Сучасні мовні сім’ї та етномовні спільності давнини. Етапи етнічного розвитку первісного суспільства

1786 р. сер Віл’ям Джонс, який на той час був членом Верховного Суду в Калькутті, зробив дивне відкриття. Вивчаючи священну мову індійців — санскрит, він дійшов висновку щодо спорідненості мов ін­дійських народів та народів Європи.

Нижче неодноразово згадуватимуться різні етномовні спільнос­ті давнини і середньовіччя, тому доцільно навести сучасну класифікацію індоєвропейських мов¹. Вони поділяються на численні групи, а деякі з них складаються з кількох підгруп. Окремі групи репрезентовані лише давніми мовами, що сьогодні вже не використовуються (анатолійські та тохарські), інші—сучасними і дав­німи.

Наведемо їх класифікацію за Т.В.Гамкрелідзе та В.В.Івановим.

1. Анатолійські (або хетто-лувійські) мови відомі за клинописним та ієрогліфічними текстами II тис. до н.е. Вони похо­дять з Малої Азії (або Анатолії, сучасна Туреччина), де у ті часи іс­нувала велика Хеттська держава —суперник давнього Єгипту у бо­ротьбі за Сирію та Палестину. Серед індоєвропейських народів, крім власне хеттів, цими мовами користувалися і найближчі їхні сусіди — лувійці та палайці. Носії анатолійських діалектів, за даними месопотамських джерел, фіксуються в Центральній Анато­лії з середини III тис. до н.е. УІ тис. до н.е. на заході Малої Азії були поширені лідійська, карійська та лікійська мови, що походили від хеттської та лувійської. За доби еллінізму їх носії були асимільовані греками.

2. Індоіранські (арійські, тому що їх носії називали себе “аріями” — “благородними”) мови. Один із найдавніших їхніх діа­лектів в середині II тис. до н.е. був мовою правлячої верхівки царства Мітанні (територія сучасних Сирії та суміжних областей Іраку і Туреччини). Найдавнішими текстами на архаїчній мові цієї групи — давньоіндійському санскриті — є “Рігведа”, велика збірка гімнів арійським богам, складених переважно на території Північно-Захід­ної Індії у другій половині II тис. до н.е.² Від давнього санскриту, через пракріти —народні говірки Індії часів виникнення джайнізму та буддизму, походять численні середньовічні та сучасні мови Індії: хінді, бенгалі, Пенджабі тощо. Південноіндійські мови дравідійського кола складають окрему мовну сім’ю.

Інша група індоіранських мов — власне іранські. Найдавніша форма представлена ранніми гімнами “Авести”, священної книги прихильників релігії давніх іранців — зороастризму. Складались вони на межі II —І тис. до н.е. у східних областях території, яку на той час займали іраномовні племена³, можливо десь на півдні Се­редньої Азії. Наступний етап мовного розвитку засвідчено на цих територіях бактрійською, согдійською, хорезмійською та хотано- сакською мовами, а на заході, у межах Ірану, спочатку мідійською і давньоперською, пізніше — парфянською та середньоперською мовами, з раннього середньовіччя — фарсі. Від них походить значна кількість сучасних мов іранської групи, серед яких на­йпоширенішими є новоперська, таджицька, курдська та афганська (пашто). Крім них у давнину існувала також група так званих північ- ноіранських мов, поширених у Євразійських степах серед кочовиків: саків, масагетів, сарматів та, як вважає більшість дослідників⁴, скі­фів. Від сарматської, через аланську, походить мова сучасних осетинів.

3. Вірменська мова. Її давня форма (грабар) відома за численними текстами, починаючи з V ст.: це давньовірменські переклади Біблії та оригінальні твори, наприклад, “Історія Вірменії” Мойсея Хоренського.

4. Фрігійська мова. Відома за написами Центральної Анатолії (в межах колишнього Фрігійського царства) першої половини І тис. до н.е., зберігається до римських часів. Вважають, що вона найближча до мови давніх фракійців східної частини Балканського півострова, до якої відносять також говірки гетів Нижнього Подунав’я та даків Карпатської улоговини.

5. Грецька мова. Один з її найдавніших діалектів відомий за кріто-мікенським лінійним письмом II тис. до н.е. Наступний етап розвитку репрезентовано поемами Гомера. Головними діалектами грецької мови античних часів є: іонійсько-аттицький (Аттика з Афі­нами, о. Евбея, Кікладські острови та малоазійська Іонія, звідки він у VI ст. до н.е. завдяки мілетській колонізації Північного Причорномор’я поширюється в гирлах Дністра —Німфей та Tipa, Дніпра і Південного Бугу —- Ольвія, у Східному Криму і навколо Керченської протоки — Феодосія, Пантікапей, Німфей, Фанагорія тощо); ахейський (з поділом на еолійсько-північноахейський Фесса- лії, Беотії, о.Лесбос, Еолії та південноахейський Аркадії, Памфілії, о.Кіпр); дорійсько-північно-західногрецький (Пелопоннес, о.Кріт і Родос — після їх завоювання дорійцями); Коринф, Мегари, Херсо­нес Таврійський у Криму.

6. Тохарські мови. Відомі за писемними пам’ятками другої половини І тис. н.е. на крайньому сході поширення індоєвропейських мов —- Східному Туркестані (Уйгурії), але ще у ранньому середнь­овіччі виходять з ужитку.

7. Албанська мова. Відома на заході Балкан за текстами XVI ст. Припускають, що вона розвинулась з місцевої мови давніх іллірій­ців, які в античні часи займали території колишньої Югославії.

8. Кельтські мови. В наш час вони поширені лише на північному заході Європи, де репрезентовані ірландською мовою (яка в Ірландії фактично витіснена англійською), гельською в Шотландії та говір­кою населення о.Мен, а також мовами тубільного населення Уельсу (валлійською) та Бретані (бретонською). Однак у другій половині І тис.

9. Італійські мови. Від однієї з них, латини, походять сучасні мови романської групи: італійська, французька, іспанська, порту­гальська, румунська (з молдавською), а також провансальська, ката­лонська, сардінська та ретороманська Північно-Східної Адріатики, якою перестали користуватися в останні сторіччя. У І тис. до н.е. група італійських мов, крім латини, репрезентована мовами осків, вольсків, умбрів та інших племен переважно середньої частини Апеннінського півострова. За умов романізації римських провінцій набули поширення діалекти так званої народної латини у першій половині — середині І тис. н.е., на тлі яких протягом середньовіччя сформувалися сучасні романські мови.

