Проблема індоєвропейської прабатьківщини

1

Відновивши, приблизно, етномовну ситуацію, що склалася у Середземноморсько-Передньоазійському регіоні (враховуючи Бал­кани та Кавказ) за доби неоліту і енеоліту, повернемося до індоєвропейської проблеми.

У монографіях КРенфрюта В.О.Сафронова історії цього питання присвячені окремі глави⁹⁰. Тому лише зазначимо, що на сьогодні мало хто з дослідників дотримується поглядів щодо локалізації індоєвро­пейської прабатьківщини у глибинах Азії. Протягом останніх десятиліть провідними були дві конкуруючі концепції: централь- ноєвропейсько-балкано-дунайська (власне центральноєвропейсь­ка — Г.Косіна, П.Бош-Гімпера, А.Хойслер, Я.Маккей⁹¹ і балкано-ду- найська —І.МДьяконов⁹², деякою мірою КРенфрю і В.О.Сафронов) та північнопричорноморсько-прикаспійська (Г.Чайлд, В.Я.Брюсов, М.Гімбутас, В.МДаниленко, значною мірою М.Я.Мерперт, Д.Я.Теле- гін⁹³). Наприкінці 80-х років КРенфрю і В.О.Сафронов паралельно висунули ідею первинного формування індоєвропейської спільності в Анатолії та поширення її пізніше до Балкано-Дунайського регіону. Вони спирались на лінгвістичну концепцію Т.В.Гамкрелідзе і В.В.Іва- нова, за якими прабатьківщиною індоєвропейців було Вірменське нагір’я⁹⁴. На противагу цьому лінгвіст М.Д. Андреев дійшов висновку, що праіндоєвропейська спільність за мезолітичної доби складається на широких просторах Європи, десь між Рейном і Дніпром⁹⁵, що близько до погляду В.Ф.Генінга, на думку якого праіндоєвропейська спільність формувалася у межах Центральної Європи, Балкан та Східноєвропейських степів⁹⁶.

Залишаючи фахівцям мовознавчий аспект проблеми, зосе­редимо увагу на історичних висновках фундаментальних лінг­вістичних досліджень 80-х років нашого століття.

Поява узагальнюючої праці Т.В.Гамкрелідзе та В.В.Іванова х стала визначною подією в порівняльно-історичному мовознавстві, я Вчені здійснили спробу (слід зазначити, що такі спроби робились і до них⁹⁷) реконструювати праіндоєвропейську мову напередодні її диференціації. Вони відтворили екологічне середовище, господарст- • во, соціальну систему та культуру праіндоєвропейської людності. їх. головні історичні висновки можна узагальнити так:

1. Індоєвропейська праєдність розпалася не пізніше IV тис. до н.е., хоча це могло трапитися і раніше — у V тис. до н.е.

2. До розпаду своєї праєдності індоєвропейці мешкали поблизу гір або в гірських місцевостях, де фауна і флора відповідали перехід­ній смузі між помірною та середземноморською зонами.

3. Напередодні диференціації індоєвропейської прамови її носії займались землеробством та скотарством, були обізнані з найархаїчнішими формами металургії та колісним транспортом, мали певний рівень соціальної стратифікації та специфічну культо­во-ідеологічну систему.

4. Найтіснішими у цей час були їх мовні (та культурно-історичні) зв’язки з носіями пракартвельських, прапівнічнокавказьких та пра- семітських діалектів: встановлено окремі запозичення з еламської і навіть шумерійської лексики.

На цій підставі Т.В.Гамкрелідзе та В.ВІванов локалізували пра­батьківщину індоєвропейців (за доби фінального неоліту — початку енеоліту) в межах Вірменського нагір’я. З суто лінгвістичного погля­ду цей висновок можна було б вважати переконливим (хоча й небез­доганним), але з історичного⁹⁸,— він не витримує критики. Зробимо такі зауваження:

1. Не зрозуміло, чому саме Вірменське нагір’я, де, як відомо, землі далеко не найродючіші, у V — IV тис. до н.е. стає епіцентром чи не найбільшого за всю світову історію демографічного вибуху.

2. Археологічно неможливо прослідкувати розселення індоєвро­пейських племен у IV — III тис. до н.е. шляхами (на захід —до Малої Азії та Балкан, на схід —до Ірану, Середньої Азії та Індії, на північ — між Каспієм та Аралом, а потім — у Східну та Центральну Європу), окресленими Т.В.Гамкрелідзе та В.В.Івановим. Підтверджується лише запозичене ними з праць МТімбутас припущення відносно про­сування північнопричорноморських скотарів на захід.

3. Сама схема розселення народів, як її змальовують дослідники, не узгоджується з даними давньосхідних писемних джерел III — II тис. до н.е. Крім того, саме на території Вірменського нагір’я праін­доєвропейської гідронімії немає, а перші історично засвідчені там Народи —хурити і урарти —не були індоєвропейськими.

4. З теоретичної точки зору припущення про швидке просуван­ня та асиміляцію населення величезних територій невеличкою груп­кою людей з узбережжя оз.Ван виглядає непереконливим.

Наведених аргументів цілком достатньо, щоб не погодитися з історичними висновками концепції Т.В.Гамкрелідзе та В.В.Іванова. Але лінгвістичні матеріали, наведені дослідниками, можна інтерп­ретувати досить неоднозначно. Так, скажімо, І.М.Дьяконов, у цілому приймаючи запропоновані ландшафтно-господарські реконструк­ції, схиляється до локалізації індоєвропейської прабатьківщини на Балканах та Подунав’ї. Однак таке припущення, як слушно запере­чують йому співавтори, ігнорує міцний вузол індоєвропейсько-карт- вельсько-семітських зв’язків", доведений свого часу В.М.Іллічем- Світичем. Тому з І.М.Дьяконовим також важко погодитись.

Думка В.О.Сафронова про запозичення індоєвропейцями се­мітської та картвельської лексики лише у III тис. до н.е.¹⁰⁰ не врято­вує балкано-дунайської версії хоча б тому, що на цей час праін- доєвропейців як цілісної етномовної спільності, що займала б окрему компактну територію, вже не існувало принаймні тисячоліття. Більш того, великий шар лексичних індоєвропейсько-карт- вельських збігів, пов’язаних з реаліями мезолітичної і, навіть, вер- хньопалеолітичної доби, доводить спорідненість цих двох мовних сімей на ностратичному рівні.

Неможливість, з історичної точки зору, локалізації індоєвро­пейської прабатьківщини на південь від пракартвельського ареалу (відносно розміщення якого у Закавказзі серед фахівців розбіжнос­тей немає), враховуючи і ландшафтні реалії, дає підстави припустити її розташування безпосередньо на північ від Великого Кавказького хребта: у Передкавказзі-Прикубанні та на рівнинах, що підходять до цього ареалу. Розглянемо з цієї точки зору ланд­шафт, флору та фауну індоєвропейської прабатьківщини, виходячи з досліджень Т.В.Гамкрелідзе та В.В.Іванова.

