Індоєвропейські племена доби енеоліту та їх розселення: IV—IH тис. дон.е.1

Згідно з сучасними лінгвістичними даними, органічна спіль­ність (за умов компактного мешкання відповідних племен) індоєвропейського масиву порушується не пізніше (а, можливо, й значно раніше) IV тис.

Разом з тим, розпад індоєвропейської мовної спільності навряд чи стався до початку V тис. до н.е., тому що сприйняття певного шару “північнокавказької” лексики повинно було відбутись протягом приблизно другої половини VI тис. до н.е.¹⁵’Проти можливості дату­вання розпаду індоєвропейської спільності неолітичним часом свід- чать і дані про розвинені господарство, систему суспільних відносин та культу. Зупинимось на цьому питанні докладніше.

Лінгвістичні матеріали доводять, що давні індоєвропейці напе­редодні диференціації мовної спільності добре знали таких свійських тварин, як кінь, бик, вівця, коза, свиня, собака. Не виклю­чено, що вони розводили і свійську птицю та вживали мед. Підк­реслимо, що спільні назви таких типових для Східносередземно- морсько-Передньоазійського ареалу свійських тварин, як віслюк та кішка, є лише в деяких індоєвропейських мовах і їх основу не можна виводити з доби індоєвропейської спільності¹⁵⁶.

Наведені дані зайвий раз свідчать проти близькосхідної версії походження індоєвропейців та на користь локалізації їх прабать­ківщини у Північному Причорномор’ї й Передкавказзі. Саме тут, не пізніше IV тис. до н.е., відомі всі згадані вище свійські тварини, але віслюк та кішка поширення ще не набули. Домашні свиня і велика рогата худоба з’являються на Дністрі, Південному Бузі, в районі Дніпровських порогів та передгір’ях Криму (мабуть, за­вдяки балкано-карпатським впливам) десь на початку V або на­віть у VI тис.

З індоєвропейською належністю саме неолітичних та ранньое- неолітичних культур півдня Східної Європи добре узгоджуються і лінгвістичні дані щодо землеробської діяльності представників від­повідної спільності. Однак зазначимо, що стосовно останніх у праці Т.В.Гамкрелідзе та В.В.Іванова є істотні протиріччя. У висновках вони пишуть, що на стадії індоєвропейської спільності вже існувала термінологія орного землеробства, а перед цим, розглядаючи слово “плуг”, наголошують на тому, що спільність останнього характерна лише для певної групи давніх діалектів — саме тієї, що склалась згодом в Європі між Адріатикою, Рейном, Південною Прибалтикою та Середнім Подніпров’ям і об’єднувала мовних предків греків, іта- ліків, кельтів, германців, балтів та слов’ян¹⁵⁸. Останнє, на мою думку, пов’язане саме з поступовою інфільтрацією, а пізніше й масовою міг­рацією відповідних індоєвропейських племен на захід, де вони й перейняли від давньоземлеробських культур Правобережної України, Карпатського ареалу, Подунав’я та Балкан досконалішу систему землекористання.

Відносно доби власне індоєвропейської спільності лінгвістичні матеріали дозволяють реконструювати лише мотичне землеробство з такими реаліями, як “оброблена земля”, “серп” та “зернотерка”. Наявність мотичного землеробства на півдні Східної Європи з пере­важною орієнтацією на пшеницю та ячмінь, починаючи з неолітичної доби, ні в кого сумнівів не викликає.

Крім того, індоєвропейцям, напередодні втрати ними мовної єдності, були відомі примітивна металургія та колісний транспорт. Стосовно виникнення металургії на Близькому Сході (десь приблизно в межах Східної Анатолії, Вірменського нагір’я та Північ­ної Месопотамії) суперечок між вченими немає. Безумовно, мета­лургійний досвід потрапив на південь Східної Європи з Малої та Пе­редньої Азії через Балкано-Карпатський регіон і Кавказ. Тому не дивно, що спільноіндоєвропейська назва міді походить, як вважають вчені, від протоіпумерського слова¹⁵⁹. Протягом VII —V тис. до н.е. виплавлення міді поширюється від Анатолії до Ірану і не пізніше IV, а мабуть, ще у V тис. до н.е. стає надбанням мешканців Балкан і За­кавказзя.

На території Північного Причорномор’я прикраси з міді в знач­ній кількості з’являються за часів середньострогівської культури (або середньостогівської культурно-історичної спільності) найдав­ніших конярів-вершників. За Cu, ця доба датується серединою IV — початком III тис. до н.е., що цілком узгоджується з можливою пізньою датою остаточної мовної диференціації індоєвропейської спільності. Однак за останні роки, у зв’язку із загальним переглядом археологічної хронології в бік її поглиблення, дослідники схиляються до віднесення середньостогівської культури до раніших часів: середини V —середини IV тис. до н.е.^{1 0}1 старе радіокарбонне, і нове датування (більш грунтовне) перехрещуються на середині IV тис. до н.е., тобто пов’язуються з приблизною датою початку мовного розпаду індоєвропейської спільності. Тому є всі підстави співвід­носити реалії середньостогівської доби півдня Східної Європи та Пе- редкавказзя (насамперед, розвинене конярство та знайомство з міддю) з лінгвістичними даними пізніх часів існування індоєвро­пейської спільності.

Дещо складнішим є питання спільної індоєвропейської терміно­логії щодо колісного транспорту. Для спільної індоєвропейської мови реконструюються такі поняття, як “колесо сонця” та “рух візка”, тоді як власне для “колеса” та “колісного візка” реконструйовано кілька форм, відомих потім в окремих індоєвропейських діалектних спільноостях¹.

Щодо виникнення колісного транспорту традиційною є концеп­ція Г.Чайлда, за якою колесо та візок винайдено в Шумері десь до середини IV тис. до н.е., звідки вони поступово розповсюдились через Кавказ до Східної, а потім і Західної Європи¹⁶². Численні знахідки решток візків у Північному Причорномор’ї та Приазов’ї датуються III і пізнішими тис. до н.е., починаючи з доби ямної культурно- : історичної спільності)¹⁶³. Останнім часом В.О.Сафронов здійснив f спробу довести, що залишки візків, відомих у Центральній Європі, давніші, ніж їх аналоги на півдні Східної Європи, Кавказі, в Mecono-

, тамії чи Ірані. Не виключено, що це дійсно так (хоча з його ж розгля- : ду випливає фактична синхронність відомих зображень візків з Пів­денно-Східної Польщі та Західної Анатолії — початок III тис. до І н.е.¹⁶⁴. Але це не спростовує висновків Г.Чайлда та не доводить цен­тральноєвропейське походження колісного транспорту.

І По-перше, сучасна система датувань дуже умовна; по-друге, ві- домі нам залишки візків відбивають лише поширення відповідного ' поховального ритуалу, а не справжнє використання колісного тран­спорту; по-третє, різні території вивчені дуже нерівномірно і Цент­ральна Європа археологічно відома значно краще, ніж, наприклад, Анатолія чи Кавказ; по-четверте, не виключено, що виникнення ко­лісного транспорту відбувалося паралельно у межах широкої зони давньоземлеробських культур протягом IV тис. до н.е. від Середньо­го Подунав’я до Нижньої Месопотамії.

Не варто також забувати, що для того, щоб якесь явище стало елементом поховального ритуалу, повинно пройти багато сторіч з часу його виникнення. Тому найвірогіднішим є припущення, що перші візки з’явились десь у колі енеолітичних давньоземле­робських культур мальованої кераміки не пізніше першої половини IV тис. до н.е., але незабаром були запозичені індоєвропейськими скотарськими племенами півдня Східної Європи¹⁶⁵.

Узгоджуються з реаліями войовничого скотарського побуту й такі спільні для індоєвропейських племен поняття, як вбивати, знищувати, переслідувати (ворога), здобич, захоплювати здобич, народ, військо (як озброєна маса одноплемінників), похід, захищатися, боронитися, укріплене селище (“град”) на узвишші, бойова сокира, щит тощо.

Лінгвістично фіксується розвинена система родоплемінної організації суспільства з вже досить чітко виділеною верхівкою, очо­люваною персоною сакралізованого “царя” — вождя-жерця. Є всі підстави співвідносити її з археологічно добре фіксованим зростан­ням соціального розшарування причорноморсько-передкавказьких скотарів вже за середньостогівської доби (не пізніше IV тис. до н.е.). У цей час від Донеччини до Нижнього Подунав’я і Передкавказзя поширюються соціально престижні поховання новоданилівського та близьких до нього типів зі скіпетрами у вигляді голівки коня, мідними прикрасами, великою кількістю вохри тощо¹⁶⁷. Виникнення саме в цей час курганного поховального обряду на півдні Східної Європи та Передкавказзі опосередковано відбивало соціальне роз­шарування, що призводило до відокремлення родоплемінної знаті від рядових общинників.

Наведені міркування дають всі підстави погоджуватись з тими дослідниками, які вважають за можливе ототожнювати індоєвро­пейців останньої доби їх етномовної спільності з переважно ско­тарськими енеолітичними племенами Північного Кавказу та Криму, Східноєвропейських степів і, частково, лісостепової смуги між Дніп­ром та Волгою.

Ще у 20-х роках нашого століття видатний британський архео­лог Г.Чайлд, спираючись на лінгвістичні матеріали О.Шрадера¹⁶⁸, зіставив давніх індоєвропейців із пофарбованими вохрою кістяками підкурганних поховань українських та південноросійських степів. Він уявляв їх як рухливих скотарів, що розводили корів та овець і вперше приборкали й привчили до верхової їзди коня. На ролі коня, його військовому та транспортному використанні, у зв’язку з розг­лядом проблеми розселення індоєвропейських племен, Г.Чайлд особливо наголошував. Характерними археологічними ознаками індоєвропейців, на його думку, є також шліфовані та просверлені бойові сокири й посуд з мотузчатим орнаментом¹⁶⁹.

У наступні десятиріччя цю концепцію підтримало багато фахів­ців, серед них Т.Сулимирський, О.Я.Брюсов, С.КДікшит та ін. Се­редньоєвропейські культури бойових сокир та мотузчатої кераміки ранньобронзового віку разом з відповідними археологічними спіль­ностями Східної Європи та Казахстанських степів надійно пов’язуються з індоєвропейськими племенами кіпця III — першої половини II тис. до н.е. Протягом 60 — 70-х років ця концепція набу­вала розвитку в працях М.Гімбутас, яка поставила собі за мету на тлі археологічних джерел конкретно прослідкувати “індоєвропеїзацію” Європи зі сходу — з боку причорноморських та прикаспійських сте­пів¹.

