Вступ

Проблема передісторії давніх русів, що була вперше сфор­мульована Нестором Літописцем як питання “звідки пішла Руська земля і хто в ній почав спершу княжити, і як Руська земля постала”, турбує людей вже принаймні тисячу років, навіть більше, оскільки ще в 60-х роках IX ст.

Значно складнішим є питання, з якого моменту можна починати розгляд передісторії давніх русів. Давні руси мали утворитись з об’єднання кількох більш давніх етнічних груп, серед яких, безумов­но, головну роль відігравали середньодніпровські слов’яни. Але, як вважала і вважає переважна більшість дослідників, сам корінь від­повідного етноніма не слов’янського походження. Таким чином, питання передісторії давніх русів органічно пов’язується із значно ширшою проблемою походження слов’янства. Однак воно не вичерпується нею і передбачає певні розвідки стосовно долі інших етнічних груп, що мешкали на терені Східної та Центральної Європи. Сьогодні ця проблематика має вирішуватись у контексті за­гальнотеоретичного розуміння етноісторичного поступу людства ме­тодами кореляції і верифікації даних різних наук, насамперед історичного джерелознавства, археології та порівняльно- історичного мовознавства. Обов’язковим є бачення місця слов’янського та давньоруського етногенезу в системі всесвітньої іс­торії.

Як добре відомо, слов’янські народи (разом з балтськими, гер­манськими, іранськими тощо) в мовному відношенні належать до великої індоєвропейської спільності. Сама індоєвропейська, точніше Ранньоіндоєвропейська, спільність повинна була десь і колись виникнути.

лах розселення індоєвропейських племен відбувались складні процеси етнокультурного синтезу як між власне індоєвропейськими етносами (скажімо, між слов’янами, балтами, германцями, скіфами і сарматами), так і між індоєвропейцями, з одного боку, та неіндоєвро- пейцями, з іншого (наприклад, між індо-аріями і дравідомовним на­селенням Індостану).

Розгляд коренів слов’янства (як і інших різномасштабних йому етномовних груп) приводить нас до проблематики походження як власне індоєвропейської спільності, так і інших макроспільносте#, що вже існували в V — III тис. до н.е. Тим часом останні досягнення порівняльно-історичного мовознавства переконують нас у тому, що витоки основних етномовних спільностей мають джерела ще в глибинах палеоліту. Щодо найдавніших епох, певні археологічні джерела можна зіставити (дуже обережно і гіпотетично) з праетно- мовними макроспільностями, як вони окреслюються сучасними лін- гвістами-компаративістами. Серед них (ще верхньопалеолітичної доби) є підстави вважати спорідненими принаймні три: ностратичну (від якої, зокрема, походить й індоєвропейська), сінокавказьку та афразійську (яку раніше називали семітохамітською).

Таким чином, пошуки першоджерел давніх русів через праслов’ян виводять нас (по прямій етномовній лінії) на давніх індоєвропейців часів неоліту та мезоліту і далі до ностратичної спіль­ності верхньопалеолітичної доби, що існувала близько XX —XV тис. до н.е. Глибші в хронологічному відношенні розвідки на сучасному рівні наук не можливі навіть у найбільш приблизному гіпотетичному вигляді. Це об’єктивно обмежує “знизу” хронологічні репери дослід­ження, що пропонується.

Між тим, у формуванні давньоруської етнічної спільності повинні були взяти участь не лише слов’яни. Якщо, розглядаючи це питання, приділяти першочергову увагу саме походженню етноніма “рус-рос”, то необхідно зазначити наявність кількох версій, а саме: варязької (скандинавської), сарматської (північноіранської в мовно­му відношенні), кельтської і так би мовити змішаної, згідно з якою в Подніпров’ї відбувся збіг двох етнонімічних форм — південної, більш давньої в цьому ареалі, сармато-іранської (“рос”) та північної, що принесли балтійські варяги (“рус”).