10. Германські мови. їх прийнято поділяти на три головні групи: скандинавську (північну), східногерманську (готську) та західногер- манську. Перша, північна, засвідчена мовою рунічних написів раннь­ого середньовіччя, дуже близькою до спільногерманської, а, трохи пізніше — давньоісландською мовою “Старшої Едди”. В середині нашого тисячоліття давньоскандинавська мова поділяється на за­хідно- та східноскандинавську, від яких, відповідно, походять сучас­ні норвезька й ісландська та шведська й датська мови. Східногер- манські діалекти, що вийшли з ужитку протягом середньовіччя, за­свідчено готською мовою, найдавнішою формою якої перекладено у IV ст. Біблію. До західнонімецьких мов другої половини І тис. н.е. на­лежать: давньоанглійська, давньофризька, давньоверхньонімецька та давньосаксонська, на тлі яких поступово розвинулись сучасні мови: англійська, шотландська, нідерландська та німецька з окремими діалектами (австрійським, баварським тощо).

11. Балтські мови поділяються на західнобалтійську, репрезен­товану прусською мовою (яка існувала до XVIII ст., поки не була остаточно витіснена німецькою) та східнобалтійську (сучасні литовська та латиська) групи. За доби їх фіксації писемними джере­лами балтські мови локалізуються у Південно-Східній Прибалтиці, але, принаймні до раннього середньовіччя, їх носії займали широкі лісові простори Білорусі, західні області Росії та, можливо, в певні часи Верхнє й Середнє Поволжя⁵.

, слов’янські.

12. Слов’янські мови поділяються на три головні групи: східнослов’янську (українська, російська і білоруська), західно­слов’янську (польська, чеська, словацька, майже витіснені лужиць­ка та словінсько-кашубська, мертва полабська) і південнослов’ян­ську (болгарська, сербо-хорватська, словенська, македонська). З ранньосередньовічної доби відомі писемні твори старослов’янською (або церковнослов’янською) мовою — мовою тодішнього слов’ян­ського населення Болгарії і Македонії, на яку в третій чверті IX ст. солунські брати Костянтин (у чернецтві — Кирило) та Мефодій переклали Біблію.

Переважна більшість сучасних лінгвістів вважає, що у прадавні часи існувала балто-слов’янська мовна спільність. Певний час у колах мовознавців на підставі запропонованих М.Сводешем лексико-статистичних методів датування панувала думка, що роз­пад “балтослов’янської прамови” відбувся десь напередодні раннь­ого середньовіччя. Однак у наш час ці погляди можна визнати оста­точно спростованими. Перегляд методичних засад порівняльно- історичного мовознавства дозволив дійти висновку, що поділ на бал­тські та слов’янські діалекти відбувся десь на межі II —І тис. до н.е.⁶ Враховуючи, що на північ від Прип’яті і Десни панує балтська гідро­німія, а слов’янські назви річок у найархаїчніших формах перева­жають в межах Лісостепової України, особливо у Середньому Под­ніпров’ї⁷, можна вважати, що формування окремої праслов’янської мови відбувалось саме тут протягом II тис. до н.е.

Зрозуміло, що майже двохтисячолітній період, від часу завер­шення внутрішнього поділу балто-слов’янської єдності до писемної фіксації старослов’янської мови, не міг не бути пов’язаним зі складними етномовними процесами у слов’янському середовищі. Як слушно зазначає О.М.Трубачов, "первинна Славія була не мовним монолітом, а його протилежністю” і становить безліч окремих, але споріднених між собою племінних говірок®. Поступово, з етносоці- альною консолідацією окремих слов’янських груп у межах раннь- одержавних утворень, формувалися і окремі, хоча й взаємозрозумі- лі, слов’янські мови ранньосередньовічної доби, зокрема давньобол- гарська на основі слов’янських діалектів Східних Балкан, носії яких здебільшого входили до складу Болгарського царства, та давньо­руська — у межах первинного середньодніпровського ядра Київської держави з подальшим - поширенням на підлеглі слов’янські “племінні княжіння” Східної Європи.

Поруч з індоєвропейською мовною сім’єю сучасній науці відомі спільності, типологічно різномасштабні останній. Наведено насампе­ред ті, що згідно з класифікацією лінгвістів стоять відносно недалеко від індоєвропейської.

!.Уральські мови. Вони складаються з фінно-угорської та самодійської груп. Остання представлена кількома мовами невеликих народів Півночі (ненецька, нганасанська, селькупська тощо). Перша поділяється на дві гілки — угорську (мови хантів і мансів Західного Сибіру та власне угорська, занесена з Південного Зауралля кочовиками-мадярами до Центральної Європи наприкінці IX ст.) та фінську, що далі розгалужується на фінно-волзьку (мор­довська, марійська з їх діалектами) і прибалтійсько-фінську (фінсь­ка, карельська, естонська та деякі споріднені з ними говірки Північ­но-Східної Європи) та окрему саамську мови. За доби раннього се­редньовіччя і, певно, тисячоліття до того, племена і народи уральсь­кої мовної сім’ї займали східноєвропейсько-прибалтійську й уральсько-західносибірську зони хвойних лісів та простори тундри.

2. Алтайські мови. Репрезентовані трьома ве^^сими гру­пами: тюркською, монгольською і тунгусо-маньчжурською. До першої, найчисленнішої, належать мови сучасних татар і башкирів, казахів, узбеків, киргизів, туркменів, азербайджанців і турків; у Сибіру — хакасів, тувинців, якутів тощо. У ранньому се­редньовіччі тюркськими мовами розмовляли булгари і хозари, печеніги й половці. До цієї ж групи належать мови караїмів (на­щадків хозар) та гагаузів (нащадків печенігів). Серед мон­гольських мов найвідомішими є власне монгольська, а також бу­рятська і калмицька. Тунгусо-маньчжурська поділяється на дві підгрупи: північну, або тунгуську (евенки та споріднені з ними мисливські народи Східного Сибіру) і південну, або маньчжурську (маньчжури та близькі до них рибальські народи басейну Амуру). Останнім часом до алтайської мовної сім’ї деякі лінгвісти відно­сять близькі між собою корейську та японську мови, що згодом будуть або виділені в окрему четверту групу, або приєднані до монгольської чи тунгусо-маньчжурської.

3. Ескалеутські мови. До них належать лише говірки ескі­мосів та алеутів далекої Півночі й Берінгового моря, але останнім часом з’ясовано, що багато тисячоліть тому їх мовні предки мали контакти з носіями стародавніх індоєвропейських діалектів.