Згідно з М.Гімбутас, у межах Центральної, Південно-Східної та південної частини Східної Європи протягом V — IV (IV — III, якщо спиратися на радіокарбонні дати) тис. до н.е. протистояли дві великі, протилежні за всіма істотними ознаками, історичні спільності: давньоєвропейська Балкано-Дунайсько-Карпатська, кола культур мальованої кераміки, і курганна Північнопричорноморсько-Прикас- пійська з мотузчатою орнаментацією посуду.

Економічним тлом першої, балкано-дунайської, на думку до­слідниці, було землеробство з допоміжною роллю скотарства, го­ловним чином розведенням великої рогатої худоби. Люди мешкали у

великих сільськогосподарських поселеннях в глинобитних досить благоустроєних будинках. Істотного соціально-майнового розшару­вання не було, що певним чином пов’язане з системою матрилінійних та матрилокальних шлюбів. Ідеологія цих суспільств була досить миролюбною. Вони шанували верховне жіноче божество про­дуктивних сил природи та мали пристрасть до витонченого художнь­ого оформлення кераміки, дрібної пластики, хатнього декору тощо.

На сьогодні така характеристика потребує певних корективів, що насамперед стосується питання соціального устрою відповідних суспільств. Безумовно, вони досягли рівня племінного ладу. Є певні підстави вважати, що принаймні на Балканах, в районах з на­йрозвиненішою кольоровою металургією, у IV тис. до н.е. вони вийшли майже на передкласовий рівень розвитку, про що, наприклад, свідчать матеріали енеолітичного могильника Варни. Останнє, в свою чергу, погано узгоджується з припущенням щодо матрилінійної системи родинних зв’язків, хоча виключати її можливість також немає підстав.

Однак у цілому наведена характеристика є досить влучною. Її добре доповнює думка Е.О.Берзіна¹⁷² відносно змісту культового життя відповідних землеробських суспільств: періодичного, сезон­ного відтворення священного шлюбу Великої Богині, яка персоніфі­кувала родючі сили природи та сам людський колектив, з Биком-Со- нцем, володарем небесного тепла і світла, та Змієм-Драконом, госпо­дарем вод і підземного світу.

На противагу цьому провідною галуззю економіки курганної пів- нічнопричорноморської спільності було відгонне скотарство, де велика роль належала конярству. Люди жили в маленьких (додамо — інколи штучно укріплених) поселеннях, в напівземлянках. Суспільст­во мало патріархальний характер з культом чоловічого божества- воїна та сакрал ізацією коня і розвиненою небесно-солярною символі­кою. Ідеологія носила войовничий характер; серед общинників рано почався процес висування військових вожаків, що зосереджували в своїх руках владу на племінному, а пізніше й міжплемінному рівнях.

Культурно-історичні спільності, що поступово і спадкоємно змі­нюють одна одну в степах і у лісостепах між Дніпром та Уралом (ма­ріупольська, середньостогівська, ямна), демонструють розвиток виробничих сил і, разом з тим, посилення військової загрози. Най- престижнішою стає військова справа, посилюється боротьба за пасовиська та стада худоби. В центрі міфології — боротьба Бога Грози, носія військових функцій, із Змієм за жінку та худобу. Панує уявлення, що нормальне природне і соціальне життя забезпечується не священним шлюбом, а силою зброї. Така система господарства, суспільного життя та ідеології протягом IV — III тис. до н.е. поширюється на значній території Європи й Малої Азії, що обумов­лювалося як дійсними військовими вторгненнями індоєвропейських племен, так і сприйняттям їх досвіду та уявлень, а часто й мови су­сідніми суспільствами.

2

Наведена схема в цілому відбиває історичні реалії тих далеких часів. Однак сучасний рівень археологічних досліджень дозволяє конкретизувати наші уявлення про індоєвропейців, починаючи, принаймні, з IV тис. до н.е. Насамперед варто звернути увагу, що приблизно з цього часу на півдні Східної Європи (за винятком, зро­зуміло, трипільської спільності раннього та середнього етапів її розвитку) в межах індоєвропейського скотарського ареалу окреслю­ються два регіони: північний — приблизно на межі лісостепової та степової смуг з прилеглими районами, і південний — ближче до морського узбережжя та передгір ’їв Криму й Кавказу.

Свого часу це помітив В.М.Даниленко, який у межах енеолітичних скотарських суспільств Східної Європи виділяв окрему азово-чор- номорську лінію розвитку з притаманними їй переважан­ням дрібної рогатої худоби у стаді, тісними зв’язками з культурним світом Кавказу й, опосередковано, Анатолією, наявністю плоскодон­ного округлобокого слабоорнаментованого посуду з домішками тов­ченої мушлі, певним поширенням випростаних (на відміну від скор­чених) кістяків та широким використанням кам’яних конструкцій у поховальному ритуалі¹⁷³. Ці археологічні ознаки відрізняли названу лінію розвитку від власне середньостогівської (середньостогівсько- хвалинської або середньостогівсько-давньоямної) спільності, для якої є характерними скорчені поховання та гостро- чи округло- донний густіше орнаментований посуд. Провідну роль у скотарстві відігравало конярство та розведення великої рогатої худоби. Разом з тим, спільними в обох випадках були: конярство, трупопокладення в ямах з широким використанням вохри, виникнення та початкове поширення курганного обряду, наявність у глиняному тісті домішок товченої мушлі, використання мотузчатого орнаменту, формування родоплемінної верхівки з певними соціально-престижними атри­бутами (скіпетри у вигляді голівки коня, булави тощо).

Утворення десь на межі V — IV тис. до н.е. цих двох “смуг кон­центрації степового населення” логічно пояснити природно-госпо­дарчими умовами існування людей за доби переходу від родового ладу до племінного. Економіка мала комплексний характер, і люди, які поряд із скотарством займалися примітивним землеробством та, залежно від наявних можливостей, рибальством і полюванням, вибираючи місця проживання, надавали перевагу районам збігу різних ландшафтів. Вони селилися переважно на межі степів (що все більше починали використовуватись як пасовиська) та лісостепу або багатих на лісову рослинність передгір’їв і вкритих лісами гірських схилів, вздовж річок (особливо в заплавах великих рік: Дніпро, Дон, Кубань тощо) та на зручних для сітьового рибальства морських уз­бережжях. В цих екологічних смугах концентрувалась головна маса населення, кількість та густота якого поступово зростали. Відповідно зростало й поголів’я худоби. Це, в свою чергу, призводило до віднос-

ного перенаселення місць постійного мешкання, посилення боротьби за природні ресурси та військової напруженості, що сприяло форму­ванню племінних органів влади і поглибленню соціальної нерівності в межах окремих соціумів.

До того ж, протягом IV —III тис. до н.е. клімат починає погіршу­ватись, що істотно зменшує землеробський потенціал і призводить до кризи енеолітичних аграрних суспільств, наприклад, трипільсь­кого на Україні або культури Намазга V на півдні Туркменії¹⁷⁴. Такі природні зміни безпосередньо відбивались й на аграрній сфері ді­яльності індоєвропейських суспільств порубіжних із степами зе­мель: південних лісостепових районів, кримсько-кавказьких передгір’їв, заплав великих річок та морських узбереж. Землеробст­во стає тут малоефективним, зростає роль скотарства, суспільства стають рухливішими, що і обумовлює зацікавленість окремих пле­мен у розширенні територій за рахунок сусідів.

За умов зростаючої аридизації порубіжна смуга між Степом і Лісостепом зміщалась у західному, північно-західному та північно­му напрямках, що обумовлювало відповідний, безумовно дуже повільний і поступовий, рух індоєвропейських племен північної зони. В свою чергу, місцеве давньоземлеробське населення Правобе­режної та Прикарпатської України, Подунав’я, Балкан тощо перео­рієнтовувало власне господарство на скотарство, що добре просте­жується за матеріалами пізнього трипілля.

За умов глибокої всебічної кризи старої енеолітично-земле- робської господарсько-культурної системи типовою стала деморалі­зація населення і загальна деструкція його ідеології, що значно полегшувало індоєвропеїзацію відповідних територій з боку півден­но-східних степових племен. Останні мали залучати до свого складу рештки місцевого населення (переважно жінок і дітей, тоді як чоло­віки певною мірою могли винищуватись фізично). Протягом IV — III тис. до н.е. в Балкано-Дунайсько-Карпатському регіоні і, частково, в Анатолії спостерігається ситуація “колапсу” старої системи, що, як зазначалося вище, набагато полегшує етномовну асиміляцію (тобто, в цьому випадку — індоєвропеїзацію) місцевого населення прийшлими войовничими племенами скотарів (за схемою “домі­нанти іноетнічної еліти”).

Дещо іншою мала бути ситуація, що склалася серед скотарів передгір’їв та приморської смуги півдня Східної Європи й, частково, Північно-Західного Кавказу. Ці соціуми, завдяки постійним зв’язкам з Анатолійсько-Кавказьким та Східнобалканським куль­турними світами, відносно швидко сприймали імпульси з боку остан­ніх. Аридизація IV — III тис. до н.е., за умов все зростаючого тиску надлишкового населення (разом із стадами) на природні ресурси, мала безпосередньо вплинути на історичну долю причорноморсько- приазовських племен. Землеробство ставало мало ефективним, а територій із звичними для відповідних племен екологічними умо­вами поруч не було. Однак, володіючи свійським конем і з* орієнтуючись на розведення дрібної рогатої худоби, головним чином овець, племена узбережжя та передгірської смуги починають все ін­тенсивніше використовувати під пасовиська відкриті степові простори і, де дозволяли умови, гірські яйла. Аналогічні процеси від­бувалися на Кавказі, в Малій Азії, усьому Середземноморському ареалі від Іспанії до Месопотамії, на Іранському плато та в Середній Азії¹⁷⁵, усюди, де в скотарстві провідна роль належала дрібній рога­тій худобі.

У Північному Причорномор’ї, Приазов’ї та Передкавказзі умови для відповідних господарських зрушень були, ймовірно, найсприятливішими — значні степові простори (чого, скажімо, не було на Кавказі або Балканах) поєднувалися з багатством трав’яної рослинності (на відміну від сухих степів та напівпустель Північної Африки, Близького Сходу, Ірану чи Середньої Азії). До того ж місцева людність була добре обізнана з конярством (що да­вало перевагу у військовому та транспортному відношенні), все частіше використовуючи мідні вироби, переважно кавказького походження.