Насамперед звернемо увагу на спільноіндоєвропейські корені, що мають значення “тетерев”, “рись” і “береза”. Вони зовсім не ха­рактерні для Передньої Азії, але притаманні лісо-лісостеповій смузі Східної Європи та горам Кавказу і (принаймні, береза) Криму.

З другого боку, такі, на першийпогляд, вразливі “південні ” реалії, як “лев”, “слон, слонова кістка”, “мавпа ” і “леопард-барс”, ніяк не мо­жуть бути доказами мешкання праіндоєвропейців південніше Кавка­зу, оскільки перші три лексеми є запозиченнями з афразійської (пра- семіто—хамітської), а остання—з прапівнічнокавказької (точніше — прахаттської) мов¹⁰². Вони є міграційними термінами близькосхідного походження і свідчать лише на користь давніх зв’язків індоєвропейців з мешканцями Малої та Передньої Азії. Крім того, за доби енеоліту лев зустрічався на Балканах і навіть у Північно-Західному Причорно­мор’ї, тоді як барс—типовий представник фауни Кавказу. Слони ще в середині II тис. до н.е. водилися в Сирії та Верхній Месопотамії, а вироби з їх кістки розповсюджувались серед сусідніх народів. Праін- д оєвропейці могли лише чути про слонів, а бачити тільки слонову кіст­ку. Мавпу ж, давнього супутника торговців та інших мандрівників, вони могли зустріти і далеко за межами її природного ареалу, північна частина якого охоплювала в давнину Фінікію і Кілікію.

/ Доходимо висновку, що відсутні навіть суто лінгвістичні аргу-

■ менти відносно локалізації індоєвропейської прабатьківщини в Пе- редньоазійсько-Східносередземноморському ареалі.

' струкціями Т.В.Гамкрелідзе та В.В.Іванова, на території, яку за- ’ ймали індоєвропейці напередодні втрати єдності, були поширейі такі представники фауни і флори:

і — вовк, ведмідь, лис-шакал, дикий кабан, рись, олень-лось,

* заєць, змія-черв’як, видра-бобер, білка-тхір, миша-кріт, краб-рак, жаба, орел, крук, журавель, дрозд-горобець, тетерев-глухар, дятел- < зяблик, гусак-лебідь, риба-лосось;

— дуб, бук, граб, ясен, осина-тополя, іва-верба, тис, сосна- Z ялина-піхта, вільха, яблуня, кизил-вишня, тутове дерево, грецький < горіх, береза, вереск, шипшина-дика троянда.

Десь поблизу знаходились ареали поширення лева, леопарда- барса, слона та мавпи.

Особливе значення має спільна для індоєвропейців назва коня та окремих частин його тіла, що не запозичені з якоїсь іншої мовної системи. Різноманітні факти переконливо засвідчують, що до­местикація коня по’язана з діяльністю племен, які розмовляли на індоєвропейських діалектах¹⁰³. Найдавніші знахідки кісток свійсь­кого коня відомі у Середньому Подніпров’ї (поселення Дереївка). Pa- діокарбонним методом вони датуються другою половиною IV тис. до н.е. Однак, виходячи з того, що при калібровці радіокарбонні дати значно заглиблюються, можна припустити й давніший їх вік. М.Гім- бутас, посилаючись на калібровані дати, позначає їх, як і всю відпо­відну середньостогівську культуру, другою половиною V — першою половиною IV тис. до н.е. За каліброваною ж датою перші свідчення культової ролі коня у поховальному ритуалі Нижнього Поволжя від­носяться до кінця V тис. до н.е.¹⁰⁴

Наведені матеріали свідчать, що напередодні втрати Bjfattfoi етномовної єдності, не пізніше IV тис. до н.е., індоєвропейські племе­на займали досить велику територію у південній частині Східної Європи. Тут вони заселяли лісові передгі’я й схили Північного Кав­казу та Кримських гір. Реалії цієї місцевості повністю збігаються з власне індоєвропейськими назвами ландшафтних феноменів, тварин та рослин. Північніше ці племена займали багаті деревинною рослинністю та зручні для обробки грунтів заплави річок степової зони —Дніпра, Сіверського Дінця, Дону, Волги тощо.

2

З північнокавказько-дніпровсько-волзькою гіпотезою локаліза­ції індоєвропейців напередодні розпаду їх єдності найкраще узгод­жуються й висновки лінгвіста М.Д.Андрєєва, які також потребують певних уточнень.

Спираючись на фундаментальні праці Ф.де Соссюра, А.Мейє та Е.Бенвеніста, М.Д.Андреев методом внутрішньої реконструкції пізнього стану спільної індоєвропейської мови відтворив її найдавні­ші корені. Результатом було встановлення ранньоіндоєвропейської лексичної системи, яка складалась з 203 біконсонантних кореневих слів, та реконструкція найдавнішого шару її словотворення. Після співвіднесення цих слів з найдавнішими лексемами уральських та алтайських мов дослідник дійшов висновку, що 198 з них спільні усім трьом прамовам, а ще 5 (крім ранньоіндоєвропейської) зустрічають­ся хоча б в одній з двох зазначених. На цьому висновку грунтується гіпотеза М.Д.Андрєєва щодо “бореальної прамови” — спільного тла ранньоіндоєвропейської, раїшьоуральської та ранньоалтайської мов.

Якщо Т.В.Гамкрелідзе та В.В.Іванов реконструювали спільну індоєвропейську мову на її фінальному етапі (кінець неоліту — ене­оліт), то М.Д.Андреев відтворює лексеми попередньої доби (часів ме­золіту та верхнього палеоліту). Той факт, що формування великих мовних спільностей, у межах ранньопервісних етномовних безпере­рвностей, відбувалося ще у пізньому палеоліті, теоретично обгрун­тував у 60-ті роки¹⁰⁶ В.Ф.Генінг, але тоді лінгвістика ще не мала змоги заглянути в таку глибину. Сьогодні це доведено методами структурного мовознавства.

М.Д.Андрєєв виділяє три найголовніші етапи мовного розвитку:

1) бореальний, спільний для предків індоєвропейців, ураль­ців та алтайців — кінець верхнього палеоліту;

2) ранньоіндоєвропейський — мезолітична доба;

3) пізньоіндоєвропейський — часи неоліту та початок енеоліту. Розглянемо їх у історичному контексті докладніше.

