Загальна періодизація історичного процесу у голоцені.

Узгодження на території України і Близького Сходу історичних епох та кліматичних періодів дозволяє припустити, що епохи голоцену змінюються за певною закономірністю. Адже між кор­донами епох, датованими найточніше — неолітом (кінцем якого на деяких територіях був мідний вік) та бронзовим віком (близько 2800∣2750 рр.

М. Ф. Косарев дійшов висновку, що в археологічному мате­ріалі знаходять відображення зміни клімату, які відповідають, насамперед, схемі В. А. Шнитникова. За цією схемою голоцен поділяється на періоди, що складаються з вологої (300— 500 рр.), перехідної (700—800 рр.) та сухої (600—800 рр.) фаз. Ці періоди збігаються з повторенням максимумів припливо- утворюючої сили небесних світил (за О. Петтерсоном), виклика­них тим, що, як вважають сучасні дослідники, саме через 1600 ро­ків Земля, Місяць та Сонце періодично довгий час знаходяться на одній прямій.

А. П. Резников вважає, що повторюваність найважливіших природних процесів зумовлена насамперед обертальною приро­дою Сонячної системи, а також взаємодій у ній. Серед циклів, які, на його думку, відбили цю закономірність, виділяються: 1) сонячні цикли активності; 2) цикли припливних явищ на Землі (припливоутворюючої сили Місяця й Сонця; прецесії Землі; Capoc — період повторення сонячних затемнень у мас­штабі всієї планети при суміщенні на одній прямій центрів Сонця, Місяця та Землі; цикл О. Петтерсона); 3) цикли еволю­ції руху Землі (коливання швидкості обертання, коливання зем­ної осі, зміна орбітальних параметрів); 4) цикли взаємодій у Сонячній системі, зумовлені повторенням однакових взаємних положень планет.

Зміна клімату Землі залежала насамперед від повторень од­накових положень Сонця та Місяця стосовно Землі, тому мож­на припустити, що кожна третина епохи відповідає 532-річному циклу, який вважався у давнину часом оновлення, небесного та земного кола, й одержав назви «Індиктіон», «Великий Індикті- он», «Велике коло», «Церковне коло», «Миротворне коло», а кожна епоха (й цикл О.

Ще більші зміни, як уже зазначалося вище, відбувалися через кожні дві епохи. Саме по дві епохи (по 3192 р. кожна) входять до складу ранньої, середньої та, очевидно, пізньої частин голоцену, саме через кожні дві епохи відбувалися серйозні зміни у житті Чорного моря й істотні повтори у кліма­ті, що відбили назви періодів (бореальний — суббореальний, атлантичний — субатлантичний). Саме по дві епохи (мезоліт та протонеоліт, неоліт та епоха бронзи, епохи раннього заліза та сучасна) існували однакові прийоми в обробці матеріалів для виготовлення основних знарядь. Дві епохи тому почався залізний вік, останньою частиною якого є сучасна епоха.

Значні зміни у природі відбулися три епохи тому (4788 років), коли територія України поділилася на три основні ландшафтні зони, а в суспіль­стві почався бронзовий вік з домінуванням відтворюючого господарства та найдавнішими державами.

Чотири епохи тому (6384 р.) утворилися Чорне море (з озера) та чор­нозем. Тоді ж почався неоліт, основний продукт якого — кераміка — й на сьогодні е одним з найбільш поширених виробів.

П’ять епох тому (7980 р.) остаточно утвердився голоцен, виникла су­часна структура людства, з’явилися самі індоєвропейці.

Шість епох тому (9576 р.) почалася голоценова доба у природі, а в су­спільстві з’явилося багато нових рис культури, які стали традиційними і для сучасного суспільства.

Змальована вище ситуація пояснюється, очевидно, тим, що саме через 532, 1596, 3192, 4788, 6384, 7980 та 9576 рр. збігаються рубежі циклів не лише Сонця та Місяця, а й інших циклів, якими А. П. Резников обгрунтовує впливи космосу на зміни у кліматі Землі.

Деякі із зазначених епохальних змін знайшли відображення у світогляді давніх індоєвропейців та семітів, які вважали при­родні й суспільні катаклізми, у тому числі війни та міграції, важливою складовою історії.