Все це, а головним чином початок широкого господарчого використання відкритого степу в Причорномор’ї та Приазов’ї, сприяло поширенню південної групи індоєвропейських племен в різних напрямках, зокрема Подніпров’я та Північно-Західного Причорномор’я, Подунав’я тощо. Паралельно ситуація на Північно­му Кавказі значно ускладнювалася через те, що саме в цей час бурхливий розвиток відгінного скотарства та кольорової металургії відбувався в середовищі неіндоєвропейських племен: пракартвелів Закавказзя та представників різноманітних “північнокавказьких”, за лінгвістичною термінологією, хатто-адигських та хурито- нахських етнічних груп, що поширюються з долин Вірменського нагір’я до степів сучасного Азербайджану, а пізніше опановують Північно-Східний Кавказ. Не виключено, що саме тиск з боку остан­ніх сприяв переселенню окремих індоєвропейських племен півден­ної лінії розвитку з Передкавказзя до Приазов’я, Криму й Північно- Західного Причорномор’я.

Звернемо увагу на той факт, що дві великі спільності індоєвропейських племен, про які йшлося вище, можна зіставити з двома групами індоєвропейських діалектів, що утворились під час первинної диференціації відповідного етномовного масиву не пізніше IV тис. до не. Т.В.Гамкрелідзе і В.В.Іванов умовно позна­чають їх як ареали “А” і “В”. Від першого за наступної доби похо­дять анатолійські (хетто-лувійсько-палайські) та тохаро-кельто- італійські, а від другого — арійсько-греко-вірменські та балто- слов’янсько-германські групи мов. Відносна хронологія мовного поділу індоєвропейської спільності, за результатами їх досліджен­ня, така¹⁷ :

I — поділ індоєвропейської спільності на ареали А і В;

II —взаємодія на межі ареалів AiB;

III — утворення іновацій в ареалах А і В, за винятком анато- лійського;

IVa —виникнення іновацій в ареалі А, за винятком анатолійсь- кого;

IV6 —виникнення іновацій в усьому ареалі В;

Va — утворення іновацій в первинному ареалі А (без анато- лійського), за винятком тохарського;

V6 — поділ ареалу В на арійсько-греко-вірменську та балто- слов’яно-германську спільності.

В наступні часи анатолійський і тохарський мовні масиви розвиваються окремо один від одного й від усіх інших; іллірійсько- італо-кельтський поділяється на іллірійську, італійську і кельтську групи з подальшою їх внутрішньою диференціацією; балто- слов’яно-германський — на балто-слов’янську та германську, а арійсько-греко-вірменський на арійсько-вірменську та грецьку спільності. Наступним кроком стало розмежування вірменських (можливо, вірменсько-фрігійсько-фракійських) і арійських (індо­іранських) мов. Ще пізніше відбулося розмежування в балто- слов’янській та індоіранській спільностях. Дослідники зазначають, що за часів існування арійсько-вірменської та балто-слов’янської ці­лісностей між ними існували найтісніші контакти і утворилася своєрідна мовна спілка, край якій був покладений новим етапом мов­ної диференціації¹⁷⁷.

Цей процес діалектно-мовного розчленування єдиного індоєвропейського масиву зайняв приблизно три тисячоліття. Його початок припадає десь на межу V і ΓV або першу чверть IV тис. до н.е. Це випливає з того, що у V тис. до н.е. під час інтенсивних лексичних запозичень з якогось із діалектів “північнокавказької” мовної спіль­ності індоєвропейський масив ще зберігав відносну єдність¹⁷⁸, тоді як не пізніше середини III тис. до н.е. вже виникають хеттська та лу- війська мови анатолійської групи. Тому остання мала відокремитись від масиву А принаймні на півтисячоліття раніше, десь на межі IV і III тис. до н.е. Розмежування на ареали А та В повинно було здійснитися ще раніше, але не заглиблюючись у V тис. до н.е., тобто, певно, десь на початку IV тис. до н.е.¹⁷⁹ З іншого боку, за останніми даними, диференціація на балтські та слов’янські групи діалектів відбувалась не в середині І тис. до н.е., як вважали раніше¹⁸⁰, а не пізніше кінця II тис. до н.е.¹⁸, що відповідає Б.В.Горнунгу та Б.О.Рибакову, який спирався на лінгвістичні розробки першого.

Таким чином, у середині IV тис. до не., коли скотарські племена півдня Східної Європи консолідувались на північних і південних межах степової смуги, індоєвропейський мовний масив вже розчле­нувався, за термінологією Т.ВТамкрелідзе та В.В.Іванова, на два ареали — А і В. Як же співвідносяться між собою названі вище дві господарсько-культурні, відомі за археологічними матеріалами, спільності згідно з первинним ареальним поділом індоєвропейських діалектів?

Для відповіді на це питання розглянемо проблему початкового руху північнопричорноморських скотарських племен на суміжні території, як його можна реконструювати за археологічними джере­лами. Справа в тому, що, як зазначалося, від ареалу А дуже рано, десь на межі IV — III тис. до н.е., відгалужуються анатолійські діа­лекти. Історично цьому мала передувати якась істотна міграція, можливо, з Північного Причорномор’я на захід або південний захід — до Нижнього Подунав’я та Балкан, звідки предки хеттів, лувійців і палайців почали просуватися до Анатолії. Логічно припустити, що від якої з двох історично-господарських спільностей (степо-лісостепової, північної або узбережно-передгірсько-степової, південної) відокремилися перші переселенці-скотарі, ту маємо підс­тави пов’язувати з ареалом А, що напередодні складав анатолійсь- ко-італо-кельто-іллірійсько-тохарську спільність.

Питання давньоскотарських міграцій з північнопричорно­морських степів на захід ставилося Г.Чайлдом і детально розгляда­лося М.Гімбутас¹⁸³. Дослідниця виділила “три хвилі експансії кур­ганних народів із сходу на захід”. Перша нахлинула на давньоєвро- пейські культури Дунайсько-Балканського регіону й обумовила за­непад місцевої культурно-історичної спільності “мальованої кераміки”. У зв’язку з цим тут виникла велика кількість синкретичних культур, що поєднували певні характерні риси “давньоєвропейської” та “припонтійсько-степової” або “курганної” спільностей. Друга хвиля “курганної експансії”, на думку до­слідниці, привела до утворення синкретичної “курганно-трипільсь­кої” усатівської культури Північно-Західного Причорномор’я, в системі якої домінували риси індоєвропейської ідеології. Подальше просування цього населення до Південної і Центральної Європи обу­мовило істотну “курганізацію” та “індоєвропеїзацію” відповідних областей. А археологічним еквівалентом цього можемо вважати поширення культури кулястих амфор, на тлі якої поступово скла­далися культури мотузчатої кераміки. В цей час на сході, у Донець­ко-Волзьких степах, формується ямна курганна культура, носії якої згодом просуваються на захід, завершуючи індоєвропеїзацію Цент­ральної Європи і Балкан, та на північ, до лісостепової, а пізніше й лі­сової зони Східної Європи. В результаті тут виникають такі спорід­нені культури, як середньодніпровська і фатьянівська. Подібних висновків, хоча й не сформульованих так чітко, дійшов і В.М. Даниленко¹⁸⁴

На новому рівні узагальнення наявних археологічних джерел питання руху давньоскотарських племен Північного Причорномор’я до Подунав’я розглянуто Д.Я.Телегіним. Дослідник доводить, що за часів середнього трипілля з Степового Причорномор’я на Нижнє Подунав’я і до Південного Прикарпаття приходить нове населення, яке залишає могильники із скорченими, випростаними на спині та вкритими вохрою кістяками, ножеподібними великими крем’яними пластинами, хрестоподібними булавами і скіпетрами у вигляді конячих голівок. Все це має певні аналогії в похованнях ново- данилівського типу та подібних до них, поширених від Молдови до Донеччини. Ранні новоданилівські поховання безкурганні, але пізні­ше з’являються й перші насипи невеликих розмірів¹⁸⁵’

Наслідком цього руху стало зникнення давньоземлеробської умельницької культури Нижнього Подунав’я. На думку Л.В.Суботі- на, просування скотарських племен на південь набуло цілеспрямо­ваного й масового характеру, що обумовило припинення існування спочатку окремих гумельницьких общин, а пізніше й всієї куль­тури¹⁸⁶, яка напередодні, у вигляді спільності Гумельниці — Kapa- ново VI, охоплювала всю східну частину Балканського півострова, від Карпат до Родопів.

Що ж собою являють, з історичної точки зору, новоданилівські пам’ятки, поширення яких на захід маркує першу інвазію індоєвро­пейського скотарського населення з території України в Подунав’я і на Балкани? У першому виданні “Археології Української РСР” (1971) вони розглядались у складі середньостогівської культури, з якої виділені до окремої групи трохи пізніше, на підставі прита­манних їм кам’яних поховальних конструкцій та наявності значної кількості прикрас з міді, переважно кавказького походження¹⁸⁷. Д.Я.Телегін пояснює це впливами з Передкавказзя та Приазов’я, з чим значною мірою можна погодитися. Але зазначимо, що за всіма власне етнічними ознаками новоданилівські поховання, як і анало­гічні їм пам’ятки суворівської та передкавказько-степової груп¹⁸⁸, повністю подібні до середньостогівських. Спільними є головні риси поховального ритуалу (скорчені на спині, з підігнутими догори ногами кістяки, східна та північно-східна орієнтація, використання вохри), знаряддя праці (між іншим — великі крем’яні ножеподібні пластини) й типи кераміки. Тому наявність кам’яних поховальних конструкцій та мідних прикрас необхідно пояснювати початком со­ціального розшарування населення середньостогівської культури, під час якого родоплемінна верхівка південних районів відповідного ареалу сприймає деякі південні традиції поховального ритуалу як престижні (насамперед — кам’яні скрині, не кажучи вже про кош­товні для того часу мідні прикраси).

Думка, що новоданилівські пам’ятки фіксують власне похован­ня соціальної еліти¹⁸⁹ носіїв середньостогівської культури, пере­конливо пояснює “загадковий факт”, “що досі невідоме жодне посе­лення”, яке б відповідало могильникам новоданилівського типу¹⁹⁰.3 іншого боку, наявність у Подунав’ї і на Балканах поховань, близьких до новоданилівських, засвідчує активну участь у просуванні на пів­денний захід (до речі, до центрів металургії міді) представників аристократичного племінного прошарку носіїв середньостогівської Культури. Так, Х.Тодорова змальовує виразну картину просування середньостогівської культури на Балкани¹⁹¹.

