Історична та міфічні періодизації давніх індоєвропейців та семітів.

Наші уявлення про історичний процес у минулому мо­жуть бути значною мірою поглиблені за рахунок того, як усві­домлювали свою історію й самі давні люди. Це знайшло відби­ток у їхніх так званих міфічних періодизаціях.

У месопотамських міфах, складених не пізніше епохи бронзи (III—II тис. до н. е.), представлено кілька схем такої періоди­зації. Одна з них відома у шумерів в оповіданні про богів. Вся історія богів поділена на частини — ранню (час привласнюючо­го господарства) та пізню (час відтворюючого господарства, для ведення якого старшими богами виліплено нових), а кожен її період, що починається з певного рішення та вчинку верховних богів, відповідає нашим уявленням про історичні епохи:

1. Період збиральництва в умовах сучасного рослинного сві­ту (мезоліт); 2—3. Період появи та період утвердження тварин­ництва і мотичного землеробства (протонеоліт та неоліт); 4. Пе­ріод появи орного землеробства, загінного утримання худоби, розвинутого ткацтва, перетворення землеробства на основу гос­подарства (мідний вік).

Інша месопотамська періодизація присвячена вже життю людей, найдавніші з яких були також виліплені з глини верхов­ними божествами. Д. Г. Редер називає перший період, що по­чався після появи богів, відтворюючого господарства, «золотим віком». Рання частина «золотого віку» — рівноправні люди у споріднених етнічних групах, що живуть мирно, у достатку, за­ймаються землеробством, розведенням дрібної рогатої худоби, ткацтвом, будівництвом будинків і башт, пізня — міжетнічні та соціальні конфлікти, війни, розвинута архітектура, у тому числі й фортифікаційна. Обидві частини віку у цілому відповідають рівню протонеоліту Близького Сходу, наприкінці якого (у доке- рамічному неоліті) існували протоміські поселення з міцними захисними спорудами: Єрихон, Бейда, Джебел Магзалія. На­ступний період («срібний вік», за Д. Г. Редером), який скла­дається з двох етапів, має риси неоліту Близького Сходу.

Міфічна періодизація може бути співставлена з етапами так званої історичної картини шумерів, у якій етап, що почався з Зиусудри (з потопу), закінчився до діяльності Гильгамеша, тобто включав І династію Кишу. Це підтверджує нашу думку про віднесення потопу до 2750 р. до н. е. За Е. А. Спайзером та Й. П. Вейнбергом, ця картина складалася у такій послідовності: 1) початок дарованої богами людям готової цивілізації після творення світу; 2) потоп, посланий богами як кара, під час якого було знищено майже все людство; 3) післяпотопний етап із Зиусудрою, який пережив потоп, та «кризою при Етані-пасти- рі»; 4) етап з перемогою Гільгамеша, правителя Урука, над правителем Кишу Агою; 5) об’єднання Саргонідами всієї Месо­потамії у XXIV—XXII ст. до н. е.

Таким чином, міфічні періодизації Месопотамії відбили п'ять основних періодів: мезоліт (у якому жили лише тотеми та бо­ги), протонеоліт, неоліт, мідний вік (іноді), а також початок бронзового віку (до середнього бронзового віку). Причому, і в протонеоліті, і в неоліті, і в епосі бронзи виділено їхні окремі частини.

Правомірне також співставлення міфічної історії шумерів з періодизацією розвитку давнього землеробства Месопотамії (за М. Я. Мерпертом): «золотий вік» допустимо ототожнювати з його першою фазою (IX—VIII тис. до н. е.), етапи «срібного віку» — з другою та третьою фазами (VII та кінець VII — поча­ток V тис. до н. е.).

«Золотий вік» Месопотамії можна, очевидно, порівняти з ранньоземлеробськими пам’ятками, які В. М. Массон відніс до неоліту (ми — до протонеоліту) Близького Сходу і датував VIII—VII тис. до н. е. Ранній етап «срібного віку» логічно вва­жати першим та другим (за В. М. Массоном) періодами історії Месопотамії (VI — перша половина IV тис.

