Найдавніші етномовні спільності Східносередземноморсько- Передньоазійського регіону та їх поширення за доби класичної первісності. Макроетнічні спільності пізньої первісності

1

Протягом XI — IX тис. до н.е. на Близькому Сході (Палестина, Сирія, Анатолія, Загрос) відбулися істотні господарські зміни, на­слідком чого стало якісне підвищення темпів приросту населення та розселення певних етнічних груп у сусідні регіони⁴¹.

Осілість та спеціалізоване збиральництво диких злаків спричинили виникнення ранніх форм землеробства та утримання невеликих тварин (кіз — Сирія, овець — Загрос), які поступово на­бувають ознак свійської худоби. Однак у тих регіонах, де для рибальства (яке принаймні в Палестині⁴² не пізніше X тис. до н.е. вже велося за допомогою спеціального обладнання: сіті, човни тощо) були сприятливі умови, люди не поспішали переорієнтовувати власне господарство на землеробство та скотарство. Останні вимагали значних трудових витрат, а вихід продукції не завжди був надійним (пор.: етнографічні матеріали по Амазонії).⁴³ Тому в долинах і дель­тах великих річок (Нілу, Тігру, Євфрату, пізніше —Інду, Амудар’ї тощо) та на морських узбережжях (Фінікія, Кілікія, Егеїда, Перська затока) протягом неолітичної доби значна, а нерідко й вирішальна, роль у господарстві належала саме рибальству. У Верхньому Єгипті та Нубії ця тенденція переважала з кінця пізнього Палеоліту.

За умов збільшення населення невеликі рибальські общини,

вздовж узбереж морів та річок у пошуках багатих на рибу во- ^! доймищ, наприклад, на периферії Близькосхідного центру виперед­жуючого розвитку неолітичної доби: в Середземномор’ї, можливо, Причорномор’ї, Подунав’ї, Каспійсько-Аральській системі (з Узбоєм, Амудар’єю і Сирдар’єю), Перській затоці, на узбережжі Аравійського моря (від Ємену до Індії), в Принільському Судані тощо.

Однак у центральному ареалі, де можливості рибальства були досить швидко вичерпані, відбувається перехід до землеробства і і тваринництва як головних галузей господарства. Насамперед це від­бувалося навколо невеликих водоймищ, що сильно пересихали вліт­ку, особливо — водоймищ внутрішнього стоку: басейн Йордану та оазиси на південь від Мертвого моря, озера Центральної Анатолії, Північна Месопотамія і Загрос. Розселення землеробсько-ско­тарських общин приводило до суцільного обживання придатних для сільського господарства районів і поступового, досить повільного, але фронтального просування носіїв відтворюючої економіки.

Маємо справу з двома провідними системами розселення, пов’язаними, відповідно, з переважно рибальськими (з використан­ням сітки та човна) і землеробсько-тваринницькими формами життєзабезпечення. В першому випадку невеликі групи родичів розселяються вздовж морських узбереж, на островах та великих річкових системах. Як наслідок виникають довгі, хвилясті та вузькі, так би мовити ланцюгові контактно-етнічні спільності.

У другому випадку розселення йде досить повільно, проте фронтально: населення просувається суцільним масивом, за даними КРенфрю⁴⁴, приблизно на 1 км за рік. Це приводило до повільного, але сталого обживання нових земель за рахунок витіснення або асиміляції як ранньопервісного мисливсько-збиральницького, так подекуди і негустого, розтягнутого вузькими смугами рибальського населення. В результаті виникають компактні контактно-етнічні спільності. Останні є характерними переважно для землеробів, хоч за певних географічних умов можуть виникати й у вищих рибалок — у вигляді своєрідних згустків багатьох низок розселення общині Це, мабуть, є найхарактернішим для регіонів дельт великих річок (пониззя Тігру, Євфрату тощо). Крім того, за певних еколо­гічних умов землеробсько-скотарська колонізація може приймати вигляд розселення по відносно вузьким екологічним нішам із меншим використанням прилеглих до них областей — по гірських Долинах або заплавах степових річок.

Оскільки процеси “неолітизації” (переходу до родового суспіль­ства) східносередземноморсько-передньоазійського світу роз­починалися приблизно одночасно в кількох окремих (хоча, певною

мірою, й пов’язаних між собою) районах, звідки поширювалися в різних напрямках⁴⁵, інколи перехрещуючись, маємо всі підстави вважати, що у цьому процесі приймали участь різні (за походжен­ням, мовою, світоглядом, релігійно-міфологічними уявленнями) групи общин. Це добре простежується при вивченні обрядів та віру­вань первісних землеробів Близького й Середнього Сходу⁴⁶, незва­жаючи на їх принципово спільні риси, обумовлені як стадіальною відповідністю, так і належністю до одного або споріднених госпо­дарсько-культурних типів. Тому завдяки досягненням порівняльно- історичного мовознавства та їх зіставленням з археологічними реаліями є підстави вбачати в тих або інших, відомих за певними групами пам’яток, культурно-історичних спільностях носіїв окремих прамов.

