Раси Європи

Вивченню расово-етнічних груп Європи присвячено багато робіт і сучасних антропологів, і їх попередників. У них висловлювалися і висловлюються різні погляди на походження антропологічних груп великої європеоїдної раси (на­самперед народів Європи), яку, наприклад, антрополог Ж.

[*] Такий поділ ми спостерігаємо при висвітленні релігії рапануйців (о. Пасхи), де згадуються війни між «худими», або «довговухими» і «товстими», або «коротковухими», що, можливо, було пов’язано з об­разами богів-антиподів: бога-творця Макемаке («світлий», сонячний) і бога-руйнівника Уоке (символ — півмісяць). Із цим сюжетом перегукуються міфи саяно-алтайських народів про братів-деміургів Ульгена й Ерліка, які творять паралельно «біле» і «чорне» людство, а також інші стародавні перекази.

поділяв на дві лінгвістичні (арійську й неарійську) й одну географічну (кавказьку) групи [126, 533]. Польський учений Кржиницький у «Фізичній антропології» висловлював припущення, що доліхоцефали-блондини спочатку жили в Північній Європі, доліхоцефали-брюнети — в районі Середземномор’я, а брахіцефали прийшли в Європу з Ірану або Туркестану. З огляду на це серед рас Європи вирізнялися три основних типи: європейський (довгоголові блондини), середземноморський (довго- і короткоголові брюнети) й альпійський (короткоголові). Цієї думки до­тримувався й інший відомий антрополог Ріплей, який у праці «Раси Європи» ви­окремив три основні раси:

• довгоголову й високорослу «тевтонську», яка набула поширення на пів­нічному заході Європи (центр поширення — Скандинавія) і відзначала­ся світлими очима й волоссям (такими, можливо, були стародавні готи, нормани, сакси та споріднені з ними народи);

• короткоголову й середньорослу, з міцною статурою «альпійську» (котру іноді називали також «кельтською»). Представники цієї раси характе­ризувалися переважно сірими очима й каштановим (русявим) волос­сям, а центром її поширення вважалися Альпи й інші узвишшя Західної Європи;

• довгоголову, з темними очима й волоссям «середземну» (чи «іберійську») расу, поширену на південь від Піренеїв, на південних берегах Франції та південної Італії (враховуючи острови Сицилію і Сардинію).

Уперше ці расові типи — «європейської» та «альпійської» людини — схарак­теризував К. Лінней (1707-1778). Його французький послідовник Лапурж вва­жав колискою «європейської людини» місцевість, вкриту нині Північним мо­рем, а також почасти Британський архіпелаг і Скандинавію. Колись, вважав Лапурж, її простір був значно більшим: він охоплював усю Європу, Північну Африку і Малу Азію, а деякі племена (арійці) за кілька століть до нашої ери проникли в Персію (Іран) та Індію. До цього типу, на думку французького ан­трополога, належали завойовники Стародавнього Єгипту від XV до ХІІ ст. до н. е., а також лівійці, етруски, греки, галли, германці, слов’яни й інші істо­ричні народи Європи. «Європейська» людина часто описується в ХІХ ст. під назвою індогерманської або індоєвропейської раси, а також довгоголової та світ­ловолосої арійської і кіммерійської. Тип «альпійської» людини є, за Лапуржем, наслідком схрещування (і, можливо, багаторазового), в основі якого лежить «середземний» тип. На противагу «європейській» людині, «альпійський» тип переважає на узвишшях, куди, можливо, був витіснений з рівнин «європейсь­кою» людиною [126, 832].

Інший антрополог ХІХ ст. П. Брока (1824-1880) називав середземною расою темноволосих доліхоцефалів, поширених у басейні Середземного моря. У ній він вбачав нащадків населення неолітичної епохи, представників доісторичної кроманьйонської раси, що зазнала, очевидно, численних змішань із неандерталь­цями.

Подальші антропологічні дослідження, стислі характеристики яких наве­дені Д. Коропчевським [126], вели до дедалі більшої диференціації рас Європи.

Так, згаданий Ж. Денікер вирізнив шість рас європейців — дві світловолосі й чо­тири темноволосі. Одній з двох перших він приписував ознаки довгоголовості й дуже високого зросту, називаючи її «північною», а іншій — короткоголовість і порівняно невеликий зріст, визначаючи її як «східну» (тобто східноєвропейську).

• паміро-ферганська раса (або раса середньоазійського Межиріччя) харак­теризується вищим за середній зростом, темними очима і волоссям, смаглявою шкірою, брахікефалією, вузьким носом, інтенсивним ростом бороди й волосся на тілі. До цієї раси належать здебільшого таджики (переважно гірські), а також частково узбеки й туркмени [18, 69, 95, 358, 872; 97], у яких фіксується монголоїдна домішка. У балкано-кавказькій расі деякі антропологи вирізняють ще так званий кавкасіонський варіант, характерними представниками якого є, наприклад, дагестанські кумики і лакці [97, 238, 246].

Приблизну класифікаційну схему європеоїдних антропологічних типів на­ведено на рис. 25.

Південні європеоїди говорять переважно мовами іберійсько-кавказької, семіто-хамітської (афразійської) та індоєвропейської мовних сімей, розгляну­тих нами у відповідній частині першого тому видання. До того ж кавказькі (ібе­рійсько-кавказькі) мови належать, як спостережено, до гіпотетичної сино-кавказь- кої макросім’ї мов (її ядро сформувалося в Центральній Азії ХХ-Х тис. до н. е.), яка об’єднує, крім власне кавказьких мов, інші стародавні мови Євразії (хатську, хуритську, урартську, а також, можливо, етруську, баскську і шумерську).

Проте, перш ніж ми перейдемо до вивчення іберійсько-кавказьких релі­гій, необхідно ще, на наш погляд, зупинитися побіжно на історії формування макросімей сино-кавказьких і ностратичних мов, а також їхніх перших носіїв — праєвропеоїдних етносів.

Рис. 25. Приблизна класифікаційна схема антропологічних типів європеоїдів