Перелік бореальних протосем свідчить, що всі вони відбивають реалії ранньопервісного, переважно мисливського, суспільства клі­матичної зони з чітким поділом року на холодну зиму та відносно тепле літо. Наприкінці бореального періоду головними засобами життєзабезпечення, поруч з полюванням (як колективним загінним, так і індивідуальним — звіроловством), стають бій (гарпуном, остенем), а пізніше й лов риби та збиральництво. З свійських тварин був лише собака. Люди вели досить рухливий спосіб життя. Оскільки різноманітні, хоча й не досконалі, способи здобуття риби наприкінці плейстоцену були відомі й у південній частині Східної Європи¹⁰, наведені господарські реалії цілком збігаються з останньою фазою розвитку верхньопалеолітичного суспільства окресленої території.

Під час еволюції від бореальної прамови до ранньоіндоєвро- і пейської у господарстві відбуваються істотні зрушення. Якщо рані- ; ше центром семантичного поля було означення реалій полювання, то тепер істотно підвищується значення рибальства та спеціалізовано­го збиральництва, разом з удосконаленням переробки органічних матеріалів. Люди ведуть вже переважно осілий спосіб життя, про що „ свідчать слова зі значенням “постійне місце мешкання” та “жити _j осіло”. Поступово, на стадії формування пізньоіндоєвропейської ' мови, спостерігається фіксація реалій із скотарства та примітивного λ∙ землеробства. З’являються слова, що позначають такі феномени не- *■' олітичної доби, як кам’яні сокири та тесла, плетіння з лози (кошиків) та ліплення з глини (посуду). На пізньоіндоєвропейському рівні мов- ного розвитку дистанція між іменником та дієсловом (що виникла трохи раніше) перетворилася у граматичну опозицію¹⁰.

І Подивимось тепер, які ландшафтно-кліматичні реалії відбиті в ■ бореальній прамові. Найширше репрезентовані слова, так чи інакше пов’язані з переважно хвойними лісами, болотами та річками. Люди вже добре знайомі з пересіченою, ймовірно, гірською місцевістю. Проте, з іншого боку, існувало певне коло слів, що позначали. відкриті простори, траву, пальник. Разом із великим значенням ко- ‘ лективного загінного полювання на стадних тварин (переважно — биків, можливо — бізонів), вони засвідчують наявність поблизу й степових просторів.

Виходячи з переваги болотно-лісових реалій у місцях постійно- '■ го мешкання носіїв бореальної прамови та чомусь вважаючи, що під час останнього зледеніння хвойно-березові ліси були поширені без­посередньо на південь від крижаного щита, М.Д. Андреев локалізує територію предків індоєвропейців, уральців та алтайців у широкій смузі від Рейну до Алтаю близько 50° північної широти. На його думку, в наступні часи між Алтаєм та Уралом виникає алтайська спільність; між Уралом та Дніпром —уральська; а західніше Дніп­ра — до Рейну, переважно вздовж північних схилів Карпат — індоєвропейська¹⁰⁹.

Як добре відомо¹¹⁰, безпосередньо до крижаного щита (який десь близько XV тис. до н.е. доходив до середніх течій Одеру і Вісли та верхів’їв Німану, Дніпра й Волги) прилягали не хвойні ліси, а відкриті тундростепові простори, що у Північному Причорномор’ї поступово переходили у степи. Лісостепова та лісова рослинність переважала тільки на Балканах, у Криму та на Північному Кавка­зі¹¹¹, де клімат був не таким суворим, а умови для життя людей придатнішими. Тому логічно припустити, що “бореальна людність” зосереджувалась саме тут та східніше — у Прикаспії, тим більше, Що у льодовиковий період місця для мешкання людей у Північному Причорномор’ї було значно більше, ніж у наш час.

До кінця льодовикового періоду Чорне море було закритим во­доймищем у межах, значно менших ніж тепер. Придатною для Життя людей залишалась його північна частина між Кримом та гирлом Дунаю, тоді як Азовського моря взагалі не існувало, а Каспій, можливо, не заходив північніше лінії Терек — Мангишлак, Ці території пересікали великі ріки: Дністер, Південний Буг, Дніпро, Дон, Кубань, Волга тощо. Зважаючи на рел’єф, неважко уявити, що десь на північному заході сучасного Чорного моря (там де мали зливатися Дунай, Дністер та Дніпро) і на півночі Каспійського (де сходилися гирла Тереку, Волги та Уралу-Яіка) існували великі масиви боліт та сосново-березових лісів, а у межах сучасного Азовського моря — справжнє “Меотійське болото”, куди впадали Дон та Кубань і з якого через сучасну Керченську протоку мало витікати широке прісноводне русло.

Населення цього великого ландшафтного регіону (від Нижнього Подунав’я та Східних Карпат до Устюрту або аж до Приаралля) дій­сно, як це реконструював М.Д.Андрєєв для бореальної людності, мешкало головним чином у лісовій та лісостеповій місцевості з великою кількістю боліт, озер та рік, по берегах яких було не тільки багато звірів, а в певні сезони й водяних птахів. На мілких протоках відносно легко можна було бити рибу, особливо осетрових та лосо­севих. На півдні тяглася система Кримських гір та Великого Кав­казького хребта, продовженням якої на схід були гори Ельбурс та Копетдаг, тоді як на півночі відкривались степові простори, де випасались великі стада бізонів та коней. Тобто маємо збіг усіх клі­матично-ландшафтних реалій, характерних для носіїв бореальної прамови та ранніх індоєвпропейців.

Якщо погодитись з наведеними міркуваннями, то логічно буде припустити, що на межі пізнього палеоліту та мезоліту формування індоєвропейської (на тлі бореальної) спільності відбувалося у межах Північного Причорномор’я — Передкавказзя, між болотяними дельтами Дунаю та Волги, з центром десь в басейні Азовського моря Якщо це так, то уральську спільність на той час можна локалізувати десь між Каспієм та Аралом, а алтайську —на схід від Аральського моря. Така гіпотеза добре узгоджується з ностратичною теорією: вона компактно, навколо Каспійського моря, розміщує праіндоєвро- пейців, прауральців та праалтайців з одного боку та пракартвелів, праеламітів і прадравідів — з другого. Тому, подібно до В.М.Да- ниленка¹¹², висловимо припущення, що ностратична праєдність (у її сучасному розумінні, без афразійської групи) десь приблизно до середини верхнього палеоліту мешкала у межах Західного Ірану — Закавказзя і поступово, через Кавказ та прикаспійські області поширювалась на північніші райони, де й склалася бореальна праєдність Відповідно, західніше первинного ядра ностратичної спільності, будемо мати праафразійців Сирії, Палестини та Сінаю, а в Анатолії й, можливо, на півдні Балкан — етномовних предків хат- тів, хуритів та споріднених з ними сучасних північнокавказьких на­родів.