Ще за доби мезоліту (епіпалеоліту) та докерамічного неоліту на Близькому Сході, між дельтою Нілу і середньою течією Євфрату, на території тоді ще не пустельного Сінайського півострова, Палестини, Зайордання та Сирії складається афразійська прамовна спіль­ність⁴⁷. Населення пов’язане з нею (археологічно вона відома за ма­теріалами натуфійської культури та неолітичними пам’ятками, що генетично походять від неї), ще у XI — IX тис. до н.е. переходить до вищих форм рибальства, раннього землеробства та початкового роз­ведення дрібної рогатої худоби. Поступово відповідні общини розсе­люються в напрямку Верхньої Месопотамії і Північно-Східної Африки. Можливо, саме її представники не пізніше VIII тис. до н.е. досягли Кіпру й винищили його унікальну постплейстоценову фауну. Це, разом із свідченням про наявність човново-сіттєвого рибальства на палестино-фінікійському узбережжі тих часів, пере­конує у тому, що витоки мореплавства у Східному Середземномор’ї сягають мезолітичної доби.

Нащадками натуфійських афразійців у культурно-мовному та, значною мірою, фізичному відношенні в Передній Азії були давні семітські народи: аккадці в Месопотамії; ханаанейські племена, фінікійці, давні євреї в Сирії та Палестині; моавітяни й амонітяни у Зайорданні; інші, головним чином скотарські, народи Сінаю й Аравії, які з середини І тис. до н.е. відомі під спільною назвою арабів. Для неолітичних часів та самого початку енеоліту, власне прасемітами були землероби й скотарі Палестини, Сирії та приєвфратської Пів­нічної Месопотамії з поселеннями по Беліху, Хабуру та в передгір’ях Сінджару (Магзалія, Тель-Сотто, Умм Дабарія), на тлі яких в середині VI тис. до н.е. складається відома хассунська куль­тура.

Займаючи родючі землі алювіальних долин, північномесопо- тамські прасеміти відчували постійну потребу в сировині для виготовлення знарядь праці, предметів повсякденного і ритуаль­ного вжитку. Це обумовлювало їх зацікавленість у зв’язках з населениям північних і північно-східних гірських районів, багатих на камінь, якісну деревину та обсидіан — вулканічне скло. Цілком можливо, що лідери споріднених землеробських общин час від часу відряджали своєрідні “експедиції”, які, ймовірно, за домовле­ністю з тубільними мешканцями, добували і вивозили необхідну - сировину. Особливо цікавили їх обсидіанові родовища, зосередже­ні на сході Вірменського нагір’я, між озерами Ван і Урмія та річ­кою Аракс, коло підніжжя Арарату. Звідси нечисленні групи роз- відників-шукачів могли потрапляти й до інших районів Закавказ­зя, навіть у Дагестан. Про це може свідчити подібність матеріалів 'дослідженого там поселення Чох до верхньомесопотамських комп­лексів типу Умм Дабагія⁴⁸. Звернімо увагу на доведену свого часу S В.М.Іллічем-Світичем⁴⁹ наявність в індоєвропейській та карт- ’Уельській прамовах істотного шару архаїчної прасемітської куль- V турно-господарської лексики.

У цей самий час, вже після розпаду сінокавказької праєдності, ! в Анатолії складалася давньоанатолійсько-північно-.^кавказька етномовна спільність, яка сьогодні відома лише за ' мовами народів Північного Кавказу (абхазців, адигейців, чеченів, ін­гушів, лезгинів тощо) та на підставі дослідження таких (зниклих у давнину) мов, як хаттська (дохеттського населення Центральної Анатолії) та хуритська (мешканців долин Верхнього Приєвфраття) і пов’язана з нею урартська (найдавніших жителів Вірменського нагір’я). Однак наявність “північнокавказьких” гідронімів у Балка- но-Карпатському регіоні⁵⁰, загальновизнаний факт просування ана- толійського землеробського населення до Південно-Східної Європи протягом VI (якщо не VII) — V тис. до н.е., спорідненість баскської мови з мовами народів Кавказу та інші дані дають підстави припустити поширення відповідних діалектів за доби неоліту та ене­оліту майже по всьому Середземномор’ї, а, частково, у Західній та Східній Європі і на Кавказі. Вірогідно, існували дві хвилі просування давньоанатолійського (протохаттського) населення до Європи та Кавказу, що, відповідно, були пов’язані з переважно рибальськими та землеробсько-скотарськими групами.

Перша хвиля в цілому співвідноситься з добою неоліту і маркується поширенням носіїв комплексної рибальської (рибальсь­ко-мисливської) економіки з помітними елементами тваринництва (переважно — дрібна рогата худоба) і землеробства вздовж морських узберіж та річок Південно-Східної Європи і Закавказзя. Йдеться про культури імпрессо-кераміки та похідні від них типи Пам’яток Адріатики і Західного Середземномор’я; Старчево- Крішсько-Керешську спільність та пов’язані з нею неолітичні куль­турні феномени Молдови й України; шому-тепінські матеріали За­кавказзя і ще мало досліджені синхронні їм комплекси Північно- Східного Причорномор’я, Східного Приазов’я та Нижнього Дону. По­дібність старчево-крішського керамічного комплексу до іспано-мавританської культури печер, з одного боку⁵¹, шому-те-

пінської у Центральному і, частково, Західному Закавказзі⁵² — з ін­шого, підтверджує таке припущення.

