Англія.

Пенда отримав перемогу і вбив Освальда, але християнство збереглося у Нортумбрії. У першій половині VII ст. вся північ Британії належала ірландській церкві, більш незалежній від Риму, яка була краще пристосована до родових інститутів кельтських, а пізніше і саксонських королівств¹.

Рис.66. Римська Британія

1 Штокмар В. В. История Англии в Средние века / В. В. Штокмар. — [2 изд., доп.]. — СПб.: Алетейя, 2005. — С. 24.

Рис.67. Англосаксонські королівства у VI—ІХ ст.¹.

У подальших лихоліттях місцеве населення зазнало спустошень від різних армій. У 491р. було засновано королівство південних саксів Сасекс. У 588 р. боротьба між королівствами англів Бернецією та Дейрою закінчилося перемогою Етельріка і появою королівства Нортумбрії. Король Кента Етельберт до 597 р. підкорив саксів Мілдессекса та Ессекса, англів Східної Англії та Мерсії². У боротьбу між місцевими королівствами втрутилися нормани. У 865 р. в Східній Англії висадилося численне данське військо на чолі з синами Рагнара Лодброга, окупувавши її, і у 866 р. вони захопили Йорк. У 870 р.

1 Штокмар В. В. История Англии... — С. 30.

2 Нессельштраус Ц. Г. Искусство раннего Средневековья. — С. 16.

данці вступили в Уессекс. У 871 р., коли Альфред вступив на престол, більша частина Англії знаходилася у руках норманів. Накладені ними контрибуції змусили окремих церковних прелатів продавати свої володіння. Лише у 878 р. англосаксам вдалося завдати поразки норманам у битві при Едінгтоні. За умовами угоди ватажок норманів Гутрун мав залишити Уессекс і прийняти хрещення разом з ватажками свого війська. Похрестившись Гутрун став Етельстаном¹. Іншого норманського вождя, Гутфріта, сімнадцятьма роками пізніше, за християнським звичаєм поховали у кафедральному соборі Йорка^{[965] [966]. З діяльністю Альфреда пов’язують переклад „Обов’язків пастиря” Григорія І, якого потребував король для виховання духовенства[967].}

Прелати беруть участь у найважливіших державних нарадах разом з найбільшими світськими феодалами. У листопаді 931 р. у таких зборах учасниками були обидва архієпископи — кентерберійський і йоркський, 17 єпископів та 5 абатів^[968].

Після смерті Едуарда Сповідника 5 січня 1066 р. новим законним королем Англії вітенагемот на основі англосаксонських законів обрав Гарольда Годвінсона. До складу вітенагемоту входили, поряд з представниками світської влади, духовенство, єпископи та абати. З цим не погодилися норвезький правитель Гаральд Хардрад (Нещадний) та нормандський — Вільгельм. 20 вересня Хардрад висадився на березі Хамбера у Ріколла та вирушив до Йорка. Після того, як він розбив дружини ерлів Моркера Нортумберлендського та Едвіна Мерсійського, захисники Йорка відчинили йому ворота. Однак 24 вересня норвежці зазнали нищівної поразки від війська Гарольда. Вільгельм на 1066 р. утвердився у Нормандії, приєднав графство Мен, частини графств Бретань і Понтьє^{[970] [971].}

Після вступу на престол Вільгельм І обіцяв зберегти давні звичаї та права місцевого населення, однак невдовзі приступає до заміщення усіх урядових посад нормандцями, конфіскації земель місцевої знаті, покріпачення селян. У відповідь розгорнувся опір селян і знаті. В 1069—1071 рр. на півночі та північному сході Англії спалахнули народні повстання, які були жорстоко придушені¹. Зміцненню влади нормандців сприяла грамота з благословенням папи Александра ІІ Вільгельму і рішення уїтенагемота на чолі з архієпископом йоркським^{[972] [973].}