Північніше носіїв бореальної прамови, у прильодовикових тунд- ростепах Східної Європи, вище Дніпровських порогів та Донецько­го кряжу, починався інший культурно-господарський світ. Встанов­лені останнім часом найархаїчніші зв’язки прамов ностратичної групи з ескалеутською спільністю¹¹³ дають підстави припускати, що саме мовні предки носіїв останньої й були мисливцями пригляціаль- ної зони пізньопалеолітичної доби. Висловлене припущення добре узгоджується з висновками Л.Л.Залізняка щодо господарсько-куль­турних зрушень на території Східної Європи на межі плейстоцену та голоцену¹¹⁴.

Запропонована корекція областей локалізації бореальної та ранньоіндоєвропейської праєдностей не суперечить лінгвістичним викладкам М.Д.Андреева і, крім того, добре узгоджується з реконст­рукціями ностратичного рівня. Уявлення відносно центру форму­вання індоєвропейської спільності західніше Дніпра важко співвід­нести з генетичною спорідненістю цієї спільності з пракарт- вельським масивом та давніми зв’язками з прасемітськими діалек-

* тами. З іншого боку, глибинна спорідненість ранньоіндоєвропейської прамови з прауральською і праалтайською не дає можливості разом з Т.В.Гамкрелідзе та В.В.Івановим, КРенфрю і В.О.Сафроновим роз­ташовувати прабатьківщину індоєвропейців у межах Вірменського нагір’я або Анатолії. Гіпотеза щодо формування індоєвропейської спільності саме у Передкавказзі та Північному Причорномор’ї пере­конливо пояснює як її уральсько-алтайські, так і картвельсько-аф-

і разійські зв’язки Тому вона і здається на сьогодні найпере- I конливішою.

■ Таким чином, доходимо висновку, що лінгвістичні розробки Т.В.Гамкрелідзе — В.В.Іванова та М.Д.Андреева, на рівні їх історичної інтерпретації, добре узгоджуються між собою. Поперед- ' ній розгляд цих концепцій показав, що індоєвропейська ет-

* н о м о в и а праєдність — у вигляді (на початковому етапі свого іс- нування) етномовної безперервності — склалася у Передкавказько-

$ Північнопричорноморському регіоні на межі фінального палеоліту й $ мезоліту. Вона займала (поширюючись у західному, північному та

* східному напрямках) ці області компактним масивом до доби енеолі- ⅛ ту і до початку, десь з перших століть VI тис. до н.е., великого розсе-

лення скотарських племен, носіїв індоєвропейських діалектів. Від­повідно, доба вчасне індоєвропейської етномовної єдності укла­дається в межах IX — IV тис. до н.е. й охоплює близько п’яти тися­чоліть.

Найважливішою подією цього великого відрізку часу було поширення серед індоєвропейських груп відтворюючих форм госпо­дарства, що також фіксується лінгвістичними методами, насампе­ред завдяки виявленню запозиченої в сусідніх етномовних спільнос-. тей господарської та культурної лексики. Остання свідчить про те,, Що істотну роль у процесі поширення серед давніх індоєвропейців. навичок землеробства і тваринництва відіграли зв’язки з носіями j “північнокавказьких” та. прасемітських і пракартвельських мов Зупинимось на цьому докладніше.

Згідно з висновками С.А.Старостіна, наявність індоєвропейсько- північнокавказьких ізоглосів є результатом запозичень відповідних слів з північнокавказької мовної системи до індоєвропейської за доби, коли остання ще зберігала єдність, а перша тільки втратила її — десь до початку V тис. до н.е. Серед запозичень назви свійських тварин та культурних рослин, слова, пов’язані з тваринництвом і землеробством; численні назви предметів повсякденного вжитку, харчів та торговельно-обмінних стосунків. Однак наявність певної кількості спільних назв диких рослин і тварин наводить на думку, що це є наслідками не лише господарсько-культурних, а й субстратних взаємин¹.

З цим висновком важко не погодитись. Проте певні сумніви викликає припущення С.А.Старостіна відносно того, що саме праін- доєвропейська мовна спільність наклалася на певний діалект “пів­нічнокавказької” мови. Важко собі уявити, щоб вся етномовна спіль­ність давніх індоєвропейців на початку неоліту мігрувала до області, де жили носії якогось діалекту й асимілювала відповідну людність (яка знаходилась на значно вищому рівні розвитку). До речі, ніяких конкретних аргументів на користь висловленого припущення до­слідник не наводить.

Вірогіднішою є можливість інфільтрації до давньоіндоєвро- пейського масиву носіїв певного діалекту “північнокавказької” мови, що мали досвід землеробсько-тваринницької життєдіяльності. В теоретичному плані таке припущення узгоджується із загальною картиною розселення окремих груп неолітичних рибалок, землеро­бів та скотарів з Східносередземноморсько-Передньоазійського цен­тру випереджуючого розвитку людства (в тому числі й з Малої Азії вздовж чорноморських узбереж) до його зовнішньої мисливсько- рибальсько-збиральницької периферії. Мабуть, ці групи розсе­лялися по Східному Причорномор’ю до Керченської протоки та Приазов’я, про що свідчать певні археологічні матеріали¹¹⁶, факт наявності на Північно-Західному Кавказі народів, мови яких спорід­нені з хаттською¹¹⁷. Сліди мов давньомалоазійсько-північнокавказь- кої групи, про що вже йшлося, виявлено й у Балкано-Дунайсько- Карпатському ареалі¹¹⁸, але східнопричорноморський шлях інфіль­трації палеоанатолійців у індоєвропейське середовище здається ві­рогіднішим. На жаль, через погане археологічне вивчення північних районів Туреччини простежити його важко.

Розглянемо тепер індоєвропейсько-картвельсько-семітський вузол лексичних збіжностей, що свого часу був докладно проаналізо­ваний В.МІллічем-Світичем/а пізніше Т.В.Гамкрелідзе та В.В.Іва- новим¹¹⁹. Думка В.О.Сафронова про його виникнення лише в середині —третій чверті III тис. до н.е. не може бути прийнятою. Hane- редоднівиникненнямайкопської культури (їїносіївдослідниквважає семітомовними переселенцями з Північної Месопотамії) на Північно­му Кавказі та у Закавказзі усівідповідні реалії існували вже дві —три тисячі років. Поширення ж цих, спільних для трьох прамов, лексем на Кавказі (Великийхребетякого бувмежеюміжпраіндоєвропейцями та пракартвелами) необхідно, мабуть, пов’язувати з появою тут відпо­відних досягнень та відносити до початку неолітичної доби. Як вже за­значалося, однією з пам’яток прасемітської інфільтрації до Кавказу можна вважати дагестанське поселення Чох, матеріали якого подібні до північномесопотамських того ж часу —першої половини VI тис. до н.е. і попередньої доби.