Проте з викладеного зовсім не випливає, що за доби неоліту на всіх окреслених територіях панували “північнокавказькі” діалекти. Носії останніх, навіть якщо вони дійсно протягом сторіч просунулися від Егеїди до Іспанії та Магрібу на заході, до Середнього Подунав’я і Нижнього Подоння на півночі (зазначимо, що В.Ф.Генінг, називаючи їх “карійцями”, висловлював і більш сміливі припущення щодо їх розповсюдження), повинні були зустрітися в деяких місцевостях з досить розвиненими осілими рибальсько-мисливськими суспільст­вами, наприклад, історичною спільністю культури Лепенські Bip біля Залізних Воріт на Дунаї. В таких випадках навряд чи тубільні мешканці сприйняли б мову мігрантів. В іншому разі переселенців, навіть по відношенню до мисливсько-збиральницького автохтонного населення фіналу ранньої первісності, могло бути так мало, що вони розчинялися серед останнього, передаючи лише деякі свої досягнен­ня. Інколи, якщо переселення здійснювалось компактними групами, колоністи могли тривалий час зберігати власну культурно-мовну са­мобутність і навіть асимілювати навколишнє населення.

Враховуючи сучасний рівень досліджень, можна лише припустити певне поширення діалектів давньоанатолійсько-північ- нокавказької групи за доби неоліту насамперед на Піренейському півострові (з ними, можливо, пов’язані іспанські ібери античних часів та їх, як вважають, нащадки — сучасні баски), у Балкано-Кар- патському регіоні (на підставі гідронімії) та на Північно-Західному Кавказі (ареалі поширення абхазо-адигської групи мов).

Друга хвиля вихідців із Західної Анатолії (культура яких була похідною від хаджиларської) в пізньому неоліті та ранньому енеоліті поширюється на Балкани та у Подунав’я. Мабуть, істотнішою роль її представників була на Східних Балканах і в Нижньому Подунав’ї⁵³ (культури Караново II — III, Боян, Хамаджія, Гумельниця), але не виключено, що, як вважає В.О.Сафронов, переселенці з Малої Азії відіграли вирішальну роль також у формуванні культури Вінчі в південній частині Середнього Подунав’я. З цими суспільно-куль­турними явищами безпосередньо пов’язане й формування у Східно­му Прикарпатті спільності Кукутені-Трипілля, що пізніше поширюється у напрямку Середнього Подніпров’я⁵⁵. Співвідношен­ня прийшлих та місцевих компонентів, синтез яких сприяв піднесен­ню трипільської культури IV тис. до н.е., ще не до кінця з’ясовано. Однак, виходячи з наведених міркувань щодо лінгво-археологічних реконструкцій етногенезу первісної доби, найвірогіднішим є припущення, що прийшле, анатолійсько-балканське, населення ві­дігравало провідну роль не тільки в поширенні розвиненої системи енеолітичного землеробсько-скотарського господарства та відповід­ної культурної системи, а й у мовному аспекті.

Проте немає впевненості в тому, що в усьому Балкано-Дунайсь­ко-Карпатському регіоні, від Егеїди до Дніпра, говірки цієї групи

переселенців витіснили як споріднені з ними діалекти попередньої V хвилі, так і давніші мови тубільних мисливців, рибалок та І збирачів — представників постмезолітичного населення Південно- |Східної Європи. Так, до речі, деякі дослідники підкреслюють глибокі !місцеві, ще мезолітичні, корені енеолітичної культури Хамаджія [ (Добруджа)⁵⁶, зовнішній вигляд якої сформувався під впливом куль- f., тур Старчево-Кріш, а пізніше — Караново і Бояна. Інші фахівці роз- І глядають її як гілку культурної спільності імпрессо-кераміки, що І проникає до Пониззя Дунаю морем з Егеїди десь до середини IV тис. І до н.е. Можна бути впевненим лише в тому, що за доби енеоліту між КЕгеїдою, Середнім Подунав’ям та Середнім Подніпров’ям існувала ’ велика господарсько-культурно-історична спільність, яка склалася £ при вирішальній ролі вихідців з Анатолії. їх система життєдіяльнос- Ij ті та світогляду стає базовою в межах всієї Південно-Східної Європи fl V — IV, а подекуди і III тис до н.е. Цілком вірогідно, що переважного « поширення набули і їх говірки, споріднені з мовою центральноанато- ⅛∙ лійських хаттів.

¹ За лінгвістичними даними, розпад давньоанатолійсько-північ- нокавказької (прахаттськохуритської) спільності відбувся не пізні­ше межі VI —V тис. до н.е., тоді як надзвичайно висока для цієї доби культура з розвиненим відтворюючим господарством⁵⁷, враховуючи історично зафіксовані залишки відповідних говірок, переконує нас, що епіцентром формування хаттсько-північно-вахіднокавказьких мов могла бути лише пізньонеолітична Анатолія, де у VII — VI тис. до н.е. розквітають культури Хаджілара та Четал-Хююка. Початком V тис. до н.е. датуються й інтенсивні мовні контакти між “прапівніч- нокавказцями” та індоєвропейцями⁵⁸, які сприймали їх господарсь­ко-культурну лексику разом з відповідними досягненнями.