Наведені матеріали дозволяють дійти висновку, що першу Хвилю скотарської індоєвропейської інвазії, яка відбулася у IV тис. до н.е., складали представники середньостогівської спільності, що мешкали переважно на межі лісостепової та степової смуг Східної Європи. Оскільки перших мігрантів зі сходу до Подунав’я логічно зіставити з носіями анатолійських діалектів, то й саму лісостепо- степову середньостогівську спільність, на відміну від азово-чорно- морської лінії розвитку, можна ототожнювати з мовним ареалом А (анатолійсько-італо-кельто-іллірійсько-тохарським), за Т.В.Гамк- релідзе та В.В.Івановим. Тому, відповідно, носіїв діалектів мовного ареалу В (греко-вірмено-арійських та слов’яно-балто-германських) IV тис. до не. можна вбачати в населенні узбережно-передгірської зони Північного Причорномор’я, Приазов’ята західних районів Пів­нічного Кавказу. Відштовхуючись від цього висновку, ми можемо, безумовно, тільки гіпотетично, усвідомлюючи приблизність й віро­гідність побудов, запропонувати більш-менш логічну версію розсе­лення із степів Східної Європи і Передкавказзя давніх носіїв індоєвропейських діалектів, серед яких були й племена, які відіг­рали роль мовних предків праслов’ян.

З

Перш ніж перейти до цього питання, необхідно сказати кілька слів відносно протилежних поглядів, згідно з якими просування носіїв індоєвропейських діалектів йшло з заходу на схід. На початку 80-х років таку думку висловив І.М.Дьяконов, запропонувавши ото­тожнювати індоєвропейців V — IV тис. до н.е. з носіями балкано-ду­найських культур мальованої кераміки¹⁹². Звідти, на думку вченого, вони “розтікались в усі боки”, але як саме відбувався цей процес, тим більше у його археологічній репрезентації, він не показав. Полемізу­ючи з ним, Т.В.Гамкрелідзе та В.В.Іванов підкреслили, що такий під­хід не враховує наявності глибоких давніх індоєвропейсько-карт- вельських зв’зків, тобто є хибним і з лінгвістичної точки зору ⁹³. Спираючись на розробки М.Гімбутас, В.С.Титова та інших фахівців, співавтори зазначили, що за археологічними матеріалами спостері­гається рух саме із степу на захід, а не навпаки, як то припускає І.М.Дьяконов.

Кількома роками пізніше подібного висновку (до І.М.Дьяконова) дійшов і КРенфрю. За його уявленнями, протоіндоєвропейці за доби раннього неоліту інфільтруються з Малої Азії до Балкан і потім, пос­тупово нарощуючи господарський і демографічний потенціал, коло­нізують середню смугу Європи від Рейну до Середнього Подніпров’я. Наступним етапом, на його думку, є вихід скотарських індоєвро­пейських (тохарських та індоіранських) груп до Євразійського степу, колонізація (германцями) лісів Південної та Західної Прибалтики й асиміляція (кельтами) носіїв мегалітичних культур Приатлантичної Західної Європи¹⁹⁴.

Однак ця, переконлива на перший погляд, версія не є бездо­ганною.

По-перше, зосередивши увагу на балканському центрі, К.Ренф- рю не врахував того факту, що і в сусідніх регіонах, насамперед на Кавказі та в східноєвропейських степах, за доби енеоліту також від­бувалося істотне господарське (на тлі скотарства) й демографічне піднесення. Степ у IV — III тис. до н.е. аж ніяк не пустував, і тому з погіршенням кліматичної ситуації давньоземлеробське населення Південно-Східної Європи не мало можливості просто перейти до скотарства та заселити його із заходу на схід. За доби племінного ладу пізньої первісності господарсько-демографічна модель етно- мовної експансії у чистому вигляді вже не реалізується. Типовим стає поширення певних діалектів завдяки утвердженню прийшлих “домінуючих еліт”, часто за умов деструкції (“колапсу”) соціально- економічних, суспільних та культурно-ідеологічних структур місце­вого населення. УIV — III тис. до н.е. кризу переживав саме давньо- землеробський світ, тоді як скотарські племена розвивалися дина­мічно.

По-друге, у своїх побудовах розселення носіїв окремих індоєвропейських діалектних груп КРенфрю зовсім не враховує відкриті лінгвістами внутрішні зв’язки між окремими давніми спіль­ностями в межах самої макроєдності. Так, наприклад, за його кон­цепцією випливає, що носії анатолійських, італо-кельто-іллі- рійських та тохарських говірок (що разом утворюють один з двох первинних діалектних ареалів — А), початково мали знаходитися в трьох різних місцях індоєвропейської спільності.

І, нарешті, по-третє, хибним місцем побудови К.Ренфрю, як і близької до неї концепції І.М.Дьяконова, є брак археологічної аргу­ментації, що насамперед стосується обгрунтування припущення руху індоіранців з Балкано-Карпатського ареалу на схід.

Порівняно з підходами цих двох, названих вище, дослідників за­надто слабкою є позиція таких дослідників, як Я.Маккей¹, які на­магаються вивести носіїв індоєвропейських діалектів з неолітичної спільності середньоєвропейської культури лінійно-стрічкової кера­міки. Наведені зауваження щодо балканської прабатьківщини ще більше підтверджують цю думку. До того ж, якщо реалії енео- літичної давньоземлеробської Південно-Східної Європи все таки можна зіставити з відомими нам стосовно індоєвропейців на початку втрати їхньої єдності (за лінгвістичними реконструкціями), то від­носно неолітичних середньодунайських культур, як переконливо доводить В.О.Сафронов¹⁹, цього сказати ніяк не можна. Але й позицію останнього не можна прийняти.

Згідно з В.О.Сафроновим, після переселення з Анатолії індоєвропейці утверджуються на території сучасної Сербії (куль­тура Вінчі), звідки протягом V — IV тис. до н.е., у зв’язку з гос­подарським піднесенням та зростанням кількості населення, поширюються по всьому Середньому Подунав’ї (лендельська культура), а, незабаром, асимілюючи носіїв культури лінійно- стрічкової кераміки, займають середню смугу Європи між Дунаєм, Рейном, Південною Скандинавією та Галичиною (культура лійчас- того посуду).

Наведена схема розселення середньодунайських землеробів є вірогідною з теоретичної точки зору і грунтується на певних ар- хеолого-типологічних розробках, але проти припущення щодо індоєвропейського характеру певного блоку культур маємо на­вести ті ж аргументи, що й стосовно поглядів І.М.Дьяконова та К.Ренфрю. На відміну від останніх, В.О.Сафронов намагається знайти археологічні ланки між названими вище центральноєвро­пейськими та степовими скотарськими культурами і вивести останні з попередніх.

Найважливішу з них, і не без підстав, він вбачає в культурі ку­лястих амфор, яка у III тис. до н.е. поширюється в Прикарпатті та прилеглих до нього областях між Ельбою та Дніпром. Вона дійсно має значну кількість істотних ознак, що об’єднують її з культурами пів- нічнопричорноморсько-північнокавказького кола (куляста форма та мотузчата орнаментація посуду, перевага скорчених, інколи підкур- ганних, поховань у кам’яних скринях із застосуванням вохри та ін.). На думку В.О.Сафронова, культура кулястих амфор хронологічно передує подібним до неї матеріалам Північного Причорномор’я, тому він робить спробу передатувати всю хронологічну шкалу Кав­казу й півдня Східної Європи на підставі цікавої й досить пере­конливої аргументації на користь віднесення поховання у Великому Майкопському кургані до XXIV — XXIII ст. до н.е.¹⁹⁷ До цієї дати прив’язуються й інші пам’ятки кола культур, які В.МДаниленко позначав як азово-чорноморську лінію розвитку степового енеоліту.

Однак помилковим, на мій погляд, є звуження періоду існуван­ня великого історико-археологічного явища (відомого під назвою майкопської культури та споріднених з нею феноменів Північного Причорномор’я — кемі-обинської, та усатівської культур) до часу поховання у Майкопському кургані. Останній на підставі досить надійних речових аналогів з месопотамськими комплексами (насам­перед, художній метал) можна віднести до часу Саргона Аккадсько- го або його найближчих спадкоємців, проте інші ознаки майкопської культури (кулястий або яйцеподібний тулуб посуду з так званим “перлинним орнаментом”, підкурганні поховання скорчених кістя­ків у ямах з використанням вохри тощо) мають глибокі місцеві корені в Північному Причорномор’ї та Передкавказзі і поширені в цьому регіоні щонайменше з кінця IV тис. до н.е.

Тому, не виключаючи можливості інфільтрації передньоазійсь- кого населення до Північного Кавказу приблизно в XXIV ст. до н.е., є всі підстави погоджуватись з переважною більшістю фахівців у га­лузі кавказької археології, які розглядають майкопську культуру в межах перших трьох чвертей III тис. до н.е. і підкреслюють найістот­нішу роль у її формуванні місцевих передкавказько-степових груп курганного обряду¹. В останніх, на мою думку, доцільно вбачати носіїв індоєвропейських діалектів.

Таким чином, у нас відсутні підстави слідом за В.О.Сафроновим втискувати час існування пам’яток майкопсько-кемі-обінсько-уса- тівського кола до третьої чверті III тис. до н.е. і вважати їх пізнішими (тим більше — похідними) за культуру кулястих амфор. До речі, до­слідник і сам наводить, посилаючись на праці Т.Г.Мовші та І.К.Свєшнікова, низку радіокарбонних дат, що засвідчують синхрон­ність усатівської культури та культури кулястих амфор¹⁹⁹.3 огляду на суттєву роль кавказьких імпульсів у формуванні азово-чорно- морської лінії розвитку, перші етапи існування майкопської куль­тури доцільно відносити до часу, що передував утворенню усатівсь­кої культури та, тим більше, культури кулястих амфор.

4

Наведені міркування дають підстави вважати, що процес індоєвропеїзації Європи відбувався не з заходу на схід, а навпаки — з Передкавказзя та південних областей Східної Європи до Подунав’я і Балкан, в прикарпатські області, а також смугою кас- пійсько-аральських степів до Середньої Азії, Індії та Ірану і, частко­во, через Закавказзя до Передньої Азії (рух мітаннійців). Врахову­ючи наявність в IV тис. до н.е. двох груп індоєвропейських діа­лектних ареалів, один з яких (анатолійсько-італо-кельто-іллірійсь- ко-тохарський) ми пов’язали з середньостогівською степово-лісостеповою групою племен, а другий (балто-слов’яно-германсько-греко-вірмено- арійський) — з суспільствами азово-чорноморської лінії розвитку, розглянемо можливі шляхи просування носіїв окремих блоків індоєвропейських діалектів.