4. Картвельські мови: грузинська разом з такими близькими до неї мовами, як сванська, менгрельська та чанська —мови спокон­вічного населення Закавказзя.

5. Дравідійські (або е л а м о-д равідійські) мови поділяються на дві головні групи: еламську, до якої належали го­вірки найдавнішого населення Ірану, що вийшли з ужитку ще до кінця І тис. до н.е., та власне дравідійську, до якої відносяться понад

- 20 мов, поширених головним чином на території Південної Індії (та­мільська, телугу, каннада тощо). До середини II тис. до н.е. драві­дійські мови переважали на півночі Індостану та, вірогідно, в Афга­ністані і Велуджистані.

У 60-х роках нашого століття В.М.Ілліч-Світич¹⁰ довів первинну спорідненість певної кількості великих мовних сімей (індоєвро­пейська, уральська, картвельська тощо), об’єднавши їх у так звану ностратичпу макросім’ю. Дослідження наступних років внесли деякі корективи у початковий абрис концепції. У наш час до ностратичпої спільності фахівці відносять індоєвропейську, уральську, алтайсь­ку, картвельську, еламо-дравідійську та, здогадно, ескалеутську.

З’ясовано, що величезна кількість мов, які не входять до складу перелічених сімей, у свою чергу, через відповідні спільності —сім’ї, об’єднуються в кілька великих макроспільностей, які таксономічно зіставляються з ностратичною. Серед них — афразійська, або семі- то-хамітська, та сінокавказька¹¹. Не розглядаючи всі мовні сім’ї,що зараховуються до складу двох останніх макроспільностей, назвемо ті, які мають певне відношення до етнічного розвитку Передньої Азії, Середземномор’я, Кавказу та Східної Європи.

У межах афразійської макроспільності найбільшою є семіт­ська мовна сім’я. Семітські мови найчастіше Поділяють на північно- семітські (давня аккадська з вавилонським та ассирійським діалек- ■ тами), південносемітські (давні говірки Південної Аравії та похідні від них середньовічні й сучасні мови, включаючи ефіопські — ам­харська, тигре, харарі тощо) та численні давні й сучасні центрально- семітські (від ханаанейської, фінікійської та давньоєврейської —- ів- ріта до арабської з численними діалектами).

Серед складових частин сінокавказької макроспільності існує півн іч нокавка зька, або дав нь оанатолійсько-пів ніч­но-кавказька мовна сім’я. Вона поділяється на дві групи: західно- кавказьку, або абхазо-адигську, та східнокавказьку, або нахсько-да­гестанську. До першої належать сучасні мови Північно-Західного Кавказу (абхазька, адигейська, кабардинська, абазинська) та старо­давня мова хаттів — найдавніших мешканців Малої Азії (Анатолії), які зникли до середини II тис. до н.е. Друга репрезентована мовами народів Східного Кавказу та Дагестану (чеченська, інгушська, аварська, лезгинська), з якими споріднені давні, тепер вже мертві, Мови Вірменського нагір’я — хуритська та урартська. Вислов­люється припущення про спорідненість з останніми етруської мови¹².

Не виключено, що до північнокавказької сім’ї, або сінокавказь- кої макроспільності, належить і баскська мова. Одні дослідники наближають її до абхазо-адигської групи, інші вважають, що вона близька до картвельських мов. Певний час картвельські та північно- кавказькі мови об’єднували у велику кавказьку мовну спільність, але останнім часом їх подібність пояснюють не початковою спорідне­ністю, а тривалими інтенсивними контактами між їх носіями¹³.

Лінгвісти все більше схиляються до думки щодо кінцевої спо­рідненості ностратичних, афразійських та сінокавказьких мов.Спо- діваємося, що найближчим часом це буде остаточно доведено.

Теоретично генеалогічну лінію мов світу можна вести від сучас­ності до давнини, до часу розподілу на окремі діалекти найдавнішої спільної прамови людства або кількох таких прамов. Однак, щоб встановити спорідненість між ними, наука ще не має достатньої кількості позитивних даних¹⁴. З іншого боку, розглядаючи розвиток мов з прадавніх часів до сучасності, можна уявити виникнення спо­чатку великих прамовних спільностей, як ностратична, афразійська та сінокавказька, далі — спільностей такого рівня, як прасемітська, праіндоєвропейська, приуральська, праалтайська, ще пізніше —- окремі гілки споріднених діалектів: германських, балтських, слов’янських тощо, аж до мов історичних часів (відбитих в писемних джерелах) — давньоболгарської, давньоруської та їх нащадків —- сучасних слов’янських мов.

Зрозуміло, що мовний розвиток людства був найтісніше пов’язаний із етнічним процесом стародавніх часів. Окремі “пра­мови” повинні збігатися з певними етнокультурними об’єднаннями, що склалися та існували в певні часи на тій чи іншій території. Вони утворювались на тлі попередніх етнічних спільностей і самі, рано чи пізно, розпадалися, розгалужуючись на кілька гілок або асимілю- ючись сусідами.

Проте порівняльно-історичне мовознавство не може чітко від­повісти —де саме і коли існували ті етнічні спільності, мовні системи яких реконструюються лінгвістичними методами.Подальше дослід­ження етногенетичних проблем стає можливим лише за умов комп­лексного використання лінгвістичних та археологічних матеріалів. Справа в тому, що кожна етнічна спільність не тільки мала певну мову (Точніше, за доби первісності, якусь кількість взаємозрозу- мілих говірок), а й певну культурно-світоглядну систему, що втілю­валася та відбивалася в матеріальній сфері. Сучасний рівень архео­логії дозволяє з цілковитою впевненістю реконструювати систему господарства, соціально-майнового розшарування або техноло­гічний рівень окремих давніх суспільств. Проте суто археологічними методами неможливо встановити, якою мовою розмовляли люди, ким себе вважали і як себе називали. З іншого боку, на підставі архе­ологічних джерел з тією чи іншою мірою вірогідності вчені роблять висновки про наявність зв’язків між синхронними групами населен­ня та культурну спадкоємність носіїв окремих археологічних куль­тур.

