовського морів.

Виходячи з цього, початок індоєвропейців на території Ук­раїни можна пов’язувати з протонеолітичними пам’ятками Пів­дня (включаючи весь Крим), де відтворююче господарство ба­зувалося на полюванні на диких биків та розведенні великої рогатої худоби, де пізніше з’являється дрібна рогата худоба, простежено культ великої рогатої худоби й символи індоєвро­пейського зодіаку. Такою пам’яткою насамперед є протонеолі- тична Кам’яна Могила (а з нею, очевидно, і вся кукрецька культура та частина поховань протонеолітичних могильників Надпоріжжя).

Іншим районом розвитку індоєвропейців України стала буго- дністровська культура, генетично пов’язана з гребениківськими й кукрецькими пам’ятками. На одному з найбільш ранніх гор­щиків цієї культури позначено, очевидно, символ Близнят, а на більш пізніх горщиках — символи Тельця. Суспільству індоєвро­пейців відповідало також населення культур Криш та лінійно- стрічкової кераміки (за межами України у їх матеріалах відомі й символи Тельця) та гірсько-кримської культури (символи Тельця у ній досі нам невідомі). Однак розвиток останньої у кінці неоліту загальмувався; стадії мідного віку вона, очевидно, не пройшла.

У мідному віці індоєвропейцями могли бути створені на те­риторії України насамперед пам’ятки з численними символами Тельця: трипільські (A-CI) та, очевидно, ранньолендельські й середнього та початку останнього періоду полгарської культури, у ранньому бронзовому віці — Трипілля CII, пізньолендельські, культури лійчастого посуду, найпізніші полгарські, у середньо­му бронзовому віці — буджацькі, катакомбні, баденські. Все це означає, що індоєвропейцям належала І лінія розвитку. її скла­довою були, очевидно, значна частина курганних «енеолітич* них», «ямних» та «кемі-обинських» поховань як з плоскодонним посудом, так і без посуду (що іноді мають символи Тельця, а при відсутності гостродонного посуду практично не відрізня-

ються від поховань Трипілля СП) та нижньомихайлівські па­м’ятки, близькі до усатівських.

Істотні відмінності у цей час мало й населення, яке тради­ційно вважалося індоєвропейським: ямне (з гостродонним посу­дом) та середньодніпровське.

Розглянутий матеріал і подальше дослідження пам’яток України дозволяють припустити, що лінія слов’янського етноге­незу була пов’язана з переважно лісостеповими системами куль­тур Правобережжя: у мідному та ранньому бронзовому віці — з частиною багатоетнічного Трипілля, у середньому бронзовому віці — насамперед з частиною катакомбних пам’яток, генетично пов’язаних з трипільськими й нижньомихайлівськими, у пізньо­му бронзовому віці — з частиною сабатинівських, комарівських та лісостепових тшинецьких, на початку раннього залізного ві­ку — з білогрудівськими, а потім чорноліськими та лісостепови­ми скіфськими. Для пізнього бронзового віку індоіранськими у такому випадку логічно вважати пам’ятки зрубної культури, а пізніше — частину скіфів Лівобережжя, балтськими — пам’ят­ки лісових районів тшинецької культури, а пізніше — лебедів- ської культури, фракійськими — частину сабатинівської, кома­рівської, станівської, Оттомані й Hoa культур, а потім — галь- штату та частину кіммерійців і скіфів степу Правобережжя (?).

Безперечно, історичні епохи були водночас й етнічними, ад­же саме на їх зламах відбувалися соціально-економічні револю­ції та величезні міграції, які давали початок новим етносам. Ця особливість епох відбита також у міфічних періодизаціях індо­європейців: етногенез вони починали з епохи, що мала риси про­тонеоліту, закінчували майбутнім кінцем світу, а покоління окремої епохи вважали окремим народом (етносом). Виняток

Поширення індоєвропейців на території України:

1-у протонеоліті; 2 — до початку мідного віку; 3 — до початку пізнього періоду епохи бронзи робили іноді лише для покоління, що відповідало археологіч­ному мідному віку. Таким чином, існування кожного етносу об­межувалося, як правило, 1596-річною епохою. Це не суперечить дослідженням, автори яких появу нового етносу пояснюють фор­муванням нового генотипу під час міграцій або внаслідок мута­ції в умовах короткочасної, але інтенсивної зміни природного середовища. Матеріали, зібрані С. М. Філіпповим, дозволяють стверджувати, що саме на зламах усіх епох голоцену відбува­лися такі зміни (спалахи наднових зірок, зміни магнітного поля Землі, підвищення рівня радіоактивного випромінювання на планеті, яке потрапляло або з космосу, або з її надр під час значних землетрусів та вивержень вулканів), що викликали му­тації в живих організмах, у тому числі й людей. Оскільки оби­дві вказані причини зміни генотипу збігалися на зламах епох, з податком кожної епохи мали з’являтися нові етноси.

Отже, епоха дорівнювала часу існування окремого етносу, а кожна третина епох — періоду цього етносу. Тому часом появи всіх сучасних народів Європи (і українців, і білорусів, і росіян) як самостійних етносів, можна вважати початок сучасної епо­хи— V ст. Враховуючи, що «давньоруська народність» єдиним етносом не була, що монголо-татарська навала розвиток насе­лення Русі не перервала (й не призвела до такого змішування, яке могло дати новий етнос), а відмінності між білорусами та українцями, які входили до одних держав і після навали, її наслідками пояснити неможливо, три 532-річні частини сучас­ної епохи (з рубежами у середині X та наприкінці XV ст.) ло­гічно вважати періодами розвитку самостійних етносів україн­ців, білорусів та росіян. Тому етногенетичну схему українсько­го народу гіпотетично можна уявити таким чином: епоха мезо­літу — доіндоевропейці, протонеоліту — давні індоєвропейці, нео­літу — протослов’яни, бронзи — праслов’яни, раннього заліза — ранні слов'яни, сучасна епоха — українці.

* * *

Таким чином, розвиток населення України післяльодовико­вого періоду можна уявити у вигляді шести історичних епох (які водночас були особливими природно-кліматичними епохами). Кожна епоха дорівнювала близько 1596 рокам і складалась з трьох хронологічно однакових періодів. H айдавніша епоха (й, мабуть, голоцен) почалася близько 7600 р. до н. е., що відпові­дає початку голоцену за різними періодизаціями у межах 8300— 6000 рр. до н. е. На зламах епох відбувалися величезні зміни у житті суспільства та природи. Наступний такий злам настане на початку XXI ст. Він може супроводжуватися найбільшими з часу відходу льодовика змінами у житті природи та суспільст­ва. Людство повинно бути готовим до можливих соціальних та природних катаклізмів. Кожна історична епоха була водночас і епохою розвитку етносу. Давні індоєвропейці виникли з прото­неоліту, українці (й інші слов'янські народи) як окремі само­стійні етноси — з початку середньовіччя.

Рекомендована література

Даниленко В. Н. Неолит Украины. K., 1969.

Даниленко В. Н. Энеолит Украины. K., 1974.

Резников А. П. Предсказание естественных процессов обучающейся си­стемой. Новосибирск, 1982.

Чмыхов Н. А. Истоки язычества Руси. К., 1990.