Найближчою до месопотамських можна вважати міфічну періодизацію історії греків, почату Платоном у «Політиці» та продовжену в «Законах». За Платоном, в умовах м’якого воло­гого клімату у першому періоді на землі жили боги (царював тоді Крон) й «земнонароджені» люди нижчої формації, які за­ймалися привласнюючим господарством, не мали одягу, не знали таємниці дітонародження, своєї історії, не вважалися пращура­ми греків. Спосіб життя «земнонароджених» відповідає мезо­літу. Внаслідок катастрофи — зміни обертання Всесвіту й по­дальшого його відновлення — «земнонароджені» загинули, а на початку нового, «теперішнього», колобігу з’явилися «ранні пра­щури» греків (що й стало початком наступного періоду). В їх­ньому суспільстві розвивалися збиральництво, мисливство, - за­родилися тваринництво й землеробство, домашні ремесла й «мистецтва» (ліплення та плетення), з’явився метал, широко ви­користовувався вогонь, виникли міжусобиці та війни, було усві­домлено таємницю дітонародження. Цей період відповідає протонеоліту.

Коли давні люди досягли вже досить високого рівня у своє­му розвитку, сталася нова катастрофа: потоп. Врятуватися від нього вдалося лише деяким групам гірських пастухів, які збе­регли багато традицій допотопного часу й створили першу дер­жаву («династію»).

Перша післяпотопна «держава» з невеликих розрізнених мирних родових колективів з рівноправними членами суспіль­ства, які займалися розведенням рогатої худоби, мисливством, плетенням, виготовленням та випалом кераміки, але втратили метали, «що сховалися під землею» (це цілком могло статися під час утворення сучасних грунтів) й не мали писемності, від­повідає основним рисам неоліту.

Наступна, друга «держава» (що існувала, коли царем був Зевс) представлена суспільством, у якому провідну роль віді­гравало терасне землеробство на схилах гір, іншими характер­ними ознаками цієї держави були великі поселення з багатока­мерними житлами-кварталами, більша єдність племені при значній самостійності окремих родів та диференціації груп на­селення, поява прошарку знаті й значне зростання ролі ради вождів-царів (тобто, очевидно, ради племені та ради союзу пле­мен), перетворення династій в «аристократії» та «царства».

Третя «держава», що існувала з часів виникнення Трої (з по­чатку бронзового віку) до її зруйнування ахейцями й приходу до Греції дорійців (чим визначають рубіж бронзового та заліз­ного віків), повністю відповідає епосі бронзи. А четверта «дер­жава», що датується часом від приходу дорійців до днів самого Платона, є, безумовно, вже раннім залізним віком.

Періодизація старовини у вигляді п’яти поколінь або віків викладена Гесіодом у його «Роботах та днях». У часи Платона, визначаючи «Гесіодові покоління» як явище універсальне, про одне з поколінь забули й налічували їх лише чотири: «золоте», «срібне», «мідне» та «залізне». Найповніше характеристика цих чотирьох поколінь подана у «Метаморфозах» Овідія. Роз­глянемо деякі найбільш характерні риси цих поколінь.

Початком людства Гесіод та Овідій вважали перше — «золо­те» покоління «золотого віку», створене тоді, коли верховним бо­гом був ще Крон-Сатурн і яке зникло вже за панування Зевса. Ці щасливі люди жили в умовах сучасного рослинного світу «вічної весни», в основному привласнюючи дари природи: зби­рали врожаї зернових з полів, не обробляючи їх, але вже воло­діли стадами худоби. У цілому така картина відповідає кліма­ту та ситуації зародження відтворюючого господарства, коли худоба вже була приручена, а землеробство було ще ускладне­ним збиральництвом, тобто протонеоліту.

Друге — «срібне» покоління «срібного віку» з’явилося вже при царюванні Зевса-Юпітера. Клімат на той час погіршав, ста­ло можливим розрізняти всі чотири пори року, виникло будів­ництво жител з гілок, з’єднуваних ликом, люди стали обробля­ти поля, вперше навчилися використовувати й тяглову силу би­ка. Жертвоприношень та жертовників у цей час ще не існувало Така епоха може бути ототожнена з неолітом.

В часи третього — «мідного» (як за Гесіодом так і Овіді- єм) — покоління з’явилися мідні знаряддя та зброя, перші війни (очевидно, ще не грабіжницького характеру, бо «мідний вік» не був «злочинним»).