Одночасно, десь на початку V тис. до н.е., носіїхуритсько-північ- но-східнокавказьких мов долин Верхнього Приєвфраття, споріднені з творцями культури Четал-Хююка, які зазнали певного впливу з її боку, починають інтенсивніше освоювати області Вірменського нагір’я (де контролюють обсидіанові розробки) й виходять на рівнини Північної Месопотамії, частково витискуючи і асимілюючи давнє, прасемітське, місцеве населення. Археологічно це просте­жується за поширенням матеріалів халафської культури, що перекривають хасунські шари та співіснують з пізніми самррськими комплексами середньої течії р.Тігр (залишені, мабуть, носіями так званих “бананових” мов, лексика яких частково увійшла до шуме- рійської).

Подальше розселення цього населення йшло у напрямку Закав­каззя, долинами Араксу йКури, доазербайджанського та дагестансь­кого узбережжя Каспійського моря, що фіксується поширенням аж до району Дербента і долини p,Cyπaκ пам’яток куро-аракського енеолі­ту, спорідненого з хірбеткеракською культурою IV — III тис. до н.е. Остання відома в межах Східної Анатолії, Вірменського нагір’я та, частково, Сирії й Палестини. Враховуючи бурхливі події, що відбу-

валися у Дворіччі в першій половині IV тис. до н.е., коли протошумерій- ці, носії убейдської культури, просуваючись на північ уздовж Tirpy і Євфрату, витісняли протохуритів халафської традиції до гористих місцевостей, можна припустити значну уча сть останніх у формуванні хірбеткераксько-куроаракської спільності —від Ієрихона іХайфи до Малатьї, Ерзерума, Цхінвалі, Дербента і Тебріза.

До речі, саме в халафській культурі в середині V тис. до н.е. виникають перші поховальні споруди у вигляді катакомб, що на пів­тори тисячі років давніші за перші катакомби Палестини та Йорда­нії⁸⁰, і десь на дві —за відповідні споруди Північно-Східного Кавка­зу. З пам’ятками останнього сучасні дослідники (А.Л.Нечитайло, С.Ж.Пустовалов) пов’язують початкову фазу генезису культової традиції племен катакомбної спільності Північного Причорномор’я, Приазов’я, Передкавказзя і Калмикії кінця III —початку II тис. до н.е. З палестинською традицією портретування черепів найвидат- ніших осіб перегукується і відповідний ритуал, досліджений у кур­ганних катакомбних похованнях на р.Молочній під Мелітополем⁸¹.

Як і в попередньому випадку з культурами Балкано-Карпатсь- кого регіону мальованої кераміки доби енеоліту, в цьому разі також немає підстав твердити, що за матеріалами хірбеткераксько-куроа­ракської спільності III тис. до н.е. (певним чином пов’язаної з ха- лафською V тис. до н.е.), крім відносно єдиної господарсько-культур­ної системи, стоїть суцільний етномовний масив. Безумовно, в Па­лестині та Сирії провідна роль і у цей час належала семітським діа­лектам, тоді як принаймні в Центральному Закавказзі переважала пракартвельська мова. Проте поширеність в окресленому ареалі хурито-урартських та нахсько-дагестанських мов, сліди яких прос- тежені до Мертвого моря, дозволяє припускати, що провідна роль належала саме “східним північнокавказцям” або протохурито- урартам. Споріднена з ними етнічна група з вівчарсько-землеробсь­кою формою господарства десь у другій половині VI тис. до н.е. за­йняла області Північно-Східного Кавказу і дала початок історії міс­цевих горців: чеченам, інгушам, лезгинам, аварцям тощо.

Перейдемо тепер до мовних спільностей ностратичної макро- сім’ї. Згідно з Т.В.Гамкрелідзе та В.В.Івановим, спільнокартвельську мову напередодні її розпаду, тобто в IV — III тис. до н.е., можна ло- калізовувати в гірських місцевостях західної та центральної частини Малого Кавказу⁶². Протягом III — II тис. до н.е. картвел ь- с ь к і мови поширюють свій ареал у західному напрямку, де наша­ровуються на місцевий “північнозахіднокавказький” субстрат, і на схід, відтісняючи поширені тут раніше мови “північносхіднокав- казького” типу, що за походженням пов’язані з прахуритською. Без­посередніми нащадками етнічних груп, що виникли за доби бронзи у Закавказзі завдяки відповідним процесам, є сучасні грузини та спо­ріднені з ними невеликі народи: свани, менгрели тощо. Не виключе­но, що інколи картвеломовні групи розселялися і північніше Великого Кавказького хребта, але це не мало істотних наслідків.

У цілому, Закавказзя доби енеоліту—ранньої бронзи органічно

■ входило до господарсько-культурної спільності, що склалася між Південно-Східним Причорномор’ям, Північно-Східним Середземномор’ям та Південно-Західним Прикасггієм Мовної інтеграції, яка б привела до поширення якоїсь однієї системи споріднених говірок, тут не було. Але маємо підстави д ля припущення, що саме тоді, в результаті тривалого спіл­кування різних за своїм походженням етномовних груп⁶³, складався так званий Кавказький мовний союз. Те саме, ймовірно, відбувалося протягом V — IV тис. до н.е. і у Балкано-Карпатському регіоні. Тут, певно, домінували мови, близькі до давньохаттської, тоді як у Закав­каззі, можливо, провідну роль відігравали споріднені з давньо- хуритською.