Найслабша серед цих версій —кельтська. Можна, здавалося б, погодитися з власне лінгвістичними аргументами, що говорять на її користь, але поки що (про це докладніше піде мова далі) не має можливості обгрунтувати її писемними та археологічними джере­лами. Щодо перших, то, враховуючи обмежену вірогідність знахідки нових скільки-небудь значних текстів історичного змісту, де йшлося б про історію Східної та Центральної Європи античних часів, ймовір­ність якісних змін у цій площині майже нульова. З іншого боку, ціл­ком можливо, що подальше вивчення археологічних матеріалів Прикарпаття, Волині, Поділля та Середнього Подніпров’я III —І ст. до н.е., насамперед таких, як комплекси поянешти — лукашівської та зарубинецької культур, дасть підстави деяким вченим висловлю­вати припущення щодо широкого кельтського просування в бік Дніпра. У цьому випадку версія про зв’язок етногенезу давніх русів з кельтським середовищем набуде нового обгрунтування і її рейтинг підвищиться. Однак сучасний стан вивчення “латенізованих” куль­тур у межах України не дає підстав для припущення щодо значної кельтської інвазії на схід від Буковини і Галичини. Певну подібність середньодніпровсько-подільсько-волинсько-поліських комплексів до середньодунайських кельтсько-фракійських більш слушно пояс­нювати інтенсифікацією за елліністичної доби економічних та куль­турних зв’язків давніх слов’ян з південними та південно-західними сусідами.

Давнішою, найпопулярнішою, зокрема серед німецьких, скандинавських та значної кількості російських (особливо пітерських) вчених, є так звана “варязька” версія походження Русі. Крім певних, досить серйозних лінгвістичних підстав вона, як нерід­ко вважають, підтверджується літописом: “І од тих варягів дістала {свою} назву Руська земля”. На користь наведеної думки свідчать не лише велика кількість варягів-скандинавів серед панівного прошар­ку Київської Русі IX — X ст. (за писемними джерелами), а й архео­логічні матеріали (наприклад, Гнєздовського могильника під Смо­ленськом).

Проте, як слушно зазначають противники “норманської” гіпо­тези, назва “рос” на півдні Східної Європи виникла набагато раніше, ніж з’явилися у Подніпров’ї варязькі дружини, і пов’язана, найімо­вірніше, з іраномовним скіфо-сарматським світом античних часів. Археологічні, лінгвістичні, етнографічні та інші матеріали дають безліч доказів найтіснішої взаємодії між слов’янами та ірано- мовними народами Східноєвропейських степів.Це сприяло їх етніч­ній інтеграції на порубіжжі степової та лісостепової зон, що особливо стосується району Поросся, з гідронімією якого.безпосередньо пов'язують первинний ареал утворення слов’янського народу “росів”. Є підстави пов’язувати зосереджені тут курганні могильники саме з сарматами-роксоланами, а від них (через опосе­редковану форму “росомонів”) виводити і етнонім “роси-руси”.

Крім того, сюжет про утвердження варягів у слов’янських областях Європи досить пізнього новгородського походження. У пів­денне літописання цей епізод потрапляє не раніше першої чверті XII ст. у зв’язку з складною політичною боротьбою в Києві між різними угрупованнями знаті, які, обгрунтовуючи власні вимоги, спиралися на історичні прецеденти. Отже, етнонім “рос" має в Середньому По­дніпров’ї значно глибше коріння, ніж час появи варягів.

Наведені міркування схиляють до прийняття, як найбільш обгрунтованої, думки про те, що етнонім “рос“ за своїм походженням має бути пов’язаним з найдавнішими, напевно — іраномовними, мешканцями південних областей Східної Європи. Проте це не виключає можливості поширення близького до нього за звучанням етноніма “русь” у межах Приільмення за доби раннього середньовіч­чя з Балтійського регіону, тим більше, що, як доведено, слов’янське заселення майбутньої Новгородської землі відбувалося значною мірою з території полабсько-поморських слов’ян, істотно змішаних з балтами та, вірогідно, скандинавами. Такі висновки дали підстави польському дослідникові Г.Ловм’янському висловити припущення щодо окремого походження етнонімів “рос” на півдні та “рус” на пів­ночі Східної Європи, з їх наступним ототожненням після об’єднання Середньодніпровського та Ладозько-Ільменського центрів у єдину Київську Русь.