З’ясовано, що індикаторами у етнічному відношенні є насампе­ред такі категорії матеріалів: орнаментація кераміки, форми жіночих прикрас і поховальні обряди. Всі вони безпосередньо пов’язані зі специфікою духовної культури певного суспільства і виступають основними критеріями при виділенні окремих археоло­гічних культур¹⁵. Але справу з ними маємо лише починаючи з пев­ного стадіального рівня. Так, специфічні жіночі прикраси окремих етнічних груп, що дійшли до нашого часу, головним чином є мета­левими й тому відносяться, приблизно, до епохи бронзи та заліза. Так само й орнаментована кераміка з’являється лише в неоліті, а могильники — у пізньому мезоліті або докерамічному неоліті (про­тонеоліті).

Іншими словами, приблизно до VII тис. до н.е. для території України, як і іншої Європи, переважної більшості Азії й Африки репрезентативні в етнічному відношенні археологічні дані майже відсутні. Більше того, перші могильники, відомі у Надпоріжжі, дають досить обмежену інформацію про духовний світ людей, які їх залишили, тоді як кераміка з’являється на півдні України лише у VI тис. до н.е. завдяки посиленню культурних контактів з більш розвиненим населенням сусідніх областей — Кавказу і Балкан. Тому важко уявити, якою мірою ранньонеолітичний орнаменто­ваний посуд представляє власне етнічну сферу.

На підставі різноманітних комплексів артефактів для тих чи інших епох вчені окреслюють окремі археологічні культури та історико-культурні спільності. Проте, по-перше, як правило, немає впевненості, що останні репрезентують саме етномовні спільності, а, по-друге, якщо це навіть вважається найвірогіднішим, залишається невідомим, яким чином можна співвідносити наявну сукупність ар­хеологічних матеріалів з носіями якоїсь певної “прамови”. Окресле­не коло проблем не можна розв’язати лише методами конкретних наук (археології або лінгвістики). Воно вимагає теоретичного соці­ально-історичного підходу.

2

Відомо, що етнічні процеси пов’язані з демографічними, які зале­жать від рівня соціально-економічного розвитку. На сьогодні у розвитку первісного суспільства виділяють три великі епохи, що від­різняються формами господарювання, густотою населення, характе­ром соціальної організації тощо¹⁶. Однак головним, напевно, було, те,що кожна з них відповідала певним можливостям виробництва про­дукції життєзабезпечення, які, у свою чергу, обумовлювали демогра­фічний стан суспільства. Наслідками високого рівня виробництва, за наявності інших сприятливих умов, є зростання кількості населення на певній території, а обмеженість ресурсів останньої зумовлювала необхідність колонізації сусідніх земель, що призводило до розселен­ня представників окремих, відносно високорозвинених етномовних спільностей.

Рання первісність, або епоха кровноспоріднених общияхарак- теризується пануванням привласнюючих форм господарювання — мисливства та збиральництва. Суспільство забезпечувало себе необ­хідним, а інколи й надлишковим продуктом. Важкі умови існування, рухомий спосіб життя та нерегулярність здобичі на полюванні знач­но стримували приріст населення. Екологічна криза пізнього плейс­тоцену, пов’язана із закінченням льодовикового періоду та зсуван­ням на північ ландшафтних поясів, разом з хижацьким винищенням людиною промислових тварин, змушувала в багатьох регіонах шукати нові засоби здобування їжі. У свою чергу, це призводило до істотних змін способу життя та переселень окремих етнічних груп у пошуках природних харчових ресурсів.

Умови життя диктували певні форми соціальних зв’язків між людьми та їх первинними об’єднаннями. Рухоме життя ранньопер- вісних мисливців та збирачів було пов’язане з існуванням кровно­споріднених общин як етносоціальних одиниць. Склад кожної з них не перевищував кількох десятків осіб, а густота населення була дуже незначною. В сезони, коли вдосталь було їжі, всі члени общини жили разом і вели спільне господарство, але, як свідчать численні етнографічні дані, за менш сприятливих умов кровноспоріднені колективи розпадалися на окремі виробничі ( на­віть ще дрібніші “сімейні”) групи. За даними етнографів¹⁷, такі общини існують в усіх відомих ранньопервісних колективах мисливців та збирачів, від найпримітивніппїх {тасманійців,"кубу,^ce- мангів) до відносно розвинених (австралійців Квінсленда, Нового Північного Уельсу та Вікторії). Члени такої елементарної етносоці- альної одиниці ідентичні в культурно-мовному відношенні й мають сталу спільну самосвідомість.

Більш високою, хоч значно менше структурованою ланкою є ет- нічна група, або протоетнос ранньопервісних мисливців і збирачів. Це більш-менш стала асоціація повністю автономних, але пов’язаних між собою різноманітними системами контактів кровно­споріднених общин, які компактно мешкають у певному районі, перебувають у сімейно-шлюбних зв’язках, близькі в культурно- мовному відношенні та усвідомлюють власну спорідненість. Кордони таких груп приблизні. Общини, що розташовуються на їх периферії, як правило, підтримують шлюбні, культурні та господарські зв’язки з найближчими сусідами, що належать до інших етнічних груп. Це обумовлює безперервні ланцюгові зв’язки, що направлені у різні боки. У найпростішій формі такі етнічні групи, членам яких прита­манні самосвідомість, культурно-ритуальна та мовна (на діалектно­му рівні) спільність та відносна ендогамність, відомі у бушменів і ан- даманців. У розвиненій формі вони досліджені у австралійців¹⁸.

K На вищому таксономічному рівні, який вже не усвідомлюється w< найранішими первісними мисливцями та збирачами, знаходяться ⅛ культурно-мовні макроспільності, які охоплюють населення величезних територій, обмежених географічно (наприклад Австра- лія). Природні перешкоди кладуть край різнонаправленому ланцю- говому спілкуванню представників окремих общин і протоетносів. У ;; межах такої території поширюються певні знання і традиції, слова і ? граматичні форми, формуються господарсько-культурні типи, і як наслідок — історико-культурні області. Реальні багатопланові _i¾ зв’язки між сусідніми кровноспорідненими общинами в межах таких ? ландшафтно-господарських регіонів, населенню яких притаманні ⅜ спільні форми життєзабезпечення, в етноісторичному відношенні ⅛ обумовлюють виникнення етномовних безперервностей > як макроетнічних спільностей ранньопервісної F д о б И¹⁹ За умов, коли кожна община перебувала в центрі власної системи зв’язків з сусідніми колективами, а у відношенні до остан- ⅜^j ніх —на перехресті впливів, вся етномовна безперервність була сіт­кою родинних зв’язків, культурно-господарського обміну та мовного j.' спілкування. Це, безумовно, сприяло певній культурно-мовній інтег- рації в межах макроетнічних спільностей.