Як бачимо, існували дві великі, споріднені макроетнокультурні спільності: західноанатолійсько-балкано-карпатська та східноана- толійсько-кавказька. їх “коріння” сягає докерамічного неоліту Ана­толії, а “крони” виходять у Причорноморсько-Прикаспійські степи.

Третім великим регіоном Західної Азії, поруч з палестино- сирійським та анатолійським, де на початку голоценового періоду відбувався перехід до землеробсько-скотарського господарства, була гірська система Загросу — на схід від Месопотамії, головним чином в межах Курдистану. Тут мешкали праеламіти, які ще у IX — VIII тис. до н.е., перейшовши до відтворюючої економіки, почали роз­селюватися на схід двома шляхами: південними передгір’ями Ель­бурсу в напрямку до Передкопетдагської Туркменії, і далі — до Амудар’ї й Зеравшану; та північніше Перської затоки, до Белуджіс- тану та Південного Афганістану, а пізніше, до долини Інду.

Між діалектами енеолітичних мешканців Західного Ірану та східних областей, куди прямували переселенці, розбіжності стають поступово більш істотнішими. Це призводить до виникнення двох споріднених мовних спільностей: еламської та дравідійсь- к о ї. Перша зникає десь у третій чверті І тис. до н.е., а друга — після занепаду Хараппської цивілізації долини Інду разом з її на­щадками поширюється в середині —другій половині II тис. до н.е. до Центральної, а пізніше і Південної Індії, де у наш час репрезентова­на тамільськими, гондванськими та спорідненими з ними мовами. Дравідомовна етнічна група брагуі збереглася в гірських районах Белуджістану⁶⁵.

Маємо всі підстави вважати, що похідні від праеламської та спо­ріднені з протодравідійською спільністю діалекти у VI — III тис. до н.е. набули поширення і на півдні Середньої Азії, принаймні, в передгір’ях Копетдагу⁶⁶, про що, можливо, свідчать і зафіксовані мовні зв’язки між протодравідами та прафінно-уграми десь між Каспієм і Аралом. У III — першій половині II тис. до н.е. вся зона Ірану, Афганістану, південних районів Туркменії, Узбекистану та Таджикистану, разом з Пакистаном та Індійським Пенджабом, складала єдиний культурно-господарський регіон, заселений спо­рідненими, у переважній більшості, еламо-дравідомовними групами землеробів та скотарів⁶⁷, які виходили на рівень формування ран- ньокласових суспільств (Сіалк в Ірані, Мундігак в Афганістані, Алтин-Депе на півдні Туркменії, Джаркутан на півдні Узбекистану), а в долині Інду створили одну з трьох (паралельно з Єгипетською і Месопотамською) найдавніїпіх цивілізацій світу. На північ від них у II тис. до н.е. вже панували індоєвропейські племена, а ще далі, в лі­совій зоні Євразії — уральські та алтайські.

2

- Ще в середині минулого століття деякі дослідники звертали увагу на існування великих культурно-світоглядних спільностей, що охоплювали значну кількість народів, які усвідомлювали власну спорідненість⁶⁸. Ці феномени стають об’єктом дослідження О.Шпен- глера. За його філософсько-історичною концепцією, кожний з таких “окремих культурних світів” насамперед об’єднується певним спільним стилем, за яким стоїть власне світовідчуття. Останнє, суто специфічне у кожному випадку, обумовлює та охоплює всю сукуп­ність найвищих життєвих проявів: прихильність до певних галузей мистецтва (скульптури і фрески у еллінів, контрапункту та живопису олійними фарбами на Заході) і рішуче несприйняття інших (пластики в арабів), потяг до езотеризму (Індія) або популяр­ності, відкритості (античність), до промовистості (античність) або писемності (Китай, Захід) як до форми розумового спілкування тощо⁶⁹.

Цей стиль культури найадекватніше проявляється у симво­лічних формах загальнокультурних архетипів, насамперед — у ритуальних діях та орнаментальних системах. Це перегукується з поглядами К.Юнга відносно “архетишв колективного безсвідомого” як тла макрокультурних спільностей⁷⁰. Подальший розвиток цього кола ідей продовжує концепція А.Дж.Тойнбі⁷¹, у вітчизняній історі­ографії — праці О.Ф.Лосєва, А.ЯТуревича та С.С.Аверінцева⁷².

Аналогічні макрокультурні спільності, які можна розглядати і як спільності макроетнічні, знаходимо й у первісних суспільствах. Дві з них, наприклад, окреслені та досліджені Л.Фробеніусом в Африці. Він назвав їх “телурічно-ефіопсько-патріархальною” та “хтонічно-хамітсько-матріархальною”. В образній (близькій до шпенглерівської) інтерпретації німецького вченого “душа” першої немов підіймається вгору, як рослина. У зовнішніх формах це відбивається в будівництві жител та комор на палях, ліжках з ніж­ками тощо. Відповідно “душа” другої має потяг “заритися у землю”, що пов’язане з уявленнями про підземний світ померлих, у споруд­женні підземних жител і зерносховищ, земляних печей⁷³.

Синкретичність, а точніше недиференційованість, органічна ці­лісність архаїчного світосприйняття та різних аспектів первісної соціо-культурної системи обумовлюють цілісність стилю найрізно­манітніших сфер людського буття та їх зовнішніх проявів.