Підсумовуючи розгляд проблеми індоєвропейської прабать­ківщини в контексті лінгвістичних досліджень останнього десятиріччя, підкреслимо, що Північнокавказько-Північнопричор- номорська її локалізація, запропонована свого часу Г.Чайлдом і обгрунтована пізніше М.Гімбутас, найкраще узгоджується з виснов­ками сучасного порівняльно-історичного мовознавства. Вона дозво­ляє пояснити спорідненість (у межах ностратичної спільності) індоєвропейської прамови як з уральською й алтайською, так і з кар- твельською. Крім того, відповідна локалізація давніх індоєвропейців здатна висвітлити сприйняття останніми давньомалоазійсько-пів- нічнокавказької та семітської культурно-господарської лексики. Такий висновок не дозволяє погодитися з поглядами дослідників, які розміщують прабатьківщину індоєвропейської спільності на Вір­менському нагір’ї, у Анатолії, на Балканах або в Подунав’ї.

Поруч з праіндоєвропейською спільністю за доби мезоліту та неоліту в лісовій смузі Волзько-Уральського регіону і вздовж річок на південь від нього (до Каспію та Приаралля) розвивалися й розга­лужувалися представники уральської єдност і¹²⁰. Вони довго зберігають рибальсько-мисливські форми діяльності. Спеціалізу­ючись на рибальстві, особливо в пониззях Амудар’ї та Сирдар’ї (кельтемінарська культура), вони досягають в IV — на початку III тис. до н.е. відносно високого рівня розвитку. Однак просування індоєвропейських скотарських племен на схід, до степів Приуралля, Казахстану та Середньої Азії, призвело до зникнення відповідних етномовних спільностей на півдні. На півночі природні умови сприяли консервації традиційних рибальсько-мисливських форм ді­яльності до початку залізного віку і навіть в пізніші часи.

Аналогічна картина спостерігається й далі на схід, в середовищі алтайськомовних груп Східного Казахстану, Південного Сибіру, Джунгарії та Монголії, які на останньому етапі свого спіль­ного розвитку можуть бути ідентифіковані з культурами “сітчастої” або “текстильної” кераміки¹². Проте починаючи з доби раннього за­ліза чи навіть пізньої бронзи, південні лісостепові групи носіїв уральських та алтайських діалектів вже сприймають від східних індоєвропейців скотарські форми господарювання, що з першої половини І тис. н.е. обумовило панівне місце тюркських та мон­гольських народів у степовій смузі Євразії.

З

Зупинимось тепер на історико-археологічному боці проблеми. За доби мезоліту та на початку неоліту індоєвропейські групи розсе­люються по річкових заплавах степової та частково лісостепової зон — від Північно-Західного Причорномор’я до Заволжя. Це, крім іншого, було пов’язане і з загальним підвищенням рівня Чорного моря і Каспію. В окреслених межах, з центром, що тяжів до Північ­ного Кавказу, протягом неоліту — початку енеоліту формується пізньоіндоєвропейська (за М.Д.Андрєєвим) спільність. Її предс­тавники уже були знайомі із скотарством (між іншим, до- местикували коня), землеробством та найархаїчнішими формами металургії (напередодні втрати мовної спільності).

Розглянемо етноісторичний розвиток відповідної людності від фіналу пізнього палеоліту до початку енеоліту. На жаль, різні облас­ті півдня Східної Європи в археологічному відношенні вивчені неод­наково. Якщо по Україні досліджено значну кількість мезолітичних та неолітичних пам’яток, то Північний Кавказ і Передкавказзя залишаються у цьому відношенні майже “білою плямою”. Однак ха­рактер матеріалів палеолітичної і мезолітичної доби дає не так вже й багато для етнокультурних реконструкцій. До археологів потрап­ляють насамперед фрагменти знарядь праці та кістки тварин. На цій підставі, за умов коректного використання етнографічних аналогів, дослідники відтворюють головні риси господарсько-культурних типів та межі їх поширення¹²², але в етномовному відношенні ці ар­тефакти малоінформативні.

За доби ранньої первісності існував певний зв’язок між госпо­дарсько-культурними типами (пов’язаними з окремими природно- ландшафтними зонами, репрезентованими речами господарської ді­яльності) і широкими етпо(мовно)культурними спільностями, які складалися на тлі перших. Останнє, наприклад, стосується, мезоліту Полісся — східної частини північної підзони лісової зони мезоліту Європи. Подібні природно-географічні умови, як зазначає Л.Л.Заліз- няк, що склалися в фінальному плейстоцені — ранньому голоцені у зандровій смузі Європи, обумовили поширення подібних госпо­дарських форм. Останнє сприяє виникненню певної єдності в мате­ріальній культурі від Великобританії до басейну Десни¹"⁰. Вірогідно, що в межах цієї господарсько-культурної єдності могла існувати й певна етномовна спільність.

З іншого боку, як зазначав В.М.Даниленко, у Середземномор’ї, з істотними виходами на південний захід Європи, Кавказ і Крим, наприкінці пізнього палеоліту існувала велика зона з “дивовижною подібністю локальних проявів матеріального комплексу”, в якому незмінно присутній “мікролітичний кремінь, що має мезолітичний вигляд”. Але, як відомо, в межах цієї спільності, на зламі плейсто­цену і голоцену, вже утворились окремі етномовні спільності, наприклад, праафразійська (натуфійська культура). Останнє утримує нас від занадто сміливих ототожнень господарсько-куль­турних та етномовних спільностей, однак не заперечує певного зв’язку між ними.

Повернемось до пізньопалеолітичного населення Західної Азії і Східної Європи. Маємо припустити (такі думки вже висловлюються лінгвістами¹²⁵), що колись ностратична, сінокавказька та афразійсь- ка прамови (а, відповідно, і їх носії) становили певну єдність, яку можна зближувати зі “Середземноморським третинним вогнищем расоутворення”, за В.ПАлексєєвим¹²⁶. Оскільки бореальна прамов­на спільність існувала десь протягом останніх тисячоліть плейстоце­ну, то інфільтрація ностратичного передньоазійського населення через Кавказ (і, ймовірно, закаспійські області) на південь Східної Європи відбувалася не пізніше XV тис. до н.е., б, не виключено, й раніше. Останнє дає підстави умовно датувати компактне мешкання носіїв ностратичної прамови (мабуть, в Північно-Західному Ірані — Закавказзі) десь XX тис. до н.е. або ще раніше. Специфічні госпо­дарські умови півдня Східної Європи, разом з генетичними і куль­турно-мовними зв’язками його населення з кавказькопередньоа- зійською людністю, повинні були обумовити й етномовну своєрід­ність останнього в порівнянні з мешканцями інших частин Європи.