∣j' Думку, що сучасні мовні сім’ї формувалися ще за доби верхнь­ої. ' ого палеоліту та мезоліту, висловлено у 50 —- 60-ті роки²⁰. Однак тоді K вона не знайшла підтримки у більшості лінгвістів. Але після праць ‘ В.М.Ілліча-Світича та започаткованої ним реконструкції ност- K ратичної прамови її визнали і мовознавці.Так, згідно з останніми даними, протоафразійська та ностратична спільності розпадаються не пізніше XII — X тис. до н.е., а сінокавказька —-IX — VIII тис. до н.е. Аналогічні терміни дезинтеграції припускаються і для інших, досліджених на сьогоднішній день, мовних макросімей: аустро- тайської (Південно-Східна Азія) та америко-індіанської. Окремі мови-ізоляти, що дійшли у давній писемній фіксації (наприклад — шумерійська) або як мови невеликих етнічних спільностей, не спо­ріднених з іншими (наприклад — айнська), також, можливо, є залишками ширших мовних спільностей, що існували за часів пер­вісності²¹. Час існування таких макромовних спільностей припадає на верхній палеоліт, тоді як контури майбутніх мовних сімей (прасе- мітської, праіндоєвропейської тощо) починають простежуватися приблизно з мезоліту або раннього неоліту.

Класична чи розвинена первісність, або епоха родового ладу (як колись називали первісність у цілому) за археологічною пері­одизацією приблизно збігається з добою неоліту та раннього енеолі­ту. Для неї є характерним подолання кризи переважно мисливсько- збиральницького господарства завдяки переорієнтації на більш про­дуктивні види виробничої діяльності: спеціалізоване човно-сітьове рибальство, землеробство та творинництво. Ці зрушення забез­печили якісне збільшення харчової бази людства і утворили умови для переходу до осілого способу життя. Як наслідок прискорилися темпи зростання кількості населення, надлишкова частина якого рано чи пізно змушена була переселятися на сусідні території, придатні для ведення традиційного господарства. Постійне мешкан­ня ряду поколінь на окремому поселенні, спадкоємне використання і окультурення навколишніх земель сприяло усвідомленню людьми генеалогічної спорідненості та формуванню уявлення про спільну (родову) власність на землю. Крім того, зростання населення у певних, сприятливіших для ведення відповідних форм господарст­ва, екологічних нішах приводило до інтенсифікації зв’язків між су­сідніми общинами, які налічували вже по кілька сот членів.

Нижчою ланкою етйічної ієрархії часів класичної первісності, окремою етнічною одиницею є родова, а пізніше, гете­рогенна (що складається з підрозділів кількох родів) община, тобто сталий соціально-культовий і господарський колектив, члени якого ідентичні у культурно-мовному відношенні і мають спільну са­мосвідомість. Етнографічно такі общини вивчено у багатьох регіонах, де майже до нашого часу збереглося архаїчне мотичне землеробст­во, яке часто доповнювалося тваринництвом, або провідною формою життєдіяльності було спеціалізоване рибальство і пов’язане з ним мисливство. Найяскравішими представниками першого господарсь­ко-культурного типу є папуаси Нової Гвінеї²², а другого — індіанці Північно-Західного узбережжя Північної Америки²³.

Завдяки збільшенню кількості населення (на стадії класичної первісності це відбувається дуже інтенсивно), роди, що розрос­талися, поступово розгалужувалися на окремі “гілки” — лініджі (групи родичів, які чітко простежували генеалогічні зв’язки між своїми членами). При переселенні на нові місця лініджі окремих родів утворювали спільні общини. При багаторазовому повторенні такої ситуації протягом століть і тисячоліть гетерогенна община пос­тупово стає панівною формою, що переважно відбувається там, де умови виробництва робили доцільним спільне проживання сотень, інколи тисяч людей. Особливо це характерно для суспільств, де існу­вало іригаційне землеробства Навпаки, якщо переважало скотарст­во, то постійне спільне проживання сотень людей ставало недо­цільним. У такому випадку общини тривалий час існували як родові, що складалися з певної кількості кровних родичів та жінок чоловічо­го ядра роду, яких брали з сусідніх общин (куди, відповідно, відда­вали заміж своїх дівчат).

Стала асоціація таких родових або гетерогенних общин ста­новила окрему етнічну групу —-протоетнос ранніх з е м- леробів-скотарів та високорозвинених риба- лок-мисливців класи ч н о ї первісності, яку можна назвати передплеменем. Йому притаманні окремий діалект, спільне культове життя і взаємодопомога у сутичках з сусідніми етнічними групами, що, звичайно, не гарантувало спокою в межах самої групи, а також усвідомлення власної “окремості”, самобутнос­ті відносно зовнішнього світу. Це найістотнішим чином пов’язане з ⅛⅛jjm, що при найширпіому розгалуженні генеалогічних родів і лінід- √⅛∏B представники останніх мешкають у складі різних, споріднених ⅛a рівні сімейно-шлюбних зв’язків, общин, які у межах певного рай- ¾Hy утворюють окрему ендогамну спільність. За умов зростання гус­тоти населення та посилення боротьби за родючі землі й інші ресурси представники таких протоетносів, усвідомлюючи спільність ' власних інтересів перед зовнішньою загрозою, консолідуються у військово-політичні структури і перетворюються на племена.

Ще на вищому щаблі, який вже усвідомлювався людьми тих часів, з’являються контактні етнічні спільності. Вони виникали завдяки широкому розселенню споріднених у етномовно- му відношенні общин, які, підтримуючи між собою різноманітні сто­сунки, асимілюючи або витісняючи автохтонні групи, консоліду­вались в окремих районах в певні протоетноси-передплемена. Спільним для них були, по-перше, початкова культурно-мовна спо­рідненість, репрезентована не тільки деякою близькістю говірок, а й формами світогляду, які відбивалися в певних ритуалах, міфах, асо­ціативних рядах та орнаментальних схемах; по-друге, у спорідне­ності культурно-гсподарських типів життєдіяльності, що також мали певне зовнішнє образно-емоційне відображення. Такі контакт-. но-етнічні спільності часів неоліту та енеоліту стали тлом наступно­го формуваншрзеликих мовних гілок в межах окремих мовних сімей (корейсько-японська, тунгусо-маньчжурська, монгольська і тюрксь­ка в алтайській, або анатолійська, італо-іллірійська, германо-балто- слов’янська тощо в індоєвропейській).