У месопотамських періодизаціях космічна війна Мардука проти Тіамат та її чоловіка Кінгу передувала творенню світу з тіла Тіамат, а також людей з нижньої частини тіла Тіамат, що стало глиною, та крові Кінгу (злам мезоліту та протонеоліту); руйнуванням світової гори та відривом небесної півкулі від земного диску почалося творення світу Енлілем (злам мезоліту та протонеоліту); екологічна й соціальна катастрофа відбулася наприкінці «золотого віку» (за Д.

У періодизації Платона зміна обертання Всесвіту й вимирання «земно- народжених» відбулися на рубежі періоду «земнонароджених» та «ранніх пращурів» — на зламі мезоліту та протонеоліту; потоп та загибель майже всіх «ранніх пращурів» — на зламі періоду «ранніх пращурів» та «першої держави» (злам протонеоліту та неоліту); розселення з верхів’їв гір на схи­ли — перед творенням «другої держави» (злам неоліту та мідного віку); розселення із схилів на рівнини, заснування Трої та інших міст на початку «третьої держави» (злам мідного та бронзового віків); Троянська війна, що мала для давнини характер світової війни, прихід дорійців на зламі «тре­тьої» й «четвертої» держав (злам бронзового та ранньозалізного віків). Вимиранням закінчувалося існування «поколінь» Гесіода; у одних випадках смерть їм приніс або принесе Зевс, у інших — війна. За Геродотом, виселен­ням, війною та загибеллю закінчилося існування першого, вимиранням — другого населення Кріту, з переселення на острів почалося його третє населення.

У давньоєвропейській та християнській періодизаціях творення світу та поява Адама відповідає зламу мезоліту та протонеоліту, а Ноїв потоп, найімовірніше,— зламу протонеоліту та неоліту; зламом бронзового та ран­ньозалізного віків можна датувати діяльність Мойсея, яку пов’язують із вторгненням ізраїльтян до Палестини наприкінці XIII — початку XII ст. до н. е.; з рубежем, можливо, раннього та середнього бронзового віків по­в’язана діяльність Авраама. Загальну загибель світу в кінці його останнього періоду (й наступне його відродження) передбачають усі завершені періоди­зації, у тому числі й християнська та давньоіндійська.

З цим аспектом пов’язані й інші найбільші катаклізми (насамперед по­топи), які не мають, на перший погляд, відношення до міфічних періодиза- цій. За Платоном, у давнину знали про не менш як чотири потопи та їхню закономірну періодичність.

Іноді потопи супроводжувалися й іншими порушеннями життя Всесвіту: під час Огігового потопу (злам мезоліту та протонеоліту) Венера змінила колір, форму, розміри та напрям руху; за одним із варіантів міфу протягом тижня, що передував Ноєвому потопу (злам протонеоліту й неоліту), сонце сходило вранці на заході, а сідало ввечері на сході; під час одного з без­іменних потопів відбувся землетрус.

Отже, природні катаклізми, у тому числі й легендарні пото­пи, давні люди (часто навіть називаючи їх однаково) розстави­ли на злами окремих епох. Глобальні катастрофи вони розгля­дали як завершення певного етапу розвитку суспільства, що дійшло до глибокої кризи, а також як синхронне руйнування гар­монії у природі та суспільстві й необхідну умову їхнього по­дальшого відродження. Всеохоплюючий характер змін під час глобальних катастроф у цілому відповідає сучасним даним про зміни у природі та суспільстві на зламах епох. Хоча були и винятки. За одним із міфів Девкаліонів потоп відбувся тоді, коли точка весни знаходилася у Тельці, осені — у Скорпіоні, а зими — у Козерозі.

Однак давніх людей цікавив насамперед повний період існу­вання всіх минулих поколінь та віків — цикл їхнього розвитку від творення до кінця світу (після чого мав початися новий цикл історії). У такому найбільш відомому нам циклі, який сто­сувався саме народів Причорномор’я та Близького Сходу,— християнському — стверджується, що кінець світу (Страшний суд) буде напередодні восьмого тисячоліття існування людей від Адама. При цьому кожне із тисячоліть символізував окре­мий день Господній, отже, згаданий цикл із семи повних тисяч років був не семи-, а восьмитисячолітнім. На цьому недвознач­но наголошував і сам Августин Блаженний.

Вказаний цикл брали до уваги й на Русі.