Після утвердження Вільгельма Завойовника в Англії взаємини з церквою формуються за прикладом Нормандії й характеризуються контролем над церквою, що нетипово для західного християнського світу^[974]. Король призначав єпископів і абатів найбільших монастирів. Соціально-економічні і політичні права церкви були застережені^[975], чому сприяли церковні суди. Церква отримувала кошти з державного бюджету. З отриманого в процесі земельного перепису 1085 р. земельного податку в 73 тис. фунтів стерлінгів церкві і монастирям виділили 19,2 тис. (зокрема архієпископу кентерберійському — 1.750), тоді як короні і двору — 17 тис., на платню чиновникам — 1,8 тис. Держава обмежила вплив папства на релігійне життя Англії^[976]. У 1087 р. архієпископи, єпископи та абати королівства мали скласти присягу на вірність королю. Для її складання вони разом зі світськими феодалами мали до 1 серпня 1087 р.

Після смерті Вільгельма Завойовника у 1087 р. на престол Англії вступив його син Вільгельм Рудий, коронований архієпископом Кентерберійським Ланфранком. Невдовзі королівська політика зіткнулася з протидією церкви. Це зумовлювалося правом короля отримувати доходи з вакантних єпископських кафедр. Кентерберійська кафедра була вакантною після смерті Ланфранка з 1089 до 1093 р. У Вільгельма Рудого спалахнув конфлікт з призначеним на цю посаду бекським абатом Ансельмом. Після захоплення влади в Англії улітку 1100 р. Генріхом І Боклерком Ансельма повернули з вигнання, вакантні єпископства та абатства були заміщені. Хартія вільності Генріха І обіцяла свободу церкві. Це символізувало повернення влади до курсу на тісний союз з церквою. Однак і в нового короля виник конфлікт із церквою через відмову архієпископа скласти васальну присягу королю. У процесі подальших перемовин уклали конкордат (1106 р.). Король відмовився від права давати інвеституру каблучкою та посохом, але зберіг за собою право вимагати від духовенства клятву підданства та васальної вірності. Єпископи та абати обиралися церковним капітулом, але в присутності короля чи його представників. Король Генріх ІІ (1154— 1189 рр.) започаткував реформу в релігійній сфері. В 1163 р. на Великій раді у Вестмінстері він запропонував передати справи кліриків — злочинців світським судам. При доведенні вини їх позбавляв сану єпископський суд і передавав для винесення вироку у світський. Проти виступив архієпископ Кентерберійський Фома. Призначений королем у 1162 р. архієпископом Кентерберійським, Фома Беккет, який раніше був канцлером, різко змінив свої позиції. Ієрарх розпочав боротьбу за повернення церкві втрачених земель, права патронату над усіма бенефіціями, належними до його престолу, висунув вимогу передати церкві ряд замків, позбавляв кліриків, які перебували на королівській службі, кентерберійських бенефіциаріїв.

Склад духовенства продовжував зберігати особливості, зумовлені державною політикою Вільгельма Завойовника: верхівка духовенства залишалася нормандською, тоді як нижче становили майже винятково сакси¹. Навіть кентерберійське архієпископство очолював Робер Шампар². У процесі феодалізації Англії міцніли позиції церкви та окремих монастирів. Зростали різноманітні церковні збори, найважчим з яких була десятина. Церква вимагала не лише десяту частину врожаю (велику десятину), а й малу десятину — худобою, шерстю, продуктами скотарства³.

Королівська влада змушена була рахуватися із соціально- економічними та політичними позиціями християнської церкви. При вступі на престол король давав обітницю дотримуватися прав церкви. Вже закони Етельреда перебачали відданість монарху, як релігійний обов’язок. Пропагування цих настанов продовжують данські завойовники. Закони Кнута зобов’язували дотримуватися єдиної християнської віри, шанувати одного бога і вірно любити короля. Архієпископ Кентерберійський виступав головним радником монарха і першим міністром королівського уряду. Релігійні інститути відігравали роль державних, виконуючи владні доручення⁴.