І нарешті слід назвати ще більш загальну і абстрактну макро- спільність споріднених за культурно-мовним по­ходженням контактно-етнічних спільностей —- індоєвропейську, семітську чи уральську або алтайську під час їх початкового розгалуження на окремі великі етномовні гілки. У межах останніх тривалий час ще зберігається мовна, міфологічна і, можливо, ритуально-культова спорідненість, що засвідчує спіль­ність походження, але у господарському відношенні розбіжність між ними посилюється залежно від поширення в різних екологічних зонах. Поступово різні складові частини таких макроспільностей починають відноситися до різних господарсько-культурних типів й утворювати ареальні культурно-мовні “союзи” з іншими за поход­женням спільностями (як на Кавказі картвели, нахо-дагестанці та абхазо-адигейці), що веде до все більшого втрачання зв’язків з носі­ями споріднених груп ⅛a_aπeκj^,iB., _ _

^Перехід до відтворюючих форм господарства спричинив широке розселення відповідних етномовних груп, що значною мірою й обумовило перевагу у світовому масштабі кількох провідних мовних сімей. Ця доба стає переломним моментом у етногенетичному розвитку людства. Аморфні етнокультурні безперервності ранньо- первісної доби змінюють чіткіші етнічні структури²⁴. Зростання Кількості людей у первинних центрах виникнення землеробства і скотарства сприяло їх розселенню на сусідніх територіях, де густота населення була набагато меншою.

Як правило, люди займають нові території, коли несуть про­дуктивнішу систему господарства (особливо землеробство) туди, де її раніше не було. Так, за даними К.Ренфрю, густота мезолітичного насе­лення Європи не перевищувала 1 людину на 10 кв.км, тоді як техноло­гія раннього землеробства дозволяла проживати п’яти чоловікам на 1 кв.км, що давало зростання у 5000%²⁵.

Однак зайвим спрощенням проблеми було б механічне зведення поширення етномовних спільностей класичної первісності до роз­повсюдження носіїв відтворюючих форм господарства з кількох центрів його виникнення.

По-перше, вищі рибалки і мисливці (особливо —морські) нерід­ко мали аж ніяк не менший демографічний потенціал, ніж ранні зем­лероби, і розселялися на значні відстані —у долинах річок, уздовж морських узбереж або навіть, як полінезійці, в просторах океану від острова до острова. Нерідко вони вже мали елементарні наьички землеробства, утримували ііевелику кількість дрібної худоби, але це не вело до зміни їх традиційної життєдіяльності.

По-друте, багато хто з сусідів найдавніших землеробів-скотарів (мисливці, рибалки та збирачі у тих областях, де природні харчові ресурси виснажувалися) за рівнем розвитку близько підійшли до переходу до відтворюючих форм господарства, а інколи й робили перші кроки у цьому напрямку. Знайомство з досвідом більш розвинених сусідів і запозичення у них доместикованих сортів рослин та тварин давало поштовх для бурхливого розвитку кількісного зрос­тання місцевого населення, яке не тільки утримувало свої землі, а й поступово поширювалося на суміжні території.

Врахування цих обставин, при особливій увазі до розмежування первинних та вторинних центрів виникнення відтворюючих форм гос­подарства²⁶, дозволило дослідникам виділити основні типові ситуації етномовногорозвитку, що складались за умоврозселеннязпервинних центрів формування землеробсько-скотарської економіки^{2 7}.

1. У тому рідкому випадку, коли люди за селяють землі, де раніше ніхто не жив, зберігаєтьсятривалий час єдність мови та культури. Роз­пад етнічного масиву відбувається лише за умов внутрішньої диференціації, що йде досить повільно.

2. Значно частіше розселення йде по землях, де мешкає автох­тонне населення. Тут можливі два варіанти:

а) якщо місцеве населення представлене дрібними розсіяними групами бродячих мисливців та збирачів, то колоністи, як правило, поглинають і асимілюють їх. У суспільстві, що складається в резуль­таті цього процесу, домінують мова, культура та фізичний тип пришельців, хоч в окремих випадках зберігаються й деякі характер­ні риси тубільного населення (наприклад, розселення у Африці на південь від екватора бантумовних народів і асиміляція ними кой- санського населення);

®л б) у тому випадку, коли місцеве населення складалося‘з віднос­но численних компактних груп, які мали високоефективне привлас­нююче господарство, це могло стати істотною перешкодою для про­дування мігрантів і поширення землеробства. За таких умов найчас­тіше відбувалося етнічне змішування — або на рівноправних заса- Тдах, або з деякою перевагою тієї чи іншої сторони залежно від конкретної ситуації. Перемагала або місцева мова, або мова пересе- ξ ленців, а культура місцевого населення змінювалася відповідно до умов переходу до відтворюючого господарства. Прикладами, з одно- •. то боку, можуть бути готентоти, які запозичили у бантумовних сусі- ⅛ дів худобу, але зберегли власну мову та фізичний тип, а з другого — ⅞ сучасні чадці, які утримали власний фізичний тип, але перейняли,¹ мову пришельців-афразійців, скотарів та землеробів.

3. Якщо аборигенне населення мешкає у специфічній екологіч­ній обстановці, що перешкоджає поширенню відтворюючих форм господарства, то простежується ситуація, коли бродячі мисливці та збирачі переходили на мову більш розвинених сусідів, сприймаючи деякі елементи їх культури, але тривалий час зберігаючи ■ традиційну економіку (наприклад, пігмеї-мбуті в джунглях басейну р.Конго та етнічна група аета на Філіппінах).

Як зазначають дослідники, виникнення відтворюючого госпо­дарства у його вторинних центрах, як правило, відбувалося в процесі синтезу прийшлого та автохтонного населення, завдяки чому тут часто поширювалися нові економічні досягнення і мова колоністів, але певною мірою зберігався антропологічний тип та окремі куль­турні традиції. Проте поширення і адаптація до нових умов земле­робства і скотарства, коли це не було пов’язане з масовою колоніза­цією, могло і не вести до зміни мови тих,хто переходив до відтворю­ючої економіки. Найчастіше, ймовірно, останнє відбувалося у тих випадках, коли набувала поширення переважно тваринницька форма життєдіяльності: худобу могли привести з собою нечисленні групи переселенців, які швидко розчинялися у місцевому субстраті.