У статті «Про зчислення кругів часу та поновлення стихій» із збірника XVI—XVIII ст. (що зберіг традиції Русі), 8000 р. від творення до кінця світу («цей вік») складаються із багатьох циклів, рівних як дійсно 8000 р. (200 кругів земних поновлень по 40 р., 100 кругів небесних поновлень по 80 р. тощо), так і 7980 р. (15 великих миротворних кругів по 532 (!) роки, 114 кругів водних поновлень по 70 р., 133 круги морських понов­лень по 60 р.). Таким чином, цикл від творення до кінця світу дорівнював п'яти епохам (7980 р.). Цикл 7980 р. унікальний тим, що в ньому, починаючи з будь-якої умовної дати, повто­рюються всі особливості руху Сонця і Місяця. З цієї причини християни, які використовували цикл для розрахунку пасхалій, назвали його «Великим пасхальним». Нагадаємо, що творення світу завершилося з епохи, що мала риси протонеоліту. Оскіль­ки п’ята епоха з початку протонеоліту закінчиться на початку XXI ст., відтворити міфічну схему розвитку населення Причор­номор’я та Близького Сходу (щоб потім порівняти її з історич­ною) можна, визначивши дату «кінця світу».

Уточнення цієї дати можливе насамперед за допомогою уявлень давніх індоєвропейців та семітів, у тому числі й «Біблії».

I. Кінець світу має бути найбільшим з часу його творення катаклізмом, але перебіг подій кінця світу буде незвично скороченим: «Бо скорбота ве­лика настане тоді, «якої не було з первопочину світу аж досі» й не буде. І коли б не вкоротились ті дні, не спаслася б ніяка людина; але через вибраних дні ті вкоротяться» (Євангелія від св. Матвія, 24.21—22); «Будуть бо дні такою «скорботою, що її не було з первопочину світу», що його бог створив, «аж досі», і не буде. І коли б Господь не вкоротив був тих днів,— не спаслася б ніяка людина; але ради вибраних, кого вибрав, укоротив він ті дні» (Євангелія від св. Марка. 13.19—20); «І сталися бли­скавки й гуркіт та громи, і сталось велике трясіння землі, якого не було, відколи людина живе на землі» (Об’явлення св. Івана Богослова, 16, 18).

II. Кінець світу настане у теплу пору року, коли перебувають на по­крівлях будинків, працюють у полі, коли ще зелена трава: «І хто на по­крівлі, нехай не сходить. І нехай не входить узяти щось із дому свого. І той, хто на полі,— хай назад не вертається взяти одежу свою... Молі­ться ж, щоб ваша втеча не сталася зимою, ані в суботу» (Євангелія від св. Матвія. 24.17—18, 20); «І покличуть хліборобів на жалобу» (Книга про­рока Амоса. 5, 16); «І засурмів перший Ангол,— і вчинилися град та огонь, перемішані з кров’ю», і впали на землю, і спалилась третина землі, і згорі­ла третина дерев, і всіляка зелена трава погоріла» (Об’явлення Івана Бого­слова. 8, 7). Вказані риси найбільше відповідають весні.

III. Кінець світу повинен супроводжуватися затемненням сонця. Риси катаклізму на початку весни під час сонячного затемнення збереглися в уявленнях про шлюбну пару місяця (чоловіка) та сонця (жінки). Литовці вважали, що шлюб місяця та сонця відбувається навесні, германці,— що ця пара сходиться лише під час сонячного затемнення, коли й свариться. Сло­в’яни стверджували, що місяць та сонце розходяться з перших морозів і зустрічаються лише навесні, при цьому довго знаходяться разом, але іноді місяць починає сварку, яка закінчується землетрусом.

Під час кінця світу настане й затемнення місяця. Росіяни вважали, що кінець світу настане, якщо під час масляної (яка була весняним ново­річним тижневим святом) місяць не народиться, а українці — при його за­темненні після масляної: «Як буде місяць чернець, то буде й світу кінець», причому «чернець» має «народитися й зійти у великий піст», тобто одразу після масляної. Французи вірили, що у кінці світу місяця вхопить зубами вовк, а за скандинавською «Еддою» — один із вовків вхопить зубами місяць, а інший проковтне сонце.

Більше того, існує можливість визначення міфічного момен­ту приходу кінця світу, оскільки він пов’язаний з такими чис­ленними повтореннями затемнень, що сприймаються як пору­шення їхньої звичної періодичності. Так, «Махабхарата» ствер­джує: «Поряд із сонцем будуть блискотіти шість інших, і всі вони разом з шумом і тріскотом запалять небеса... Paxy (де­мон, який, ковтаючи сонце, викликає його затемнення.— М. Ч.) у кінці юг буде поглинати сонце не тільки у визначений день» (III, 187, 74—84).