Припущення Г.Ловм’янського здається цілком слушним. Однак, в свою чергу, виникає питання: звідки з’явився етнонім “русь” на півночі? Він може бути і скандинавського або фінського походження, але так само міг походити і з балтського або слов’яно-балтського се­редовища, де, до речі, існує добре відомий аналогічний етнонім — пруси. З іншого боку, за О.Пріцаком, назва “руси” в басейні Бал­тійського моря походить від франксько-фризьких торговців з Руте­нії (Родезу), підприємницька діяльність яких у цьому регіоні посилюється у IX ст. Та як би не була вирішена поблема “північної русі”, з’ясованим може вважатися той факт, що етнонім “рос” у Се­редньому Подніпров’ї з’являється значно раніше.

Це дозволяє, при розгляді передісторії давніх росів-русів, абст­рагуватися від проблеми північних компонентів, що увійшли до складу Давньоруської держави Рюриковичів, не принижуючи і не применшуючи історичного значення останніх. Окреслене коло питань потребує спеціального докладного розгляду на міждисциплі­нарному (а не виключно філологічному, як то інколи роблять) рівні при розробці проблеми не передісторії, а власне, першого етапу істо­рії Київської Русі. Остання як держава виникає на межі VIII —- IX ст. без скільки-небудь помітної участі варязького компонента, у без­посередньому зв’язку із світом середземноморсько-передньоа- зійських цивілізацій (християнська Візантія, мусульманський світ) та тюркомовного Великого Степу (насамперед, Хозарія).

Широкого ракурсу розгляду передісторії давніх русів вимага­ють і інші міркування. Відомо, що історичний рух окремих сус­пільств обумовлюється як певними внутрішніми, стадійними зако­номірностями поступу, так і взаємодією між центрами випереджую­чого розвитку та периферійними щодо них суспільствами. Починаючи з часів виникнення відтворюючого господарства, пере­ходу до землеробсько-скотарської економіки (неолітична доба), в масштабах західної частини Євразії протягом багатьох тисячоліть, принаймні до класичного середньовіччя, провідними завжди були суспільства Середземноморсько-Передньоазійського регіону.

Враховуючи все вище викладене, вважаю за доцільне розгля­дати передісторію давніх русів у найширшому всесвітньоіс- торичному контексті

Пропонована читачеві праця й присвячена вивченню і викла­денню передісторії давніх русів, з найдавніших часів до утворення Київської держави, на тлі всесвітньої історії. Вона складається з трьох розділів. У п е р ш і й на основі сучасних лінгвістичних і архе­ологічних досліджень розглядається проблема часу та території формування і розвитку давньоіндоєвропейської спільності, зв’язків її представників з різномасштабними сусідніми спільностями, відомими, головним чином, за матеріалами неолітичних та енео- літичних культур Східного Середземномор’я, Закавказзя та Балка- но-Дунайсько-Карпатського ареалу. Розглядається також форму­вання спільності праслов’янських племен за доби бронзи, протягом II тис. до н.е. Другий розділ присвячений соціально-економічному, політичному, етнічному та культурному розвитку праслов’ян за передскіфської та скіфської доби, участі давніх суспільств території сучасної України в світових подіях І тис. до н.е. Втретьому розділі йдеться про розвиток давньослов’янського суспільства Середнього Подніпров’я (від часів краху Великої Скіфії до утворення Київської держави) в контексті його найтісніших етнополітичних взаємин з іншими спільностями Євразії. Розглядається проблема формування середньодніпровського ядра Давньоруської держави в VI — IX ст.

Висловлюю глибоку подяку К.П.Бунятян. відповідальному редактору цієї монографії, | В.Ф.ГенінгуІ плідне співробітництво з яким значною мірою обумовило моє загальнотеоретичне розуміння етноісторичного поступу давніх суспільств, та М.Ю.Брайчевському, чиї погляди на слов’янську історію нерідко були відправним пунктом багатьох міркувань, викладених у цій праці. Я вдячний за наукове спілкування таким провідним фахівцям у галузі історико-археоло- гічних досліджень, як В.Д.Баран, Л.Л.Залізняк, B.M,3y6ap, Н.М.Кравченко, В.Ю.Мурзін, С.В.Смірнов. А.П.Толочко, П.П.Толоч- ко, Є.В.Черненко.|М.О.Чмихов1 всім співробітникам Відділу теорії та методики археологічних досліджень Інституту археології України. Окрема подяка редактору цієї книги Л.Л.Ващенко.