Пізня первісність, або епоха племінного ладу, харак­теризується формуванням ранньокласових суспільних відносин і ранньополітичних ієрархічно організованих систем управління за умов панування землеробсько-скотарського господарства. Зростан­ня загальної продуктивності харчового виробництва зумовлює подальше збільшення кількості та густоти населення, що сприяє і посиленню боротьби за ресурси і пов’язаних з цим міграційних про­цесів. Крім того, з виникненням надобщинних органів влади і управ­ління, посиленням військових сутичок, розвитком мікрорегіональної міжобщинної спеціалізації та ранніх форм ремісничого виробництва певна частина надлишкового продукту,за умов його концентрації та трансформації, починає використовуватися і на престижне споживання його суспільною верхівкою.

Виникнення на межі класичної та пізньої первісності племінної організації як своєрідного переддержавного органу суспільної влади та управління²⁸ сприяло значному прискоренню етнічної консолідації окремих общин, які раніше об’єднувались у відносно аморфні перед- племена. Інтенсифікація контактів вела до уніфікації мови та куль­тури, об’єднувала співплемінників у сталу етнічну групу з визна­ченими кордонами, окремим діалектом, структурою влади та спільним культовим життям, внутрішньою статево-віковою ієрархією і субординацією, яка, у свою чергу, складалася на тлі диференціації суспільної (організаційної, виробничої, ритуальної тощо) діяльності. Племінна організація забезпечувала регуляцію іс­нування окремого суспільства як самовідтворюючої системи і відігра­вала роль своєрідної “арматури”, каркасу, що скріплював етносоці- альний організм і виконував провідні функції в процесі етнічної консо­лідації в межах племен²⁹.

За доби пізньої первісності нижньою ланкою етнічної ієрархії, етнічною одиницею є гетерогенна община, хоча подекуди, за певних умов, можуть зберігатися або, скоріше, відтво­рюватися і родові общини. Навіть у гетерогенній общині, як рудимент колишньої родової структури, провідну роль відіграють представники окремого лініджа, що засвідчено у нілотів Східного Судану, або навіть складають окрему станово-кастову групу, що є характерним для полінезійців³¹. Така община (незважаючи на певне відособлення соціальної верхівки, якщо вона вже є) репрезентує максимально інтегрований в етнічному відношенні соціум, тотожний окремому соціально-виробничому колективу. Цьому сприяє й поширення шлюбів між представниками різних родових груп у межах подібних гетерогенних общин.

Наступним щаблем етнічної ієрархії, сталою етнічною групою є плем’я, що складається на основі передплемінної групи класичної первісності завдяки розвитку та інституалізації зв’язків між спорідненими за походженням общинами, які займають певний компактний район і усвідомлюють спільність власних інтере­сів. Члени племені користуються окремим діалектом, мають спільну світоглядно-міфологічну систему уявлень та культове життя, традиції якого передаються від покоління до покоління. Спільна са­мосвідомість фіксується в наявності самоназви, що відбиває чіткий поділ людей на “своїх” та “чужих”.

На макроетнічному рівні за доби пізньої первісності вперше фіксується розбіжність між спільностями етномовного та етнопо- літичного планів. З одного боку, на тлі контактно-етнічних спіль­ностей попереднього часу розвиваються так звані “сім’ї племен”, або міжплемінні етномовні спільності, члени яких пов’язані за походженням, мають спільні риси господарсько­го, суспільного і духовного життя та усвідомлюють власну куль­турно-мовну спорідненість. Типовим прикладом може бути життя нуерів Східного Судану або індіанців Північної Америки — іроке­зів, гуронів тощо до початку їх контактів з європейськими коло­ністами.

І 3 другого боку, за умов наявності істотної зовнішньої загрози І або виникнення помітної нерівноваги сил на фінальних етапах Iрозвитку пізньої первісності з’являються міжплемінні політичні ^об’єднання в формі або добровільних лїг і конфедерацій (ірокези [XVII —XVIII ст.), або складних ієрархічних переддержавних утво- I рень з певним ядром-центром. Як перші, так і другі можуть охоплю- I вати не лише споріднені племена, але й інші за мовою і культурою * етнічні групи. Проте в їх межах (якщо відповідна політична система f існує тривалий час) також відбувається певна етномовна уніфікація, E люди усвідомлюють власну спільність, завдяки чому назва об’єднан- S ня (політонім) починає вживатися і в етнічному розумінні (стає етноні­мом). Так виникають міжплемінні етнополітичні спіль­ності Якщо міжплемінні етномовні спільності притаманні всій добі І пізньої первісності, то міжплемінні етнополітичні спільності ⅛ починають формуватися на її фінальному етапі, як правило, за умов істотних етнічних зрушень, пов’язаних з війнами та “великими переселеннями народів”. Називаються такі спільності, за В.Ф.Генін-. гом, територіально-етнічними³².

⅛ Крім того, є підстави виділяти й макроспільності спорі д- і н ених за культурно-мовним походженн n^,M. M і ж- £ племінних етномовних спільностей, представники яких ⅛ вже не усвідомлюють своїх спільних рис, але наукове дослідження - здатне їх висвітлити. Так, якщо слов’яни І тис. н.е. чітко усвідомлю­вали власну спорідненість, незважаючи навіть на державні кордони, що виникали у VIII —X ст., то представників балтського і германсь­кого етномовних масивів, які з наукової точки зору стоять найближче до слов’янського, вони завжди вважали “чужинцями”, так само як і інші індоєвропейські (греків, осетин-аланів-ясів) і неін- доєвропейські (північнокавказьких касогів, фінно-угорських водь, чудь, мерю, мещеру тощо) народи. Проте для вияву такого роду мак- роспільностей пізньої первісності не досить лише одного критерію — ступеню спорідненості мов. Необхідно враховувати, а, Можливо, й ставити на перше місце, глибинні ознаки духовної спо-. рідненості тих народів, які, навіть розмовляючи мовами різних сімей, успадковують певні культурні традиції від спільних пращу-, рів.

Справа в тім, що за доби пізньої первісності поширення ареалів одних мов та скорочення (або зникнення) інших пов’язане насампе­ред з військово-політичними змінами. Це збігається з тією моделлю зміни мови (за К.Ренфрю), що пов’язується з утвердженням домі­нанти певної еліти.Модель передбачає наявність компактної добре організованої групи, яка розмовляє іншою мовою, ніж тубільне насе­лення, і завдяки військово-організаційній перевазі підкорює аборигенів та панує над ними³³. Відомо також, що нова еліта нерідко переймає мову підкореного населення. Це відбувається тоді, коли за­войовники за рівнем розвитку стоять набагато нижче підкореного Населення (франки, готи, лангобарди, які в Галлії, Іспанії, Італії романізувалися) або переходять до нової системи господарювання, традиційної тубільним мешканцям (тюрки-болгари на Нижньому Дунаї, хоча в аналогічному випадку кочовики-угорці асимілювали слов’янське населення Середнього Подунав’я). Проте, якщо рівень організації завойовників принципово вищий, а їх влада утримується досить тривалий час, типовим є перехід місцевого населення на мову пануючої еліти (романізація Іспанії, Галлії, Дакії тощо).