Четверте (за Гесіодом, у Овідія це покоління відсутнє) по­коління, або «рід героїв», безпосередньо передувало часові існу­вання «залізних людей» в епоху самого Гесіода. Важливим до­сягненням четвертого покоління був розвиток мореплавства. Численні війни та битви призвели його до загибелі. Зникнення цього покоління під час Троянської війни досить точно датує його бронзовим віком.

Останнім (п'ятим у Гесіода та четвертим у Овідія) названо безталанне, приречене на загибель «залізне покоління» «заліз­ного віку». У цю найгіршу, найжорстокішу епоху відбулося па­діння моралі та руйнування родинних зв’язків, величезне зна­чення одержала гонитва за наживою, зокрема в чужих морях, і грабіжницькі війни (які велися вже залізною зброєю), при­ватновласницький поділ громадських земель, хижацькі розробки підземних корисних копалин. Згадані риси, а також включення Гесіодом та Овідієм самих себе до часу існування цього поко­ління переконливо свідчить про тотожність «залізного віку» епосі археологічного залізного віку.

Таким чином, «золоте покоління» відповідало протонеоліту, «срібне» — неоліту, «мідне» — у Гесіода мідному вікові, у Ові­дія — бронзовому (або, менш реально, мідному й бронзовому ві­кам як усій епосі палеометалу), четверте покоління Гесіода — епосі бронзи, «залізне покоління» — ранньозалізному вікові. То­му долюдський (допротонеолітичнии) етап голоценового клімату, у якому, за Гесіодом та Овідієм, жили боги,, правомірно вважа­ти мезолітом.

Поділ історії на чотири, як вважають дослідники, аналогічні відомим у античних авторів, віки,— перший — «золотий», або «божественний» (Критаюга, або Сатьяюга, або Деваюга), дру­гий— «срібний» (Третаюга), третій — «мідний» («Двапараюга), четвертий — «залізний» (Каліюга) — відомий у індійців.

Картини з палацами, лісами, садами, царствами, яйцями, які послідовно змінюють одна одну, досить широко представлено у казках слов’ян та германців. Найбільш далекими вважалися золоті (ліси, сади і т. п.), більш • близькими — срібні, потім мідні. В. М. Топоров вважає, що згадані предмети та об’єкти символізували «золотий», «срібний» та «мідний» віки, які про­жили пращури цих народів. Дуже рідко разом з першими трьо­ма, після мідних, згадують залізні об’єкти (наприклад, дерева), які розташовані у цій періодизаційній драбинці до нас найближ­че. Отже, ці об’єкти можна вважати символом четвертого — «за­лізного віку», а в цілому, стверджувати, що за уявленням сло­в’ян, їхні пращури прожили (а точніше, запам’ятали себе) у -протонеоліті, неоліті, мідному й бронзовому віках (або епосі палеометалу, яка у них почалася з мідного, а не бронзового віку) та у ранньому залізному віці.

У індоєвропейців відомі й інші варіанти періодизації, пов’я­зані з історичними епохами. Зокрема, у Лукреція Кара («Про природу речей») виділено: 1) період богів та найдавніших «зем- нородних» людей, які жили в умовах голоценового клімату в курінях (а не справжніх житлах), не мали одягу, законів, пар­ної сім’ї, не плавали морями, займалися привласнюючим госпо­дарством; 2) період появи справжніх жител, одягу (спочатку із шкур), звичаїв, парної сім’ї, розвинутої мови, землеробства, тваринництва, міст, знаті (але при загальному справедливому володінні майном); 3) період нагромадження багатств знаттю, поширення воєн, насильства, беззаконня, знищення частини зна­ті; 4) період законів, що існували й при Карі. Перший період у цілому відповідає середньокам’яному вікові (мезоліту), дру­гий — пізньокам’яному (протонеоліту та неоліту), третій — брон­зовому, четвертий — ранньозалізному вікові.

Враховуючи все це, не таким уже й фантастичним видається поділ історії Лукрецієм Каром на три періоди розвитку зброї. «Раніше служили зброєю руки могутні, кігті, каміння, уламки гілок від дерев та полум’я, після того була знайдена мідь та порода заліза. Все ж таки у вжиток увійшла спершу мідь, ніж залізо». Останній з цих періодів явно відповідає залізному ві­кові, середній — епосі бронзи, у якій поширилася зброя з міді та її сплавів, а перший — кам’яному віку, причому, мабуть, ли­ше протонеоліту-неоліту (бо уявлення про палеоліт-мезоліт як стадію власної історії у пам’яті індоєвропейців не відбито) як пізньокам’яному вікові.