Заселення території Східної Європи людиною сучасного типу здійснювалось, на думку фахівців, двома напрямками: з заходу — Центральної Європи та з півдня — з Кавказу та Передньої Азії. Це приводить до утворення двох верхньопалеолітичних етнокуль­турних областей: північноукраїнсько-середньоросій- ської та кавказькою причорноморської. З цими областями збігаються різні типи пам’яток та шляхи розвитку обробки каменю. Так, пам’ятки Руської рівнини близькі до верхньопалеолітичних ма­теріалів Угорщини, Чехії та Словакії, а південні райони Східної Європи тяжіють до передньоазійсько-середземноморського світу. Саме в Кавказько-Причорноморському регіоні відбувався перехід від однобічно опрацьованих муст’єрських знарядь до культури се­редземноморського вигляду з раннім виникненням на її верхньопа- леолітичному етапі геометричних мікролітів¹²⁷.

Такий поділ повністю збігається з виділенням двох господарсь­ко-культурних зон пізньопалеолітичної Східної Європи на тлі своєрідних форм мисливської діяльності. За В.П.Степановим, це: 1) європейська прильодовикова зона мисливців на мамонтів та інших стадних тварин, де переважали колективні форми полювання; 2) зона гірських мисливців Кавказу, де переважало індивідуальне полювання на дичину середніх розмірів¹²⁸. У свою чергу, П.И.Борисковський поставив питання про виділення окремої про­міжної між ними степової зони північних областей Причорномор’я та Приазов’я. На його думку, вона мала такі ознаки: облавне полю­вання на диких биків, тимчасові мисливські стійбища, подібність кам’яного інвентаря до артефактів печер Кавказу і Криму¹²⁹. Останнє дозволяє українським вченим об’єднувати в одну групу пізньопалеолітичні пам’ятки степової зони й Гірського Криму, підк­реслюючи її господарську й культурну відмінність (наприклад, від­сутність жіночих статуеток) від прильодовикової смуги^1,3. Цей висновок можна поширити й на області Східного Приазов’я —Пів­нічного Кавказу, досліджені, на жаль, набагато гірше.

Варто звернути увагу на той факт, що ніякої істотної різниці між матеріальною культурою степової і передгірської зон півдня Східної Європи пізньопалеолітичної доби не існує: відмінності поля­гають лише в предметі полювання та топографії стоянок. І те, й інше повністю обумовлене специфікою навколишнього середовища й не дає підстав щодо припущення відносно різноетнічності відповідних груп населення. Крім того, кримські та степові стоянки були се­зонними, рівень води в Чорному морі на кілька десятків метрів зна­ходився нижче сучасного, а Азовського моря взагалі не було. Ці райони, затоплені у наш час, й були найзручнішими для зимівлі. За теплої пори року люди, полюючи за дичиною, просувались на північ, до відкритих степових плато, залишаючи після себе сотні кістяків бі­зонів та стоянки на взірець стійбища поблизу с.Амвросієвка на півдні Донеччини. Думка відносно можливого сезонного руху колективів (ранньопервіспих кровноспоріднених общин мисливців і збирачів) на відстань до 100 — 200 км, а при необхідності й далі, добре узгод­жується з етнографічними даними щодо пересування невеликих ко­лективів по досить значних територіях відповідно до сезонів року.

Наведене вище дозволяє дійти висновку, що ранпьопервісні мисливці й збирачі півдня Східної Європи (носії бореальної прамови) за останні тисячоліття плейстоцену вели рухливу сезонну життєдіяльність..Влітку, переслідуючи стада бізонів, вони від­ходили на півні ч у степи приблизно до лінії Дніпровських Порогів — Донецького кряжу, а восени поверталися на зимівлю до болотяно- лісових низин, що зараз знаходяться під водами Азовського й Чор­ного морів, та в лісові передгір’я Криму і Північного Кавказу Анало­гічним чином поводили себе й фінальнопалеолітичні мисливці на пів­нічного оленя північних районів України. Згідно з Л.Л.Залізняком, амплітуда їх сезонних міграцій також дорівнювала приблизно 150 —200 км.¹³¹

. Однак не варто забувати, що південне (“капсійське”, як його називав В.М.Даниленко) населення просувалось в Північне Причорномор’я двома шляхами: через Кавказ і Балкано-Ду- найський регіон. Південно-західна хвиля переважала в Північно-За­хідному Причорномор’ї. Вона репрезентована такими пам’ятками, як Велика Аккаржа. З іншого боку, матеріали Нижнього Дону за­свідчують просування населення з Передкавказзя¹³². Маловірогід­но, щоб обидві хвилі належали до ностратичної спільності. Найімо­вірніше, зважаючи на етномовну ситуацію наступних тисячоліть, з Балкан просувались групи, споріднені з сінокавказькими мешкан­цями Анатолії. Обидві хвилі носіїв південних виробничих традицій зійшлися десь поблизу Нижнього Подністров’я — Нижнього Ц Подніпров’я. Тому не виключено, що на фінальній фазі пізнього і. палеоліту зона бореальної спільності, на тлі якої складалася власне [ ранньоіндоєвропейська мова, простягалася від Пониззя Дніпра і,⅛, Криму на заході до Північно-Західного Прикаспію на сході.

If В окреслених межах, на мою думку, й варто розміщувати етно- ⅛ мовну безперервність ранньопервісних мисливців і збирачів —носіїв £ ранньоіндоєвропейської мови. На півдні її кордони чітко маркувалися І Чорним морем та Великим Кавказьким хребтом, а на півночі сягали межі ландшафтно-кліматичних зон: степової (де переважав бізон) і. тундростепової (з мамонтами та північними оленями). На сході ця _r спільністьпоступовопереходиладоспорідненоїзнеюранньоуральсь- ко-a лтайської, а на заході межувала з близькою до неї в господарсько- культурному, але, вірогідно, іншою в етномовному відношенні, балка- ' но-дунайською пізньопалеолітичною спільністю.

•і Глобальні екологічні зрушення на межі плейстоцену та голоце­ну, пов’язані зі змінами температурного режиму й вологості, танен­ням крижаного щита, підвищенням рівня світового океану і басейнів внутрішнього стоку (Аральського, Каспійського та, на той час, Чор-,, ного морів) і, нарешті, формуванням близької до сучасної системи ландшафтно-кліматичних поясів, вели до інтенсифікації перемі­щень різноманітних етномовних груп. Однак принциповий поділ пів- : денної частини Східної Європи на дві основні історико-археологічні зони (південну, передгірську і степову — Азово-Чорноморську та північну — Полісько-Лісостепову) зберігається¹³³. Кордони між ними не були сталими, тому поліське населення іноді з’являлося в Криму (стоянка Сюрень-2), а південне — Дніпровською заплавою підіймалося до Білорусі. Крім того, культурно-технологічні впливи з боку Середземноморсько-Передньоазійського регіону, пов’язані з інфільтраціями звідти відповідного населення, стають ще поміт­нішими, ніж у попередню добу.