Найвиразнішим серед них є культово-обрядова практика. Стародав­ні релігії фактично не мали сталих догматів й переважно складалися ’з культової практики. Вона була строго фіксованою, тоді як значен­ая, що з нею поєднувалося, було таке непевне, що один і той самий обряд часто тлумачився неоднаково⁷⁴.

< Розглядаючи відповідне коло питань, П.Флоренський підкрес- ^лював, що суттю ритуально-культової, теургічної діяльності є акт 'встановлення взаємозв’язку, взаємодії двох світів: профанного та сакрального. Для стародавніх суспільств цей зв’язок був набагато іс- ^lJ_i тотніїпим, ніж міфологічні перекази, що виникали з метою пояснен­ня якихось особливостей обрядової практики⁷⁵’ Підходячи до розг- ' ляду архаїчних форм релігії з протилежних позицій, З.Фрейд ха- ’ рактеризував ритуальні дії як своєрідні соціалізовані форми ⁱ масових неврозів, націлені на символічне подолання реальних соці­ально-психологічних проблем⁷⁶. Тому церемоніальні дії, що викону­вали певні психотерапевтичні функції, спочатку були раціонально невмотивованими, але поступово ставали об’єктами рефлексії, що й приводило до складання різноманітних міфологічних переказів.

До висновку, що саме культ і ритуал становлять основу релігій­ного життя стародавніх суспільств, тоді як власне ідейний зміст архаїчних релігій зовсім не утворював їх суті, дійшов і С.О.Токарєв. На його думку, давні релігії насамперед виконували саме соціально- ідеологічну функцію: забезпечували консолідацію членів певних со­ціумів засобами їх залучення до участі у спільних культових діях, які усвідомлювались як акт єднання колективу з потойбічними силами — світом богів⁷⁷. У людей, які спільно виконували певні ритуали (до участі у яких не допускалися чужинці) утверджувалась власна, за своєю суттю етнічна, самосвідомість. Суспільства, які мали подібну ритуальну практику (як правило —завдяки спорідне­ності їх походження й існування в однакових господарсько- історичних умовах), до того ж, коли це поєднувалося з наявністю взаємозрозумілих мов, усвідомлювали одне одного як “родичів”. Тим більше це відчувалося тоді, коли члени таких колективів пам’ятали про дійсну спільність походження або, мешкаючи на сусідніх територіях і спілкуючись тривалий час, складали певні ендогамні спільності та утворювали своєрідні культурно-господарські симбіози.

Таким чином, макроетнічні спільності пізньопервісної доби це сукупності етносів —племен та “сімей племен", схожих між собою насамперед ритуально-культовою практикою та, як правило, на­лежністю до однієї мовної макросім’ї. Ритуальна подібність і мовна спільність навряд чи коли-небудь повністю збігалися, але у тенден­ції, особливо щодо перших етапів розвитку пізньопервісних — пле­мінних —суспільств рівень їх збігу мав бути досить значним.

Погодившись з наведеним висновком (який, підкреслюю, має сенс лише як загальна тенденція), можна перекинути певний (досить ‘хиткий”, але надійнішого в нас поки що немає) місток між історико-

лінгвістичними та власне археологічними дослідженнями етнічної історії пізньопервісних суспільств Європи та прилеглих до неї регіо­нів Азії. Справа в тому, що чи не наймасовіпхими категоріями архео­логічних пам’яток є поховальні комплекси, які у матеріалізованій формі відбивають ритуальні дії найурочистішого акту буття членів колективів: переходу людини з цього світу до потойбічного. Тому поширення спільних ритуально-культових форм, відбитих у похо­вальному обряді, є, мабуть, найістотнішим археологічним свідчен­ням тенденції до поширення певних етномовних спільностей, тим більше, коли в наступні часи на відповідних територіях відомі спо­ріднені мови.

Поховальний обряд займав центральне місце у ритуальній практиці. Зрозуміло, що смерть людини, яка під час свого життя за­ймала високі посади й була впливовою, мала набагато більший резо­нанс, ніж закінчення життя рядового або неповноправного члена суспільства. Виконуючи певні громадські функції, людина стає своєрідним символом-персоніфікацією відповідного суспільного під­розділу. Вона набуває статусу сакральної особи —медіатора, що за­безпечує безпосередній зв’язок між членами колективів різних ієрархічних щаблів та вищими силами буття. Наприклад, в ірано- арійському суспільстві (як його можна реконструювати за даними “Авести”, зокрема “Міхр-яшта”⁷⁸), існували чотири рівні влади: до- могосподаря над сім’єю (патронімією), старшого в роді (клані) над власним родом (тобто — сім’ями, що його утворюють), вождя — над племенем і “владики” (типова для індоєвропейських та багатьох інших народів фігура сакралізованого “царя-жерця”) — над “країною”, тобто сукупністю, як правило, споріднених племен, що займають окрему територію та визнають владу сильнішого.

Тим часом, виходячи з консерватизму поховального ритуалу, є підстави вважати, що і на початковій фазі пізньопервісного суспіль­ства пануючу роль відігравали ритуальні форми, в цілому характер­ні для розвиненого родового суспільства. Особливо це стосується давньоземлеробських етносів Близького Сходу, Передньої та Се­редньої Азії енеолітичної доби, коли ритуальне життя фактично продовжувало старі неолітичні традиції⁷⁹. Лише поступово, з фор­муванням протодержав-чіфдомів, утворення яких пов’язане з розвитком колективної організації праці за умов іригаційного земле­робства, на фоні типових поховань минулих часів з’являються нові, властиві прошарку вищої знаті, форми.

