Функції теоретичної археології

Яку б важливу роль не відігравала етнографія в реконс­трукції історії давніх суспільств, кожна реконструкція завжди буде спиратися на конкретні археологічні дже­рела, адже саме вони відбивають розвиток первісних сус­пільству часі й просторі.

Загалом теоретичний рівень в археології спрямовано на реконструкцію соціально-економічного (в широко­му розумінні) змісту давніх суспільств. Сюди входять проблеми різних сфер життя: реконструкції демографіч­ного та виробничого потенціалів, систем господарюван­ня, соціальних відносин та рівнів соціальної організа­ції, етнічних процесів, систем вірування, зрештою — визначення місця суспільства на щаблі еволюції первіс­ності. Розв’язання цих складних проблем передбачає створення спеціальних програм, які відбивають послі­довність процедур з археологічним матеріалом за пев- ною логікою, котра конструюється виходячи не лише з археологічних джерел та археологічних знань, а й із чіт­ких уявлень про закономірності історичного розвитку загалом та окремих його сторін зокрема і способів їх відбиття у матеріальних залишках. Тобто якщо на дже­релознавчому рівні пізнання йде знизу — від джерела та його узагальнення до висновків, то теоретичне пізнан­ня, грунтуючись на концептуальних схемах, здійсню­ється згори (від теорії) вниз (до джерела).

Теоретична концепція задає тон дослідженню, їй під­корені всі пошуки. Розробляючи її (чи користуючись готовою), археолог орієнтує певним чином і свій мате­ріал: які залишки, що саме відбивають та про що свід­чать. Таким чином він створює емпіричну модель дос­лідження, що втілює головні ідеї про суть явища і той предметний світ та його структуру, яка має відбити цю суть. Саме виявлення в конкретному матеріалі фактів, притаманних предметному світові людей, допомагає ре­конструювати й соціальні явища. Дослідження такого рівня потребують використання масових джерел та ста­тистичних методів їх аналізу. Ці вимоги випливають із самого характеру проблем такого рівня та характеру со­ціальних закономірностей, які можна виявити лише в масі фактів як певну тенденцію, а не як твердий закон.

Таким чином, історію первісного суспільства можна реконструювати, поєднуючи зусилля двох наук — архео­логії та етнографії. Кожна з них у цьому процесі відіг­рає свою роль. Добуваючи та впорядковуючи матеріали в часі та просторі, археологія, виходячи з логіки самих матеріальних свідчень, може реконструювати й деякі сто­рони життя давніх суспільств. Але проникнути в суттєві риси цього життя, повноцінно осмислити археологіч­ний матеріал лише своїми засобами археологія не в змозі. Тут на поміч приходить етнографія, яка конструює кон­цептуальні схеми. Користуючись ними та конкретизу­ючи їх відповідно до своїх джерел та мети дослідження, археологія зберігає специфіку й на цьому рівні за раху­нок програм та методів переведення археологічної ін­формації в історичну. Зрештою історія первісного сус­пільства реконструюється за археологічними джерела­ми, оскільки саме вони виступають ровесниками пер­вісної формації, її реальними слідами.

Науважимо, що археологи дещо схильні абсолюти­зувати факти, тобто археологічні джерела, вважаючи, що рушієм науки є накопичення фактів. Важливість остан­ніх не можна заперечувати. Та за такого підходу забува­ється, що факти відкриває вчений, і він же надає їм значущості.

Ми звернули увагу на значення двох провідних наук для реконструкції давньої історії — археології та етно­графії. Та цим не обмежується коло дисциплін, які бе­руть у цьому участь. Скажімо, для реконструкції най­давнішого періоду — антропогенезу — велика роль від­водиться антропології, що вивчає залишки найдавніших істот, які передували власне людині, та найдавніших лю­дей. Антропологи реконструюють не лише фізичний виг­ляд гомінідів, а й, виходячи зі стану та особливостей гомінідної тріади (прямоходіння, рука, мозок), розви­ток трудової діяльності, а також особливості інтелекту: здатність мислити й розмовляти (за будовою черепа), характер харчування (за станом зубів), м’язовий та ро­зумовий потенціал. Антропологи розв’язують проблеми расогенезу, формування різних фізичних типів людей, етнічних особливостей. Визначення віку, статі помер­лих відіграє суттєву роль при реконструкції демогра­фічних процесів, форм соціальної організації.

Сучасна наука дає змогу порівнювати викопні залиш­ки людей не тільки за зовнішніми параметрами. У 1984 р. американський вчений К. Мулліс, досліджуючи молекулу ДНК, віднайшов більш точний спосіб ідентифікації жи­вих істот та визначення їхнього віку. Удостоєний Нобе­лівської премії, цей винахід допомагає виявляти спорід­нені групи людей.

У відтворенні історії задіяно багато джерел, а бурх­ливий розвиток науки увесь час їх поповнює. Тисячо­літтями осідав пилок рослин та накопичувався у шарах землі. Його дослідження, яке стало можливим завдяки

появі могутніх мікроскопів, ще ширше відкриває таєм­ниці навколишнього світу. Так звичайний пилок став історичним джерелом. За влучним висловом французь­кого історика JI. Февра, історія перетворила цей пилок на свій мед. Нічого не відкидаючи, історія користається всім тим, що може винайти допитливий людський ро­зум.

Отож історія первісного суспільства — синтетична на­ука. Такий її характер визначається різноманітністю дже­рел, їхнім характером та різнобарвністю, що й передба­чає участь багатьох наук в їх вивченні. Повнота рекон­струкції залежить від вірогідності джерел, від залучення різних спеціалістів до їх вивчення, від обсягу знань кож­ної науки, що постачає певну інформацію. Масштаби реконструкцій визначаються конкретним завданням дос­лідження: на рівні пізнання життя конкретної общини (наприклад, за матеріалами поселення чи могильника або ж обох їх); на рівні пізнання закономірностей роз­витку якогось явища (наприклад, закономірностей іс­нування та розвитку скотарських суспільств); на рівні пізнання найзагальніших закономірностей суспільного розвитку (наприклад, виникнення відтворювального гос­подарства та його наслідки). Кожному рівневі пізнання притаманні своя міра узагальненості, охоплення певного кола джерел.

Синтез знань — надзвичайно складна справа. Він пот­ребує широкої наукової ерудиції, проникнення в сут­ність явищ, відчуття історії, образного її сприйняття. Та хоч якою б зрілою була наука, реконструкції завжди будуть вірогідними, і завдання науки полягає у поглиб­ленні їхньої вірогідності.

3 Авдусин Д. А. Археология СССР. Москва, 1967.

Берндт P. M., Берндт К. X. Мир первых австра­лийцев. Москва, 1967.

Брей У, Tpaniu Д. Археологический словарь. Москва, 1990.

Гарден Ж.-К. Теоретическая археология. Моск­ва, 1983.

Генинг В. Ф. Структура археологического поз­нания. Киев, 1989.

История первобытного общества. Общие воп­росы. Проблемы антропосоциогенеза. Москва, 1983.

Клейн Л. С. Археологические источники. Ленин­град, 1978.

Косвен М. О. Очерки истории первобытной куль­туры. Москва, 1953.

Методика полевых археологических исследова­ний. Москва, 1983.

Першиц А. И., Монгайт А. Л., Алексеев В. П. Ис­тория первобытного общества. Москва, 1968.

Равдоникас В. И. История первобытного общес­тва. Ленинград, 1939. Ч. 1.

Февр Л. Бои за историю. Москва, 1991.

Этнография как источник реконструкции ис­тории первобытного общества. Москва, 1979.