Дослідники фіксують певний наплив населення з Балкано-Ду­найської області до Північно-Західного Причорномор’я, де відомі стоянки типу Білолісся, які В.Н.Станко відносить до кола пам’яток так званої середньодунайської культури, а Д.Я.Телегін генетично пов’язує з романело-азільськими матеріалами Нижнього Подунав’я. З південними імпульсами пов’язується і формування ранньомезо- літичної гірнокримської культури. Для обох цих культурних явищ характерним є переважання сегментних мікролітів на початкових етапах розвитку, та поступове збільшення питомої ваги трапе­цієподібних вкладишів, що стають домінуючими наприкінці мезо­літичної доби, принаймні в Криму¹³⁴.

З іншого боку, в степовому Подністров’ї, Подніпров’ї (разом з Надпоріжжям), на Донеччині та, можливо, в більш східних і півден­но-східних областях на місцевому фінальнопалеолітичному грунті, не без впливу з боку “культур кримсько-білоліського циклу”, скла­дається культура осокорівсько-рогаликського типу, для якої є ха­рактерними саме трапеції, а не сегменти¹³⁵. Від неї, як вважається,

Найдавніші єтиомовні спільності: від давніх індоєкролесцік до прАСлов’яи.—₁— походять пізньомезолітичні гребениківська культура (степові Подністров’я — Побужжя) та пам’ятки типу Моспино на Донеччині й Ненаситець на порогах. До відповідного культурного кола поступо­во наближується й гірнокримська культура пізнього мезоліту.

Разом з тим, процес поступової трансформації місцевих північ- нопричорноморських груп (при повільній адаптації населення, яке потрапило сюди напередодні) значно ускладнювався інвазією численних носіїв кукрекської культури, що також поширюється В Степовому Подніпров’ї, Північно-Західному Приазов’ї, степах т_а передгір’ях Криму. Кукрекська культура, як підкреслює Д.Я.Теле- гін, є своєрідним явищем, “якому невідомі навіть приблизні анало­гії”¹³⁶. Враховуючи відносно непогану вивченість мезоліту України, з ранніх пам’яток якого кукрекську культуру неможливо вивести, вважаємо за вірогідне припущення В.М.Даниленка¹³⁷ відносно схід­ного, задонського або навіть заволзького походження її носіїв.

Просування кукрекського, найімовірніше неіндоєвропейської о (якщо погоджуватися з попередніми висновками) населення, повинне було обумовити значну етномовну строкатість пізньомезо- літичних мешканців Східної та Південної України й посилення на­пруженості між тубільним та прийшлим населенням. За умов розвитку рибальства та переходу до осілості, насамперед в районі Дніпровських порогів, це вело до початку збройної боротьби між су­сідніми общинами. Останнє фіксується за даними надпорізьких ме­золітичних могильників (Волоського, Василівського, Чаплинського): наявність у кістках похованих вістрів од стріл та списів¹³⁸. В свою чергу, це не сприяло етномовній інтеграції, яка, ймовірно, проходила повільними темпами. Тому важко уявити, в якому напрямку вона відбувалася: чи переважали говірки тубільного (давньоіндоєвро- пейського), чи прийшлого, “кукрекського” населення.

Однак до якого б з цих двох припущень ми б не схилились, ма­лоймовірно, щоб за такої ситуації саме північнопричорноморські степи за доби пізнього мезоліту могли бути епіцентром розвитку давньоіндоєвропейської спільності. Базовою територією, як здається, був Північний Кавказ і Передкавказзя: землі між Азовським і Каспійським морями до нижніх течій Дону та Волги.

Вивчення мезоліту Кавказу ще тільки розпочинається. Основна маса відкритих на сьогодні стоянок зосереджена в Причорноморсь­кій зоні; на північних схилах відомі лише окремі пам’ятки. Однак не­зважаючи на це, доведено, що мезолітичні культури Кавказу виникають на місцевому пізньопалеолітичному грунті, тому нижня межа мезоліту тут досить умовна. Крім того, мезолітичні комплекс/. Закавказзя та Північного Кавказу певною мірою споріднені з близькосхідно-передньоазійськими, особливо — кола пам’яток За- гроських гір. Це добре узгоджується з висловленою вище думкою щодо локалізації прамовних сімей ностратичного кореня. В обох випадках ще наприкінці пізнього палеоліту (хоча на Кавказі, зрозу­міло, й трохи пізніше) поширюються геометричні мікроліти, сег-

3. Проклємл 1нд«єкроае'рогата худоба. Східний ім­пульс стає істотно відчутним у Криму, на Дніпровських порогах і Південному Бузі, де поширюється така сама кераміка та починають розводити дрібну рогату худобу. Стає помітним поступове осідання у Надпоріжжі окремих груп носіїв приазовської культури, тоді як у Криму простежується спадкоємність населення. Зважаючи на подібність розвитку фінальномезолітичної культури населення Криму й Кавказу та на поступове вирівнювання культурних проявів в межах всього Північного Причорномор’я за попередньої доби, можна зі значною вірогідністю припустити індоєвропейську належ­ність не тільки носіїв приазовської та сурсько-дніпровської, а й кримської неолітичної культур. З меншою впевненістю до кола індоєвропейських неолітичних культур можемо залучати і носіїв буго-дністровської культури, враховуючи, що за доби раннього не­оліту Північно-Західне Причорномор’я було зоною перехрещення приазовсько-кавказьких та балкано-дунайських впливів¹⁴.

N. *f

Таким чином, за доби раннього неоліту, розвитку вищих форм рибальства та формування землеробсько-скотарського господарст­ва, Понто-Каспійські степи разом з Північним Кавказом складали ■■■ певну історико-господарсько-культурну і етномовну спільність, HO- ; сіямиякої мали бути саме давні індоєвропейці Її відносна консоліда- - ція, на тлі переважно споріднених та пов’язаних відносно регу- І лярними стосунками протоетнічних груп, відбувалася як завдяки поширенню їх спілкування вздовж морських узбереж і по річках, так і у зв’язку з розвитком скотарства та початком господарського використання прилеглих до річкових долин степових просторів. Цей процес відбувався приблизно в межах VI тис. до н.е.

Однак протягом V тис. до н.е. етнокультурний розвиток населен­ня степового півдня Східної Європи істотно ускладнюється через ін­фільтрацію окремих груп населення з сусідніх територій. Це обумов­лювалося розвитком неолітичних форм господарства та відповідним тиском надлишкового населення на ресурси навколишнього сере­довища і стосувалось переважно рибальських груп Чорноморського узбережжя Кавказу та Каспійсько-Аральського регіону.