Почнемо зсередньостогівського мовного ареалу А, який близько середини IV тис. до н.е. займав широку перехідну між Степом та Лісостепом смугу Східної Європи — від Подніпров’я до Волги чи навіть Приуралля. Подібні середньостогівським комп­лекси відомі в інших регіонах з близькими до лісостепових (на той час) ландшафтами: Донеччина, Подоння²⁰⁰, Центральне Передкав­каззя²⁰¹ тощо. Як зазначає М.Я.Мерперт, середньостогівське насе­лення лісостепових районів інфільтрувалось на південь по заплавах Південного Бугу, Дніпра, Дону тощо²⁰². Воно повинно було зуст­рітися й змішатися там з місцевою людністю азово-чорноморської лінії розвитку, що засвідчують керамічні комплекси та поховальні пам’ятки Пониззя Дніпра²⁰³ та Дону²⁰⁴. З цим збігаються дані Т.В.Гамкрелідзе та В.В.Івапова стосовно мовної взаємодії між пред­ставниками ареалів А і В до початку розгалуження в кожному із них.

Господарською основою носіїв середньостогівської культури було скотарство: переважало конярство та велика рогата худоба. Археологічні дані, як підкреслює Д.Я.Телегін, “свідчать про використання середньостогівцями коня дл. зерхової їзди”, що підт­верджується знахідками рогових псалій. До характерних рис цієї культури належать також поява посуду з мотузчатою орнамента- цією та початок переходу до курганного обряду поховання скор­чених у ямах і вкритих вохрою кістяків, а також виникнення, можливо завдяки зв’язкам з Кавказом, власної металургії міді. З’являються кам’яні та рогові бойові сокири, молоти, булави й скі­петри, у вигляді голівок коней, що теж має певні аналогії на Північ­ному Кавказі. Новоданилівський тип поховань засвідчує виділення прошарку родо-племінної аристократичної верхівки, а в ритуально­му житті —виникнення культу коня²⁰⁵.

Найдавніші пам’ятки середньостогівського типу з’являються на межі Степу і Лісостепу між Дніпром і Доном на місцевій постнео- літичній основі, що пов’язано, на думку Д.Я.Телегіна, з носіями сурсько-дніпровської культури VI — V тис. до н.е. Досить швидко вони витісняють або, скоріше, асимілюють з Середнього Подніпров’я неолітичне населення дніпро-донецької культури і вступають на за­ході в тісний контакт з трипільськими групами (стадія В¹) ⁰⁶. Пара­лельно, як про це вже йшлося, носії середньостогівсько-ново- данилівських традицій, обминаючи з півдня трипільську зону, за­ймають Нижнє Подунав’я та Східні Балкани, поступово асимілюючи нащадків давньоземлеробської місцевої спільності Гумельниці — Караново VI. Це, як зазначалося, доцільно пов’язувати з відривом від діалектного ареалу А предків носіїв майбутніх індоєвропейських анатолійських мов.

У цей час лісостепо-степові конярські групи індоєвропейців просувалися і в східному напрямку — до Волги, Уралу й Казахста­ну. їх шлях проходив по кордону між Лісостепом та Степом, там, де табунам коней не загрожувала відсутність кормів, тим більше, що, як зазначає В.Ф.Зайберт, з кінця IV тис. до н.е. в Урало-Іртишському регіоні складаються сприятливі умови для конярства. Відносно швидкі темпи просування відповідного населення на схід досить вузькою екологічною нішею можна пояснити, за даними В.Ф.Зайбер- та, тим, що зона господарського освоєння території однією конярсь­кою общиною дорівнювала 150 — 200 км. В свою чергу, збільшення худоби та кількості населення приводило до переселення в східному напрямку. Десь у другій половині IV тис. до н.е. близькі до середньо- стогівських матеріали з’являються в лісостеповому Поволжі, а на межі IV — III тис. до н.е., у вигляді ба тайської культури, в північно- західних областях сучасного Казахстану. Її конярський характер, напівяйцеподібний посуд з геометризованим орнаментом, похо­вальний обряд та культ коня дають підстави вважати цю культуру за походженням індоєвропейською²⁰⁷.

Зважаючи на попередні міркування щодо етномовної належнос­ті носіїв середньостогівської спільності, а також враховуючи те, що після відходу на південний захід носіїв майбутніх анатолійських ді­алектів наступним поділом в ареалі А стала диференціація між італо-кельто-іллірійськими та тохарськими говірками (останні за­ймали найсхіднішу серед усіх індоєвропейських мов позицію), можна дійти висновку, що просування конярських племен

( наприкінці IV — III тис. до не. на схід Північним Казахстаном І відбиває саме процес відходу носіїв прототохарських діалектів.

Розглянемо, як і коли носії італо-кельто-іллірійських діалектів ї. опинилися у Центральній Європі, звідки пізніше просунулися на 8 Апеннінський півострів (до кінця II тис. до н.е. — італіки) та до І Атлантичного узбережжня й на Британські острови (до середини І F тис. до н.е. — кельти). Було б природно пов’язати це з рухом племен та на Донеччині²¹. Але, як підкреслює М.Я.Мерперт, господарсько-культурне тло поволзьких предків носіїв ямної спіль­ності істотно відрізнялось від середньостогівського²¹¹. Якщо в пер­шому випадку домінує вівчарство, що було вирішальним еконо­мічним чинником в освоєнні степових просторів Калмикії, Подоння, Поволжя і Передуралля, то в другому переважало конярство та велика рогата худоба.

Тобто, якщо (що цілком логічно) пов’язувати виникнення давньоямного населення Нижнього Поволжя та Північного Прикас- пія з просуванням вівчарського населення у відкритий степ з півдня, найімовірніше, на думку В.О.Шнірельмана, з Передкавказзя²¹², то в представниках відповідних груп населення доцільно було б вбачати носіїв індоєвропейських діалектів ареалу В. Якщо ж враховувати, що остаїші дослідження М.О.Ричкова та А.В.Ніколової²¹³ повністю підтверджують висновки В.МДаниленко, М.Я.Мерперта та М.Гімбу- тас щодо загального руху племен ямної спільності (від лінії Волги в межах Європи) із сходу на захід, цілком логічною є думка відносно того, що мовні нащадки середньостогівського населення й складали ту частину ямних племен, яка поступово відходила до Середнього Подунав’я. Останні, на мою думку, й були мовними предками італо- кельто-іллірійської діалектної спільності південної частини Цент­ральної Європи, а інші групи мовного ареалу А, між названою спіль­ністю та тохарами, протягом III — II тис. до н.е. були асимільовані носіями діалектів ареалу В.

Тепер розглянемо історичну долю енеолітичних скотарських племен Передкавказзя, Приазов’я та Північного Причорномор’я. Є всі підстави ототожнювати їх з носіями бДлто-слов’яно-германсько- греко-вірмено-арійських діалектів IV — III тис. до н.е. Як зазнача­лось, окрема азово-причорноморська лінія розвитку скотарського енеоліту півдня Східної Європи (мовний ареал В)

у 60-х роках виділена В.М.Даниленком, який підкреслював, що за енеолітичної доби приморську смугу займало населення з культу­рою, близькою до ранньомайкопської. Особливу увагу він звертав на матеріали раннього енеоліту Криму, що близькі до північнокав- казьких, Херсонщини, Миколаївщини й Одещини (нижній шар Михайлівни, усатівська культура) та навіть Середнього Подніпров’я (Півіха). Разом з тим, вчений підкреслював і певну спорідненість таких пам’яток з реаліями ранньоенеолітичних культур Прикаспію, таких як узбойська та суярганська. Сполучною ланкою між ними В.МДаниленко вважав північнокавказькі комплекси (з відповідними аналогами в Калмикії та пониззях Дону й Волги) майкопської та архаїчного ядра катакомбної культур. Подальше поширення племен азово-чорноморської лінії розвитку на захід, на думку В.М.Даниленка, маркується нижньодунайсько-балкапськими комп­лексами культури Черновода, спорідненими з нижньомихайлівсько- кемі-обинськими та усатівськими Північного та Північно-Західного Причорномор ’ я²¹⁴.

Дослідження 70 — 80-х років дозволили конкретизувати тло формування азово-чорноморської лінії розвитку та відповідної групи споріднених племен. Виділення й вивчення пам’яток самарсь­кої (Поволжя), нижньодонської та прикаспійської постнеолітичних культур²¹⁵ підтвердили припущення В.М.Даниленка щодо спорідне­ності цих східних комплексів з азово-дніпровськими. Це дало можливість виділити (від Дніпра до Уралу) маріупольську культур­но-історичну спільність²¹⁶, що частково.передувала середньосто- гівській, а частково була синхронною ранньому етапу розвитку останньої. На заключній фазі свого існування представники маріу­польської спільності приморсько-степових районів України і Криму вже контактували з ранньотрипільським населенням на заході та передмайкопськими групами на південному сході. Одночасно їх спільність вже порушувалася просуванням носіїв середньостогівсь- кої культури на південь долинами Дніпра, Сіверського Дінця та Дону. Проте, як зазначає О.Г.Шапошнікова, це не знищило маріу­польські традиції, між іншим і такої специфічної, як поховання не­біжчиків у випростаному положенні окремо або рядами. Останнє є характерним для Чапаївського могильника на Київщині пізнь- отрипільської доби, подібного за багатьма рисами до власне Маріу­польського²¹⁷.

На грунті постмаріупольського населення азово-північночорно- морських областей, за наявністю істотних зв’язків з північнішими, переважно конярськими, племенами середньостогівського кола, у IV тис. до н.е. утворюються й розвиваються такі споріднені між собою і з ранньомайкопськими пам’ятками Північного Кавказу культури, як нижньомихайлівська та кемі-обинська.

Найкраще зв’язок з маріупольською спільністю простежується за матеріалами нижньомихайлівської культури, що відносно вузь­кою смугою охоплює північнопричорноморсько-північноазовське

степове узбережжя з пониззями Південного Бугу (де відбувались контакти з трипільцями), Дніпра (зона стику з середньостогівцями) і Дону (контактний регіон з ранньомайкопськими племенами). Ця культура репрезентована невеликими поселеннями вівчарсько-зем- леробсько-рибальської господарської орієнтації та поховальними пам’ятками, спочатку переважно грунтовими, а пізніше курганними. Якщо на першому, лівенцівському, за О.Г.Шапошніковою, етапі переважають випростані поховання, хоча відомі й скорчені, то на другому, михайлівському, —відсоток останніх, як і курганів, істотно підвищується, що пояснюється зв’язками з середньостогівським на­селенням²¹⁸. Паралельно, як зазначалося, середньостогівська вер­хівка сприймає звичай використання кам’яних поховальних споруд та мідних прикрас, що надходили з Кавказу. Всі ці безперечні архе­ологічні свідчення інтенсивних зв ’язків між середньостогівськими та нижньомихайлівськими племенами можна пов ’язати з лінгвістично засвідченими зв’язками мовних ареалів А і В до того, як мовні предки хетто-лувійців десь приблизно в другій половині IV тис. до н.е. відірвались від першої з цих двох спільностей. В цей час в усьому індоєвропейському світі починають переважати курганні обряди та скорчені поховання Це, незважаючи на докорінний мовний поділ, що вже відбувся, засвідчує поширення певної ритуально-ідеологічної системи серед більшості індоєвропейських племен степового ареалу Східної Європи та прилеглих до нього областей.