У цілому поховальна практика у носіїв різномовних груп була подібною, хоча й тут певні макроетнічні спільності мали власну поховальну специфіку. Так, протохуритській халафській культурі були властиві катакомбні та толосоподібні поховальні споруди, тоді як просування протошумерів убейдської культури, окрім всього, фіксується і знахідками випростаних кістяків.

Значно складнішою була ситуація у тих народів Європи, що якоюсь мірою були пов’язані з Близьким Сходом. Як зазначалося, ; розповсюдження відтворюючого господарства пов’язане й з інфіль- траціями окремих анатолійсько-середземноморських етнічних груп і у місцеве південноєвропейське середовище. Але за часів, коли мігра-, ційний рух лише розпочинався, у деяких районах (Приазов’я, Пів­нічне Причорномор’я, Балкано-Дунайський регіон, смуга узбереж Західного Середземномор’я) тубільне населення вже виходило на _t рівень родового суспільства класичної первісності. За цих умов в > одних випадках переважали мова та ритуали і традиції переселен­ців, в інших — поширювалась етномовна строкатість і, нарешті, в ⅞ третіх — невеликі групи мігрантів поступово розчинялися в місце- ї, вому субстраті, передаючи йому певні знання, навички й особливості І, традиційної культури.

Відповідні процеси відбувалися в Західному Середземномор’ї. та Атлантичному узбережжі Західної Європи; у Балкано-Дунайсь- ко-Карпатському регіоні разом з прилеглими областями Централь- ?f∙ ної Європи; в степовій та лісостеповій смугах Східної Європи та Пів- нічного Кавказу.

і Етнокультурним тлом формування спільності так званих м е г а- літичних культур Південно-Західної Європи, що пізніше поширюється, головним чином уздовж океанського узбережжя, до. ' Британських островів і навіть Південної Скандинавії, були західно- середземноморські рибальсько-скотарсько-землеробські общини кола неолітичних культур так званої імпрессо-кераміки. їх поява у Західному Середземномор’ї не пізніше VI тис. до н.е. надійно пов’язується з інфільтрацією із Сирійсько-Анатолійського узбереж­жя морським шляхом, через Егеїду й Південну Італію, окремих рибальських груп, вже знайомих з примітивним землеробством та розведенням дрібної рогатої худоби⁸⁰.

Змішавшись з місцевим мезолітичним населенням, переселен­ці стають каталізатором утворення нової етнокультурної макро- спільності, епіцентром розвитку якої були Південно-Східна Іспа­нія та острови, особливо Сицилія й Мальта. Саме тут, за доби переходу до пізньопервісного племінного ладу, в IV, це виключено, що й з кінця V тис. до н.е., виникають монументальні мегалітичні споруди, нерідко перекриті грунтовими насипами. Вперше вони зафіксовані в андалузькій культурі Альмері, а на її енеолітичній фазі (Лос-Міл’ярес) це набуває класичного вигляду. У Піренеях, на західносередземноморських островах, у Франції (особливо — у Бретані), Британських островах з’являються поховальні споруди, побудовані з величезних кам’яних брил і розраховані на тривале Використання. Простежується характерна традиція робити у за­кладній плиті отвір, можливо для того, щоб душі померлих могли вільно виходити до світу людей. Вчені відзначають наявність спільної орнаментальної системи таких споруд і сталість похо­вального ритуалу. В колі цих мегалітичних культур виникають славнозвісні “неолітичні обсерваторії”, серед яких найвідомішою є англійський Стоун-Хендж⁸¹.

Привертає увагу той факт, що подібні середземноморсько- приатлантичним мегалітичним спорудам (дольменам, менгірам, кромлехам) пам’ятки відомі й у Північно-Західному Кавказі. З колом дольменних культур зіставляються і толосоподібні коридорні гробниці, характерні для Північно-Східного Середземномор’я в прото- хуритській халафській культурі (V тис. до н.е.), які згодом поширюються і в Іспанії. Визнання віддаленої мовної спорідненості сучасних басків та їх предків, піренейських іберів античних і доантичних часів, з кавказькими народами⁸³ (відповідно, з давніми хаттами і хуритами Північно-Східного Середземномор’я) дає підс­тави припускати, що принаймні переважаючими, якщо не панівними, діалектами макроетнічної “мегалітичної” спільності до- індоєвропейських племен Південно-Західної Європи були прото- іберо-баскські, похідні від прамови найдавніших анатолійців не­олітичної доби. Уніфікованість сакрально-культової сфери західно- середземноморсько-приатлантичного населення Європи за доби енеоліту-бронзи, при наявності відповідних лінгвістичних і культо­во-архітектурних та ритуально-поховальних споруд в Анатолії і на Західному Кавказі, робить такий висновок цілком правомірним. До нього свого часу схилявся й В.М.Даниленко⁸⁴.

Кельтська експансія ранньозалізного віку обумовила індоєвропеїзацію території сучасної Франції та початок відповідного процесу на Піренейському півострові і Британських островах. В Іта­лії такого роду етномовні зрушення відбувалися протягом II тис. до н.е., але завершились також у другій половині І тис. до н.е. — з рома­нізацією етрусків.