Протягом неолітичної доби ефективність сітьового морського рибальства в Північно-Східному Причорномор’ї поступово зростало. Разом з тим, помітний розвиток спостерігався також у скотарстві й, напевно, в ранньому землеробстві. Це вело до появи певної кількості надлишкового населення, яке було змушене шукати нові місця проживання і розселювалося у відповідності з моделлю формування ланцюгових контактно-етнічних спільностей доби класичної первіс­ності вздовж морських узбереж та в заплавах багатих на рибу річок. Цим пояснюється встановлений свого часу В.М.Даниленко напрямок просування окремих груп носіїв плоскодонної кераміки й специфічних мікролітів із західнокавказького узбережжя до Криму, Північного Приазов’я, Степового Поднідпров’я, Нижнього Дону і, на­віть, Волги¹⁴. У етномовному відношенні це було, найімовірніше на­селення, споріднене з мешканцями Північної Анатолії, яке належа­ло до “північнокавказької” мовної групи та репрезентувало відда­лених предків абхазців та адигейців.

Трохи пізніше відчутною стає й інфільтрація переважно рибальського населення з-за Волги, яке належало до уральської мовної сім’ї. Причиною стало не тільки зростання населення за­каспійських областей, а й все помітніша аридизація території су­часного Казахстану, де не пізніше V тис. до н.е. складається величезна кельтемінарська історико-господарсько-культурна спільність. Характерними рисами останньої є: провідна роль у гос­подарській системі човново-сітьового рибальства на річках, озерах та дельтових протоках; грунтові поховання померлих, випрос­таних на спині, інколи з піднятими колінами; напівземлянки; гос- тродонний напів’яйцеподібний або грушоподібний посуд з поверх- ністю, суцільно вкритою накольчасто-гребінцевим орнаментом¹⁴⁸. Згідно з В.М.Даниленком, в неоліті рибальське населення Kac- пійсько-Аральського регіону розселюється не тільки до південних районів Західного Сибіру й Уралу, а й, Північним Прикаспієм, до сучасного Волгограда, звідки переходить до Дону. Далі окремі групи ураломовного масиву просуваються до Нижнього Подоння (IV шар поселення Ракушечний Яр) та на північний схід — через Сіверський Донець до Дніпровсько-Деснянського Лівобережжя¹⁴⁹. Подібного ж висновку, спираючись на нові археологічні матеріали, дійшла H,C∙KoτoBa¹.

[ Істотну роль відігравали й зв’язки із західними сусідами, насам-

E перед з носіями буго-дністровської культури, розвиток яких відбу- і вався в контексті широкої давньоземлеробсько-скотарсько- рибальської спільності Балкано-Карпатського регіону, під впливами з боку культур кола Кріш-Кереш-Старчево. За свідченням даних ; останніх досліджень, поступово підвищувалась роль буго-дніст-, ровської культури у формуванні матеріального вигляду культур Се­реднього Подніпров’я і НаДпоріжжя, де завдяки імпульсам з Північ- і но-Західного Причорномор’я поширюється примітивне землеробст- I во. Окремі групи буго-дністровського населення з’являються на S Черкащині, а їх впливи сягають Сіверського Дінця і Середнього По- доння¹⁵. Не виключено, що останнє могло сприяти поширенню індоєвропейських діалектів у Середньому Подніпров’ї, що забезпе­чувалось також розселенням носіїв сурсько-дніпровської культури вгору по Орелі, Ворсклі та Пслу. Проте цей процес був перерваний просуванням з північних областей України рибальсько-мислив­ських груп палеоєвропейського типу, відомих за матеріалами дніп- ро-донецької культури, які поступово займають Надпоріжжя, Пол­тавщину та Лісостепову Донеччину.

Переселенці повинні були пристосовуватися до нового оточен­ня, вступати з сусідами в різноманітні контакти. Цьому сприяла традиційна спеціалізація на окремих, звичних для них, видах виробничої діяльності. Цілком вірогідно, що принаймні у Приазов’ї та пониззях найближчих до нього річок, такими галузями були високорозвинене рибальство та рибозаготівельні промисли (Крим, як відомо, був багатим на сіль), й не виключено, виготовлення посуду та примітивне землеробство. Це, в свою чергу, сприяло зо­середженню уваги власне індоєвропейського населення на скотар­стві, переробці його продуктів (вовни, шкіри тощо) та виготовлен­ні, з розрахунком і на обмін, одягу і взуття. Таке припущення ціл- ' ком логічне для суспільства пізньої доби класичної первісності.

Воно підтверджується багатьма етнографічними прикладами¹⁵². Зрештою це сприяло формуванню нової макроетнічної системи, в межах якої, завдяки всебічним стосункам з аборигенами-скота- < рями, різні за своїм походженням групи мігрантів-рибалок асимі- _i лювалися.

Археологічним відображенням втілення і поступової асиміляції “північнокавказького”, “уральського”та, можливо, “палеоєвропейсь­кого” населення є формування і розвиток маріупольської спільності пізньонеолітичних і ранньоенеолітичних культур подонсько- приазовсько-придніпровських степів, яку В.М.Даниленко називав азово-дніпровською етнокультурною областю. Вона, дк тепер вста­новлено, займала територію між Дніпром та Уралом¹⁵. Її етнокуль­турним тлом була приазовська та споріднені з нею ранньонеолітичні культури, традиції якихпротягом пізнього неоліту вира зніше зберіга­ються на периферії приазовського ареалу —в Криму, Надпоріжжі та Волго-Донському регіоні. Поступово і в Приазов’ї відновлюються на певний час трохи приголомшені давні традиції матеріальної куль­тури, насамперед в кераміці. Це, певною мірою, відбивало процеси асиміляції прийшлого населення місцевим, його поступову “індоєвропеїзацію”.

На жаль, сучасний рівень археологічних досліджень Передкав- каззя не дає можливості відповідним чином уявити розвиток індоєвропейського населення протягом VI — V тис. до н.е. на багатих землях Прикубання і Ставрополля. Найтісніші зв’язки тубільних мешканців з носіями “північно-західнокавказьких” діалектів навряд чи можуть викликати заперечення. Так само логічно припустити іс­нування культурно-мовних зв’язків з пракартвелами Закавказзя і навіть, зважаючи на лінгвістичні дані та керамічний комплекс дагес­танського поселення Чох, окремими групами давніх семітів.

Як бачимо, наприкінці неоліту у трикутнику між Кавказом, Пів­нічно-Західним Причорномор’ям та Південним Уралом, після асимі­ляції певних груп переселенців, складається відносно гомогенна в культурно-господарському й, мабуть, мовному відношенні макроет- нічна спільність —індоєвропейців. Поруч з нею в межах Східної Європи маємо також Балкано-Карпатський землеробсько-ско­тарський ареал культур мальованої кераміки та область лісових і, частково, лісостепових фінно-угорських (“уральських”) мисливців й рибалок (від Балтійського моря до Уралу, Західного Сибіру та Приаралля). Взаємодія між цими трьома етнокультурними блоками стає тлом, на якому формуються племінні й міжплемінні спільності Східної Європи пізньопервісної доби.