Подібна періодизація з точки зору пращурів слов’ян відбита у «Хроніці» Малали та «Повісті минулих літ» («Літописі русь­кому») у розповіді про богів — царів Єгипту: «А після того, як був потоп і розділено народи, став царствувати спочатку Мест- ром із роду Хамового, по ньому Гермес, після цього — Гефест,— бо так Сварога назвали єгиптяни. Коли сей Гефест царствував в Єгипті, [то] в той час царювання його упали кліщі з неба. [І] стали [єгиптяни] кувати оружжя, бо раніше від того вони палицями і камінням билися. Той же Гефест закон установи жінкам: виходити заміж за одного чоловіка і поводитися стри­мано... Бо раніш від сього жінки чинили блуд, з ким ото [яка] хотіла, і займалися вони блудом, як скотина.... А після цього царствував син його, на ймення Сонце,— що його звуть Дажбо- гом». За часів Дажбога люди стали, очевидно, давати данину царям. Б. О. Рибаков справедливо вбачає у цьому оповіданні відображення найважливіших періодів історії пращурів слов'ян: 1) досварогова ера (поділена на два етапи). Кам’яний вік із груповим шлюбом (або нестійким парним шлюбом); 2) ера Сварога. Утвердження віку металу та моногамної сім’ї; 3) ера сина Сварога — Дажбога. Виникнення держави..

Epy Сварога Б. О. Рибаков відніс до залізного віку, хоча при цьому й зауважив, що попередня — досварогова ера — це кам’яний вік, а почали кувати метали на території Правобереж­ної України (спільною територією праслов’ян та східних слов’ян Б. О. Рибаков вважав саме її) двічі — у мідному віці (мідь), а потім залізному віці (крицю), оскільки у бронзовому віці бронзові вироби відливали, а не виковували. Б. О. Рибаков від­дає перевагу залізному вікові, оскільки вважає, що до залізного віку у пращурів слов’ян своєї металургії не було, вони кори­стувалися переважно кам’яними знаряддями, і «бронза, яку при­возили зі сторони, застосовувалась переважно (крім доліт) для прикрас», а тому літописець вважав за можливе показати, що кам’яний вік було одразу замінено залізним; крім того, патрі­архальні відносини, введені Сварогом, могли скластися лише в умовах значного соціального розшарування залізного віку.

На нашу думку, тут представлено чотири періоди: 1) допо­топний період; 2) післяпотопний поділ народів, коли дозволяло­ся порушення подружньої вірності, а зброєю були палиці й ка­міння; 3) правління третього післяпотопного царя Гефеста (Сва­рога), при якому подружню невірність стали карати (виникла моногамна сім’я), з’явилася кована зброя; 4) царство сина Ге­феста— Геліоса (Дажбога) як суспільство із знатними та ба­гатими, тобто розвинута держава. Перший період, ймовірно, від­повідав допотопному протонеоліту, другий — останній (післяпо- топній) частині кам’яного віку — неоліту, третій — останній тре­тині (третьому царю) неоліту — мідному вікові, четвертий — епосі розвинутої держави у Єгипті, епосі бронзи. Враховуючи ототожнення у «Повісті...» єгипетських богів із слов'янськими, а також той факт, що на території формування пращурів сло- в’ян кувати мідь стали також у мідному віці, й найдавніша держава в них виникла, ймовірно, вже у бронзовому віці, пра­вомірно вважати, що ця періодизація відповідала уявленням слов'ян про свою історію у протонеоліті, неоліті, мідному та бронзовому віках.