На думку КРенфрю, остання модель на відміну від першої (роз­селення носіїв землеробсько-скотарського господарства) не перед­бачає помітного зростання населення. Вона грунтується на доскона­лій соціальній організації пришельців, що дозволяє їм утримувати під власним контролем більшість тубільців. Часом вони перебувають на рівні класового суспільства, маючи централізоване управління, що спирається на військо, але це вже стосується доби утвердження державності. За часів пізньої первісності, як пише англійський до­слідник, класи ще не сформувались, однак суспільство має систему стратифікації, яка грунтується на принципах кровної спорідненості, що й гарантує вождям їх провідну роль у громадському житті. З цим, зрозуміло, повинна збігатися і військова та технічна перевага (наприклад, наявність верхового коня), але організація є чинником істотно вагомішим. Без неї асиміляція не відбувається³⁴.

З наведеними даними щодо етапів розвитку первісного суспіль­ства і відповідних типів етномовних трансформацій добре узгод­жується запропонована свого часу М.Я.Мерпертом типологія мігра­цій докласової доби³⁵. Дослідником розроблено три моделі:

1. Міграції повністю обумовлюються екологічними чинниками, безпосередньо викликаними змінами природних умов: глобальні екологічні (зледеніння, трансгресія моря тощо), ландшафтні, пов’язані з кліматичними хитаннями, що призводять до змін фауни і флори або якогось стихійного лиха. Це є найхарактернішим для періоду панування привласнюючої економіки.

2. Міграції, причиною яких були, за умов переходу до відтворю­ючої економіки, зростання ефективності господарства, демогра­фічний вибух і тиск надлишкового населення на обмежені ресурси певних регіонів. Населення, що розселялося з центрів випереджую­чого розвитку, несло з собою і передові виробничі досягнення.

3. Міграції, зумовлені як економічними, так і соціальними чинниками, найчастіше пов’язаними з нерівномірністю (додамо: різ­ною спрямованістю, про що вже писалося³⁶) господарчого і суспіль­ного розвитку пізньопервісного людства. Мова йде,між іншим, про землеробсько-скотарські суспільства Передньої Азії і Південно- Східної Європи та скотарські племена Євразійських степів. Метою завойовників є не тільки загарбання чужих земель, а й захоплення накопичених племенами багатств та налагодження системи данницької експлуатації.

Цікаві міркування КРенфрю щодо значення “колапсу системи” (її кризи та розпаду, пов’язаними з деморалізацією населения) в процесі лінгвістичних трансформацій. Дослідник зазна- I чає, що численні ранні держави не були стабільними соціальними ⅛ організмами і дуже часто не могли подолати кризи економічного або демографічного характеру. В таких випадках центральна і влада втрачала контроль над ситуацією, “а з ним і престиж в ; ритуально-релігійних сферах”, що призводило до остаточного хаосу³⁷. Соціально-економічні причини й наслідки історичних ка­тастроф на прикладах численних давніх суспільств вже розгля­далися³⁸. Зверталась увага й на роль цих колапсів у разі змін у системі релігійно-міфологічних уявлень, коли виникають такі феномени духовної культури, як філософія, індивідуальна ; містика, авторська лірична поезія тощо³⁹'

і. Зрозуміло, що відповідні соціо-культурні зміни могли певною ! мірбю сприяти й лінгвістичним модифікаціям, але не обов’язково L вели до них. Феномен колапсу не завжди пов’язаний з пересуванням,⅛ якихось суспільних груп. Проте, з іншого боку, занепад потестарно- ⅛ політичної системи провокує сусідні військові формування зайняти місце колишньої панівної верхівки. Етнічні пересування можуть від- f. буватися й під час кризи та дезинтеграції відповідного соціального ⅛ організму. Тому в різних випадках колапс системи може мати І суттєво різні мовні наслідки. У майя, які пережили його наприкінці

* IX ст., мова не змінилася. Колапс системи Мікенської Греції обу­мовив істотні переміщення носіїв окремих давньогрецьких діалектів:

... іонійців —до західного узбережжя Малої Азії, дорійців —на Пело-, поннес, Кріт, Родос тощо. Наслідками краху Римської імперії стало ' утвердження в Британії германомовних англо-саксів з наступним витісненням не тільки латини, а й кельтських говірок⁴⁰.

Здобуті на історичних матеріалах цивілізованих суспільств висновки не слід механічно переносити на пізньопервісну добу. Хоча, з іншого боку, можна припустити, що в деяких випадках і там могло ^: відбуватися щось подібне до “колапсу системи”. Першими на думку спадають досі ще переконливо не пояснені зникнення низки блискучих енеолітичних землеробсько-скотарських культур V — IV тис. до н.е. на Балканах, в Подунав’ї, Карпатському регіоні та Правобережній Україні: Вінча, Бонн, Гумельниця, Кукутені- Трипілля, рівень розвитку населення яких деякі дослідники вважа­ють передцивілізаційним.

Глибоку внутрішню кризу з усіма її типовими наслідками могло переживати давнє (як, зрозуміло, й сучасне) суспільство на кожному з щаблів соціально-історичного розвитку, починаючи, принаймні, з верхнього палеоліту. Більші етномовні наслідки мали, ймовірно, сус- пільно-колапсичні ситуації пізньої первісності, коли складалися ієрархічно побудовані войовничі міжплемінні об’єднання. Предс­тавники останніх могли легко підкорювати території, населення яких, у цей час або напередодні переживало глибоку кризу. В результаті не­рідко відбувалися етномовні трансформації: утвердження індо- арійської мови в Північній Індії після загибелі Харепської цивілізації;

• поширення дорійського діалекту на півдні Греції тощо. Такий розвиток тим більше міг відбуватися саме тоді, коли підкорювались нащадки дезинтегрованих первісних соціальних організмів.

З усього сказаного можна зробити висновок, що за доби пізньої первісності етномовна асиміляція стає найвірогіднішою в тому випадку, коли відбувається збіг колапсу певної соціальної системи, який міг мати суто внутрішні причини, з утвердженням військово- політичної домінанти представників іншого народу.