Однак, незважаючи на це, нижньомихайлівська культура збері­гає яскраві етнографічні ознаки, що відрізняють її від середньосто- гівської та об’єднують з такими культурами, як ранньомайкопська, кемі-обинська та, згодом, усатівська, а ще західніше, культурою Черновода. В ритуально-ідеологічній сфері це насамперед поява і поширення кам’яних антропоморфних стел; пов’язаних з курганами і, можливо, культом вогню, святилищ; збереження широкого використання кам’яних поховальних споруд та звичаю посипання небіжчиків вохрою. В керамічному комплексі продовжують пану­вати плоскодонний кулястий посуд зі слабо орнаментованою, тем­ною поверхністю, для якого (як і середньостогівського) є характерні домішка товченої мушлі та широке використання мотузчатого орна­менту. Разом з тим, завдяки зв’язкам з племенами ранньомайкопсь- кої спільності, виникає червоноглиняна кераміка, курильниці, так званий перлинний орнамент тощо. Серед зовнішніх впливів перева­жають північнокавказькі, але певну роль відіграють і зв’язки з найближчими до Степу трипільськими групами.

Більшою мірою, ніж на Нижньому Дніпрі, безпосередні впливи з боку Кавказу відчувалися в Криму, де, можливо, за ' участю окремих племінних груп з-за Керченської протоки на тлі місцевого ранньоенеолітичного субстрату постмаріупольського типу виникає споріднена з нижньомихайлівською кемі-обинська культура. Поступово, завдяки адаптації північнопричорноморсько- го населення до кавказьких імпульсів, відмінності між двома останніми, що спочатку були помітними в поховальному ритуалі тд керамічному комплексі, нівелюються, утворюючи етнокультур­ну спільність енеолітичних, головним чином вівчарських, племен Північного Причорномор’я. Ефективне скотарство, відносно розвинена соціально-потестарна організація (як видно з похо­вальних комплексів), ширше ніж у сусідів застосування мета­левих (кавказького походження) виробів — все це разом з коняр­ством не тільки обумовлювало зацікавленість у розширенні пасовиськ, а й сприяло успіху в військовій експансії.

Не виключено, що відхід західних середньостогівських груп з Надпоріжжя до Нижнього Подунав’я і далі на південь (мовні предки хетто-лувійців) певною мірою можна пояснити тиском з боку нижньомихайлівського населення. З цим, до речі, могло бути пов’язане і входження окремих середньостогівських груп до трипільського масиву на етапі Bi, що фіксується початком поширення в межах останнього посуду відповідної традиції, аж до Румунських Карпат — р.Бистриці². Незабаром на окремих трипільських пам’ятках з’являється посуд з перлинним орнамен­том²²⁰, притаманним південно-східнішим скотарським групам. На етапі Ci роль степових груп нижньомихайлівської традиції у житті населення Лісостепової Правобережної України, Молдови, Північ­но-Західного Причорномор’я, Нижнього Подунав’я та Східних Бал­кан стає істотнішою, а подекуди й переважаючою, принаймні в етно­культурному відношенні.

Питання відносно просування нижньодніпровського населення у Подунав’я, враховуючи дослідження останніх років, нещодавно розглянуто Д.Я.Телегіним. За його висновками, контакти носіїв куль­тури нижньомихайлівського типу з населенням Нижнього Подунав’я почалися пізніше, ніж середньостогівських племен. Як і румунські вчені, з просуванням на захід носіїв нижньомихайлівської та кемі-обинської культур дослідник пов’язує виникнення на Дунаї культури Черновода І, що з’являється тут раніше, ніж у Північно- Західному Причорномор’ї поширюються усатівські пам’ятки²²¹. З цим добре узгоджуються й інші матеріали, що засвідчують опану­вання степового Дністровсько-Прутського межиріччя ще до виникнення усатівської культури нижньомихайлівськими племе­нами, пам’ятки яких на території між Дунаєм та Південним Бугом об’єднуються в окрему утконосівську групу²²².

Одночасно на півдні Лісостепового Подністров’я, на тлі жва- нецької групи середнього етапу трипільської культури виникає своєрідна вихватинська група. Вона успадкувала як риси попе­редньої західнотрипільської традиції (знаряддя праці, мальований посуд, антропоморфна пластика, частково й тип жител), так і без­умовні ознаки степових етносів (значний відсоток кераміки з доміш­ками товченої мущлі, що з’являється тут ще на етапі Bi, завдяки се- редньостогівським імпульсам, а також такі нові характерні фено­мени, як кургани з кам’яними поховальними спорудами і кромле- хами та звичай посипати небіжчика вохрою і класти до поховання м’ясну їжу)²²³.

Це засвідчує безпосередні контакти і, вважаю, утворення спільних соціальних організмів та об’єднання в межах окремих пле­мен постсередньотрипільської та степової (нижньомихайлівсько- майкопської традиції) людності. Враховуючи, що в ритуально-ідео­логічному житті панівне місце займає степова традиція, можна припустити, що провідна роль у суспільстві належала саме предс­тавникам степового, тобто індоєвропейського етносу.

Наступний і вже, мабуть, остаточний етап індоєвропеїзаціїПів­нічно-Західного Причорномор’я можна пов’язувати з часом поширення усатівської культури Вона формується на тлі утконо- сівської групи пам’яток нижньомихайлівської культури за умов її синтезу з вихватинським населенням та посилення впливів, а, можливо, й подальшої інфільтрації груп людей з Приазовсько-Пів- нічнокавказького регіону майкопської культури. У господарстві панує скотарський напрямок з орієнтацією на дрібну рогату худобу, але істотну роль відіграє і землеробство. Виникають укріплені з на­пільного боку мисові городища (Маяки, Фолтешть).

У поховальному ритуалі переважають індоєвропейські степові традиції: поодинокі скорчені й посилані вохрою трупопокладення в ямах, перекритих кам’яними плитами, дерев’яними колодами або повністю обкладених каменем. Престижні поховання здійснювалися у великих курганах з кромлехами й кам’яними закладами, пов’язаними з центральною гробницею. В них зустрічається значна кількість мідних речей, зокрема кинджалів. На протилежність цьому поховання в грунтових могильниках, де ховали рядових чле­нів суспільства, не вирізняються ні трудовими витратами, ні наяв­ністю цінних речей.

Степові традиції переважають і в керамічному комплексі уса­тівської культури, для якого типовим є посуд з домішками товченої мушлі, прикрашений мотузчатим орнаментом. Однак ще збері­гається й мальований посуд та стилізовані антропоморфні жіночі статуетки, що засвідчує участь у формуванні цієї етносоціальної спільності й окремих груп пізньотрипільського вихватинського насе­лення.

Наведені дані²²⁴ переконують у слушності позицій тих до­слідників (зокрема О.Я.Брюсова, В.П.Петрова, В.М.Даниленка, Т.Сулимирського і М.Гімбутас), які підкреслювали, що пам’яткиуса- тівського типу генетично пов’язані переважно не з трипільською культурою, а з світом степових індоєвропейських скотарських пле­мен Північного Причорномор’я. В цьому контексті наявність у Степо­вому Правобережжі певної кількості власне трипільського посуду на невеликих поселеннях Миколаївщини. (Новорозанівка, Ташлик, Пугач) та нечисленних поховань з трипільським посудом засвідчує залучення окремих пізньотрипільських груп населення до системи скотарсько-степових племінних спільностей з їх поступовою мовною асиміляцією. Цілком вірогідно, що то були представники головним чином жіночої частини трипільців, які отримували статус молодших жінок або невільниць, а їх діти інтегрувалися до етносу батьків.

Поширення племен усатівсько-нижньомихайлівсько-кемі- обинської традиції на Нижнє Подунав’я приводить до виникнення там культури Черновода if²⁵ та споріднених з нею культур Коцофе- ні, а у Південній Болгарії, — Езеро²². Як наслідок в Балкано-Ду­найському регіоні виникають комплекси, подібні до усатівських. У цей час, зазначає Д.Я.Телегін, тут вперше фіксуються малі кургани з пофарбованими вохрою кістяками та антропоморфні стели північ- нопричорноморського типу. Можливо, з бурхливими подіями цих часів пов’язаний початок широкого будівництва кам’яних городищ- фортець — центрів племінної влади на Балканах і на схід від них (Анатолія, Закавказзя, Вірменське нагір’я), що стає ознакою ранньобронзового віку на цих територіях². Ускладнення військово- політичної ситуації стимулювало й розвиток металургії з орієнтацією на виготовлення зброї, що завдяки постійним контактам прилеглих до Чорного моря етнічних груп обумовило за доби ранньої бронзи виникнення циркумпонтійської зони споріднених за техноло­гічними ознаками металургійних центрів²²⁸.

Вірогідно, що поширення в Балкано-Дунайському регіоні нової хвилі войовничих індоєвропейських племен усатівсько- нижньомихайлівської культурної традиції (представників мовного ареалу В) призводило до часткової асиміляції й витіснення їх попе­редників. Останні повинні були відходити насамперед до Анатолії, де з другої половини III тис. до н.е. вже фіксується наявність індоєвропейських племен анатолійської групи (мовного ареалу А). Тому цілком логічно припускати, як це робить ДжМелларт²², що зруйнування Трої II, як і багатьох інших поселень Західної та Пів­денної Малої Азії того часу обумовлювалося саме навалою цих етно­сів. Тому з досить високою мірою вірогідності можемо вба чати в пле­менах, що тиснули на мовних предків хетто-лувійців Балкано-Ду- найського регіону першої половини III тис. до н.е. пращурів греко- вірмено-фракійських народів II—І тис. до н.е., які займали панівний соціальний стан і як суспільна верхівка сприяли асиміляції нащад­ків найдавнішого землеробсько-скотарського населення відповідних територій.

Як слушно зазначає Є.М.Черних, оскільки у рамках циркумпон­тійської зони на сході межа між північнопричорноморськими, сте­повими та південними, азійськими етнокультурними спільностями проходить досить чітко — по Великому Кавказькому хребту (за винятком Дагестану, де куро-аракські пам’ятки зустрічаються і на північних схилах останнього²³⁰), то на заході, в Балканському регіо­ні, такі кордони не фіксуються. Тут пам’ятки курганних культур поширюються аж до Сербії і Угорщини. В середині III тис. до н.е. значно активізуються військові та міграційні процеси від Балкано- Карпатських областей та Егеїди до Закавказзя, але за археоло- річними матеріалами Анатолії з’ясувати, як саме йшли ці пересе- лення, майже неможливо. Зважимо, що матеріальна культура

& окремих племінних груп могла істотно змінюватись з одночасним < збереженням власної мови²³¹.