Інший варіант періодизації давньої історії розглянемо на прикладі Кріту. На відміну від материкових районів Кріт було заселено людьми дещо пізніше. Незважаючи на це, за Геродо­том, населення острова змінювалося тричі. Перші його мешкан­ці, пішовши з легендарним Міносом походом на Сикелію, не змогли повернутися назад на острів, бо потерпіли аварію на своїх кораблях й змушені були залишитися на материку. За­мість них на Кріті з’явилися інші народності, «головним чином елліни». Останні представники цього нового другого населення -Кріту брали участь у Троянській війні й вимерли одразу після повернення з неї. З того часу й аж до Геродота на Кріті жило вже третє населення (з рештками попереднього). Існує точка зору, що три заселення Кріту відповідали подіям, які колись значно змінювали ситуацію на острові: близько 1700 р. до н. е. палаци було зруйновано (можливо, землетрусом), близько 1450 (1400) р. до н. е. відбулося нове зруйнування палаців, яке су­проводжувалося, ймовірно, вторгненням ахейців, а після Тро­янської війни на Кріті з’явилися дорійці. Оскільки після Троянської війни на Кріті закінчилася крітська культура (брон­зовий вік) й почалася нова епоха залізного віку, ми вважаємо, що й два більш ранні переселення на Кріт мали епохальне значення. Однак при будь-якому поділі бронзового віку Кріту названі вище дати (1700, або 1450 чи 1400 рр. до н. е.) таким подіям не відповідають. При виділенні трьох періодів (ранньо-, середньо-, пізньомінойських, або PM, СМ, ПМ) вони визначають кінець CM II або III (1700 р. до н. е.) та кінець ПМ III (1450 чи 1400 рр. до н. е.). При чотирьохчастинному поділі цієї куль­тури (перед-, ранньо-, пізньо- й післяпалацовий періоди) вка­зані дати розмежовують лише три з них: ранньо- з пізньопала- цовим і пізньо- з післяпалацовим. Отже, події 1700 і 1450/1400 рр. до н. е. менш значні за своїми масштабами ніж повна зміна населення (а також його культури), про які спові­щав Геродот.

Тому ймовірним може бути інше пояснення. Оскільки третє населення Кріту відповідало залізному вікові, друге населення природно ототожнити з попереднім населенням не частини брон­зового віку, а всього бронзового віку. Адже поява другого насе­лення з самого початку бронзового віку відповідала б припу­щенням деяких археологів про те, що крітська культура стала результатом не лише внутрішнього розвитку, а й переселення з Малої Азії, Лівії чи Єгипту нового населення (що відбилося в близькосхідних впливах та деякій неоднорідності пам’яток Кріту PM). З цього випливає, що час Міноса повинен відпові­дати епосі безпосереднього передування крітській культурі — неолітові. На користь такого припущення свідчить і відобра­ження міфу про шлюб батьків Міноса — Зевса та Європи — у матеріалах Малої Азії та Подунав’я вже з неоліту. Отже, друге населення Кріту з його трьома поколіннями після смерті Міно­са, очевидно, відповідало трьом періодам (PM, СМ, ПМ) куль­тури Кріту: перше населення — неоліту, друге — і мідному, і бронзовому вікам, третє — залізному віку.

* * *

Таким чином, існують всі підстави припускати, що, починаю­чи з мезоліту, історичні епохи, їхні періоди та природно-кліма­тичні періоди для населення України і Близького Сходу були спільними. Водночас це означає, що найбільш достовірною пе­ріодизацією історії індоєвропейців та семітів є періодизація са­ме за історичними епохами, починаючи з протонеоліту: прото­неоліт, неоліт (з мідним віком), бронзовий вік, ранньозалізний вік, а далі, як ми знаємо,— й сучасна епоха. Викладені вище факти також засвідчують, що міфічні періодизації певною мі­рою можуть вважатися науковими й повинні були створювати­ся, очевидно, не пізніше неоліту. Це має величезне значення, адже епохи, риси яких відбито у міфічних періодах, археологи визначили зовсім недавно: неоліт, мідний, бронзовий, ранньо- залізний віки — на початку XX ст., а протонеоліт — кілька де­сятиліть тому.

Рекомендована література

Археология Украинской ССР: В 3 т. K., 1985. Т. 1.

Даниленко В. Н. Неолит Украины. K., 1969.

Земная кора и история развития Черноморской впадины. M., 1975.

История древнего Востока. Зарождение древнейших классовых обществ и первые очаги рабовладельческой цивилизации: В 2 ч. M., 1983. Ч. 1.

Літопис Руський. K., 1989.

Ллойд С. Археология Месопотамии. M., 1984.

Монгайт А. Л. Археология Западной Европы: В 2 т. M., 1974. Т. 2.

Рыбаков Б. А. Язычество древних славян. M., 1981.

Телегін Д. Я. Мезолітичні пам’ятки України. K., 1982.

Чмыхов Н. А. Истоки язычества Руси. К-» 1990.