Набагато складніше з боку макроетномовної спільності розгля­дати енеолітичне населення Балкано-Дунайсько-Карпатського регі­ону, культур “мальованої керамік и”, яке протягом V — IV тис. до н.е., безумовно, належало до єдиного господарсько-куль­турного типу. Спільність фіксується на господарсько-побутовому, так би мовити, повсякденному рівні життєдіяльності, що можна пояснити дією лише соціально-економічних умов та тривалими сталими зв’язками між сусідніми общинами, які утворювали окремі племінні угруповання. Загальними були типи знарядь праці, житлових споруд, форми кераміки та певні прийоми й мотиви орна­ментації посуду. Але навіть за цими господарсько-побутовими озна­ками Балкано-Дунайсько-Прикарпатський світ істотно відріз­няється відДунайсько-Центральноєвропейского—зони культур­ної спільності лінійно-стрічкової кераміки).

В межах першого досить чітко розмежовуються західнобал- кансько-середньодунайська (Вінча, тиська і лендельська культури, пов’язані також з попередньою дунайсько-центральноєвропейською культурою лінійно-стрічкової кераміки) та східнобалкансько- нижньодунайсько-карпатська (Боян, Гумельниця, Кукутені- Трипілля) лінії культурного розвитку⁸⁵. Перша з них поступово поширилась до Південної Польщі і Галичини, друга — до Волині й

поширилась до Південної Польщі і Галичини, друга — до Волині й Середнього Подніпров’я. Цілком зрозуміло, що це привело до зрос­тання етнічної неоднорідності в межах кожної з них і безпосередньо відбилося у збільшенні строкатості поховальних традицій. Проте, виходячи з характеру поетапної інфільтрації анатолійсько-егейсь- кого населення на Балкани і в Подунав’я за доби неоліту та енеоліту, враховуючи різноманітні стосунки з тубільними постмезолітичними етнічними групами, можна припустити істотне поширення у Півден­но-Східній Європі близьких до прахаттської мовної групи діалектів, що, як вже зазначалося, підтверджується даними гідронімії⁸®.

Не зупиняючись на цьому колі питань докладніше, звернемо увагу на трипільську історико-культурну спільність IV тис. до н.е., яка зі Східного Прикарпаття поширилась на територію Молдови і Лісостепову Правобережну Україну⁸⁷. Поховальний ритуал на ранньому та середньому етапах відомий погано, але добуті факти за­свідчують поширення поховань у житлах (Лука Врублевецька, Co- лочени II, Незвисько, Старий Орхей). Ця практика, безумовно, відбиває неолітичні анатолійсько-східносередземноморські традиції і є ще одним аргументом на користь припущення щодо етномовних зв’язків найдавнішіх трипільців з населенням Малої Азії. Звідти, ймовірно, походить культ бика (поширений у ті часи по всьому Се­редземномор’ї, який у рудиментарно-пережитковій формі дійшов до наших часів у вигляді іспанської кориди), прихильність до вшану­вання жіночого божества родючості, відомого за безліччю глиняних статуеток, міф про боротьбу небесного бога-бика із змієм-драконом за жінку (пізніше дівчину)-богиню, що уособлює родючі сили природи (реконструюється за семантикою орнаментальних схем).

Наприкінці середнього і, особливо, на початку пізнього етапу, коли трипільська культурна спільність охоплює Лісостеп між Пів­денним Бугом і Дніпром, етнічна ситуація, ймовірно, істотно змінюється та ускладнюється, що пов’язане із збільшенням питомої ваги у складі її носіїв нащадків тубільних мешканців та посиленням контактів із степовими племенами⁸⁸. З одного боку, з’являється і поширюється кераміка з домішками товченої мушлі, прикрашеної перлинним, а згодом і мотузчатим орнаментом, що засвідчує давні традиції Північного Причорномор’я, Приазов’я та Передкавказзя. З іншого, і це, мабуть, суттєвіше, спостерігається значна строкатість поховальних ритуалів. Так, у Середньому Подніпров’ї (софіївська група) панує трупоспалення з похованням у грунтових могильниках; на Дністрі з’являються кам’яні поховальні споруди; в Північно-За­хідному Причорномор’ї, при змішуванні лісостепового і степового населення, набувають поширення не лише грунтові могильники, а й монументальні кургани з використанням каменю.

В останньому випадку небіжчиків ховали переважно у скорче­ному положенні, посипаючи вохрою, що є характерним для степово­го енеолітичного населення, так само як і поширення посуду з мотуз­чатим орнаментом та скотарською орієнтацією господарства. Все це, розглянуте у цілому, наводить на думку про належність так званого пізньотрипільського населення Північно-Західного Причорномор’я до давньоіндоєвропейської скотарської спільності кола курганних культур. Можливо, це стосується не лише усатівських пам’яток Одещини, а й споріднених з ними (за В.П.Петровим⁸⁹), городських матеріалів Східної Волині, про що свідчить значне підвищення там ролі скотарства (зокрема, конярства) і кількісна перевага кераміки з мотузчатим орнаментом. ВIV тис. до н.е. індоєвропейська спільність вже втрачає єдність, але давні ритуальні (частково, й керамічні) традиції ще зберігаються тривалий час.

3.