Численними затемненнями супроводжується й момент кінця світу за «Біблією». Це відбито у двох основних варіантах (А та Б).

А) Затемнення сонця місяцем: «З’явилась на небі велика ознака: Жінца, зодягнена в сонце, а під ногами її місяць, а на голові вінок із дванадцяти зір» (Об’явлення св. Івана Богослова. 12.1).

Б) Близькими за часом або майже одночасними затемненнями сонця та місяця (у тому числі й під час сходу сонця), коли світила іноді набува­ють червоного кольору або «ознак», під якими, як відомо, розуміли затем­нення: «Сонце затьмиться і місяць не дасть свого світла» (Євангелія від св. Матвія. 24, 29; від св. Марка. 13, 24); «сонце та місяць темніють» (Кни­га пророка Йоіла. 2, 10); «місяць тоді засоромиться та застилається сонце» (Книга пророка Ісаї. 24, 23); «затьмиться сонце на темність, а місяць на кров перед приходом Господнього дня» (Книга пророка Йоіла. З, 4); «і сон­це зчорніло, як міх волосяний, і ввесь місяць зробився, як кров» (Об’явлен­ня св. Івана Богослова. 6, 12); «аж поки не стемніє сонце, і світло, і місяць» (Книга Екклезіастова. 12, 2); «і небесні світила усі позвикають» (Книга пророка Ісаї. 34, 4); «і будуть ознаки на сонці, і місяці» (Євангелія від св. Луки..21, 25); «сонце затьмиться при сході своєму, а місяць не буде вже сяяти світлом своїм» (Книга пророка Ісаї. 13, 10); «і засурмив Ангол четвертий,— і вдарено третину сонця, і третину місяця, І третину зір, щоб затьмилася їхня третина, щоб третина дня не світила, так само і ніч» (Об’явлення св. Івана Богослова. 8, 12).

Таким чином, міфічний кінець світу повинен припасти на пе­ріод сонячних затемнень на початку весни (тобто у весняне рів­нодення), коли хоча б одне затемнення сонця (основне?) супро­воджувалося затемненням місяця і відбувалося при сході сон­ця. Зазначеним умовам найбільшою мірою відповідає ситуація початку XXI ст. З одного боку, в XXI ст. закінчиться остання 1596-річна епоха, яка почалася з середньовіччя (з V ст. н. е.), а з іншого — в XXI ст. відбудеться нашарування цілої серії за­темнень сонця у день весняного рівнодення (19—20 березня) — у 2007 p., а потім — кожен дев’ятнадцятий рік у 2015—2072 рр. Раніше така серія утворювалася в VII ст. до н. е.: так само п’ять затемнень сонця збіглися з днем весняного рівнодення (тоді во­но було 26—27 березня) — у 684, 665, 646, 627 та 608 рр. до н. е. Звернімо увагу на те, що лише затемнення 2015, 2034 рр. та 665, 646 рр. до н. е.— повні, лише затемнення 2015 та 646 рр. до н. е. віддалені одне від одного на число років, кратне 532 (на 2660 ро­ків), водночас лише у 2015 р. після затемнення сонця (20 берез­ня) відбудеться затемнення місяця (4 квітня). Важливо також, що затемнення сонця відбудеться на сході сонця (о 9 год. 37 хв. за всесвітнім часом) і не в суботу, а в понеділок. За два періоди по 2660 років від 2015 р. мало відбутися затемнення у 3306, а за три — у 5966 рр. до н. е.

Отже, саме 2015 р. можна вважати кінцем міфічного.7980-річного циклу. Тоді початком цього циклу був 5966 р. до н. е. Це відповідає творенню світу за антіохійською ерою (ерою найстарішої християнської церкви) у 5969 р. до н. е. й, врахо­вуючи загальнопланетарний характер майбутніх змін, пов’яза­них з кінцем теперішнього 1596-річного циклу,— завершенню 5200-річного циклу календаря майя у 2012—2013 рр.