І ⁵

Процеси етнокультурної міксації та поступової індоєвропеїзації І протягом III тис. до н.е. відбувалися й на території Лісостепової ^r України, Волині, Прикарпаття та прилеглих до них областей. Не піз- J ніше кінця IV тис. до н.е., а, певно, близько його середини, племінні j групи східнотрипільської лінії розвитку, поступово просуваючись.< Верхнім та Середнім Пороссям, виходять до Дніпра на південь від і, Києва. Не викликає сумніву, що під час тривалої, багатосотрічної землеробської колонізації лісостепових просторів між Дністром та і, Дніпром носії ранньотрипільсько-кукутенської культури змішу- ї. валися з місцевим неолітичним населенням. Останні, нащадки носіїв і' буго-дністровської та дніпро-донецької культур, вже до приходу енеолітичних землеробів з Карпато-Дунайського регіону, як про це * йшлося раніше, мали певний досвід у примітивному мотичному зем­леробстві та розведенні свиней і великої рогатої худоби. Тому ін­фільтрація більш розвиненого населення через Вінниччину на пів­день Київщини, що, безумовно, була мирною та поступовою, пов’язана з всебічними, зокрема й на родинному рівні, зв’язками переселенців з місцевими мешканцями.

Тому східнотрипільські групи утворювали якісно нові етнічні спільності, відмінні як від карпато-дністровських кукутені- трипільських (західнотрипільських), так і від місцевих постнео- літичних. Вони сприйняли передовий господарський досвід, зокрема ранні форми орного землеробства, досконалі прийоми домобу­дівництва (на глиняних майданчиках з глиняними печами), певну систему культів та ідеологічних уявлень давньоземлеробського типу. Останнє.засвідчено антропоморфною жіночою пластикою. Проте балкано-дунайська традиція мальованої кераміки не набуває тут істотного поширення, хоча і була відома. Переважає архаїчна традиція заглибленої орнаментації посуду. Вже за доби середнього трипілля для пам’яток Південної Київщини та Північної Черкащини характерним стає посуд з домішками товченої мушлі, прикрашений не тільки відбитками зубчастого штампу, а й мотузковим, і навіть перлинним орнаментами²³, що переконливо засвідчує істотну роль степо-лісостепових скотарських груп у складанні відповідних пле­мінних об’єднань.

В.М.Даниленко, вивчаючи це коло питань, підкреслював значні етнічні відмінності між населенням західнотрипільського і схід- нотрипільського ареалів. Якщо перший він пов’язував з балкано- карпатським давньоземлеробським світом, то щодо другого припус­кав найістотніші зв’язки з місцевим неолітичним, переважно буго- дністровським підгрунтям та пізніми ремінісценціями дніпро-доне- цької культури²³³. Розроблюючи цю ж проблему, Т.Г.Мовша зверну­ла увагу на вагомий компонент середньостогівських керамічних традицій в середньотрипільських пам’ятках Подніпров’я²³. Цікаво, що в деяких з цих поселень під житлами відкрито кілька поховань, зокрема і трупоспалень²³⁵. Поховання під житлами є давньою близькосхідною традицією, що згодом поширилася й в Південно- Східній Європі. Але трупоспалення, хоча вони і зустрічаються в ха- лафській культурі Північної Месопотамії, загалом є характерними для давнього населення середньої смуги Європи, де обряд кремації поширюється серед носіїв культури лінійно-стрічкової кераміки не пізніше V тис. до н.е. На пізньому етапі розвитку ця культура проникає у Західну Волинь і Галичину, де на поселенні Незвисько досліджене часткове трупоспалення дорослої людини. Випадки спа­лення дерев’яних поховальних споруд над колективними похован­нями зафіксовано й в надпорізьких могильниках дніпро-донецької культури²³⁶.

Таким чином, вже на середньому етапі трипільської культури племена її східного ареалу успадковують ритуально-культові традиції різних етномовних спільностей попередньої доби. Тому питання щодо їх мовної належності можна вирішувати лише суто гі­потетично, а жодна з можливих відповідей не може бути поки що надійно обгрунтованою. Однак навряд чи є підстави ставити під сум­нів думку відносно того, що у складі цього населення існував досить істотний, індоєвропейський за своїм походженням, компонент. Це засвідчено численними доказами найтісніших зв’язків із ско­тарським середньостогівським населенням південних районів Се­реднього Подніпров’я, зокрема — Потясминня. Крім того, як вже йшлося, досить вірогідною є й індоєвропейська належність носіїв буго-дністровської культури, на тлі яких, за В.М.Даниленко, пере­важно і відбувався етногенез трипільських племен східної лінії розвитку.

Наприкінці середнього етапу трипільської культури середньо- стогівські племена Дніпровського Правобережжя, можливо, не без тиску з боку приазовсько-нижньодніпровських скотарів, відходять до Дунаю та Балкан. В цей час заплаву Середнього Дніпра й прилеглі до неї відкриті райони Лівобережжя займає нова скотарська спіль­ність, відома за пам’ятками типу Півіхи. Її матеріали ще чекають ретельного вивчення, але їх загальний огляд, зроблений В.М.Даниленко, дає вагомі підстави щодо наближення відповідного населення до азово-чорноморської, пов’язаної з Передкавказзям, лінії розвитку.

Для цих пам’яток є характерною червонувата (завдяки доміш­кам вохри) кераміка з товченою мушлею, перлинним або мотуз- чатим орнаментом. Населення мешкало в невеликих, розташованих на височинах, поселеннях та дотримувалось курганного обряду поховання. В.М.Даниленко розглядав цю культурну групу як се- редньодніпровське відгалуження степової азово-чорноморської лінії розвитку скотарських племен, залучаючи її до кола таких культур, як нижньомихайлівська, кемі-обинська, усатівська та пов’язані з ними майкопська і суяргінська²³⁷.

Така позиція здається цілком слушною, особливо виходячи з того, що східноволинські пам’ятки фіналу пізньотрипільської доби мають виразні риси, що наближають їх до нижньодніпровської культури нижньомихайлівського типу та усатівських пам’яток. В матеріалах типу Городська (на р.Тетерев) та подібних до них пам’ятках Західної Волині, Поділля, Буковини й найближчих до неї районів Молдови та Румунії панує, як зазначає Т.Г.Мовша, ке­раміка з домішкою товченої черепашки, мотузчатим орнаментом, штампом тощо. Поширюються кулясті амфори, курильниці та чаші на ніжках, що знаходять певні аналогії в комплексі нижнього шару Михайлівки. Останні в лісостеповій зоні та Поліссі з’являються раптово.

Все це дає підстави вважати, що за доби істотної аридизації Східної Європи скотарське населення просувалося з азово- нижньодніпровських степів до Волині та Полісся²³⁸. Цю хвилю ско­тарів можна співставляти з дещо ранішими півіхінськими матеріа­лами Середнього Подніпров’я. На думку В.О.Круца, населення, яке залишило ці пам’ятки (типу Півіхи), незабаром взяло участь у фор­муванні середньодніпровсько-нижньодесенської племінної групи фінальної доби пізнього трипілля, відомої за матеріалами софіївської групи пам’яток²³⁹. Цілком ймовірно, що саме рух ско­тарських угруповань і обумовив відступ частини землеробського на­селення з чорноземних районів Київщини на північ, де воно було змушене переорієнтовуватись на скотарство.

Думка стосовно того, що городсько-волинська, або інакше го- родсько-касперівська група пам’яток, так само як і усатівська, не є безпосередньою спадкоємницею класичної трипільської культури, висловлювалась О.Я.Брюсовим ще на початку 50-х років²⁴” і згодом була обгрунтована Т.Г.Мовшею та В.П.Петровим. Якщо аргумента­ція першої грунтувалася, головним чином, на розгляді керамічного комплексу, то другий наполягав переважно на відмінностях між класичним трипіллям і городськими матеріалами в системі госпо­дарства та топографії й типах поселень. В.П.Петров підкреслював, що за доби класичного трипілля вибір місця для поселення обумов­лювався не фортифікаційними міркуваннями, а потребами земле­робства; в складі стада переважала велика рогата худоба, тоді як коня або взагалі не було, або він не відігравав істотної ролі. Навпаки, городсько-усатівська доба дає укріплені поселення на високих стрімких берегових мисах, оточених ярами, а в складі стада значно збільшується питома вага коня²⁴¹. Додамо, що зростання кінського поголів’я характерне й для пізньотрипільских груп Північної Київщини, де також з’являються укріплені городища на високих бе­регових мисах²⁴².

В.ГШетров змальовує цілісну історичну картину зміни способу життєдіяльності населення Волині та Середнього Подніпров’я за го- родсько-усатівських часів. Підвищення господарської ролі конярст­ва сприяє збільшенню швидкості й відстані пересувань, що при зрос­танні густоти населення призводить до посилення збройних сутичок між племенами. Відповідно змінюється й топографія селищ, що вже набувають ознак городищ, зростає значення зброї, серед якої про­відне місце займають лук зі стрілами та кам’яна бойова сокира. “З’являється лучник-вершник”, а “селища розташовуються на високих мисового типу берегових узгір’ях, над долинами великих річок”, де, ймовірно, й випасалася худоба. У такій нестабільній ситу­ації домобудівництво та керамічне виробництво набувають типових для скотарських суспільств лісостепо-степової смуги ознак: поширюються напівземлянки з відкритими вогнищами, більш ніж 90% складає посуд з домішками товченої мушлі, переважає мотуз- чата орнаментація, з’являються округлі посудини з короткими ріж- ками-вушками, шо мають аналоги в нижньодніпровсько-причорно­морських степах²⁴.

Наведені дані засвідчують поглиблення протягом першої половини III тис.до не. процесу індоєвропеїзації населення Середнього Подніпров’я, Волині й Полісся паралельно тому, як це відбувалося в східній частині Карпатсько-Дунайсько-Балканського ареалу Погіршення клімату (аридизація), активізація скотарських племен Півдня, підвищення рентабельності скотарства у лісостепо­вій смузі сприяло етнокультурним зрушенням і вело до деградації племінних груп класичної для західної лінії розвитку трипілля зем­леробської орієнтації.

В цьому контексті виникнення поселень-гігантів з елементами фортифікації на початку пізньотрипільської доби на Уманщині (то- машівська група західнотрипільської лінії розвитку) можна пояснити військово-політичною необхідністю консолідації великих мас людей. Однак з господарсько-економічної точки зору такі кроки були недоцільними й могли призвести лише до поглиблення кризи, внаслідок якої відповідна етнічна група зникає з історичної арени наприкінці етапу Сі, не залишаючи етнокультурних нащадків.

