Ірландія.

З найдавніших часів Ірландія поділялася на п’ять великих областей — провінцій (Ольстер, Коннот, Манстер, Південний і Північний Ленстер). З формуванням держави виникли королівства (так звана пентархія).

1 Штокмар В. В. История Англии в Средние века. — С. 52—58; Эпоха крестовых походов. — С. 678—690.

2 Пти-Дюптайи Ш. Феодальная монархия во Франции и в Англии Х—ХІІІ веков. — С. 51.

3 История средних веков. — Т. І. — С. 357.

4 Пти-Дюптайи Ш. Феодальная монархия во Франции и в Англии Х — ХІІІ веков. — С. 38 — 39.

ріаги, які разом з таністами обиралися вождями провінцій. При ріагах функціонували ради мудрійших. Кожна держава розділялася на туати, які очолювали виборні правителі. На початку Х ст. їх налічувалося близько сотні, а їхні кордони збігалися з клановими. Владу над усім островом номінально уособлював ард-ріаг¹.

Християнізацію Ірландії започаткував святий Патрік (близько 373—461 рр.), британець за походженням, якого змалку вивезли до Ірландії. Згодом він утік на континент, отримав духовну освіту і повернувся на острів уже як місіонер. Успішна діяльність пояснюється гнучкою тактикою: проповідуючи християнство, він намагався не порушувати давні звичаї та традиції, закриваючи очі на народні святкування. Вже в V ст. християнство перетворилося на впливову силу^{[978] [979]. Вплив християнства на політику середньовічних держав засвідчує найдавніше ірландське право — Бретонські закони 438 р., які були написані спеціальною комісією під керівництвом християнського місіонера Патріка. В Ірландії існувало кілька сотень єпископів, які пристосувалися до кланового суспільного устрою і родів. Церковні землі оброблялися залежними утримувачами[980]. Ірландські монахи відіграли велику роль у християнізації Британії та континентальної Європи VII-VIII ст.[981]. В VI ст.}

Багата Ірландія привернула увагу вікінгів. За одним із джерел нормани з’явилися на острові у 747 р. Поступово вони переходять від поодиноких нападів до поступового завоювання. Головна увага скандинавів була прикута до густо заселеного східного узбережжя острова, з центром у Дубліні, та залюднених південних берегів¹. В 795 р. нормани висадилися на острові Ретлін поблизу берегів Антрима, а в 798 р. захопили Дублін. Захоплені землі стали плацдармом для розширення завоювань в Ірландії. Військові походи супроводжувалися масовим руйнуванням ірландських церков і монастирів^{[983] [984]. На завойованих землях нормани обладновували місця язичницьких відправ. У вікінгів Дубліна був великий дубовий гай, який вони присвятили Тору. Пізніше його було спалено королем Бріаном Бору[985]. У 839 р. норвезький хавдінг Торгільс (Тургейс), прибувши у Північну Ірландію на чолі великого флоту, проголосив себе „конунгом над усіма іноземцями в Ерін”. Він привів 10 тис. вояків в містечко Армаг під стіни найбільшого монастиря Ірландії. Вигнавши настоятеля монастиря, Торгільс перетворив храм у язичницьке святилище, а себе проголосив верховним жерцем. Завойовники споруджували приморські форти та земляні укріплення углиб острова. Однак спроби замінити християнство язичництвом викликали у 844 р. народне повстання, яке закінчилося вигнанням норвезьких загарбників. Ірландці уклали союз з данцями. Однак новий норвезький загін на чолі з Олафом Білим витіснив данців з острова. Наприкінці ІХ ст. боротьба відновилася з появою на острові данців з Англії. В 901 р. ірланцям вдалося захопити Дублін[986].}

У другій половині Х ст. норвезькі королівства існували в Уотерфорді та Лімеріці. Їхнє становище ускладнював опір місцевого християнського населення. На півночі жили шотландські пікти, на заході — англосакси. Поступово норвезьке населення Ірландії кельтизується.