Звернімо також увагу на те, що в кінці XX — на початку XXI ст. відбудеться найбільше за весь період голоцену наближен­ня рубежу 1596- (а відповідно до цього — й 532-) річного циклу та іншого (очевидно, наступного за значенням після 532-річного) циклу, який дорівнює 178, 92 рокам. За А. П. Рєзниковим, цей цикл стосується відстані між барицентрами Сонця та Сонячної системи (востаннє максимальна відстань між ними була у 1983, а мінімальна — у 1990 рр.), а також співвідношення реалізацій сили притягування Сонця великими планетами (1), відстані між барицентрами Сонця та Сонячної системи (2) і відносних чи­сел сонячних плям (3), максимуми всіх трьох з яких у межах ll-річних циклів повинні збігатися протягом 1996—1999 рр. Та­ким чином, загальною довжиною рубежу цього циклу можна вважати 1983—1999 р., а кінцем— 1999 р. За нашими розрахун­ками ще більше збігів різних космічних циклів (які ви­кличуть зміни у природі Землі) настане через 9576 р. (через шість епох). Цікаво, що шоста від нас епоха, показана у мі­фічних періодизаціях як час існування богів, тотемів та «зем- нонароджених» людей нижчої формації, відповідає мезоліту, який почався з дійсно глибокої перебудови природи — з відхо­ду льодовика. Важливо також наголосити, що фантастична кар­тина кінця світу (затемнення сонця та місяця, зорепад, земле­трус, всесвітня пожежа, потоп, води якого змиють землю та відродять її), відома з дохристиянських та християнських дже­рел, може виявитися під час екстремальної ситуації хоча б ча­стково реальною, оскільки наукою нині доведена узгодженість геліокосмічної активності (сонячні, метеоритні, кометні проце­си) з сейсмовулканічною (землетруси, вулканізм), а також із стадіями льодовиків і приростом деревини.

Інакше кажучи, саме 2015 р. може стати кульмінацією змін у житті природи, які нині настають (та пов'язаних з ними прямо або опосередковано економічними й соціальними процесами), а значить, і кінцем останньої (й початком нової) 1596-річної

Відповідність екологічних катастроф у міфах індоєвропейців і семітів зламам історичних епох та кліматичних періодів

епохи і разом з тим 3192-, 4788-, 6284-, 7980- та 9566-річних цик­лів. На зламах 2660-річних циклів, що збіглися із зламами не епох, а їхніх третин, зміни у житті природи та суспільства були слабшими, хоча й досить значними: у 3306 р. до н. е. почався мідний вік, a VII ст. до н. е. (відповідність 646 р. до н. е.) ба­гато археологів вважало справжнім початком залізного віку (деякі з них і сьогодні дотримуються цієї думки).

До наведених вище збігів можна ставитися скептично. Але... Нагадаємо суть циклу О. Петтерсона: через 1600 років центри Сонця, Місяця і Землі довгий час перебувають на одній лінії, що викликає значні зміни клімату Землі. Так от, саме з 1996 по 2083 рр. існуватиме така ситуація. За ці 88 років но- вомісяччя у день рівнодення (19—20 березня) відбудеться сім разів (і під час цього настане п’ять затемнень Сонця) і вісім разів у сусідні дні: чотири рази 18 березня та чотири рази — 21 березня. Кращий доказ завершення сучасного циклу О. Пет­терсона важко придумати.

Спираючись на приведені вище дані, можемо запропонувати

як гіпотезу таку схему кліматичних (і близьких до них істо­ричних) епох Причорномор’я та Близького Сходу:

Зрозуміло, що запропонована нами схема вимагає перевірки, так само як і періодизації інших дослідників. Слід звернути увагу також на те, що окремі риси історичної епохи формува­лися раніше, ніж відповідна їм кліматична епоха: наприклад, мезолітичний інвентар—до голоцену, найдавніша кераміка, на нашу думку,— до 4400 р. до н. е. тощо. Разом з тим ця невід­повідність, очевидно, не була скільки-небудь значною: поява мезолітичного інвентаря не обов’язково означає, що найдавні­ші доголоценові пам’ятки з таким інвентарем можна вважати мезолітичними (так само як поява перших мідних виробів у докерамічному неоліті не знаменувала появу мідного віку як епохи, а поява залізних виробів у пам’ятках бронзового віку — початок епохи раннього заліза). Для того, щоб утворилися риси історичної епохи, необхідна була й відповідна кліматична си­туація, тому хронологічна невідповідність між кліматичною та історичною епохами була, очевидно, незначною.

Єдність шести історичних та природно-кліматичних епох го­лоцену простежено лише у Причорномор’ї та на Близькому Cxo- ді. Інші території поступово втягувалися до вказаної цикліч­ності, починаючи з неоліту, причому Америка, Австралія, основ­на частина Африки — лише з останньої третини сучасної епохи. Це дозволяє стверджувати, що, можливо, лише Причорномор'я та Близький Схід є своєрідним «пупом Землі» голоценової пори.