Споріднені з томашівською середньодністровські племена кошиловецької групи, представники якої й за доби пізнього трипілля зберігали такі характерні балкано-анатолійські традиції, як похо­вання кісток небіжчиків під житлами та поліхромний мальований посуд, поступово відходять до Верхнього Подністров’я, втрачають власні характерні ознаки і у новому етнокультурному оточенні скла­дають тло носіїв верхньодністровського варіанту підкарпатської культури наступної доби. Етнокультурної трансформації зазнає й середньодніпровське населення східнотрипільської традиції, де спостерігається перехід від обряду трупопокладення до трупоспа- лення²⁴. З цього випливає, що пізньотрипільська доба демонструє строкату, складну, перехідну в етномовному відношенні історичну ситуацію. Історичний процес відбувався під знаком поступової індоєвропеїзації залишків місцевого населення за умов просування пастуших племен із степів та переорієнтації нащадків тубільних мешканців на скотарство. Спочатку ці процеси деякою мірою спону­калися активністю носіїв середньостогівської культури, яких можна пов’язувати з індоєвропейцями мовного ареалу А. Починаючи з етапу Сі, й тим більше за наступної доби, цей процес обумовлювався скотарськими групами нижньомихайлівсько-кемі-обинсько-піві- хінського кола, спорідненими з усатівськими та близькими до них в Подунав’ї і на Балканах племенами.

Це, в свою чергу, дозволяє з певністю припускати, що індоєвропеїзація Середнього Подніпров'я, Подністров’я та Волині, а також Балкан здійснювалась за пізньотрипільської доби переважно племенами мовного ареалу В, до якого, нагадаю, на той час входили германо-балто-слов 'янські, грецькі, вірмено-фракійські та арійські або індоіранські діалекти. Логічно припустити, що носії перших поширювались від припонтійських степів у північному (вздовж Дніпра) і північно-західному (Дністер та Південний Буг), а згодом і в західному напрямках, змішуючись з численними групами місцевого населення і поступово асимілюючи його в мовному відношенні. Цей процес розпочався, певно, не пізніше початку ІП тис. до н.е. і набув істотного поширення десь в його середині. Паралельно, як про це вже йшлося, на Балканах поступово утверджувались грецькі та вірмено- фракійські, діалекти, а чорноморсько-азовсько-передкавказькі степи ставали зоною мешкання носіїв переважно індоіранських діа­лектів.

Для з’ясування процесу утворення і поширення у лісостепових та лісових областях Східної і Центральної Європи етномовної слов’яно-балто-германської макроспільності найістотніше значення має вирішення питання походження й напрямків поширення носіїв культури кулястих амфор. Приблизно в третій чверті III тис. до н.е. вони займали широкі простори Європи від Середнього Дніпра до Ельби та від Карпат до Балтійського моря між Ютландією й Німа­ном. Її характерними археологічними ознаками вважаються кам’яні поховальні споруди і своєрідний округлобокий посуд з ріжками- вушками, заглибленим та мотузчатим, особливо на території України, орнаментом.

Люди жили в напівземлянках, на невеликих поселеннях, що не­рідко розташовувалися на високих надзаплавних терасах, за­ймались землеробством, але головну увагу приділяли скотарству. В складі стада домінувала велика рогата худоба, свиня, поширене й конярство. Поховальний ритуал був досить несталим: курганні та грунтові поховання, трупоспалення та трупопокладення, відомі окремі престижні кам’яні гробниці з кількома небіжчиками різних соціальних рангів, що засвідчує виділення прошарку племінних во­ждів та появу категорії залежних людей, можливо, невільників, точ­ніше —невільниць. Наведені дані добре узгоджуються з існуючими уявленнями про індоєвропейські скотарські племена, які поступово просувалися у напрямку Центральної Європи та Прибалтики, опа­новуючи нові землі й поступово мовно асимілюючи тубільців за мо­деллю “домінуючої еліти”.

Питання походження культури кулястих амфор залишається дискусійним: одні вчені пов’язують її формування з південними східноєвропейськими культурами, інші, навпаки, шукають її початки в Центральній Європі. Останнє, хоча й найпоширеніше, припущення здається малоймовірним. Дослідники вже давно помітили, що серед енеолітичних спільностей Середньої Європи кулі тура кулястих амфор стоїть осторонь²⁴⁵. Її характерні ознаки, особливо керамічний комплекс, неможливо вивести з власне се­редньоєвропейських матеріалів культури лійчастого посуду. Істотні відмінності спостерігаються і в поховальному обряді. Якщо для куль­тури лійчастого посуду є характерним переважання випростаних кістяків без застосування вохри, то для культури кулястих амфор навпаки —скорчених кістяків, посиланих вохрою. В обох культурах зустрічаються кам’яні поховальні споруди. Але в першому випадку вони значною мірою генетично можуть бути пов’язані з мега­літичними традиціями Приатлантичної Європи (дольмени, коридорні гробниці). У другому характерні власне кам’яні ящики, ві­домі в Центральній Європі, але також поширені у чорноморсько- азовських степах, де вони складають характерну ознаку кемі- обинської культури.

Співіснування курганних та грунтових поховань і виникнення укріплених поселень на високих мисах, що притаманне обом культу­рам, у III тис. до н.е. стає вже ознакою часу й не відбиває етнічної специфіки. Звернімо увагу, що землеробські традиції (рільництво з використанням волів) є притаманнішими носіям культури лійчасто­го посуду, в той час як культура кулястих амфор має більш ско­тарський вигляд. Істотно, що у першому випадку був поширений культ барана, а у другому — характерний для індоєвропейських племен звичай ритуального поховання коней навіть разом з керамі­кою та прикрасами”⁴⁷.

Отже, всі специфічні ознаки культури кулястих амфор мають суттєві аналоги серед скотарських азово-чорноморсько-північно- кавказьких культур нижньомихайлівсько-кемі-обинського типу. Це стосується кам’яних поховальних споруд, курганного обряду, скор­чених кістяків, використання в поховальному ритуалі вохри та м’ясної їжі. Ще істотнішою є подібність форм (кулясті амфори з ма­ленькими ручками-вушками) та орнаментації (мотузчата, трикутнико-ялинкова композиція) кераміки приморського півдня і культури кулястих амфор.

Н.О.Ніколаєва і В.О.Сафронов провели формально-типологічне зіставлення керамічних комплексів кемі-обинського, усатівського і новосвободненського типів з посудом культури кулястих амфор. Зроблені ними висновки досить переконливі²⁴⁸. Однак, як зазнйча- лося, важко погодитися з запропонованою В.О.Сафроновим систе­мою хронології, що надмірно омолоджує пам’ятки.східноєвро­пейських степів. Тому відповідну подібність керамічного комплексу та поховального ритуалу (що навряд чи є випадковою, як це інколи вважають²⁴⁹) логічно пояснювати поступовим просуванням індоєвропейських скотарських племен з Надчорномор’я до Цент­ральної Європи.

На Поділлі, Волині й у Прикарпатті пам’ятки культури ку­лястих амфор спочатку синхронізуються з городсько-волинськими комплексами, розташованими трохи східніше від них, та, опосеред­ковано через останні, з софіївськими пам’ятками Середнього Подніпров’я. У Північно-Західному Причорномор’ї їм відповідають пізньоусатівські комплекси. Природно, що екологічні умови та традиції- автохтонного населення цих місцевостей обумовлювали й істотні відмінності у видовому складі стад відповідних племінних уг­руповань. Так, у степах переважала дрібна рогата худоба, в Подніп­ров’ї — бик та кінь, у західних областях, де більше було широколистяних лісів — свиня та велика рогата худоба.

На заході носії культури кулястих амфор спочатку межували з племенами кола культур лійчастого посуду, поступово, мабуть, про­суваючись на їхні землі. Польський дослідник Я.Ковальчик пере­конливо довів, що поселення культури лійчастого посуду в басейні Західного Бугу зруйновано носіями культури кулястих амфор, що просувались з Волині. Подібної точки зору дотримується і Ю.М.За- харук, з чим погоджується і М.А.Пелещишин, на думку якого, розсе­лення останніх обумовило зникнення культури лійчастого посуду²⁵⁰.

На пізніших етапах свого існування культура кулястих амфор є синхронною раннім культурам мотузчатої кераміки Східної Європи, зокрема середньодніпровській та підкарпатській. Її носії, просува­ючись до басейнів Вісли, Одеру та Ельби, змішуються з тубільним землеробсько-скотарським населенням, нащадками носіїв культур лійчастого посуду, що, напевно, обумовило початок його індоєвропеїзації.

Аналогічні процеси, що сприяли індоєвропеїзації Центральної Європи (друга — третя чверті III тис. до н.е.), відбувалися й в Поду- нав’ї. Це було пов’язано з останньою в енеоліті інвазією до Балкан східноєвропейських степових племен — носіїв пізньоямної куль­тури. Курганні поховання зі скорченими, пофарбованими вохрою кістяками та типовим ямним посудом з’являються в Румунії, Болга­рії, Сербії та Угорщині, значно посилюючи індоєвропеїзацію місце­вого населення²⁵. Дещо раніше ямні поховання поширюються у Се­редньому Подніпров’ї, а на Нижньому Дніпрі, у Приазов’ї та Криму співіснують з кемі-обинськими комплексами.

У цей самий час у Середньому та Верхньому Подніпров’ї й По- десенні розвивається середньодніпровська, а трохи пізніше, у Bo- лзько-Окському межиріччі — споріднена з нею фатьянівська куль­тури. Вони є східноєвропейськими представниками широкої куль­турно-історичної спільності культур мотузчатоі кера­міки та бойових сокир, яка вже досить надійно пов’язується з індоєвропейськими, точніше, — германо-балто-слов’янськими племенами. На Балканах, в Нижньому Подунав’ї й далі на схід, у чорноморсько-азовсько-північнокавказько-прикаспійських степах, вони межували з племенами греко-вірмено-фракійсько-індоі- ранських діалектних груп, які, подібно до попередніх, належали мовному ареалу В.

Представники мовного ареалу А опинилися в різних кутках індоєвропейського масиву: хетто-лувійці — у Західній і Централь­ній Анатолії; італо-кельто-іллірійці — у Середньому Подунав’ї, на Західних Балканах та у приальпійській зоні; тохари —десь на сході казахстансько-середньоазійських степів, куди вони відходили, на­певно, не без тиску з боку західніших сусідів—арійськомовних ско­тарів каспійсько-приуральських степів.